П`ятниця, 20.10.2017, 14:16
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А2 Філософуючий рибалка
[ ] 19.08.2009, 22:17

Філософуючий рибалка

Від довшого вже часу я помітив нового рибалку, що старанно ухилявся від товариства і вибирав собі місця на Центер Айленді подалік від алей та доріжок, що тут здебільшого кривими лініями тягнуться побіч каналів та ставків. Худерлявий, з кирпатим носом, сидів він інколи на плоскому березі, що коліном врізувався в канал. Ловив рибу тільки на одну вудку. Спокій і посмішка малювалися на його обличчі доти, поки був сам, коли ж хтось ненароком примостився коло нього, тоді мовчки звивав вудку і йшов собі геть. Нахил до самітности в нового рибалки був очевидний, хоч і більшість аматорів рибальства не надто люблять бачити коло себе непрошених гостей, що роззявляються на вудки і скорі давати різні "фахові" поради. Ця втеча від людського виду й голосу нового колежки мене не дивувала, натомість робив він іще щось, що справді не могло не дивувати кожної нормальної людини.

Ніхто ніколи не бачив його, щоб він вертався до Торонта з рибою. Спершу я вважав його за невдаху, що не вміє орудувати вудкою. Але потім переконався, що загадковий рибалка був неабияким спецом у ловленні риби. Одного суботнього ранку склалося так, що я таки познайомився з ним. Ще раніше я слідкував за ним. Тримаючись від нього подалік, я відкрив улюблене його місце в глухому закутку острова, під кущем верболозу, що кучерявився над маленькою затонкою. Я не сумнівався, що в наступну суботу він обов'язково прийде сюди і тому я постановив його випередити. Я вирушив трамваєм до доків ще до схід сонця, на пароплав треба було чекати ще з годину. Але саме відчалювала моторка-таксі і я примостився в ній, і дуже швидко опинився на Центер Айленді. Було тут ще глухо й пусто. Тільки на каналах квакали качки і в віддалених хащах покрикували фазани.

Спершу прямую стежкою між крислатими вербами, потім скручую на оболоння поросле буйною травою. Свіжа роса струшується з трави від моїх ґумових чобіт, ліворуч сполохано зірвався з-під куща здичавілий бурий кіт. Минаю молодняк осики і знов травою прямую до заточки. Ось і кущ верболозу. Почуваюся трохи ніяково, ніби інтруз, що ввірвався до чужої хати. Розмотую вудки і закидаю у воду. А вода тут ніби люстро — поверхня гладка і лискуча. Не минуло й десяти хвилин, як поплавок вудки прудко почав поринати в воду. По борсанні риби я відчув, що це не кет фіш. Не був це й короп, бо на гачку був хробак. Щойно коли вже коло берега залиснів сріблом бік риби, я помітив великого сильвер беса. Плоский, з горбатою спиною, з великою головою, сіпався від берега, але по хвилині маю вже його в своїх руках. Від хвоста аж по куций писок, — суцільне срібло. Впускаю до сітки беса і тягну другою вудкою коропа. А сонце вже золотом розлялося по водяному плесі. Десь у доках прорвався гудок пароплаву. Найпізніше за пів години побачу "колежку-відлюдка".

Хвилини над водою минають дуже швидко. Я й не зглянувся, як пароплав загув удруге, вже на причалі Центер Айленду. Нашорошено поглядаю на поплавки і наслуховую, чи за моїми плечима не шарудить трава. Ще п'ять, ще десять хвилин. І ось чую важку ходу по траві.

Якщо побачить мене здалеку, напевно вернеться і піде собі шукати іншого місця. Але висока трава і кущ заслонюють мене знаменито. Ще мить і майже над моєю головою появилася худерлява постать дивного рибалки. Вражено зупинився і: — Um Gottes Willen! — Уже ось хотів відвернутися і втікати від мене, але я швидко звівся на ноги.

— Пане, не відходьте. Якщо вам миле це місце, радо залишу його.

Хвилину дивився на мене не розуміючи моєї похопної ввічливости.

— Sind Sie Deutscher?

— Ні, я українець.

