Четвер, 17.08.2017, 08:06
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А1 З вудками в місячну ніч
[ ] 19.08.2009, 22:12

З вудками в місячну ніч

Володимир Копійка вперше не дотримав слова. Ще минулої суботи ми договорилися вирушити в п'ятницю на ніч, на Центер Айленд. У городі сусіда я назбирав вечорами зо сто хробаків, годину перед від'їздом наварив кулеші на коропа. Вірилося, що ніч нам промине щасливо над водою; можливо, що братиме угор, кет фіш, а може й короп. Та ось задзвонив до мене Копійка в останню хвилину, коли я намірявся виходити з хати з вудками та брезентовою торбою наповненою різними речами, потрібними рибалці на цілу ніч.

— Не піду, пане Федоре. Моя дочка вичитала в "Телеґрам", що минулої ночі якісь драбуги вкинули у воду рибалку. Вудки поламали і вкинули. Поліція витягнула нещасного з води і відправила до Вестерн Госпіталь. Не піду і вам не раджу.

Його голос, однак, звучав якось фальшиво; не інакше, як вигадав цю історію. Коли б таке справді сталося, моя Кляра перша знала б про це. "Телеґрам" вона читає щодня уважно, ніодна сенсаційна новинка ніколи не виковзнулася з-під її ока.

— Ну, ну, пане Володимире, щось там у вашому домі... Домашні, сказати б, перешкоди, чи як?

Чую, гримнуло об апарат слухальце. Це знак, що пан Копійка образився і перервав розмову. Мій натяк, без сумніву, був правдивий, а правда інколи злобить людей. Уже тепер я не сумнівався, що мій приятель Копійка мав авантюру з жінкою. Вперлася, видимо, і не пустила старого на ніч; своїм жіночим серцем, можливо, прочувала якесь нещастя і пан Копійка ради спокою мусів залишитися вдома.

Що ж, нема на це ради. Відмовився пан Копійка, поїду сам. Трохи лячно, та "охота гірша неволі", як мовить народня мудрість. І зрештою, ґанґстери та хуліґани не такі вже й дурні, щоб знечев'я нападати на рибалок; знають вони напевно, що ця порода людей негрошовита, а вкидати їх у воду задля примхи, це рівнялося б безглуздю. Тож договорився я зі своєю Клярою, щоб завтра вранці прибула з доньками на острів; докладно їй пояснив, де буду на них чекати. І взявшись за клямку, ще невинним тоном поспитав, чи вона вже переглядала "Телеґрам". Притакнула головою, що так.

— А ось пан Копійка хотів налякати мене. Каже, що в "Телеґрам" є опис про рибалку... вкинули начебто бандити у воду.

— Дурниці, — преспокійно посміхнулася моя золота дружинонька. — Коли б таке щось трапилось, перша сторінка була б захаращена цим випадком. Репортери напевно виготовили б і світлини, як то бідний рибалка топиться подалік від берега.

Це мене цілком заспокоїло і я вирушив у дорогу. В трамваї я не міг обігнатися від думок про Копійку. Це ось уперше не дотримав він слова. Видно мав проти себе не тільки жінку, але й дочку. Опецькуватий, отяжілий від старости, з лінивим язиком, потрапив мовчати цілими годинами і важко було видобути з нього слово. За халявою ґумового чобота завжди носив гострого мисливського ножа — випатрошував ним упійману рибу. Вдень, коли світило сонце, глузував з неба, коли ж одного вечора якийсь юнак поспитав його над водою котра година, думав, що прийшов по його годинник і по душу, і тому ревно почав проказувати "Отче наш". "Як тривога, то й до Бога". Такий то був пан Копійка. Характер це невпорядкований, широкий ніби степ і мінливий ніби осіння європейська погода.

Нарешті трамвай під'їхав до доків. За доковою станцією чекав на пасажирів невеличкий куций пароплав; з його бляшаного димаря бухав чорний дим і стелився по водяному плесі торонтонської затоки. Я швидко купив квиток і зайняв місце на верхньому помості. Велика червона куля сонця якраз закочувалася за бані павільонів Всеканадійської Виставки. Праворуч, оподаль від острова Генлен швидко біг по воді гідроплян. Розпростерті крила лисніли в промінні заходячого сонця, два човники під ним стрибали по поверхні, нарешті відірвалися від води і гідроплян спокійно поплив у повітрі, над затокою.

