Четвер, 28.03.2024, 22:02
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 143
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » До тебе світе ...

3.1 Федір ДУДКО
[ ] 27.10.2009, 18:04

Федір ДУДКО

/1885—1962/

 

Дудко Федір—український письменник і журналіст. Народився 5 травня 1885 року в с.Шабалинів, тепер Коропського району Чернігівської області, Україна. Навчався у Глухівській та Новгород-Сіверській гімназіях. Вищу освіту здобував у Москві. Журналістську діяльність почав 1907 року в Києві. З 1922 року жив у Львові, працював у бібліотеці Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

                Саме у Львові Ф.Дудко відбувся як літератор. Тут він написав трилогію «В заграві»—про страшні події революції і громадянської війни в Україні. Окремими виданнями вийшли у Львові збірки оповідань Ф.Дудка «Краса життя», «Глум», «Дівчата відчайдушних днів», історичні романи «Великий гетьман» про Івана Мазепу і «Прірва».

                Під час війни письменник приїхав до Берестя, де в червні 1942 року очолив редакцію газети «Наше Слово». Зумів піднести зміст видання до досить пристойного рівня. На сторінках газети він прагне охопити все: дає санітарні поради, робить огляди наукових досягнень, пише театральні рецензії… Але найбільш цікавою в «Нашому Слові» була «Газетка малого школярика», в якій друкувалися дитячі вірші, байки, загадки, зразки інших видів народної творчості. На жаль, вийшло всього п’ять випусків газети в газеті.

            Ф. Дудко є автором багатьох нарисів з історії Берестейщини, які й досі не втратили свого наукового значення. Водночас з липня по листопад 1942 року був головним редактором і «Пінської Газети», в котрій надруковано його повість «Заметіль» і декілька статей під псевдонімами  «Одуд», «Д».

                В березні 1943 року гестапо заарештувало Ф.Дудка за зв’язок з повстанцями, і він п’ять місяців відсидів у берестейській в’язниці. 1944 року вимушений був емігрувати. Помер Федір Дудко 1 березня 1962 року в Нью-Йорку (США).

 

    ХТО МИ ?

     Малий фельєтон

 

            Є така польська анекдотка:

            Сидить злодій на судовій лаві та й плачеться перед судом:

            —Згляньтеся надо мною, бідним, панове судді, я—сиротина. Ні батька, ні матки нема в мене… Нікого нема…

            —Он кламі, високий сондзе!—раптом виривається голос із публіки.            —Муві, же маткі нєма. Кажди чловєк на свєцє мусі матке мєць. Навет поліцай  матке ма !

            Така польська анекдотка.

            Чому в цю анекдотку поліцай попав — знати не знаємо. Але що кожна людина має матку — це знаємо з певністю. Навіть поліцай має матку.

            Ми б тільки додали до цієї анекдотки, що мало того, що кожен матку має. Кожен, крім того, знає ще, хто він і якого роду. Спитайте, наприклад, француза, хто він — відразу відкаже: француз. Спитайте китайця, поляка, болгарина, фіна — усі знають, хто вони, усі мають національне обличчя, національне ім’я, національні прикмети, національну гордість і честь.

            Навіть птах знає, хто він. Усяка птиця є птах, але дивіться-но, чомусь індик горнеться до індиків, горобець до горобців, гуска до гуски, курка до курки. Кожна порода ходить окремо, кожна порода тримається своїх.

            Не має тільки назви й не знає, хто вона — одна тільки істота на світі: це — поліщук. Подивіться-но, що під рубрикою «національність» написано в пашпортах у поліщуків: тутейший, місцевий, білорусин, краєвий, тутешняк і різне таке, від чого навіть коні сміються. А тим часом усі поліщуки говорять одною мовою, якою ще мати з колиски навчала говорити — українською мовою.

            Отже, турок говорить по-турецьки й тому в пашпорті в нього написано: «турок». А наш поліщук по-українськи говорить, а в пашпорті має написане: «місцевий».

            Грек по-грецьки говорить і має «грека» в пашпорті, а наш поліщук ні одного слова по-білоруськи не вміє, а в пашпорті має написане: білорусин.

            Там якийсь косоокий по-китайськи шваргоче й тому китайцем прописаний у документі, а наш поліщук з діда-прадіда по-українськи говорить, з діда-прадіда тримається своєї віри, своєї хати, своєї української землі, а заглянеш до нього в пашпорт, там стоїть: тутейший.