Ще стояв хвилину вагаючись, потім мовчки зайняв побіч мене місце. Сидів непорушно і втуплювався поглядом у свій поплавок, що ледь-ледь погойдувався на поверхні води неподалік від моїх поплавків. Було видно, що хоч він і сидів побіч мене, не мав, либонь, наміру перекидатися зі мною словами. От кирпатий профіль ніби закам'янілої людської подоби, що не відчуває коло себе нічого і нічим не цікавиться. Аж ось раптом безвиразний профіль напружився, прищулився; риба на дні почала клювати принаду, поплавок сіпнувся двічі. А він тримав уже в руці вудлище чекаючи на нагоду. Чатував на неї не довго. Поплавок швидко почав поринати в глибінь — так тільки бере велика риба. Закам'яніла людська подоба перестала вже бути закам'янілою. Сіпнула вправно вудлищем, сіпнула не надармо, бо воно зігнулося луком. Учепився напевно великий короп. Розпочалася звичайна в таких випадках боротьба людини з рибою. Риба дурненька і полохлива: борсається, незугарно кидається далі від берега, але людина з нею бавиться, попускає жилку, виснажує і потім обезсилену витягає на берег. Та цього разу було інакше: риба перехитрила людину, бо зірвалася з гачка. Либонь зачепилася краєчком нижньої губи, бо коли б гачок угризся у верхню губу, перемога була б, без сумніву, по боці людини.

— Ну і штучка ж була! — трохи озлоблено кинув у мій бік, не повертаючись обличчям до мене. — Як то могло статися, що зірвався? Я був упевнений, що геть проковтнув гачка.

Я з великим інтересом приглядався моєму сусідові. З його профіля вже зникла байдужість; гралися на ньому барви жадоби і ловецької нетерплячки. Мугикав щось під носом, бідкався, знизував плечима і сердито поглядав на воду, на, те місце, де втік йому короп. Ніяк не міг погодитися із своєю невдачею. "Ну, такий, коли б міг, усю рибу виловив би з озера!" — майнуло мені. Та після першого неуспіху, десь по п'ятнадцяти хвилинах йому таки поталанило вловити великого коропа. "Нарешті має чим заспокоїтись!", знов думаю. А сусід мій делікатно відчепив з гачка рибу і замість дати до сітки, чи сховати в торбу, витягнув з кишені безміна і почав її важити.

— Дванадцять фунтів і три унції! — вдоволено посміхнувся до мене.

Потім з тої ж кишені вийняв ярдову металеву стрічку, поклав коропа на траві боком і зміряв.

— Вага відповідає довжині! — знов посміхнувся до мене, трохи морщачи кирпатого носа.

"Німецька точність, нічого собі", з іронією думаю. "Напевно відчуває вже на піднебінні смак риб'ячого м'яса". Та раптом сталося щось непередбачене. Обережно обхопив долонями боки риби і ніби дитина паперового човника, штовхнув її у воду. Короп крутнув хвостом, вода коло берега війнулась лійком. Рибалка з роз'ясненим обличчям дивився на сколочену воду і повільно виймав з нагрудної кишені записник. Здалека я помітив, що там були рубрики. Цей дивак напевно вписуватиме довжину і вагу риби, відмічуючи теж точну дату. І таке він справді робив. Потім знов закинув у воду вудку і знову робив таку ж церемонію з наступним уловленим коропом. Після четвертого коропа нарешті повернувся до мене обличчям.

— То ви українець?

— Так, я українець. А ви, пане, либонь, з Німеччини приїхали?

— З Берліну, мій пане, із західнього Берліну. Літаком, так званим повітряним коридором, просто до Бундесреспублік. А звідти над океаном сюди, до Торонта. То ви українець, дуже мені приємно, що ви українець.

— Коли б німці подарували нам свободу, як ви цим он коропам, напевно ні ви, ні я не потребували б шукати собі щастя над Онтерійським озером.

— А, це інша справа, це вже політика, а я не люблю бавитися в політику. Я ніколи нею не цікавився.

М'яв галушечку кулеші в пальцях і уважно поглядав на мене.

