Микола  ЯНЧУК

(1859 – 1921)

Видатний етнограф, фольклорист, літературо- і музикознавець, журналіст, поет, прозаїк, драматург Микола Андрійович Янчук народився 17 (29) листопада 1859 року в селі Корниця на Південному Підляшші — історичній Берестейщині, споконвіків українській етнічній землі. Навчався майбутній учений і письменник спочатку в польській початковій школі, а потім у російській гімназії в містечку Біла (нині Бяла-Подляска). Закінчив гімназійний курс аж у Москві, куди, переїжджаючи з Білої, забрала свого опікуна сім’я чиновника Євгенія Гарднера. Там же здобув вищу освіту в Московському університеті на історико-філологічному факультеті.

Саме в час навчання в Москві відбулося перше свідоме знайомство з культурою свого народу. І почалося воно з рідного села, про весільний обряд якого написав свою першу наукову працю (1886 р.) Молодого вченого прийняли в Товариство аматорів природознавства, антропології і етнографії при університеті. Після успішного магістерського іспиту М.Янчук працював викладачем у гімназіях Москви, а затим його призначили помічником бібліотекаря, пізніше хранителем Рум’янцевського музею ( за радянських часів — Державна бібліотека СРСР імені В.Леніна).

В 70-і роки учений записував народні пісні, обряди на Харківщині, в Херсонській губернії (рукописні збірники їх зберігаються у Відділенні рукописів згаданої бібліотеки; там же знаходиться і рукопис статті М.Янчука «О чумачестве» — про життя й культуру українських чумаків). В 1886 — 1892 роках він перебував у творчому відрядженні в Білорусі і на своєму Підляшші, результатом якого стали етнографічні праці «По Минской губернии, 1886—1887 гг.» і «Памятная книжка Седлецкой губернии» (1890,1892 рр.) На своїй батьківщині —Підляшші вчений записував не лише пісні, а й інші жанри фольклору. Зберігся зошит із записами загадок на Західному Поліссі.

1901 року М.Янчук очолив Музично-етнографічну комісію, створену для збирання фольклору народів Росії. Виступав у пресі зі статтями, в яких популяризував справу збереження народної творчості, вважаючи її завданням усього громадства. Записував не лише тексти пісень, а й їхні мелодії, робив обробки мелодій, писав навіть музику до своїх п’єс, котрі ставились драматичними колективами, зокрема пересувною українською театральною трупою Михайла Старицького.

Близько двох десятиліть віддав Микола Андрійович журналу «Этнографическое обозрение», який заснував і редагував.

Відомий М.Янчук як літературознавець і перекладач. Він багато працював над історією білорусознавства, білоруської літєратури, написав курс лекцій, який мав читати в Білоруському народному університеті в Москві; створив нариси давньої білоруської літератури, досліджував творчість Пушкіна, Шевченка, перекладав з чеської і польської мов. Микола Андрійович є автором російського варіанту вірша Янки Купали « Не загаснуць зоркі ў небе», який згодом став білоруським гімном. До речі, музику до нього написав також М.А.Янчук.

Писав він і вірші, оповідання на діалекті рідного села, але публікувати їх не поспішав. За словами В.Рагойші («Напісана рукой Купалы», Мінськ, 1981р.), «на початку 1919 року він (М.Янчук) був уже автором близько 70 віршів, у більшості покладених ним самим на музику, поеми «Параска», декількох п’єс. Однак ні тоді, ні пізніше нічого із створеного ним не побачило світу.» Принагідно зазначимо, що Білорусі у свій час поталанило придбати собі хоч особисту бібліотеку письменника. Україна ж нічого з його рукописної спадщини досі не запросила, щоб видати і зробити частиною власного національного надбання.

Після революції 1917 року вчений викладав у Московському університеті курс історії білоруської та української літератур, був активістом створеного в червні 1918 року Білоруського науково-культурного товариства. В 1920 році він увійшов у Історико-етнографічну комісію з питань про кордони Білорусі, Литви і Польщі, піклувався, «щоб не пострадали національні інтереси». В останній рік життя учений брав участь у створенні Білоруського державного університету. Затверджений професором кафедри білоруської літератури й етнографії, їздив з Москви у Мінськ читати лекції. На початку грудня, повертаючись поїздом додому, в переповненому хворими пасажирами вагоні заразився тифом. Не стало ентузіаста на ниві слов’янських культур 6 грудня 1921 року. Поховано його спочатку на маленькому цвинтарі  у дворі Державної бібліотеки імені Леніна, а потім прах перенесено на Новодівоче кладовище.

