ЖИВЕ  СЛОВО  ІСТОРІЇ  І  СУЧАСНОСТІ

            Мені не раз пригадується одна зустріч з часів юності. Був то рік 1967-й. Після закінчення ПТУ в Бересті я за скеруванням прибув на працю в місто Могильов. Влаштувавшись на роботу, вирішив продовжити навчання у вечірній школі. Отож якогось дня приходжу туди й звертаюся до директора Манкевича із заявою. Водночас прошу його звільнити мене від вивчення білоруської мови й літератури. Пояснив своє прохання тим, що у нас на Поліссі білоруської мови нема. Директор дав дозвіл. Присутній при розмові класний керівник Косарчук поцікавився у нього, чому це він робить. У відповідь директор чітко сказав: а це хлопець з України…

               Пройшли літа. Я відслужив у війську, закінчив інститут. Та мене продовжувала інтригувати відповідь директора Манкевича: він з України. Чому той, історик за фахом, сказав так, маючи на увазі Берестейщину. Допомогли розібратися перші публікації про наш край земляка Володимира Леонюка, порівняння мови моїх батьків родом з Пружанського району з мовою жителів східної Білорусі, знайомство з цікавим виданням «Русь Белая, Русь Черная и Литва в картах»/ Мінськ, «Навука і Тэхніка», 1991/. На основі цього прийшло переконання, що людність Берестейщини має всі подібності — в мові, культурі, піснях, побуті і т. д. — з населенням України в її сучасних межах. Працюючи п¢ять років в Українському громадсько-культурному об¢єднанні Брестської області, я висвітлив, що історія українців нашого краю починається в глибині віків і продовжується до наших днів. Берестейщина входила до складу українських князівств, спочатку Волинського, потім  Галицько-Волинського. В пізніші часи  разом з Холмщиною і Підляшшям вона потрапляє до складу різних державних формацій, відірваних від українського народу. Втриматись у своїй атмосфері, зберегти свою національну самобутність нашим регіонам допомогло християнство, що дуже рано почало ширитися по Волині та Поліссі. Як офіційну віру його запровадив тут князь Володимир Великий одразу по хрещенні Києва. Хутко потому, десь близько 992 року, засновано й першу на Волині єпархію – Володимирську. Єпархія ця була тоді великою, охоплювала міста Володимир, Городно, Бересть, Дорогичин на Бузі, Більськ, Сураж, Крем¢янець, Кам¢янець, Кобринь, Брянськ, Боремель, Холм, Любомль, Остріг та інші. До того ж у середні віки Володимирсько-Берестейська єпіскопія стала провідною в Руській / Українській/ Церкві…

               Нині дехто з білоруських державних мужів закидає нам: вас, мовляв, аж надто малувато, всього 8,5 відсотка людей у Брестській області користується у побуті українською мовою. І це сумна статистика. Свідчить вона перш за все про велетенську антиукраїнську роботу, яку проведено було за часів БССР. Не секрет, людність без спросу записували білорусами, можна сказати, переписували поголовно, рідко хто відстояв своє право зватися українцем… А сто ж літ тому нас тут було  багато. За російською статистикою останньої чверті ХІХ століття в межах Берестейського повіту проживало 85, 5 відсотка українців, в межах Кобринського повіту — 90, 2 і Пинського — 81, 4 відсотка українців. Видатні вчені України, Білорусі, Росії, Польщі, серед них білорус Карський і поляк Оссовський, стверджують, що Берестейщина — історична оселя етнічних українців. Тобто українці Берестейщини — не діаспора, вони на своїй землі, де поруч з ними в єдиному суспільстві проживають білоруси, росіяни, поляки, представники інших народів.

               Коли вдаватися в історичні події, які відбулися на нашій землі, то найкращою, найсприятливішою для нас була доба Української Народної Республіки. То був період небувалого підйому духу народного. Незважаючи на тяжкі наслідки війни, наполегливо готувалася база для українського шкільництва, робилися відчайдушні спроби налагодити нормальне суспільне і громадсько-культурне життя. В цей бурхливий період повстала поліська «Просвіта». Товариство розгорнуло велику культурно-масову діяльність, здобуваючи неабияку популярність серед населення. Але недовго тривав наш ренесанс. Уже на початку наступного, 1919 року Берестейщина разом з іншими західноукраїнськими землями була окупована сусідньою державою. Під назвою Поліське воєводство у складі Берестейського, Кобринського, Косівського, Дрогичинського , Пинського, Пружанського, Столинського та Лунінецького повітів вона на довгих два десятиріччя відійшла до Польщі. Почався процес планомірного ополячування населення Берестейського краю. В офіційних документах для нього знайшли нову національність — тутейші, тобто місцеві.