І ось різко пролунав гудок. Під кадовбом пароплаву загримала турбіна. "За сім хвилин буду вже на Центер Айленді", думаю. На помості, довкола мене, галасує молодь. Коротко підстрижені дівчата пищать і регочуться, за ними вганяються юнаки. Перестрибують через лавки, вигинаються на бар'єрах, ніби хочуть упасти в воду. Дехто з них має мініятурні радіоприймачі: лящить крізь них рок енд рол. Це ось така академічна молодь! Якийсь он там білобрисий юнак, майбутній лікар чи адвокат, викривлює кумедно пику, спричинюючи дикі вигуки та сміхи цілої компанії. "О, які особливі манери теперішньої студентської молоді!", порівнюю цю розгойдану юність із студентами моєї молодости.

Пароплав причалює до площадки Центер Айленду. Юне товариство відразу ж висипалося на бетонову алею. Знаю з досвіду, що ці хлопці і дівчата галасуватимуть на острові до дванадцятої години ночі і останнім пароплавом вернуться до Торонта. Щойно тоді запанує тут спокій аж до десятої години завтрішнього дня.

Іду навпростець опуклим травником, під кучерявими вербами, до подовгастого ставка, що сполучений двома кінцями з головним каналом. Там, де вже зайнявся світлом електричний ліхтар над водою — моє місце. Можливо, що десь по дванадцятій відвідає мене вочмен Джек — симпатичний шкот із подовгастим худорлявим обличчям. Це з волі Сіті Гол, великий добродій гусей і качок. Ранками він, як правило, появляється потойбіч ставка з мішком пшениці. Пронизливо свисне крізь пальці і тоді з ґеґотом та кваканням звідусіль мчать до нього гуси й качки. А він щедрою рукою сипле на березі зерно і добродушно приглядається до маси крилатих сотворінь.

І ось я вже на місці. Дві вудки закидаю на кет фіш і одну з кулешею на коропа. Сутінок уже покрив острів. У світлі ліхтаря миготять на воді три білі поплавці. Очі мої з напруженням слідкують за ними. Погода безвітряна, поплавці нерухомо мріють на сталевій гладиш освітленій ліхтарем. Найменший їхній рух не уникнув би мого погляду. Аж помічаю, що крайній поплавець наче б трохи дриґнув. Увага моя зосереджується на ньому. Так, щось клює. Поплавець ще дриґнув і повільно почав рухатися далі від берега. Підсікаю вудлищем. Викидаю на берег порожнього гачка. Щось згризло хробака. Хвилину задумуюсь, хто б це міг бути? Потім безпомилково відгадую, що це "робота" рака. Цей криволапник потрапить інколи напсувати рибалці багато нервів. Підкрадеться отак до принади, ніби ножицями стригне лапкою хробака і коли не перетне його, тоді смиче разом із гачком під камінь. А поплавок на поверхні відмічує його підводні рухи.

Нанизую на гачок нового хробака і знов закидаю вудку у воду. Із-за верб, що бовваніють над каналом, виринає на синє небо "блідолиций". Великим червонавим диском підноситься вище і вище; бачу його сріблясту округлість на водяному плесі, за крайнім поплавцем.

"Така ось ніч, а пан Копійка десь перевертається в ліжку. Коли б був тут, сидів би ліворуч чи праворуч моїх вудок; дивився б на поплавці і мріяв би про п'ятифунтового угра". Так думаю про свого приятеля, а очей не відриваю від вудок. Ось крайній поплавець ніби перехилився. Якщо ляже на воді боком, то напевно черепаха обмацує на гачку кулешу. Поплавець ворухнувся, трохи стрибнув угору, ляг боком і потім стрілою скісно пірнув у воду. Ні, так черепаха не потрапить! Вправно сіпаю вудлищем. Жилка натягається. Тримаю міцно вудлище і в руках відчуваю, що вчепився за гачок здоровенний короп. Водить жилку то ліворуч, то праворуч силкуючись добратись до середини ставка, на глибше місце. Тішуся, що це не черепаха. Те чотиролапе перевертається у воді ніби намокла подушка. Обережно попускаю жилку, потім повільно скручую на рольку; роблю це тому, щоб виснажити рибу. Потім лівою рукою тримаю сторчма вудлище з натягненою жилкою, правою хапаю коропа за зябри і викидаю на берег. Пузатий, золотолуский із широким хвостом підкидається вгору на кам'яних плитах, розхиляючи широко зябри. По патлатій лусці упізнаю, що це королівський короп, — рідкість у канадійських водах. Впускаю рибу в сітку, що вже у воді і знов закидаю у ставок вудку.