Про життя і творчість Миколи Янчука писали: його колега, видатний український учений Микола Сумцов ( у виданні «Наука на Україні», Харків, 1922, №3), білоруський літературознавець Галина Петровська («Не   погасла звезда», Мінськ, 1987), а також відомий український і польський літератор Василь Білокозович ( «Міkоlаj Jаnсzuk», Оlsztyn, 1996, цю роботу польською мовою можна прочитати в Берестейській обласній бібліотеці для дорослих).

 В I Д Ь М А

( з подляського биту)

— Вжо там собі, сусіде, що хочете кажіте, а я кажу, що наша Малашка такі відьма, — говорив Панас стишоним голосом до громадки людей, що сиділи з ним під плотом святового дня надвечір.

— Відьма, й я кажу, що відьма, — притакнув й Семен, насупивши брови й поглядаючи скоса на сусідній двір.

— Відьма, ще й с хвостиком! — крикнув з усієї моци десь ззаду хлопець, що на той час началився, аж усі оглянулися на його, ніби якось налякани.

— Цить, дурню, — визвірився на його Семен, —   бо як учує, то вона тобі наробить гецу. Буде тобі хвостик!

— Бо й справді, — одізвався с повагою голос старенького діда, що досі прислухався, сидячи всередині, цій розмові, блискаючи коли-не-коли старими очима, що вже якось сами закривалися;  — нашли об чім, не годитця для свята таке споминати…

А било й справді свято, саме Юрія весняного… Яке то веселе и хороше свято! А найбарзій в нашім селі, коли чували, в Корниці на Підлясьи; бо це у нас урочисте свято: святий Юрій, бачте, патрон нашеі церкви. Сами знаєте, коли бували в селі, що таке там урочисте свято, або рочниця! А коли не знаєте, то я  вам роскажу, тілько після, як прийде час, бо тепер нема коли.

Оце ж, кажу, громадка людей, зобравшихся теплим одвечірком пред нешпором коло хати старого діда, розмовлялі собі, найперш о сім, о тім, найбільше звичайно о всході на полі, о господарстві, а потим и ще о деяких речах. Любо послухати такоі розмови сільських простих людей. Вони за роботою часом не бачаться цілий тиждень, а діждавшися свята, після служби Божоі, вже одветовуют за се. Все що наберетця за кілка дней – все викладают один перед другим и ділятця мислями. И скільки тутечка часом можно набратись розуму, коли хто його пошукає, незважаючи не деякі глупства, без которих теж не обійдетьця хиба ні одна розмова. Та й чого ж все хочете од простих людей! Мудрих книжок вони не читають, учоних людей не чувают, доходят до всього своим розумом, а той розум без повадаторя, звістно, частенько таки блудит.

От так и наши сусіде, зібравшися громадкою, поки собі балагурили про те, що вони завжди бачат, коло чого вік свій знаходятця й що знают ліпш од усяких мудрих книжок, ось хоч би про орачку, погоду, господарку, поки споминали собі кожний дещо з того, що коли бачили та йому траплялося,  то було чого й послухати, а найбарзій для молодих, що колись самим прийдетця в світі жити й господаровати. Тут вони неначе в школі набираютця від старших розуму. Але ж добри сусіде між тими своіми речами споминали й таке, що не годилося б споминати. Скоро тільки заговорили про хозяйство, про товар — вже й відьму знайшли. Відьма та й відьма Малашка — що ти з ними зробиш! Вже скільки старий дідусь не гримав на іх, а нічого не помогло: все своє та своє, й чим дальше, тим гірше вчідают на бідну Малашку; от уже ніби й перестанут — то знов хто спомене що-небудь, и знов те саме.

— Коли б вона не відьма, — каже Панас, —  то не пострадав би я корови, що була як звiр, а молока бувало аж не знаєш де дівати. А от якось жінка дала ій там сирець на родини — и з тієі пори як ножом утяло: схлябла моя корова як дошка, сохла, сохла, істи й в рот не возьме, а все тільки пьє, аж дрижит. Так и одійшла, нічого не порадив. Що ми вже й дрючком черево ростирали, й гонили що тільки міць, аж падала на дорозі, — думали, бачте, що паскудник напав, и оселкою з святим віночком баба вимя стирала, й кадила святим віночком, и сілью в носі натирали, що аж юха цюрком лилася, й чого тільки не робили, — а колі таку якусь міць пекельну наслала, що нічим, навет хрестом святим не проженеш.

         — О чари то не жарти, нехай Бог боронить, — промовив Семен.

         — Ну, то вже хай би там до корови, мовляв, причепилася для молока, то вже вядомо, — почав Грицько, що служив десятником в селі. — Але чого ж, скажи, було тратити свиню, як от мою? А таки зчаровала!

