Неділя, 17.12.2017, 10:00
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 134
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » До тебе світе ...

1.1 ЛІТЕРАТУРНІ ВИТОКИ БЕРЕСТЕЙЩИНИ
[ ] 18.08.2009, 22:02

ЛІТЕРАТУРНІ ВИТОКИ БЕРЕСТЕЙЩИНИ

 

В межах Берестейсько-Пинського Полісся пам’яток писемності часів Київської Русі збереглося небагато. Під час археологічних розкопок знайдено кілька слов’янських надписів на корчагах, пряслицях, іконках та інших предметах побуту з Пинська, Берестя і Дорогичина над Бугом. На жаль, не збереглося оригінальних літературних творів Західного Полісся. В Галицько-Волинському літописі до 10 разів згадуються події у Пинську і Бересті. Деякі дослідники вважають їх цитатами з пинських і берестейських літописів, котрі не збереглися.

               Незважаючи на руйнівні наслідки татарської навали, не заникла літературна традиція на Поліссі. Щоправда, існувала вона у вигляді офіційної документації канцелярій Великого Князівства Литовського (ВКЛ). Грамоти цих канцелярій досліджував норвезький лінгвіст Х.Станг (1935 р.), який виділив групу поліських пам’яток. Литовський академік З.Зінкявічус відмічає, що в канцелярській мові ВКЛ від правління Вітовта (1392 — 1430) до правління Сигізмунда І (1506 — 1548) переважали особливості розмовних діалектів північної Волині і південної Білорусі, і тільки починаючи з правління Сигізмунда ІІ Августа стали переважати мовні риси, характерні для центральної Білорусі.

               «Найдавніші слов’янські документи канцелярії ВКЛ, — підсумовує З.Зінкявічус, — є водночас першими письмовими пам’ятками Волині та Західного Полісся. Належить зауважити, що в документах часів Вітовта цілком відсутні риси, характерні для білоруської мови, хоча мову цих документів досі називають старобілоруською».

               Цікаве не тільки для себе спостереження зробив у свій час Адам Міцкевич: «Зі всіх слов’янських народів русини, селяни Пинської, частково Мінської і Гродненської губерній, зберегли найбільшу кількість спільнослов’янських рис. В їх піснях і казках є все. Письмових пам’яток у них мало, тільки «Литовський статут» написаний на їхній мові, найгармонійнішої з усіх слов’янських мов, найменш зміненої. Всю свою історію на землі вони прожили в страшних злиднях і утисках».

               Про подальший період розвитку літератури на Поліссі стисло, але виразно пише відомий краєзнавець-патріот Володимир Леонюк:

 «Цінною пам’яткою українського письменства ХV століття вважається «Четія Мінея» з Кам’янця, переписана в цьому місті в 1489 році. Українська частина Четії засвідчує всі сучасні властивості української мови і в цьому має велике значення.[…]

Українську адаптацію «Псалтирі» Ф.Скорини створив 1543 р. пинський чернець Партен (Парфен). У джерелах ХVІ ст. згадується ще один пинський чернець — Митрофан, автор якоїсь «Історії Русі», яка загинула разом з автором під час татарського нападу в 1540 році на Пинськ.

На ретельне вивчення і публікацію заслуговують Шерешівське  Євангеліє з другої половини ХVІ ст. з містечка Шерешове, Пружанський район, — пам’ятка як мови і літератури, так і образотворчого мистецтва.[…]

Літературне життя значно пожвавилося після Берестейської церковної унії, коли почалася завзята полеміка між прибічниками православного визнання і католицизму. Полемічна література одержала з Полісся представників обох напрямків: з одного боку, це І.Потій, кілька анонімних антиправославних казань-пародій, з другого — Л.Карпович, А.Филипович, І.Денисович, І.Галятовський.

