Четвер, 17.08.2017, 21:29
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » До тебе світе ...

2.1.2 ЯК РУЙНУВАЛИ ЗАПОРОЗЬКУ СІЧ
[ ] 19.08.2009, 18:24

ЯК  РУЙНУВАЛИ  ЗАПОРОЗЬКУ  СІЧ

Фрагменти із «Споминків

                       про Микиту Леонтійовича Коржа»

 

  Слава не поляже;

                                                            Не поляже, а розкаже,

              Що діялось в світі.

              Чия правда, чия кривда

                          І чиї ми діти.

                                   (Т.Шевченко ,«До Основ’яненка»).

 

ХІ

            На другий день ми прокинулись не дуже рано: пізно лягли і, натомившись, трохи заспались. Напившись чаю, Корж заходився з своєю бджолою, і ми не гаявшись пішли у пасіку. Гарно було у садку після дощу: пташечки щебетали, дерево порозправляло свої віти, краплі роси, як розсипані перли, скрізь по траві і на листах блищали і висвічувались; так було легенько дихать тим пахучим холодком! У пасіці усе було благополучно; і старий, огледівши деякі вулії, сів і мене попросив сісти біля тії каплички, де ми з ним позавчора розмовляли.

 

— Бач, паничу, — сказав він, огледюючи дерева, — які високі та товсті повиростали; садив я їх саме у той рік, як зруйнували наш кіш, більш буде, як п’ятдесят літ.[1]          

Я нагадав старому, що він мені обіцяв розказать про ту невзгоду, і Корж так почав:

Саме на зелені святки прийшов до нас великим

військом генерал-поручник Текелій і, ставши обозом верстов з дві од окопів, всі свої гармати, які там  в його не були, витріщив проти нашого коша. Однак не починав стрілять, а теж січовики нічого не робили, а чекали, що дальш буде. Через двоє суток примчали гінці звістку, нам і Текелієві, що московське військо позахоплювало вже всі наші паланки і слободи по всіх вольностях запорозьких, а

на третій день

Текелій прислав до нас посланця і запрошував військову старшину до себе в гості. Кошовий Калниш, одібравши таку звістку, зараз зібрав всіх козаків на раду і спитав:

А що , панове старшина і отамани, будемо робить? Москаль в гості нас до себе заклика; чи підемо, чи не підемо?

Як се почули отамани, деякі ватажки і характерники, так і заворушились, і загомоніли. Декотрі покорствували б, так другі ж, здавшись на свою силу і характерство, на весь кіш гомін підняли.

Нехай Текелій, — гримнули, — хоч ще стільки війська московського приведе, скільки теперечки його привів, то ми усіх, як мух, передавим! Чи ж то можна, щоб Січ і славне Запорозьке військо за спасибі москалеві віддать?.. Поки світ-сонця, сього ніколи вони не діждуться!

Се все казала сірома і бурлацтво, нежонаті голодранці, у котрих не було ні оселі, ні худоби; а друга половина — отамани і заможні козаки, що сиділи зимовиками і мали достаток, таку одповідь дали:

— Хоч ми, — кажуть, — московське військо і до ноги вилущим, так те ж військо, що захопило наші паланки і слободи, спалить всі наші оселі і замордує наших жінок і дітей, так ми на таку раду сіроми і бурлацтва не здаємся!

А тут ще й архімандрит, що жив  у Січі, почувши такі заміри сіроми і бурлацтва, вийшов з церкви в облаченії, з хрестом, і почав уговорювать завзятих:

—Убойтеся, — каже, — Бога!.. Що ви замишляєте, дітки? Ви — християни і піднімаєте руку на християн, і наміряєтесь пролить кров єдиноутробную? Покорійтесь же волі Господа, така вже, бачите, нещаслива наша доля, і з покірністю мусимо прийнять од Бога достойная по нашим ділам! От вам хрест і розп’ятий на нім, коли ви його не послухаєте, всі загинете необачно!

Здається, хто б не почув панотця, як він нас уговорював, хоч би у його було кам’яне серце, то і в того б видавив сльозу з ока. Всі, скільки нас не було, сіроми і старшина, всі захлипали і тут же так одказали:

— Ну, спасибі тобі, панотченьку, нехай буде по-твоєму: знав, що нам казать, і ми теперечки готові не тільки тебе послухать, а й голови наші за тебе зложить!

Січовики дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по    празниках після одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а напам’ять, і ще нашою мовою, так що і мала дитина зрозуміла б те святе казання. Після сього панотцевого совіту військо ще трохи поміркувало, порадилось та й заявило кошовому:

— Ну, батьку, вельможний пане, теперечки як завгодно, так і роби з сими гостями, а ми всі готові тебе слухать, чи йти, то йти?

—Треба йти, пани-товариші, — одказав кошовий, — бо се дурниця; самі бачите, що москаль нас кругом обступив і гармати горлом у вічі поставив. Се вже такі гості, що, пішовши до їх, не вгадаєш, чи й вернешся назад. Та вже коли бути тому, то нічого довго й думать, Господи поможи! Дай, Боже, час добрий! Ходімо, старшино і пани отамани! Що буде, те й буде, а більш буде, як Бог дасть!