— Я, пане, політикою ніколи не цікавився, хоч мене руси й арештували за політику в Шпандав. Українцями я теж не цікавився, як вони і мною. І так мабуть до кінця мого віку знав би про вашу країну тільки те, що вона десь на сході, над річкою Дніпром. Та ось сталася велика подія в моєму житті і я відтоді вже не можу не думати про українців. Я чув нераз, що вас багато хто ненавидить, але це тільки доказ, що між вами є вийнятково добрі люди. Бо коли хтось вийнятково добрий, хтось вийнятково поганий мусить ненавидіти того доброго. Якщо хтось мені скаже, що українці погані люди, я їм неодмінно повторятиму, що Зенько врятував мені життя, а він був українцем.

— Цікаво, дуже цікаво.

— Історія дуже коротка і проста: я кинувся втікати до американського сектора, а по мені почав стріляти мій конвоїр Зенько. Він був українцем і стріляв так у мене, що кулі з його кріса летіли зо три метри над моєю головою. Я потім зміркував, що він не хотів мене застрілити. Що з ним потім сталося, не знаю; знаю тільки те, до він врятував мені і життя, і дав мені волю. Як хтось вам скаже, що можна бути щасливому сумирно живучи, не вірте. Безмежне щастя можливе тільки після безмежного горя. Воно, щастя тобто, приходить цілком несподівано, як до мене в Берліні, як до тих он коропів, що десь може вже далеко від затоки.

— Ну, чи риба там зможе відчути щастя?

— Коли б не змогла відчути, не втікала б від небезпеки, як я від Зенька в Берліні.

Ще недавно мовчазний і байдужий, тепер був він надивовижу балакучий. Попросив теж мене, щоб я його називав Вольфґанґом Клінґером. Я потім здивовано відмітив, що коли він закинув побіч мене вудку, риба перестала клювати принаду на моїх гачках. Натомість Вольфґанґ тягнув і тягнув коропи з води. Ніби заздалегідь знали, що худерлявий чоловічок подарує їм і життя, і волю. Мірою наростання цифр у його нотатнику, наростало в ньому й бажання балакати. Широко тепер посміхався до мене, блискаючи трьома золотими зубами в щелепах.

— От бачите: гладеньке плесо води, — вів далі Вольфґанґ. — Але хай но війне вітер і воно поморщиться хвилями. Хвиля за хвилею; немислима одна хвиля, обов'язково мусять бути хвилі і то рухатися одна за одною. Якщо ми уявимо, що ці хвилі, це рух життя людини, то тоді матимемо підставу сказати, що людське життя складається з лагідних і грізних хвиль. Можливо, що ця заточка ще до вечора помережиться хвилями і тоді ми знатимемо, що спричинник тих хвиль — вітер.

— А спричинник людських хвиль?

— То вже й дитина додумалася б, пане — трохи грубувато відповів Вольфґанґ. — Скептик вам сказав би, що це збіг обставин пов'язаних причинами, а я тоді поспитав би його: а хто творить обставини і причини? Він напевно сказав би: людина, а я на це: а хто ж створив людину? І от, бачите, цьому не було б іншого виходу, як тільки той, що творцем людських хвиль і життя, і самої людини — Бог.,

— Нічого в цьому нового, — лагідно натякаю. — Кожна віруюча людина знає про це.

— Чекайте пане, я ще всього не сказав. Ви ж знаєте повір'я про дев'ятий вал. Це цілком, цілком розумне повір'я. Це значить, що після восьми величезних хвиль наспіває остання, дев'ята, яка й вирішує справу. От до прикладу людина обтяжена смертельними гріхами борониться перед цими хвилями, але остання, дев'ята, її неминуче подолає. Звичайна людина рухається на інших хвилях: раз темних, замрячених похмурим небом, іншим разом на лагідних, у сяйві сонця. Це значить, що після безнадії й відчаю, приходить сяйна радість і щастя. І так без кінця, без міри: упадок і зривання, мряковиння і сонце, спів і голосіння. А щоб відкрити цю істину, треба перш за все слідкувати за собою.

— Кожна людина знає про своє минуле, пане Клінґере, — трохи знуджено натякаю.