  Полемісти писали на різних мовах: польській, церковнослов’янській і руській (старобілоруській і староукраїнській). Трагічна доля одного з них — Афанасія Филиповича, якого польські влади арештували під претекстом зв’язку з козаками і стратили в Бересті 1648 року. Загальна структура мови його творів близька до структури народних берестейських говірок. До цієї групи пам’яток можна віднести і вірш, написаний невідомим автором на герб паланзького старости Семена Войни (? — 1599), який походив із старовинного роду панських бояр Войн-Гричин. Його родич, пинський староста Лаврін Война (? —1580) — автор «Писцової книги колишнього Пинського староства 1561 —66 ».

ХVІІІ століття — це час народження національних ідей. В національно-культурних рухах активну участь брали релігійні діячі. Тому не випадково, що однією з перших спроб на Поліссі писати мовою близькою до народної був вірш, написаний уніатським священиком  села  Дубой Пинського повіту у 1784 році на честь приїзду туди польського короля Станіслава Августа. Дуже ймовірно, що той самий священик написав і вірш, яким трохи пізніше — 1796 року дубойські селяни вітали російського генерал-губернатора Тутолміна. Належить звернути увагу на той факт, що село Дубой тоді було власністю відомого патріота, пинського судді Ігнація Куженецького, який разом з Тадеушом Рейтаном затято змагався проти першого поділу Речі Посполитої.

В цей вік зростає інтерес до народної пісенної творчості. Багато поліських фольклорних творів ХVІІІ століття відшукав білоруський літературознавець Адам Мальдіс. Так, у рукописній збірці «Різні французькі та польські вірші, зібрані 1752 року у Високому» є руська пісня «Прохав мене Гарасим, Гарасим», в антопільській збірці — вірші «Ах ти, свєтє лестний», «Ах, щастє, бєдне, зле». Є поліські  пісні у «Збірці польських і руських віршів» із бібліотеки Чарториських.

На чолі національно-культурного руху у Польщі стояла родина Чарториських, яка, до речі, походила з пинських князів Юрійовичів. І, можливо, що поліські пісні із бібліотеки Чарториських записано саме у їхньому берестейському маєтку Вовчин, який разом з садибою Красник поета Францішка Карпінського був одним із центрів польського сентименталізму. Пісню у Високому (біля Вовчина), мабуть, записав підканцлер ВКЛ, князь Михайло Сапіга (1711 —1760), у якого третя жінка була з Чарториських. До речі, князь був дуже освіченою людиною, 1753 року він переклав на польську мову твір Вольтера «Заїра». Щодо антопільської збірки, то є підстави вважати, що вона пов’язана з відомим реформатором і меценатом Антонієм Тізенгаузеном, який в той час займався господарською діяльністю у Кобринському повіті, а також був близький до Чарториських.

Адам Мальдіс вважає, що в кінці ХVІІІ століття на Поліссі створена також і «Розмова Імператриці з Ігельстромом» (1794).

На початку ХІХ сторіччя збільшився інтерес до історії слов’янства, особливо до її язичницької доби. Завдяки природній ізоляції на Поліссі збереглось багато архаїчних обрядів і вірувань з дохристиянських часів. Великий славіст, фольклорист і етнограф Зоріан Доленга-Ходаковський (1784 — 1825) написав на основі матеріалів, зібраних на Поліссі, свою відому працю «Про слов’янство перед християнством». Книга Ходаковського активізувала вивчення слов’янського фольклору, зокрема і на Поліссі, який збирали і досліджували тут його учні й послідовники Християн Лях-Ширма (1796 — 1866), Казимир Контрим (1772 — 1838), Лукаш Голембйовський (1773 — 1849), Юзеф Крашевський (1812 — 1884), Ромуальд Зенькевич (1811 — 1868), Єва Фелінська (1793 — 1859), Едвард Массальський (1807 — 1879), Оскар Кольберг (1814 — 1890), Адам Кіркор (1818 — 1868) та інші.