За мною, на травниках, і переді мною, за каналом, верещать дикими голосами юнаки і юначки. Розбрелися малими групками по всьому острові і перегукуються, ніби заблуканці в пралісі. Хтось непоганим тенором починає співати, але спів гине в реготах, у свистінні та в роздирливих вигуках. Дивлюся на годинник: пів до одинадцятої. "Ще півтора години бешкетуватимуть", думаю, наперед тішачись спокоєм, що запанує по дванадцятій. На мості, що перетинає канал за ставком, помічаю рефлектори поліційного авта. Це Клеферд і Колін роблять свій звичайний рейд по острові. Десь по другій напевно заглянуть сюди; вилізуть з авта і посидять коло мене з пів години. Подивляться на рибу, побажають мені "ґуд лак" і поїдуть собі.

А очі мої з напругою слідкують за поплавцями. Прийшла нарешті черга і на середнього. Ось він випірнув, ляг боком, звівся, трохи пірнув і знов ляг боком. "Це вже напевно черепаха!", здогадуюся. Сіпаю вудлищем. Відчуваю в руках, що гачок зачепився ніби за колоду. Тягну вудку до берега; щось неповоротливе борсається, впирається і я наперед знаю, що за хвилину побачу куцу пащеку величезної черепахи. Так, ось вона! Гребе лапами воду, опуклий порепаний панцир ніби дно макітри чорніє на поверхні в світлі місяця. Підтягаю гидоту цілком до берега. Жилка не витримує — рветься. Міцна жилка на двадцять п'ять фунтів не витримала! Виймаю з торби коробочку з гачками, вибираю такого, щоб був добрий на угра та на кет фіш, свічу батерейкою і прив'язую до кінця жилки. Ця робота для рибалки, навіть уночі — ніяка трудність. Пальці роблять своє, а очі стежать за двома поплавцями, що на воді. Аж раптом над моєю головою:

— Здорові були, пане Федоре!

Дивлюся — це пан Копійка. Вудлища тримає на правому плечі, на них за спиною висить рибальська торба.

— Дзвонив ще раз до вас, — глухо починає. — Ваша жінка відповіла, що ви на острові. От я й приїхав.

— І добре зробили, що приїхали, — щиро тішуся. — Чудова ніч сьогодні.

— Чудова, угу. Стара заснула коло телевіжин, а я, дай Боже ноги! Чи маєте хробаки?

— Маю хробаки, маю й кулешу.

— Не витримав, от що, — трохи злобно бубонить пан Копійка. — Цигана тягне в ліс, а нашого брата на воду. На це нема ні ліку, ні поради. Отак запече щось під серцем і тоді думаєш тільки, щоб швидше, швидше над воду.

Це і все, що пан Копійка мав мені сказати. Замкнувся потім на "чотири колодки", неохотно обзивався до мене і аж до ранку зайнятий був своїми вудками. Коли на острові з годину панував уже ідеальний спокій, із-за верби виринула тінь вочмена Джека. Примостився побіч мене на кам'яній плиті і гугнявим голосом почав розповідати про свої рибальські пригоди. Тішився теж, що на наступний вікенд поїде на північ, на жаби.

— На жаби? — дивуюся.

— О єй, а ви й не знаєте? М'ясо — делікатеса, пальці тільки облизати.

— Як же ви їх ловите?