         — Невже здохла? — отозвався знов хлопець, що таки не хотив отступати од розмови старих. — Ота сама, що то ми з плота витягали? Квичала.

          — Адже ж не яка, бо у мене одна одноєю й була. Вже ж би вона сама, чуйте, не полізла в пліт, коли б не відїмська сила.

         — Та ще ж саме, казали, в Малашчиному плоті й застрягла, — додав Панас. — А після Малашка й жаловалася, що, каже, усень город Грицькова свиня попсовала, якби, каже, він не десятник, то хоч до суду подавай.

–—А хай подає, чому ж не подавала? Боитця, щоб часом усі її справунки на верх не вийшли. Чуєтця, що винна.

— А вже ж боитця! — крикнув Панас. — Що ж, хиба б якби що до чого, то б я свою корову подаровав?

— От таки напосілися! –—гнівливо сказав дід. — Ну, що Малашці до твоєі корови. Тут хоч в її ж плоті свиня застрягла, то вже хай би там що; а твоєі ж корови вона пальцем не чипала…

— Вона одним поглядом може бидло зопсувати, — перебив Панас.

— И чи мало у кого бидло одходить, — казав далі дід, не вважаючи на Панаса.

— Та у неі ж у самоi о весні телюк одійшов, — вискочив знов хлопець.

Сталі говорити — то кожний хотів щось доконати своєю мовою, бо один хотів, конечне, щоб Малашка була з хвостом, другий знов не вірив в її хвостик и хотів, щоб і другі про нього забули. Алє оця остатня його спомінка про телюка так уразила діда, що він трохи випростався й голоснійш почав виговорувати людям з злістью.

— От и на, маєш! От и чаривниця, от и відьма! И не сором вам клепати та обмовляти бідну бабу? У неі от остатнє теля здохло, так вона ж не поговорує на ваших один за другим жінок! А що у неі дзюри в плоті, — не має чім городити, так чому ж которий не догадаєтця зробити таке спасенно діло, щоб самому загородити — от би й твоя свиня ціла була.

— Щоб я ій ще плоти городив! — розозловався доправди Грицько, що на його натякав дід, споменувши про свиню. Але, не зважаючи не теє, дід уже просто йому почав домовляти:

 — Ти ж десятник, — яке там є, а все-таки начальство. Що б тобі шкодило зарадити? Взяв би хоч по хворостині од кожноі хати, ніхто б не пошкодовав, — и то б не тільки що дзюри було залагодити, але й нового плота поставити.

— Хай ій  чорти ставят, коли вона з ними в компании живе! А я б іі скорійше вивів цілою громадою на вигін, та спалів би на тім хворості, щоб и не смердила й людям зла не чинила.

Дід проняв тільки його очима з-під навислих сідих брів и вже тільки не хутко, вгамовавши троха свою злість, почав знов вирикати:

  — О ти, бачу, ласий людей душити, не дармо десятником звесся. Алє чому тебе на добро нема? Не бійся, руки трудно приложити, помогти безталанній, язиком молоти то легко, бо сам ходить навіть нешмарованний… Вас послухати, то, бачу, тільки нагрішиш для праздника святого…

Спершися на кий, дідусь встав, поглянув на сонце, одійшов од людей и почовпав через дорогу. Опинившися під плотом, він подивився з-під руки на город и хоч може там нічого й не було, але щоб не ворочатися до людей и не показувати своєї злості, що дуже його проняла за Малашку, почав кричати ніби на курей:

— Шша-га! Гай-гай! Кури-кури-кури! А щоб вас ястроб — от вигробут усю росаду. Бач, поховалися, ніби й не чуют… — Попрохиливши  воротечка, він и сам сховався в городі за густим хворостяним плотом.

Решта людей засталися якось ні в сіх , ні в тих, бо коли хозяін пішов, то й ім вже ніби не випадало сидіти під чужою хатою. Усі якось змовкли й почали оглядатися, куди кому мандрувати. Найперш схопився хлопець, як тільки побачив, що більш тут нічого цікавого не вчує. Побіг підскакуючи к Малашчиній хаті, побачивши там віддалік на згорочку купку хлопців, що вже завчасу збиралися йти під череду, як буде вертатися з поля, щоб не давати бидлятам зоставатися в чужих дворах, бо, бачте, на Юрия перший раз вигоняют, то вони ще не знают добре свого дому. (…)

         («Над Бугом і Нарвою», 1993 р., № 2)

П о я с н е н  н я:

началитись –—з’явитися зненацька;

найбарзій — найкраще, найбільше;

нешпори — вечірня відправа в неділю та свята в костьолах, церквах;

одветовуют — винагороджують себе;