Понеділок, 21.08.2017, 02:38
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » До тебе світе ...

2.5.1 Охрім Варнак, З ПРИНЦІПА (IV-VII)
[ ] 20.09.2009, 21:54

IV

 

Трохи згодом затрубили на обід, салдати якось жвавійше зашамотались і пустились табунами до столової. А «щасливчики», що витягли одпускних жеребків, обідали сьогодні в казармах, кожен біля свого ліжка: треба-ж було примостити на прощаннє кому земляка, кому товариша, а кому і бувшого начальника. Біля Корнієвого ліжка обідало чотири душі: сам Моторний і три його товариші з сусіднього села. Обід був незвичайний, не такий, як завсіди: обідаючи весело, грімко розмовляли та, поздоровляючи з «виходом на волю», сливе що хвилини випивали по чарці «монопольки».

— Не бійся, радий, що додому йдеш? — питає один Корнія.

— Ще-б не радий! — відповів другий замісь Моторного. — Хоч отого клятого Довбні здихається…  А тож він на нього в’ївся, як той собака.

— І за віщо він на тебе так завзявся? — запитали чуть не разом усі товариші.

— О, багато балаки, та нічого й слухати! — весело відповів Корнїй. — Тепер він мені не страшний і за ухом не свербить!…  Начхав я на нього, та й годі…  От після обіду здам рушницю та амуніцию, а там… нехай хто хоче сокоче, а хто хоче кудкудаче!…

— Ну, коли так, то давайте ще випємо та погладимо дорогу! — обізвався один із товаришів.

Обід тягся дуже довго. Товариші випивали та поздоровляли Моторного з кінцем служби, а Корній і собі на радощах не відставав від них: кожну чарку вихиляв до дна. Нарешті всі вже стали пяненькі, а потім дійшло діло і до пісні.

— Ну, чого ви тут роззіпалися! Що се вам шинок, чи що? — крикнув Довбня увійшовши в казарму. — Ступай казьонні вещі здавать! — обернвся він прямо до Моторного.

— Чи бач, як розташувалися, неначе на бенкеті! Геть відсіля, скотина необразована! — крикнув він на Корнієвих товаришів.

Моторний встав мерщій і почав збирати амуніцию. А коли вийшов на двір, то товариші його, однолітки, стояли уже виранджировані в ряди, а біля них тупцявся унтер Довбня.

— Ич, прибіг! Не займайте його… він панич! За ним ще посланця треба посилати! Бабій іродів… до їжі або до гульні первий, а до служби останній! — визвірився Довбня на Моторного. — Ну, показуй лиш твою амуніцию. О! Пояс не виглянцьований, бляха не почищена… Ех, ти нечепура!…

Моторний мовчить.

— Показуй рушницю… А! Та в тебе й рушниця заржавіла! Невчергу на роботу! Воду носить на кухню! — з запалом закричав Довбня.

— Де ж вона заржавіла? —  озвався Моторний. — То я вчора був на варті та дощиком побризкало, а сьогодні ще не встиг почистити.

— Мовчать! — перебив його Довбня. — Як ти сьмієш у фрунті розговорювать? З ким се ти балакаєш: з братом, чи з сватом?.. Марш на роботу!..

— За що він надо мною знущається? — думав Корній, тремтячи увесь як від лихоманки. — Не піду! — вирвалось у нього з запалом із рота. — Не присікуйтесь даремно, у мене рушниця не гірша, чим у других!                      —Так ось як! — ревнув несамовито Довбня. — Днювальний, взять його в холодну!

— Не піду і в холодну! — крикнув збентежений Корній. — Нізащо йти…

Дали знать фельдфеблю. Прийшов він з двома салдатами; взяли Моторного під руки і повели в холодну.

Довбня своїми витівками довів Корнія до того, що він не тямив, де він і що робить; та ще до того й випита за обідом горілка затуманила йому трохи памороки і додавала бадьорости.

— Ну, і в холодній посижу, а все-ж таки не послухав: хоч подратував наостанці прокляту Довбню, — думав Моторний, сидячи в темній буцигарні. — Аж на душі легше стало…

 

V

 

Вечером о десятій годині фельдфебель прийшов до ротного з вечірнім «рапортом»: — Ваше високоблагородіє, по роті все обстоїть благополушно, на вечірній перезві люде були всі, під арештом — один… — заторохтів він у один голос скоромовкою.