— На мулистих узбережжях одного такого озера на півночі, за Сімко Лейк. Скрадаюся отак тихенько і освітлюю прибережне водоростя. Жаба світла не боїться, сидить собі ніби пес на задніх лапах і глупо вирячується перед себе. Я тоді ломакою... Тільки посіпає лапками і готово. Ах, що за м'ясо, що за м'ясо! — мляскає устами Джек.

Аж із пітьми виринула на водяний круг освітлений ліхтарем біла гуска з трьома гусенятами. Знадив її сюди, либонь, голос Джека. Якщо посидить тут довше, припливуть сюди і качки і тоді треба буде шукати іншого місця.

— Впізнають вас по голосі! — обзиваюся.

— О так, упізнають, ненажери. Ось бачите, ця гуска мала весною аж дванадцятеро гусенят. Дев'ятеро пропало, зжерли черепахи. Тихо підпливе до гусеняти, вхопить зубами за ногу і тягне під воду.

Саме неподалік виплеснувся над водою короп. Я й без Джека знаю, що потривожила його черепаха. Он, за світляним кружалом від ліхтаря, якась тваринка рухається розганяючи грудьми воду. Це моск ред з маленькою рибкою в зубах. Смиче її до своєї нори, що за містком, під берегом, коло головного каналу. Лямпрі, найприкріший паразит, що нищить рибу, полює теж переважно ночами.

Мірою того, як Джек повищує голос, до нас підпливають нові громади гусей і качок. Метушаться між поплавками, деякі качки навіть клюють їх дзьобами, чи торкають крильми. Чую, пан Копійка невдоволено щось бубонить під носом. Риба вже давно перестала клювати принаду.

— Ну, нам уже тут нема що робити, — подразнено обзивається мій приятель Копійка. — Треба шукати нове місце.

Змотуємо вудки, прощаємось із Джеком і прямуємо під верби, до головного каналу. Шкот ще деякий час сидить на старому місці і приглядається до своєї крилатої черідки. Хвилину мовчить, потім гугняво кидає докірливі слова.

— А ви все жерли б, жерли. Квакаєте, ґеґаєте? Ні, ні, почекайте аж сонце зійде. Сіті Гол платить, а я й кормлю вас. А киш! — викрикує голосніше і йде кудись уздовж ставка. Була вже друга по півночі. У мене в сітці тільки один короп і два невеличкі кет фіш. Пан Копійка і того не мав. Коли б не Джек, більше наловили б риби.

Жилки від вудлищ простими лініями скісно мчать у воду. Якщо риба почне клювати, вудлища почнуть сіпатись. Ми якраз прагнемо, щоб наші вудлища сіпались. Та ніби на злість, висунені над водою, сперті на розгалузинах патичків, лежать непорушно. Минула година, місяць уже сковзнувся із свого зеніту на захід, а вудки наші мертво тягнуться у воду простими лініями. Аж дивлюся, пан Копійка звівся на ноги, прищулився коло середньої вудки, обережненько взяв кінець вудлища до правої руки і нашорошено чекає. Ще мить, щось прудкіше сіпнуло в глибині, пан Копійка зробив наглий рух вудлищем. Підбігаю до нього. Посапує нетерпеливо і вперто скручує рольку. Жилка натягнена ніби струна, час до часу дрижить. І він і я знаємо, що це угор. Нарешті перший угор цієї ночі. Ще і ще скручує жилку на рольку і ось він, таємничий, ніби рухомий довгий цурпалок в'ється гадюкою, боронить свого життя і розпачливо хоче втікти від берега. Але пан Копійка вперто і послідовно змотує на рольку жилку. Голосніше посапує, коли угор уже скручується під його ґумовим чоботом. Гачка з хробаком цілком проковтнув. Пан Копійка і не силкується відчепити його. Відрізує ножем жилку коло самого писка і вкидає угра в мішок.

— Фунтів зо три, — кидає в мій бік і береться прив'язувати до жилки нового гачка.

Коли я був коло Копійки, за мною диркнула ролька. Миттю повертаюся і бачу, як вудлище вже сповзло з патика і швидко тягнеться у воду. В останній мент наздоганяю його і хапаю за кінець, що був уже з пів метра від берега. Підношу бамбука доземно, щоб не пірвалася жилка. Вудлище згинається в дугу. Скручую повільно рольку. З угром нема потреби воловодитись як з іншою рибою; його ніколи не виснажиш. Досвідчені рибалки підтягують його до берега лагідно, а він безвольно рухається за жилкою до берега і щойно почне розпачливо боронитись, коли побачить на березі людину.