            Тьху ти, до лихої матері, та й годі !

            Та ж мале курча дурне й те знає, що коли закокоче квочка, то воно біжить до неї, а не до гуски чи до індички, бо знає свою курячу породу. А наш поліщук — говори чи не говори до нього по-українськи, сам не знає, хто він. Чи ж дурніший він таки направду від того нещасного курчати ?

            Чи може таке страшне вже те слово: «Україна»? Усі чужинці на світі знають про нас, як про українців, і називають нас українцями, тільки ми самі чомусь чи боїмося, чи стидаємося, чи — дідько його знає, чому — не хочемо признатися до того свого українства !

            Гей, люди, люди ! А чи ж не казав нам наш Шевченко Тарас, щоб ми «свого не цурались»?!

            «Бо хто матір забуває, — сказав Шевченко, — того Бог карає».

            Отож із усього цього одно виходить:

—Усі матку мають. Навіть курча чи горобеня. Тільки ми, поліщуки, матки не маємо. Ні матки, ні назви, ні роду. Ні племені.

            Одно тільки ми маємо: прилатану нам здавна жидами та сусідом із Варшави назву:

            Дурний поліщук.

            Ну що ж, — коли хто хоче далі триматися цієї назви — просимо дуже.

(«Наше Слово», 1943, ч.7).

 

МІСТО БЕРЕСТЯ ТА ЙОГО ПОЧАТКИ

        (Скорочено)

 

            Давнє історичне Берестя лежало 3 кілометри далі на захід, коло місця впадання р.Мухавця до Бугу та його допливу, але в 1831 р. було викинене з свого віками насидженого місця волею царя Миколи І, який наказав зруйнувати Берестя і побудувати на його місці твердиню. Нове, переважно забудоване дерев’яними домами місто, яке повстало на схід від Бугу, було на дві третини зруйноване й спалене воєнними подіями першої світової війни (з 3670 домів зосталося 1170) й почало відбудовуватися тільки по 1920 році, до того ж досить безпляново й хаотично.

            Статистика 1921 року виказала 29.553 осіб міського населення в Бересті. Перепис 1929 року дав уже 44.700 мешканців, в тому коло 54% національности жидівської.

            Багатовікова історія цього міста, через яке переливалася не одна грізна хвиля, сягає далекої сивої давнини, за якою таємниче ховаються може ще грізніші й цікавіші події в його житті з передісторичних часів.

            Існує кілька місцевих легенд про початки Берестя, які однозгідно нав’язують заснування цього міста до перших часів християнства в Київській державі. Так, наприклад, одна з них приписує заснування міста побожному купцеві, що, переїжджаючи в багнистій місцевості коло гирла р. Муховця, загруз у берестовій пущі. Купець урочисто пообіцяв Богові поставити тут церковцю в подяку за порятунок і свою обітницю пізніше виконав, щасливо вибравшись із багнища. При церковці згодом зібралася людська оселя, яку від берестової пущі названо Берестям. В інших переказах знаходимо дещо відмінні обставини повстання цього міста, але всі вони сходяться в намаганнях шукати початки Берестя в ранній порі християнства на наших землях і в генезі назви міста від берестового лісу.

            Якими б цінними не були для нас праджерела старовинних народних переказів, міркування над іншими реальними, а в першій мірі географічними, даними примушують нас думати, що початків цього міста треба шукати в більш віддалених від нас часах, а саме в мряковинах передісторії.

            Римський історик Птоломей (який помер десь коло 178 р. по народженні Христа) на своїй мапі тодішнього світу зазначив Бористен (Дніпро) та його доплив Прип’ять, а над Прип’яттю три міста: Ніоссон (?), Сарбокон і Лейнон. Припускають, що цей Лейнон — ніщо інше, як теперішній Пінськ*, який, таким чином, має досить поважний вік (коло 2 тисяч років). Зате на захід від Лейнона у Птоломея не зазначено ані Бугу, ані яких-небудь міст, хоч вичислені різні племена: костобичів, певнінів, кариян. Таким чином ми бачимо, що ці місцевості не були безлюдні, а це значить, що там були якісь селища понад дорогами й ріками, особливо у тих місцях, де збігалися природні дороги — ріки.