— Знає, це факт, тільки не творить з цього синтези, — жваво перервав мені.. — Я теж не задумувався над подіями з власного життя. Але тепер я знаю тільки те, що життя моє — це хвилі: раз лагідні, і іншим разом замрячені і грізні. Перші — це щастя скріплене добрими вчинками, і другі, це упадки насичені прерізними помилками та грішками. Та в цьому міститься многотонна гармонія. Так як у житті праведників — спершу гріх а потім каяння і спасіння душі. Все воно допасоване, все на своєму місці. Коли в моєму житті трапилось якесь лихо, то обов'язково наспівало друге, третє, четверте. Коли б так дійшло до дев'ятого, це значило б, що я безнадійний мерзотник. Та нащастя таке зі мною не трапилось. Події відбувалися ланцюговим порядком. Уявіть собі; два роки тому мою Еріку викинено з праці. Три дні пізніше зламала вона собі руку. Тиждень згодом мене арештовано, за політику арештовано, пане, — видув глумливо губи. — Два тижні пізніше я втік до американського сектору. Це значить — прикрі хвилі відійшли від мене, даючи місце лагідним хвилям із сонцем і безмежною радістю. Того ж бо дня я зустрівся з Ерікою. Руку ще мала в ґіпсі, але неймовірну радість на обличчі. Отже і їй пощастило втікти до американців, наче б сподівалася, що там мене зустріне.

Поглянув на затонку, хвилину надумувався і потім знов почав трохи суплячись зажурено.

— Коли я був у в'язниці, я ревно молився і приобіцяв Всевишньому, що коли Він мене визволить із в'язниці, опікуватимуся вдовою Берк та адоптованою її донечкою Іренкою. Вони живуть постійно в американському секторі в Берліні. Та уявіть собі, ось я вже тут майже рік, як працюю, моя жінка працювала і в добробуті ми цілком забули про фрав Берк. Ми не згадали б про неї і до останніх днів нашого життя, коли б не приплив замрячених хвиль. Припливли вони до нас цілком несподівано. Минулого тижня зціпило кольками правий бік моєї Еріки. Я негайно викликав каретку поготівля. Тепер вона в Дженерал Госпіталі. Їй вирізали сліпу кишку. Щойно тоді я пригадав бідну фрав Берк та її донечку. Негайно заніс до висилкової компанії сорок долярів і попросив щоб вислано для вдови пачку. Як бачите, я там, у в'язниці ошукав Бога, бо коли б я не ошукав Бога, я щодва місяці висилав би пачки для фрав Берк. А тепер не знаю, чим усе це скінчиться. Можливо, що після Еріки щось станеться і мені. Я майже впевнений, що щось станеться. О, як же хитка душа людини, і яка ж коротка її пам'ять! — докінчив він з болем і ми попрощались.

* * *

Після першої нашої зустрічі, я наступними суботами скрізь розглядався на Центер Айленді за Клінґером. Але ніде не міг його зустріти. Канув ніби у воду. Щойно під кінець літа побачив я його в човні з нестарою ще жінкою, на коліні каналу, за яким відкривався вид на Торонтонську затоку. Побачив мене ще здалеку і почав привітно махати рукою. По хвилині підплив до берега і ми щиро привітались. Синьоока його Еріка мала теж вудку. Вони прямували на затоку, подалік від берега, бо там було багато коропів. Я з цікавістю дивився на нього, він відгадав мої думки.

— Сталося, пане, цілком ненароком сталося. Я тепер уже ніколи не буду ловити рибу в каналах. Далі й далі від крилатих нахаб! — Помітив моє здивування і поспішно вів далі. — Уявіть собі, там, за мостом, закинув я вудку з кулешею. Лихо наштовхнуло качку. Миттю вхопила кулешу з гачком і проковтнула. Крик, вереск, лопотіння крил. З'явився поліцай. Протокол. Назвав мене порушником закону. Гачок проколов качці шлунок і вона згодом здохла, а мене поставлено перед суд. Сто п'ятдесять долярів гривни! Гарненька сума, нічого собі. Ніби я винен, що ця крилата нахаба вхопила кулешу з гачком. Тепер я ловлю рибу на затоці, де нема качок. Обережного і Бог береже. — Відчалив від берега і вже здалеку докинув:

— Дяка Богові — пам'ять моя про фрав Берк вигострилася, а замрячені хвилі, здається, вже за мною.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 706 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017