— Фунтів з шість, — відгадує вголос пан Копійка. — Так, так, вудлище сторчма, хай трохи побавиться. Ну й чортяка! — скрикує, коли помічає на поверхні метушливе довге поліно, що згинається в усі боки. Вже його маю на березі. Присвічую батерійкою і бачу, що проковтнув аж дві принади з двома гачками.

— Ви вгадали, пане Копійко, справді матиме з шість фунтів. — А в думці: "Ну й здивується моя Кляра з донечками!"

Коли ранішня заграва зайняла східній обрій, я мав уже чотири угри, сім кет фіш і одного коропа. Пан Копійка мав теж чим похвалитися перед своєю жінкою. Як зійде сонце, тоді закинемо вудки на коропа.

— Ну і як там було з тим рибалкою, пане Володимире? — жартома починаю.

— Та що ж, хотіли драбуги втопити.

— Ну, ну, втопити... Ей ви! Не вдалося вам. Краще було б не покликуватися на "Телеґрам".

Пан Копійка морщиться.

— І може думаєте, що такі випадки не бувають у світі широкому?

— Звичайно, що бувають, — неокреслено притакую.

На вербах обізвалися робіни. За островом Вард рубець сонця вистрілив у обрій вахлярем щирого золота.

— Ах, яка Божа краса! — вголос захоплююся. — Як усе відбувається вічно послідовно: вночі місяць і зорі і врочиста тиша, вдень радість і метушливість життя. І людина як би не мудрувала, як би не утотожнювалась з матерією землі, все ж життя її залежне від сонця, від Неба. Навіть такий он місяць спричинює припливи і відпливи морів, а що ж казати про людину. Який же абсолютно мудрий Творець, що створив усе те, що наші очі бачать, і як же нерозумною є людина, коли свій розум ставить вище від величі Неба.

У відповідь пан Копійка глумливо покашлює. Знаю, що день породжує в ньому самовпевненість. Коли б таке казав я вночі, був би сумирніший. Належав бо він до таких людських вдач, які відчувають силу Неба тоді, коли або тяжко захворіють, або коли їм хтось загрозить цівкою револьвера. О хиткосте людської душі!

Знов міняємо місце і закидаємо вудки на коропа. Жвавими поросятками виплескуються вони з води, творячи широкі кружала. Щодеякий час тягнемо на берег коропа. Моя сітка у воді майже повна. Хоч ніч була щаслива, але й ранок не підвів. Сонце повільно спинається луком угору. Десь у доках прозвучав гудок. Це відчалює від пристані пароплав. За сім-вісім хвилин прибуде моя Кляра з дітьми. І коли пронісся другий гудок перед площадкою Центер Айленду, я нетерпеливо поглядаю на бетонову алею. За хвилину висипалася з пароплаву строката публіка. Від неї виділилися дві дівчинки в рожевих суконках; вимахують рученятами і метеликами летять просто до мене. Це Рута й Ерма. Потім теж відділилася від людей і моя Кляра, а з нею якась літня жінка в зеленій сукні.

— Татко, татко! — покрикують іще здалека дві дівчинки і потім кидаються мені в обійми. Я їх веду до сітки, а вони сплескують долонями і захоплюються рибою. Моя Кляра неспішно прямує до мене травником і щось говорить до літньої жінки в зеленій сукні.

— Ах, це ж моя стара з вашою дружиною! — скрикує пан Копійка.

А вони побачивши нас, почали зичливо махати руками. Пан Копійка для певности помахав у повітрі своїм капелюхом, його огрядна половинка "відповіла" помахом білої хустинки, що знаменувало "мир і згоду".

— Якийсь мудрець сказав, що після ночі завжди приходить ранок, а після бурі появляється на небі сонце, — посміхаюся до свого приятеля. А він добродушно жмурить очі і притакує головою.

— Авже ж, так воно і є, так воно і буває на світі широкому.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 681 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017