            Грецький історик Геродот, що жив перед Птоломеєм (у V ст. перед Хр.), говорить про поселення неврів уздовж Бугу, Стиру, Горині. Чи було якесь із цих поселень праматір’ю теперішнього Берестя — сказати тепер тяжко. На всякий випадок можна сміливо припускати, що в місці, природно бороненому багнами й лісом, повинна була стояти якась прастара оселя, може навіть укріплений городець іще в передісторичних часах. Можливо, що ця оселя чи город не раз підупадали або й підлягали цілковитому знищенню від ворожих нападків, а потім повставали наново згідно з оповіданням наведеної вище легенди,

______________________

* Така форма назви міста, яку подає Ф. Дудко, нині офіційна. Так подавав її і пінчук Федір Одрач, вважаючи (в нарисі ''Наше Полісся'') написання слова через літеру ''и'' неправильним. Однак існує думка, що все навпаки, правильно буде Пинськ (від слова перепиняти, а не піна, як писали раніше). Вважаємо, що прижилась легша для вимови форма через ''і''. Проте не всі автори користуються нею. Тому в подальших текстах вживаються обидві версії — Пинськ і Пінськ, так само, як і в назві міста над Бугом, — Брест і Бересть (Берестя). Примітка редактора.

але що Берестя існувало ще в передлітописних часах, про це красномовно говорить географічно його положення.

            З положень інших старих міст нашого краю й країв інших слов’ян ми знаємо, що давні слов’яни вибирали закутки для своїх поселень при стиках рік, у малодоступних, боронених густими лісами, багнами й мочарами місцевостях. Ріки були у них середниками комунікації, а ліси, болота й непрохідні пущі місцями втечі й схову перед несподіваними ворожими наїздами. Ріки й болота довкола Берестя існують по цей день, а про те, що тут були колись великі ліси, наглядно свідчить первісна його назва. Нарешті про сліди старого поселення в цій місцевості красномовно говорять необслідувані археологами до цього часу кургани за Миколаївською твердинею, які мовчазно ховають у собі не одну може цікаву подробицю з праісторії Берестя та всієї берестейської землі. У цій праісторії ми напевне натрапили б не тільки на балтійсько-нордійські і східно-германські сліди, а й на пізніші вандальські, готські, гунські й бужано-дулібські залишки життя та культури.

            У часі мандрівки народів і закріплювання за собою земель південно-руськими племенами Берестя існувало вже, як оселя бужан, що мешкали по обох боках Буга, а правдоподібніш усього, як сильне оборонне місто для захисту бужан від ворожих нападів диких ятвягів, які мешкали при р. Нарві. На всякий випадок, у перших сутичках Русі з ляхами (в Х ст.) Берестя належало до низки тих славних «червенських городів», які лежали на межі політичних інтересів двох князівств: Великого Київського й Польського й які, почавши від князів Володимира Великого та Болеслава, безнастанно виривали собі взаємно з рук ці дві сусідні держави.

            На історичному овиді місто Берестя появляється тільки в ХІ віці. В українських хроніках воно згадується вперше з кінцем Х-го століття, а саме в 983 р. і часто виступає як столиця берестейського князівства.

 

 

 

(«Наше Слово», 1942, № 24).
 

ЗА  КУЛЬТУРНЕ  ВІДРОДЖЕННЯ  ПІНЩИНИ

 

            Полісся — країна лісів, болот, поперерізувана річками й озерами. Країна бідна й неродюча, затишна від зовнішнього ворога.

            Характер країни висунув своє й на вдачі поліщука, якого на Пінщині звуть — пінчуком. Консервативний, повільний, лагідний, сумовитий. Любить свою землю й не проміняє її на золоті гори.

            Поліщук — споконвічний українець, а донедавна — єдиий мешканець Полісся. Він зберіг старі звичаї, віру, мову. Тут, на Поліссі, збереглися чудові зразки старого українського народнього мистецтва. Це мистецтво, як дух народу, живе при поліщукові з часів сивої давнини.

            Пінщина — це складова частина Полісся. В минулому (в ХVІІ ст.) пінський повіт займав поріччя Прип’яти (Прип’ятське Полісся) аж до Мозир на сході і майже все волинське Полісся.