                Але чим дужчала реакція окупаційних властей, тим більшим, організованішим ставав супротив. На Підляшші, Холмщині, Поліссі виникають десятки українських товариств. З великим трудом вдалося добитися берестейській українській інтелігенції відродження своєї «Просвіти». В оселі поліщуків прийшли українські газети й журнали, книги. На громадські кошти відкривались бібліотеки-читальні «Просвіти», бурхливо розвивалась художня самодіяльність. Авторитет «Просвіти» з кожним роком зростав, в її структури почали проникати шовіністичні й комуністичні організації з метою поширення впливу на населення краю. Це було на руку польському урядові, який боявся українського руху більше, як комуністичного, і влада нарешті заборонила діяльність поліської “Просвіти”. Друга половина тридцятих років — то час наших великих втрат, початок страху, викликаного сумнозвісним концтабором у Березі Картузькій і продовженого жорстоким сталінським режимом, що прийшов на зміну польському в 1939 році.

               Новий наступ на українство на наших землях почався не менш агресивно, ніж 20 років тому. Без врахування етнічного складу населення, не спитавши про його волю, все вирішили самі в Кремлі — Берестейський край приєднали до Білорусі. Дискутувати не дозволили. Сказали забути свою історію і свій рід. Непокірних чекала жорстока розправа. Над українською мовою нависла така непроглядна ніч, якої й не пам¢ятали при Польщі. Про діяльність «Просвіти» у той безсердечний час ніхто тут і говорити не смів. Та й що там казати — навіть на Україні про Товариство це старались не згадувати. Оскаржене псевдоученими й засуджене ідеологічними посіпаками, з ярликом буржуазно-націоналістичне, воно ледь-ледь виглядало з історії, яку топтали й топтали…

               Однак правду не затреш. З набуттям Білоруссю й Україною державної незалежності діяльність «Просвіти» розпочалась на новій основі. 1995 року в Бересті була створена нова «Просвіта», яка стала спадкоємцем і продовжувачем справи «Просвіти» 20—30-х років. Необхідно підкреслити, що «Просвіта Берестейщини» імені Тараса Шевченка створена й діяла  як культурно-освітня організація, а не політична. Вона була широко відкрита для людей різних національностей, що мали інтерес до української культури. Плідною була діяльність Товариства /тепер, на жаль, вона призупинена владами/ в ряді міст і сіл Берестейського, Кобринського, Дрогичинського, Малоритського районів. Запрацювали художні колективи, налагодилась співпраця з культурними установами України. До нас зачастили українські ансамблі, окремі виконавці, їх тепло зустрічали в наших селах і містах. Громадське об¢єднання широко відзначало важливі дати в житті українського народу, річниці Т. Шевченка, знайомило людей з багатою літературно-мистецькою спадщиною Полісся. З допомогою краєзнавців, учених, наших друзів за кордоном ми відкривали нові для нас імена наших видатних земляків — письменників Степана Семенюка, Володимира Китаєвського, Івана Хміля, Федора Одрача. Гідно відзначили ми 100-літній ювілей співця Полісся Дмитра Фальківського. На його батьківщині, в Лепесах і Кобрині, було проведено літературно-мистецьке свято, відкрито пам¢ятник поету в його рідному селі. Під девізом «Шануймо наших видатних земляків» пройшло літературне свято на батьківщині В. Китаєвського — в Тевлях Жабинківського району.

               З виданням нашої просвітянської газети «Берестейський край» озвалися й молоді голоси Берестейщини. Наш край залюбки знайомився з творчістю поетів, які пишуть рідною українською мовою, — Миколи Теличка, Миколи Герасимика, Василя Нестерука, Ганни Супрунюк, Оксани Копак, Ольги Шачаніної та багатьох інших. З нашою «Просвітою» встановили контакти науковці, краєзнавці родом з Полісся. Надіслали нам свої книги, які з великою цікавістю були зустрінуті читачем. Серед цієї літератури слід назвати «Словник Берестейщини» нашого земляка Володимира Леонюка — підсумок багаторічної праці сумлінного дослідника Поліського краю, книгу «Барви української мови» професора Василя Горбачука родом з Березівського району.

               Берестейщина може пишатися своїми літераторами, які писали й пишуть на рідній українській мові або на поліських говірках. Як могли, ми старалися популяризувати їх творчість у нашій газеті, однак то був лише початок справи. Треба видавати спадщину наших поліських письменників, увіковічнити їх імена. В якійсь мірі цю прогалину повинна заповнити пропонована збірка вибраних творів українських поліських літераторів Берестейщини, в якій без сумніву відбилося живе слово нашої історії й теперішнього дня. Передаючи її в руки читацької аудиторії, сподіваємось, що вона допоможе багатьом людям в Білорусі, в Україні по-іншому, більш лояльно, більш зацікавлено поглянути на наш край, допоможе активізації українського культурного життя на Поліссі. А роботи у нас, просвітян Берестейщини, непочатий край. Головні наші завдання — обстоювання національної самобутності, захист рідної мови, збереження духовно-культурних надбань Берестейського краю.

                                                                           Михайло Петрукович,

голова правління Брестського                                                                                            обласного громадського                                                                                               об¢єднання “Просвіта” імені                                                                                                                 Тараса Шевченка.