— Хто під арештом? — питає командир.

— Рядовий Корній Моторний, ваше високоблагородіє.

— За віщо?

— Зводний Довбня посилав його на роботу, а він не послухав і не пішов.

— Що? Що? — перебив командир і не давши фельдфеблеви переказати в-друге, запитав: — Се той, що сьогодні витяг жеребка?

— Так, тошно, ваше високоблагородіє.

— Що ж він пяний, чи що?

— Ні, не те, щоб пяний, а так, трохи випивши… Та ще він не хотів і під арешт іти, та я приказав двом салдатам взять його та живосилом одвести.

— Ич, скотина! — гримнув командир сціпивши зуби. — Не випускать його до мого приказу!… А тепер ступай собі…

Фельдфебель метко обернувся, цокнув закаблук об закаблук і пішов геть.

— Та не забудь сказати писарям, коли не готовий ще білєт Моторному, то нехай і не пишуть поки-що! — гукнув наздогінці командир.

На другий день зустрів ротний на вченні субальтерн-офіцера, і тілько вспів поздоровитись, відразу запитав його:

— Чи ви знаєте рядового з першого зводу — Моторного?

— Знаю, знаю: добрячий салдат; славний би з нього фельдфебель був, та жаль, що додому йде! — відповів той не знаючи, про віщо командир веде річ.

— Та ні, я, бачите, не про те питаю, який він; чи ви нічого не помічали за ним?

— Ні, нічого; він завжді був справний і слухняний. Про нього можна сказати, що в порівнаню з иньшими салдатами він прямо таки «інтелігент». Я часто заставав його в свобідну годину за книжкою. Та й взагалі, що не спитай, завше одвітить обмірковано, «озмислено».

— А знаєте, що я вам скажу! – перебив командир. – Я прийшов до такого виводу-висновку, що отакі «озмислені інтелігенти», як Моторний, для війська — одна розпуста! Вони і слухняні і по службі справні, але на них присяга не має того впливу, що на просту, неосьвічену людину. А хто винен? — освіта! Загорілися з нею! Самохіть підкопують державні прінціпи… Правда, новоявлені інтелігенти по можливости виповняють усе, чого домагається дисципліна, але як вони виповняють — се иньша річ…

Офiцер слухав та дивувався, поглядаючи на командира: з якої речі він завiв таку балачку. А командир не вгамувався, говорив своє.

— Дисципліна, як вам звісно, вимагає, щоб кожне приказаннє взагалі виповнювалось безперечно, «сліпо», не обмірковуючи, чи такому-б йому слід бути, чи ні; а отакі новопросьвічені «мислителі», як Моторний, кожне приказаннє обміряють, чи як там кажуть вони  — на все дивляться критично. А звісно, такі події заразливо впливають і на иньших салдатів і підтинають дисципліну під корінь… От наприклад: учора зводний Довбня посилав Моторного за якусь провинність на роботу, а той уперся і не пішов; тоді Довбня приказав йому йти під арешт, а він і туди не пішов… Так деж тут дисципліна?!

— А може в них із Довбнею так собі, свійські суперечки; не повинно бути, щоб Моторний пішов проти служби! — промовив офіцер.

— Які там можуть бути суперечки у підвладного з начальником? Де се видано? Та хоч би й могли бути, то я знаю Довбню гаразд: він, можна сказати, простак. Куди йому до суперечок! — заступався командир.

— А по мойому від таких, по виду простаків-йолопів, швидче можна сподіватись несправедливих нападів та зайвих незрозумілих суперечок! —одстоював своє офіцер. — А могло бути ще й так, що Моторний, взявши жеребка, по свойму розумів, що він уже вільний, що той жеребок відкидає від нього підвладу.

— Е, ні! Що не кажіть, а я Бог зна як поспорю, що коли не повернуть назад оглоблі отій «мужицькій просьвіті», а й на далі зоставлять так, та поповнятимуть військо більшістю осьвічених салдатів — дисципліна шкереберть полетить! Та й не одна військова дисципліна, а треба брати глибше!… — з запалом промовив командир, якось особливо притиснувши голосом на слові «глибше».

