Степан СЕМЕНЮК
(1895 – 1931)
Український поет Степан Семенюк народився 3 грудня 1895 року в селi Яремичi Кобринського повiту. У час Першої свiтової вiйни служив матросом на Чорноморському флотi. Повернувшись до рiдного краю, одружився з односельчанкою Пелагеєю Каштелянчик. Народилися син Вiталiй i донька Надiя. Виховував дiтей, працював на власному господарствi. У вiльнi хвилини брав книжку, вiдвiдував просвiтянськi курси. Пробував писати вiршi, читав їх сельчанам. Цiкавився громадско-культурним життям українських спiлок у Кобринi, брав жваву участь у дiяльностi товариства «Просвiта», Української кооперативи.
Але життя не було милосердним до нього: помирає вiд сухот дружина, невиліковна на той час хвороба переслiдує i його. Не принiс вiдради i другий шлюб iз Мариною Ревотюк з села Луцевичi. Поет розстався з цим неласкавим свiтом навеснi, 17 травня 1931 року. Поховано С.Семенюка на Горбанських могилках, що поблизу села Яремичi.
За словами родичiв поета, у Степана Федоровича було декiлька товстих зошитiв, списаних вiршами, але в лихi, вже повоєннi часи їх «позичили почитати» і не повернули. Збереглося у записах з десяток поезiй. У них виразно прочитується заклик до просвiти народу, до гiдного життя, здорового побуту, протест проти полонiзацiї. Так, вiрш «Темнота — наш перший ворог», за словами землячки поета, депутата Народних Зборiв Захiдної Бiлорусi П.С. Сидорук, був спецiально написаний для декламацiї на сiльських зборах - сходках пiд час всеполiського руху за вiдкриття в селах Берестейщини українських бiблiотек - читалень. До речi, рух той мав пiдтримку з боку КПЗБ.
У свiй час про поета писали: I. Карватюк у статтi «Революцiйнi поети Захiдного Полiсся» (газета «Лiтературна Україна» вiд 20.Х.1967р.), а також О.Сущук у статтi «Минається час — пробудитись пора» (газета «Голос Берестейщини» за грудень 1992 року). Добру згадку залишив про свого побратима – земляка поет Iван Хмiль (Бойтiк). У своїй книзi «Українське Полiсся» вiн писав: «По Дмитровi Фалькiвському вилонюється небуденна постать Степана Семенюка iз села Яремичi, що писав за польських часiв прекраснi побутовi, а то й злободеннi вiршi – сатири та поезiї, помiщуючи їх у рiзних газетах i журналах Галичини, бо на Полiссi українських видавництв не було. Це була освiчена людина, чесна i благородна». (На жаль, пiдтвердження про публiкацiю вiршiв поета в Галичинi нема).
Жовтень 1997 р.
* * *
Тяжка праця селян — руки й спина болять,
А менi так ще й вп΄ятеро гiрше:
Мушу поле орать, мушу хлiб молотить,
Та ще мушу писати я вiршi.
Хоч слабий поет, але вiршi пишу
Не тому, що багато є часу,
А тому, що бiль в серцi ношу
За пригнiчену нацiю нашу.
Добру няньку ми мали в особi царя,
Що усiх сном чарiвним приспала.
Та минається час — пробудитись пора,
Ще тим бiльше, що ненька пропала.
Ба! Та новi няньки появились i пруть
Так, як мухи на мед, на Полiсся
I нiяк пробудитись од сну не дають.
З них одна — Цiборовська Фелiцья.
«Ви тутешнiй народ, — повучає вона, —
Не належили до України,
Ви вiдiрванi тiльки од нашого пня
В тяжкий час ворогами лихими.
Ваша мова — по Пiнськ, а там далi усе
Вже не так, як у вас, вимовляють.
Бо там далi вкраїнцi. Нiчого майже
З вами спiльного в мовi не мають.
Українськi поети Шевченко, Франко —
Не для вашої лiтератури
Працювали, поетiв у вас не було,
Нема й нинi письменства й культури.
А тому не турбуйтесь про мову чужу —
Українську, що свею зовете,
Прилучайтесь до нас, як розумним кажу,
Бо у нас є культура й поети …»
Таку лекцiю нам (ми на курсах були)
Цiборовська Фелiцья казала.
З новиною такою додому ми йшли,
Нас за серце, як гадина, ссала.
Коли потiм не раз про це мова була
I були через це iнциденти,
Бiдна лекторка наша за хвору злягла,
Розiйшлись вечоровi студенти.
Ой ти горе – бiда, коли суджено нам
Українського всього зректися
Через те, що поети й письменство десь там,
Не походили родом з Полiсся,
Поляками ж назватись — це значило б нам
Стати смiттям пiднiжним Варшави
Й помогти коштом власної працi панам
Здобувати письменство i славу.
-------------------------------------------------------------
Ми ж хiба не народ?
Так нам краще було б
Вже за власну культуру узятись.
А тому, хоч я працю фiзичну несу,
Для письменства не маю освiти —
Намагаюсь час мати i вiршi пишу,
Щоб полiську культуру створити.
Ось який я поет …
Ще таких не було,
Бо пишу цiлком оригiнально,
Руки й спина болять, ще й працює чоло,
Та не шкода, аби не намарно.
Хай повiк замовчить нянька – плут
Цiборовська Фелiцья!
Руки й спина болять,
хай душа не болить,
Бо поет вже є родом з Полiсся!
1929 р.
ЛЮДСЬКИЙ ПРИСУД
У народі кажуть: «Від суми
і від тюрми не відрікайся».
Не лякайте нас тюрмою,
Не соромте пред людьми,
Не кажiте, що бандити
Попадають до тюрми.
Людський присуд — то не Божий,
А заблутаний в обман,
Судить рiвно, як бандитiв,
I найкращих громадян.
Хто з борцiв за iдеали
Тих смакiв не куштував?
Хто не брязгав кайданами?
Хто вошей не годував?
Не один цiлком невинний
Через присуд умирав.
Навiть Спаса людський присуд
Злою смертю покарав.
Не лякайте ж нас тюрмою,
Не соромте пред людьми,
Бо немало з добрим серцем
Попадає до тюрми.
ЧИТАКА І ГУЛЯКА
ГУЛЯКА: — Танцювали, веселились,
А нарештi ще й побились.
От як весело було!
Чому ж тебе не було?
Що ти є за одиниця,
Що не вабить вечорниця,
Шум веселого гурта?
ЧИТАКА: — Вечорницi, вечорницi…
Що в них є? Однi дурницi,
А для серця й для ума
Нiчогiсiнько нема.
Хто я є? Так от послухай:
Я не нiмець, не австрiєць…
(Далi у вiршованiй формi вiвся перелiк майже всiх
нацiй свiту на двох сторiнках рукописного тексту).
Я свiдомий українець — селянин,
Член «Просвiти», член…
(Подавалися абревiатури українських спiлок, що дiяли у 20-тi роки
на Кобринщинi, в роботi яких, за словами сина поета Вiталiя
Степановича, брав участь його батько, зокрема в ревiзiях
українського кооперативу у Кобринi. Примiтки Г.Д.Семенюк.)
……………………… член УСО,
Що об΄єднує село.