Та, узявши хліб-сіль, пішли до Текелія. Текелій ласкаво їх прийняв і став розпитувать, хто в них кошовий, і старшина, і як вони прозиваються. От кошовий заявив себе, суддю Касана і писаря Глобу. «А се, — каже, показуючи на курінних отаманів, — теж військова старшина». От Текелій і попросив всіх сідати, а далі, розпитавши, що було йому треба, і пішов з ними у кіш; однак не один, а узяв з собою кілька офіцерів і охранного війська. Як побачив Текелій, що запорожці здаються йому ласкою, то зараз звелів одсторонить гармати. Прийшовши у кіш, спитав він кошового, до кого йому йти у гості; кошовий вклонився і запросив його і всіх офіцерів у свій курінь, та й угощав, чим Бог послав, по нашому звичаю: у дерев’яних тарілках і дерев’яними ложками. Наївшись, Текелій подякував кошовому за обід і дуже дивувався, що такі смачні потрави їдять з дерев’яної посудини. Далі й спитав:

—Хто це у вас так смачно готує?

—Є у нас, — одвітив кошовий, — такі скусні кухарі.

От Текелій став прохать кошового, щоб він прислав йому одного кухаря, і обіщав кошовому подарувать два кам’яні блюда, а старшині і отаманові — по одному. «Щоб, — каже, — такі смачні потрави не їли з корит, а з блюд».

Почувши се, один з курінних отаманів, по прізвищу Строць¹, обізвався до Текелія:

—Хоч з корита, добродію, та досита, а хоч з блюда, так дохуда.

По-яківському се він розмовляє? — спитав Текелій. — Нічогісінько я не розчовпу, що він розказує.

Так Строць і розтолкував цю приказку.

—Ви, добродію, — каже, — їсте з блюда, та худі¹, а ми їмо з корита досита — подивіться, які ми гладкі.

__________________

¹ Роман Строць був отаманом Канівського куреня (приміт. автора).

Після обід Текелій довго ще вештався по кошу, оглядував курені, пушкарню, козацькі пожитки, а там попрощався і пішов до себе і стояв ще біля коша обозом біля тижня. Поки стояли, кажу, обозом, офіцери і москалі частенько приходили до нас у кіш, а ми ходили до них, братались і гуляли по-козацькій. Тим часом Текелій призвав до себе кошового, суддю, писаря і прочитав їм ім’яний височайший указ; щоб вони їхали у Петербург. Так ото поїхали тільки кошовий і писар, а суддя Касан занедужав і вмер, тут його у Січі посліднього і поховали. Випровадивши старшину у Петербург, Текелій вже став сам орудувать Січчю: привів козаків до присяги і трошки заспокоївсь, але довгенько ще стояв обозом, перейшовши на друге місце. Зоставшись січовики без старшини, почали потроху ворушиться, бо московські звичаї були їм не по нутру; от стали козаки думать та гадать, як би москаля в шори убрать², а самим десь дальш помандрувать. Зібрали чоловіка з п’ятдесят козаків і послали їх до Текелія з хлібом, з сіллю.

А що ви мені скажете, запорожчики? — спитав Текелій.

—От що, добродію, — кажуть січовики, — ми чули, що нам без письменного виду і білетів не можна з Січі нікуди йти?

— Так, запорожчики, так, — одказує Текелій, — нікуди не відлучайтесь без мого відома.

         —Так оце ж, для сього відома,— загомоніли козаки,—і

прийшли ми, добродію: напишіть нам, будьте ласкаві, хоч один білет на всіх, бо ми будемо держаться купи і врозтіч не розпливемось.

— Добре, запорожчики, добре, — каже Текелій. —

______________

             ¹ Текелій був родом сербин, і як усі серби, високий і худорлявий (приміт. автора).

             ² У шори убрать, себто обдурить, обманить (приміт.автора).

Та який же перше був у вас звичай?

— Та у нас, добродію, — загомоніли козаки, — про сі білети ні за наших батьків ні за дідів і чутки не було: хто куди схотів, той туди і мандрував.

— Куди ж оце ви, — спитав Текелій, — наміряєтесь йти з сими білетами і за чим?

— До Тилигула¹, добродію, — кажуть січовики, — до лями на заробітки, бо у нас нема ні сорочки, ні штанів, як бачиш, гола сірома; а ще ж, може, треба буде і подушне платити та й панам трохи уділить?

— Добре, запорожчики, добре, — одказує Текелій, зареготавшись. — Ідіть з Богом, заробляйте та і в казну збирайте.

— Чуємо, добродію, чуємо, — загомоніли козаки, вклонившись, та й пішли в канцелярію.