— Еге, так от я дам вам офіцияльне предписаніє, — почав він знову закуривши цигаро,  а ви, будьте ласкаві, зніміть допрос; я удамся з рапортом до полкового командира, щоб віддав його під суд.

— А хиба ви не можете покарати його своїм правом, дисциплінарно? — озвався якось несьміливо офіцер.

— Ні, ні, не хочу ! Я прямо таки «з прінціпа» се діло підніму… Хай мугирі не дуже то задирають носа, не лізуть туди, куди голова не влізе!…       

Трохи згодом командир попрощався з офіцером і пішов собі геть.

— Дивує мене ротний та й дуже! –—міркував собі офіцер, ідучи до дому. — Знаю-ж я його давно; чоловік був, як чоловік; на все дивився, хоч не так, як слід, все-ж таки трохи «по людськи», а останніми часами зовсім перемінився. Якимись дикими «прінціпами» набив собi голову; слухаєш — прямо аж острах бере. З його слів виходить, що осьвіта, культура, економічний добробит, над якими працюють тисячі вчених і міліони осьвічених людей, — то все пустяки, даремна праця!… Що все діло можна справити швидко і просто: треба лиш поділити всю державу на зводи, приставити до кожного звода по Довбні – і ніякої тобі просьвіти та культури не треба… Все піде само, як по маслу: живи щасливий люд та благоденствуй!… Нічого таки сказать, славні «сьогочасні прінціпи»!… Азия, та й годі!

Того-ж таки дня після обіда випустили Моторного зпід арешту і повели до канцелярії.

— Отсе  вже так і знаю, що буде «наганяй»! — думав Корній ідучи до канцелярії. – От надала мені лиха година зачепити отого бузувіра — не послухатись; краще-б я три рази  сходив на роботу, ніж тепер іти на «розпіканку»… Е, що з воза впало, те пропало! Що збулось, того не вернеш! Дай Боже мені швидче на волю вирватись, тоді я на все начхаю. Нехай вдовольняються наостанці.

Корній думав, що на нього нагримають, посадять ще на кілька суток під арешт, та й ділу край, а вийшло зовсім не так.

Як побачив Моторний, що з нього знімають допрос, записуючи на бумагу, так і охолов увесь, побілів як крейда, і слова не промовить. Він тепер тілько зрозумів, що його переступкови надавало великої ваги, що хатні суперечки з Довбнею перенесено на службові відносини «начальника з підвладним».

Скілько не допитувався офіцер, як у Моторного з Довбнею було діло, чому він не послухався, — нічога не міг добитись. Корній одно і теж казав, що Кирило Петрович гострять на нього зуби ще з дому і завжді даремно присікуються. А за віщо Довбня гострив зуби та присікувався — про те ні слова. Він якось не то соромився, не то боявся виявляти, що закоханий у Олену і що до неї-ж підлипав і його теперішній начальник Довбня, та ухопивши доброго облизня, через те став йому й лютим ворогом.

    За віщо-ж на тебе Довбня зуби гострить? —

запитав офіцер, переказуючи словами Моторного.

— Не знаю, ваше благородіє: ми з Кирилом Петровичем із одного села, то може коли і посварились, а тепер вони зробившись начальником, віддячують.   

— А ти знаєш, що буває за те, як не послухаєш начальника?

— Так точно, знаю.

— А чому-ж ти не послухав, не пішов на роботу?

— Бо Кирило Петрович даремно присікались і так дошкулили мені, що я зовсім запаморочився, не знав, що й роблю! — відповів тремтячим голосом Корній.

Після допросу Корнія відвели знову до буцигарні.

 

             VI

 

Через тиждень на вигоні біля казарми Н…  рота виставлена була в повнім зборі, а перед нею стояв оточений салдатами з рушницями худий, поблідлий Корній. Очи у його глибоко позападали, руки позвисали, неначе на мотузочках попривязувані і сам він якось зігнувся, неначе понижчав.