Виняткову (але досі непоціновану) роль у розвитку поліської культури відіграв відомий археограф та історик Іван Лобойко (1786  — 1861), близький друг і послідовник Доленги-Ходаковського. Лобойко викладав у Віленському університеті та Віленській медико-хірургічній академії, навчав практично всіх перших діячів поліської культури Францішка Савича, Ромуальда Зенькевича, Юзефа Крашевського, Вінцента Дуніна-Марцінкевича, Мармерта Ренієра, Адама Пенькевича, Плакида Янковського та інших. Схоже, що Іван Лобойко був виразником ідеї поновлення ВКЛ, в якому вільно розвивались би литовська, польська, білоруська і полісько-українська культури.

Першим поліським поетом можна вважати революціонера Францішка Савича (1815 — 1846), який написав на місцевій говірці вірш «Там, близько Пинська…». Зрозуміло, відчутний в ньому і значний вплив старої книжної («руської») мови. І це не випадково, оскільки у відродженому ВКЛ офіційною мовою мала бути саме «руська», яку обстоювали І. Лобойко і його однодумці.

Вірш Савича — це традиційна для того часу розмова, яку вели представники етнічних груп, котрі жили у ВКЛ, — литвин, волинець і пинчук. Їх турбує доля Вітчизни. Цікаво, що поет називає свою Батьківщину то Польщею, то Литвою. З одного боку Савич — польський патріот, послідовник Адама Міцкевича з його польським «месіанством», а з іншого боку — пинчук, який був сином уніатського священика — учень Івана Лобойка і патріот ВКЛ. Твір просякнутий протестом проти гноблення краю москалями (російською вояччиною). Це не могло не позначитись на долі Савича — першого співця Полісся за його революційну діяльність царські сатрапи заслали солдатом на Кавказ. Він чудом утік звідти, але життя його було вже скалічене. Доля Франтішка Савича — це доля Тараса Шевченка. Але поліського Кобзаря не відбулося.

В цей же час захопився Поліссям Юзеф Крашевський. Після мандрівок по краю зародилися його нариси і дослідження «Пинськ та його околиці» (1837), «Пинськ і Пинщина» (1838), «Поліський ярмарок», «Село на Поліссі», «Корчми та дороги на Поліссі» (1839), «Спогади з Полісся, Волині і Литви» (1840), «Кілька нарисів із  сільського життя Кобринського повіту» (1850), «Одяг міщан і селян з околиць Берестя, Кобриня і Пружан» (1860) та інші. Крашевський сприяв розвитку поліської культури і будучи редактором «Газети Польської». Письменник опублікував у ній 1861 року статтю князя Едвіна Друцького-Любецького, в якій той оголосив конкурс на створення букваря на поліському діалекті. Мабуть, наслідком цього конкурсу було написання у 1875 році Платоном Тихановичем граматики на основі говірки села Лунін Пинського повіту (нагадаємо, що це село — родове гніздо Друцьких-Любецьких).

Крашевський також підтримував фольклористичну діяльність свого однокурсника з Віленського університету Ромуальда Зенькевича, видавав зібрані ним фольклорні матеріали, написав рецензію «Народні пісні, зібрані на Пинщині Р.Зенькевичем». Ромуальд Зенькевич, вчителюючи в Луніні, на Поліссі, зібрав понад 200 пісень, які видавав у збірці «Пьосенкі гмінне люду Пинського» (1851) в оригіналі та в польському перекладі. Багато посприяв він у вихованні поліського світогляду в князя Едвіна Друцького-Любецького (1828 — 1901).

Наступний етап розвитку поліської культури пов’язаний з діяльністю віленського гуртка видатного історика і етнографа Адама Кіркора. Осередок сформувався у середині 50-тих років ХІХ ст. в основному з поетів та істориків Владислава Сирокомлі, Вінцента Дуніна-Марцінкевича, Вінцента Коротинського, Артема Вериги-Даревського, Антона Одинця, Ігнація Ходька, Михайла Балінського, Миколи Малиновського, Адама Пенькевича, братів Мармерта і Анцентія Ренієрів та інших. Члени гуртка щиро цікавилися поліською культурою. Так, Сирокомля 1856 року видав «Коротке дослідження мови русинів Мінської губернії», де називає їх мову «співучою, пестливою». Мармерт Ренієр записав на поліській говірці старовинну сатиричну баладу «Диво боже. Піп і Кірик». До речі, пинчуки, брати Ренієри — це друзі дитинства Францішка Савича. Адам Пенькевич (1799 — 1879, псевдонім Рустейко) перекладав українські (поліські) пісні на польську мову.