            Всі води з Пінщини через Прип’ять вливаються в Дніпро. Річки тісно зв’язують Пінщину з Волинню та Києвом. Це відогравало ролю й у минулому цієї землі. До половини ХІІ ст. т.зв. Турово-Пінська Земля була придатком до Києвського великокняжого престолу, як сильне удільне князівство. І хоч пізніше Пінщині доводилося переживати різну долю в Литовсько-Руській Державі, в Литовському Князівстві, під польським, а в кінці московським пануванням, і хоч це панування спинило й знищило культурний розвиток цієї землі, усе ж обличчя країни й душі населення не змінило й не викривило. Навпаки, пінчуки завжди брали живу участь у культурному й державному житті України. Гальшка з Гулевичів  Лозчина з Полісся уфундувала й щедрими матеріяльними допомогами запевнила розвиток славному київському Братству. Серед митрополітів київських, що мають великі заслуги для культурного й релігійного життя України, були такі представники Пінщини, як Гедеон князь Четвертинський, Варлаам Ясинський, Іосиф Нелюбич-Тукальський — вчитель гетьмана Дорошенка, «останнього козака України».

            В національному зриві за Хмельницького Пінщина виступила чинно, а шляхта пінська, тоді ще українська, хоч частинно покатоличена вже, під проводом Єльського і Бжеського, заприсягла вірність Хмельницькому, і великий гетьман належно доцінював важну для України Пінську Землю. Він вислав сюди визначного козака, пізнішого генерального писаря, Івана Грушу, щоб повідомив про «ласку гетьмана ку всему повіту» і відновив «злуку з Військом Запорожським».

            У газетній статті, за браком місця, не можемо перечислити всієї української шляхти Пінщини, що пізніше спольщилася або зрусифікувалася. Пригадаємо тільки, що у військовій частині, якою командував полковник Костянтин Виговський, брат гетьмана того ж імені, був у 1658 році «сотник полку Пінського і Турівського», шляхтич, «пан Костюшко з Серник» із місцевого православного роду, з якого сто літ пізніше вийшов відомий польський національний герой. Можна тут згадати також Фльоріяна Гедройца і Кміту Павла, що активно виступали проти унії, яку запроваджували поляки на Поліссі, що видривали населення від «віри стародавньої руської» та «лядські новинки заводити почали». Не тільки українці-поліщуки боронилися проти ворожих зазіхань, але й деякі з поляків також солідаризувалися з ними. Так, наприклад, Ян Щасний Гербурт, поляк-римокатолик, писав у 1613 році: «Коли хочуть вони, щоб Руси не було на Руси, то це річ неможлива і це зовсім так, якби їм хотілося, щоб тут було море коло Самбора, а Бескид щоб був коло Данцігу».

            Сьогодні можемо бути спокійні: Українці Полісся в своїй масі лишилися незмінені. […]

 

(«Пінська Газета», 30 липня 1942 р., ч.4). 

 

      МУХА  Й  МИШКА
 (Байка)

 

                        Попалась мишка в лапку дротяну.

                                 Круть-верть, туди-сюди:

                        Ой лишенько, вже виходу нема з біди !

— «Ех, і роззява ж з тебе, бачу я, ну-ну ! —   

         Кричить до мишки муха:

— Всі кажуть, що велика ти гризуха —

То ж дріт тепер гризи».

З очей у мишки впало дві сльози

                           На докір цей,

А муха, сміючись, крильцями задзвеніла,

                       Під стелю полетіла

І раптом лапками загрузла в клей.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Воно так завжди у житті буває:

Хто із чужої насміхається біди,

              Той завсіди

В тяжку біду сам попадає.

«Наше Слово», 1942, № 33.

 

                          АВТО Й ДРАБИНЯК

                   (Байка)

Сміялось авто із селянського драбиняка:

            — «Ну й віз ! Ну, і карета, ха-ха-ха !

То ж навіть на ставку он качки,

   Вже не кажу, що хлопці рачки,

             Тебе переженуть !»

            Аж раптом — круть,

   І авто догори ногами

   Перевернулося в долину під горбами.

          — Ку-ку!.. Ку-ку!.. —

                        Кує зозулька у ліску:

                      — Я всім люблю поворожити,

           Кому й як довго в світи жити.

   Отож вже авто — інвалід і не покотиться ніяк,

   А літ із тридцять ще послужить людям драбиняк.

 

   Усякому своя від Бога

   Призначена в житті дорога,

  Але щасливо й довго той на світі буде жити,

  Хто свою працю скромно звик робити.

 

           («Наше Слово», 1942, № 33).
Категорія: До тебе світе ... | Додав: Лісовчук
Переглядів: 2517 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024