П`ятниця, 20.10.2017, 14:15
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » До тебе світе ...

3.02 Степан МАКІВКА
[ ] 27.10.2009, 18:10

Степан МАКІВКА

/1889 — 1966/

 

Степан Адамович Маківка — український письменник і громадський діяч — народився 11 листопада 1889 року в селі Коденець Володавського повіту Люблінської губернії /тепер Польща/. Закінчив Бєльську вчительську семінарію. 1915 року його було мобілізовано до російської армії. В 1921 — 1927 роках С.Маківка посол /депутат/ польського Сейму від блоку національних меншин. Степан Адамович — один з організаторів української прокомуністичної партії «Сельроб», редактор газети «Нове Життя», що видавалася у Холмі. Маківка фактично керував «Сельробом» на території Поліського воєводства. Мабуть, не було села на Берестейщині, яке він не відвідав для зустрічі з партактивом або для проведення мітингів. За революційну діяльність роками перебував в ув’язненні. Під час війни Степан Маківка учасник підпільної антифашистської організації «Народна гвардія» імені Івана Франка, що діяла на Львівщині. Після визволення Степан Адамович працював у системі народної освіти, на керівній радянській роботі, журналістом. Помер письменник 25 січня 1966 року у Львові.

                С. Маківка є автором збірок оповідань та нарисів «В наші дні» /1927/, «Виборчий порадник» /1928/, книги спогадів «Нескорені креси» /1954/, в яких торкається й поліських тем. Перу письменника-публіциста належать також книги «Народна гвардія імені Івана Франка» /1959/, «Це було темної ночі» /1963/, «На крутих поворотах» /1964/, «Тривожні дороги» /1967/. Окремі твори Степана Маківки перекладено російською мовою.

В АВТОБУСІ

 

            Стогне й пихкотить автобус, біжачи вперед. Як м’ячики підскакують пасажири на пружинних лавках. За автобусом на мокрій, багнистій шосі залишаються змієвидні сліди колес.

            Більшість пасажирів дрімле… Тільки двох товстопузих панків кряхтить та лає на чім світ стоїть дорогу, уряд, порядки.

            На лайку викликають їх шосові баюри, потрясаючи панську утробу, так не призвичаєну до поліської їзди.

            Але лайка обридає їм, тим більше, що дорога від того не кращає, і вони помаленьку розпочинають між собою розмову.

            —Звідки пан буде? — питається один.

            —З Волині.

            —Маєток маєте?

            —На жаль, ні. Державну службу повню. Як то кажуть, місцеве населення на польскость навертаю. А ви?

            —Я також на варті… Полісся в руках держу і «тутешню» національність народжую.

            —Значить, на однім полі працюємо. А як там у вас на Волині?

            —Для заграниці кажемо, що все гаразд, а на ділі стара пісня.

            —Як так?!

            —Та дуже просто: що не зробили,— все не так.

            —А багато робите?

            —Все, що тільки потрібно для нас.

            —А саме?

            —Упорядкували в’язниці і заселили їх вщерть. Та що там вщерть — заповнили, як бочку оселедцями.

            Політичну розвідку поставили так, що й сами не завсіди пізнаємо своїх людей.

            Гріш притяг нам на услуги панів, підпанків. Частина попів, попадянок нас любять, а бувши атамани вірно служать.

            Поліцію до порядку привели. Вони у нас, як лялька. Одіта і взута гарно. Знається на ріжних протоколах, ревізіях; навіть в побоях тямить.

            А вже разом з агентами «дефензиви» так всяку політичну «крамолу» рознюхає, хоч би її навіть і не було.

            Ну а там вже діло, як по маслі…

            По всіх урядах порядок взірцевий. На всіх дверях вивіски. По всіх кімнатах праця.

            —А як швидко полагоджуваються справи?

            —Як які. Ближчи до нас негайно, а решта мусить під сукном випокутуватися.

            Машинки українськи маємо.

            Але, річ відома, на них не пишемо: то нам не на руку.

            По всіх селах школи. Рахуються вони польсько-українськими, а на ділі польськи. Стане там хтось турбуватись про українське шкільництво… Нам потрібне польське, і від того не відступимо ані кроку.

            А то, що люде домагаються, для нас плевяка не варто. На деклярації маємо контр-деклярації.

            Брак їх, то повертаємо до перероблення. Коли того брак, то спільне прохання розбиваємо на окреми прохання і з поворотом.

            А то тягнеться безконечно.

            Земелькою вічно тішимо, а дулю під ніс завсіди тичемо.

            —Чи політикують волиняки?

            —А так. Для припинення політики, здається, на Волині і Муссоліні нічого би не вдіяв.

            Політиканство шириться, як зараза.

            Спершу хотіли України. А тепер розбилися на партії. Одні кажуть –давай Україну, а други — селянсько-робітничу Україну.

            —І котрих більше?

            —Останніх тьма-тьмущая.

            Ніякі репресії не помагають; ростуть, як гриби…

            —А чи нами там задоволені? Задоволення їх назву їхнім прислів’ям : «Пани крешуть, а селяни лоби чешуть».

            А як при зустрічи поводяться? Коли йому чогось треба, то зовсім добрий чоловік; кланяється по нашому, намагається говорити, не вміють тільки говорити «слуга уніжони» та «цілую руці та нозі».

            Коли ж нема йому в нас потреби, то не помічає вас, пошепоче з сусідом. Але що він там каже, то кат його зна. Як рівно не трудно відгадати гавкання їхніх псів на нас.

            В цім шопоті та гавканні криється щось таємного, для нас незрозумілого. А у вас як?

            —Те ж само лихо. Хиба могу додати, що я ще маю клопоту цілу голову з українством.

            Ви ж хиба знаєте. Що нашим завданням є — не допустити на Поліссі свідомости, що населення там українське. То для нас загибель. Тоді українців в Польщі було б стільки, як і нас. Думали ми довго, як вийти з прикрого становища, нарешті вирішили утворити окрему націю, «тутешню».

            З початку діло йшло гладко: при всіх переписях писалося, коли не «поляк», то «тутешній».

            А як вже дуже хто впирався, то писалося «білорус».

            Тепер діло інакше: всі поліщуки. Як би від сна прокинулися. Що йому не говори, як не тлумач, а він на свойому стоїть: я українець, а не який будь зайда. Домагається читалень, просвіт, а ріжних гуртків, сель-робів завелося так багато, що для сліжки за головарами і шпицлів не вистарчає.

            —Бачу, — перервав панок з Волині, — що однакова справа, як у вас, так і в нас. Приходиться трудно… Що то буде далій?

            —Вони знають, а не ми, — відповів панок з Полісся.

            В ту пору автобус став.

       

«Нове Життя» (Холм), 1926. — № 50.

Категорія: До тебе світе ... | Додав: Лісовчук
Переглядів: 923 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017