Гурток Кіркора мав значний вплив на творчість Вінцента Дуніна-Марцінкевича (до речі, друг мінського лікаря і поета Адама Пенькевича). 1866 року він написав на поліському діалекті української мови комедію «Пинська шляхта», в якій висміяв гонористих і тупих місцевих шляхтичів, а також російських бюрократів. Драматургія Дуніна-Марцінкевича зазнала впливу п’єс Миколи Гоголя, Олександра Островського, Олександра Фредри, особливо Івана Котляревського. Літературознавець Павло Охріменко писав: «Сюжетна схема «Пинської шляхти» в окремих моментах дуже нагадує сюжетну канву «Наталки-Полтавки» (особливо те, що в обох п’єсах на шляху закоханих стоїть підстаркуватий багач, який зрештою терпить поразку). Крім того, в білоруській і українській п’єсах трапляється ряд подібних мотивів і пісень. Наприклад, «Пинська шляхта», як і «Наталка-Полтавка», починається піснею, а потім монологом героїні. Пісня Марусі «Тяжко жити мні, дивчати, з миленькім у розлуце», за характером основного ліричного забарвлення нагадує пісню Наталки «Віють вітри, віють буйні» з її основним твердженням — «Тяжко жити без милого і в своїй сторонці». Пісня претендента на руку Марусі — Куторги  «Где унадитца юриста» і «Рветса моє сірце…» подібні за своїм складом до пісень Возного «Всякому городу нрав і права» і «От юних літ…». Як і в «Наталці-Полтавці», так і в «Пинській шляхті» згадуються шведи («під нашою Полтавою», «під Кіргольмом», «під Полтавай»), мова дійових осіб пересипана прислів’ями, приказками тощо. Однак «Пинська шляхта» В.Дуніна-Марцінкевича не є наслідуванням «Наталки-Полтавки». Це цілком самостійний твір».

Дія комедії відбувається в селі Ольпінь під Давид-Городком. Нагадаємо перші рядки знаменитої п’єси: «Річ відбувається на околиці О., між боліт, в глушині Пинського повіту». Наприкінці 40-х років письменник гостював в цьому селі, що належало польському поету і перекладачу Ігнацію Зеновичу (1796 — 1867 ?), який, до речі, також був учнем Івана Лобойка.

Постає питання : чому Дудар, створивши багато творів білоруською мовою, почав писати на поліській говірці української? В першій половині ХІХ століття під білоруською мовою розуміли передусім руську (старобілоруську і староукраїнську). Під Білоруссю — терен розповсюдження греко-католицької церкви. Народні білоруську та українську мови історик Іван Григорович вважав говірками якраз цієї руської (західноруської) мови. У гуртку Кіркора цілеспрямовано створювали білоруську літературу, але, мабуть, ще остаточно не було вирішено, на основі якої говірки її створювати: мінської чи пинської.

Це підтверджує не тільки творчість Дуніна-Марцінкевича, а й видання у 1863 році книги «Разсказы  на белорусскомъ наречіи», витриманої в дусі «самодержавства, православ’я, народності». Оповідання «Кто булы наши найдавнійшіи диды и якая ихъ була доля до уніи» і «Розмова на цментари старосты Янкы зъ братчикомъ Хвэдосемъ» написані на поліській говірці української мови, а три інших  оповідання — на північно-східній говірці білоруської мови. Перші два оповідання можна вважати початком поліської прози, а ймовірним автором їх — православного священика, який добре знав історію уніатської церкви. Анонімність автора означає, що він вийшов із польських кіл. На роль автора більш за всіх підходить православний священик і польський письменник Плакид Янковський (1810 — 1872), який знав українську мову (народився під Кам’янцем-Литовським). Відомий білоруський діалектолог Федір Клімчук вважає, що мова цих двох оповідань найбільш відповідає Кам’янецькому регіону.