Призвав Текелій свого ад’ютанта і звелів йому написать один білет на п’ятдесят чоловіка і видать їм до рук. Як добули січовики той білет, і стали лагодиться в дорогу; зібрали увесь свій військовий риштунок; харчові клунки, знарядили кілька чайок та, сівши собі уночі, не тільки ті, що з білетами, а скільки їх улізло, може, чоловіка з  тисячу,  і  гайда  собі  униз до Тилигула. Через кілька днів

прийшло до Текелія з хлібом, з сіллю ще чоловіка з п’ятдесят за тими ж білетами та, добувши і собі, п’ятами закивали з  товариством.  Далі,  як побачили січовики, що їм

не  боронять  тих  білетів,  прийшли  і  треті,  і   четверті   та,

добувши   сим  побитом  собі  білети  на  всі сорок куренів, і

помандрували під турка. Як побачило офіцерство, що в коші зостались тільки старі, сліпі та каліки, і зробили доношеніє Текелієві. Схаменувся Текелій, та у свиний голос ___________________

¹ Тилигул-річка вливається великим озером у Чорне море. Сей лиман прозивався по-турецькій Дели-Гиль, по-нашому — Скажене плесо. Сюди-то ходили запорожці на заробітки до лями (тягнуть неводи) (приміт. автора).

 

— нічого вже, бач, робить, як кажуть, не продереш очей, продереш калитку!

— Куди ж вони позаходили, — питавсь Текелій. — Адже ж вони, сякі-такі, просили у мене білета до Тилигула на заробітки?

Дуже розсердився і зажурився Текелій, довго сумував, кілька днів і носа, сердешний, не виткнув з своєї палатки — так його роздратувало те ошуканство простої сіроми. А тут як на те ще лізуть і останні січовики, які позоставались, з хлібом-сіллю; а вже та хліб-сіль в душі у Текелія сидить.

— Повели і нам, вельможний пане, — просять, — написать білети на заробітки.

— Та куди ж вам, — крикнув Текелій, — злющі запорожці, оці білети?

— На Тилигул, добродію, — одказують. — На Тилигул, до лями, на заробітки.

 — Все в Тилигул та в Тилигул, — гримнув Текелій, затупотівши ногами, — сякі-такі і розтакі!.. А город зоставили пустим? Не дам вам білетів, ідіть собі к бісу!.. — та й потурив їх від себе.

Так не помоглося ж, бо сірома, подякувавши Текелія за хліб і сіль, і без білетів по протоптаній дорожці дала дропака. Побачив Текелій, що якось

приходиться не до чмиги: що тут на світі робить? От він і призвав до себе всіх курінних отаманів. Так і отаманів небагацько прийшло — десятка не налічив би.

    Чом же ви не всі прийшли? — спитав Текелій.

— Як нам, добродію, усім прийти, — одказали отамани, — коли нікогісінько, опріч нас, не зосталось по куренях.

         — Куди ж вони позаходили, що їх нема? — знов спитав Текелій.

— Курінні отамани роз’їхались по своїх зимовиках, — одказують, — а сірома невідь-куди поділась, так ми і самі думаємо до домівки; що нам тутечка робить, коли нікогісінько не зосталось; старшину запроторили у столицю чи там куди¹, а війська козацького нема — порозходилось!..

    Куди ж вони порозходились? — гримнув Текелій,

— де ваші січовики?

            — Як, де? — обізвались отамани. — Адже ж ви, добродію, не спитавши нас, подавали їм білети на заробітки, до Тилигула, чи що?

Побачив тоді Текелій, що сірома гаразд-таки убрала його в шори; дуже розсердився і вигнав з палатки отаманів. Після сього недовго він зостався в Січі і того ж літа поїхав у столицю, а московське військо сім літ ще стояло на запорозьких землях, поки не запровадили московських звичаїв.

— Так отаким-то побитом, паничу, преславуту козацьку Січ зруйнували і Запорозьке військо викоренили. Ті ж запорожці, що повтікали, піддались під турка; прийняв їх султан ласкаво під свою державу і звелів опоселить їх біля  устя  Дунаю,  в  Бабадазі,  понад  Чорним  морем,   на

землях, здатних до пахарства і багатих риболовством і звіриною ловлею, де вони і теперечка живуть², хліб жують і постолом добро возять!

            От тобі, паничу, і кінець !

______________

  ¹ Що сталось з войськовою старшиною, невідомо, бо ні в яких

гісторичних рукописах об їм нема поминку. Була тільки чутка, що кошового Калниша заслали на Дон, бо в одній пісні така наміка:

Ой полети та полети, чорная галко,

та на Дон рибу їсти!

Ой принеси та принеси, чорная галко,

од кошового вісти. /Приміт. авт./.

² В 1830 року після турецької войни найбільша половина козаків передалась Росії і вийшла з Бабадага з кошовим Осипом Михайловичем Гладким знов у Росію. Теперечки сі запорожці осадились побіля Азовського моря і прозиваються азовськими козаками /приміт. авт./.



[1] Кош зруйновано у 1775 році (приміт. автора).

Категорія: До тебе світе ... | Додав: Лісовчук
Переглядів: 613 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017