Прийшов командир; скомандували на «краул» і молодий офіцер почав читати приказ по роті:

«Рядовий довіреної мені роти, Корній Моторний, за непослушність свойому безпосередному начальникови, зводному унтер офіцерови Довбні, при виповненю сим останнім службових обовязків, приговорен полковим судом до оддачі в дисциплінарний баталіон, на два з половиною роки, з записом до ряду штрафованих  і з наслідком зменшення деяких прав і привілей, наданих службою; я від того наказую: рядового Моторного передати повітовому воєнному начальникови для відсилки його «етапним порядком» до нового місця служби».

По перечитанню приказа рота взяла «къ ноге» і командир обернувся до Корнія з промовою:

— Тобі розказувано і ти певно знаєш, що кожний начальник є підвладному замісь батька; він повинен бути строгим і правдивим. Не попускаючи переступати закона, начальник завше повинен допомагати підвладному чим зможе: і порадою і обороною…  Так от виповняючи надані законом мені права і обовязки, я хочу де в чім тобі запорадити. Перш усього скажу — служив ти у мене не так то добре: пішов проти закону, за те й понесеш призначену законом кару: але та служба, що була тут, не може і в десятій части зрівнятись із тією, куди ти підеш. Перестерігаю, що коли ти і там не будеш слухатись, не виповняти-меш як слід усі накази, то відтіль не вернешся вже людиною, а випустять тебе нікуди нездатним старцем… Май на оці, що в дисциплінарному баталіоні найменший переступок не зоставляється без відповідної кари. Опізнишся встати в призначену годину — випорють різками; не встигнеш зробити, що тобі скажуть, теж покоштуєш різки; не віддаси кому чести — і тут з тобою різка не розминеться. А коли начальство признає тебе непоправним, то одвідаєш того, що тобі уві сні не снилось… Ну, словом, там із тобою панькатись не будуть: згадуватимеш ти «дисциплінарний» баталіон до нових віників… Претенсий та жалоб там не істнує, що не зроблять із тобою — один Бог знатиме… А тепер бувай здоров, бажаю тобі всього кращого!…

Корнія кидало то в жар, то в холод; він навіть і сам не знав, що з ним діється. Йому здавалось, що він стоїть не на вигоні, а на тім сьвіті, у пеклі, оточений навкруг нечистими з рогачами та вилами в руках. А самий найстарший сатана підійшов до нього і вичитує йому всі гріхи, та регоче-регоче, аж за живіт хапається. Він навіть почуває, як від нього так і тхне смердячою жарюкою…  Нарешті Корній страшенно розчервонівся, губи якось нервово дріжали, а очи горіли палким, несамовитим огнем і сам він тремтів та тіпався, неначе від лихоманки…

Командир своєю промовою удавався в подробиці не через те, щоб порадити чи запомогти безвинному страдникови, а навмисне, щоб усій роті нагнати холоду і як мога підпирати дисципліну, пригнобити дух «волі» і натхнути духа «покірливости»…

            VII

 

На дворі була вже пізня осінь. Сонечко то вигляне зза чорної хмари сипнувши золотим проміннєм по змарнілій землі, то знову заховається, неначе за високі зубчасті гори, і недавнє ласкаво-привітливе сяйво миттю зміняється на сумну, непроглядну темряву. Вітер якось невимовно сумно стогне-голосить, неначе бідна вдова співає жалібну колисанку, гойдаючи сироту-сина, свою єдину розвагу, єдину надію.

Не дивлячись на таку негідь, мешканці села Козачого їхали і йшли табунами у повітове місто на ярмарок. Необхідні потреби примушували бідноту не звертати уваги на негідь; кожному треба було скористуватись ярмарком: кому купити, а кому продати. Та й взагалі, що таке бідноті негідь? Хиба вона їй страшна? Хиба-ж бідна голота не живе цілий вік оповита життєвою «негідю» та «лихоліттєм»?… І ніколи-ж вона не лякається. А навпаки, голублячи зрадливу надію на якусь кращу будуччину, з лицарською відвагою шукає собі виходу з темного зачарованого кола і, вибившись із останніх сил, без ніякого страху умирає посеред стежки, лишаючи своїм дітям та онукам протоптати її до краю…

По великому стовповому шляху, обкопаному з боків рівчаками, плуганились вози з мішками хліба та з попривязуваною ззаду скотиною: кіньми, волами, коровами, телятами і иньш. У кого-ж не було своєї скотини, той просив сусіду взяти мішечок жита чи пшениці, а сам чвалав пішки.