Однак після придушення повстання 1863 року про розвиток у Російській імперії білоруської культури, а тим паче поліської не могло бути й мови. Цей процес спинився на довгі роки. Можна відзначити лише значну працю фольклористів і етнографів на Поліссі. Тут працюють український фольклорист і етнограф Павло Чубинський (1839 — 1884), польські — Оскар Кольберг (1814 — 1890), Петро Биковський (1823 —1889), місцеві — Юліан Крачковський (1840 — 1903), Марія Сакович (? — ?), Федір Ставрович (1835? — 1900?), російський письменник-етнограф Сергій Максимов  (1831 —1901). Окремо слід назвати такі цінні фольклорні збірки, як «Пинчуки» (1890) священника Дмитра Булгаковського (1845 — 1918) і «Песни пинчуков» (1895) історика Митрофана Довнар-Запольського (1867 — 1934).

Під час революції 1905 — 1907 років поліський поміщик, депутат Державної Думи Роман Скірмунт висунув ідею створення «Крайової партії Литви і Білорусі», що було спробою продовжити справу Лобойка і Кіркора. Під псевдонімом «Старий господар» видається для дітей поліщуків «Русинський лементар». Білоруський видавець Олександр Власов і польський чиновник Єжи Осмоловський прямо заявляють, що автором цього букваря є сам Роман Скірмунт. На наш же погляд, поміщику-підприємцю і політику-депутату не вистачало б на це ні часу, ні фахової освіти, хоч, безумовно, ідея створення лементаря та фінансування видання — справа Р. Скірмунта, якому допомагала його родичка, затята крайовка, письменниця-історик Констанція Скірмунт. На мою думку, безпосереднім автором лементара була відома фольклористка Марія Сакович, яка працювала вчителькою  у селі Молодове — одному з родових помість Скірмунтів.

Викликає інтерес і видання у 1911 році вчителем І. Бичком-Машком фольклорної збірки «Сборник народных песен, записанных в поселке Калюга-Комарно Рогознянской волости Кобринского уезда Гродненской губернии». Село це знаходиться неподалік від Крупчиць, де священиком був Никанор Котович, який змагався за права українців Полісся. Можна припустити, що саме Котович надоумив учителя Бичка-Машка на збір місцевого фольклору, український характер якого не викликає сумніву.

На літературному небосхилі Берестейської землі яскраво сяє зірка видатного етнографа і фольклориста українця Миколи Янчука. А на спробу відродження культури рідного народу його надихнув приклад білоруса Янки Купали. На жаль, для поліської літератури (на відміну від білоруської) не знайшлись на початку ХХ ст. меценати, і жодного рядка з поліських творів Янчука не було надруковано (майже всі вони загинули). Його друг, російський літературознавець Євген Грузинський стверджує, що Янчук написав повість з народного життя, велику поему «Параска» і цілу збірку ліричних віршів. Поему «Параска» досі не відшукали.  Уривком з повісті з народного життя є, мабуть, нарис «Відьма. З підляського биту». Віршів збереглося всього кілька десятків. Поетична і наукова творчість письменника просякнута болем за долю рідного народу та його культури. Під впливом творчості білоруського Пісняра написав Микола Янчук вірш «Янкові Купалі», а Шевченків «Заповіт» надихнув його на створення вірша «Остатнє хтіннє».

Не судилось нам мати і свого Тараса Шевченка, і свого Янки Купали. Після падіння самодержавства почався новий етап у розвитку поліської літератури.

 

     Олександр Ільїн
Категорія: До тебе світе ... | Додав: Лісовчук
Переглядів: 1749 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017