Побік шляху, вибираючи де менша грязь, ішли тихою ходою дві жіночі постаті. Обидві одягнені в стареньку одежу і позакутувані старими, важкими платками. Відразу трудно було вгадати, що воно за люде, але придивившись гарненько, можна було лиш примітити, що одна з них була молода, червоновида, з великими, карими, аж надто виразними очима, а друга — старенька, худа, з глибокими ямками біля очей і великими зморшками по виду.

— А придивись, Олено, що воно за гурт? Здається, москалі йдуть, чи що! — озвалась стара жінка до молодої. — Глянь! Цілий табун!

— Та ні, де там ті москалі, то мабуть люде вертаються з заробіток, бо зовсім не  похожі на москалів: усі в таких кумедних, довгих свитках… Ох, моя матінко, се арештантів із города гонять! — сказала дівчина, коли вони підійшли ближче до гурту. Стара і собі стала придивлятись. І дійсно, назустріч жінкам ішла ціла валка арештантів.

— Ой, сердешні, бідні люде!… Дивіться, тітко, он деякі і в ланцюгах є!

Арештанти сливе порівнялися з жінками. В одну мить молода дівка поблідла як стіна і неначе остовпіла.

— Дивіться, тітко, що се, хай Бог милує, мені здається неначе Корній іде з ними! –—ледво прошептала дівчина.

Стара глянула та як крикне не своїм голосом:

— Корнію!!! Синочку!!! Чого ти тут?… Що з тобою?… — І якось несамовито, з усеї сили кинулась до нього.

Але вартовий грубо одіпхнув її назад суворо крикнувши:

— Геть, дурна баба! Разі нє знаш, што до арештантов падхадіть нельзя!? Кажу, говорю тобі: геть! Не то — приклада попробуєш!…

Стара зойкнула не своїм голосом і як підкошена билина повалилась на землю, нестямно репетуючи на все поле:

— Рятуйте, людочки, хто в Бога вірує! Рятуйте!… Арештант!… Корнію! Корнію!… Ох…ох…ох!!!…  — Кілько раз піднімалась вона на ноги, силкуючись бігти за Корнієм, але що раз захитається, захитається і повалиться в грязь, як мокрий пласт. А молода як побачила Корнія, так і закамяніла і з місця не поворухнулась: ні крикнула, ні писнула, навіть і не заплакала; тілько вид її страшенно-болізно скривився і вона жадібно, дико дивилась у той бік, куди пішов Корній з арештантами. Але чи бачила вона що — трудно вгадати…

Корній мимоволі зупинився на хвилину, але вартовий стусонув його «прикладом», скрикнувши грізно:

— Ступай, ступай, архаровець проклятий! Ач, нюні розпустив! Тож плаче… Хиба разі ти чоловік? Звірюка!

І побрів сердешний Корній, прибитий лютим горем, з великою незагоєною раною в серці, проклинаючи увесь сьвіт і  ту годину, що він родився. І довго-довго, аж поки видно було, озирався він що хвилини назад, утираючи рукавом гіркі, гарячі сльози…

Сонечко немов навмисно виглянуло з-за чорної хмари, промайнуло по шляху сьвітлим плесом і осьвітило гурт людей, що зібрався круг лежачої в грязі на-пів живої жінки. Потім догнало воно гурт арештантів, обдало їх  грайливим проміннєм і немов поцілувавши Корнія останнім поцілунком матери, в мить щезло геть-геть далеко за морем…

Насунула чорна хмара, запорощав густий, дрібненький дощ, і знову все навкруг оповилось густою, непроглядною темрявою…

 

 

         («Літературно–науковий вісник»,

                         кн. ХІ, листопад 1901 р.)

Категорія: До тебе світе ... | Додав: Лісовчук
Переглядів: 717 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017