Четвер, 17.08.2017, 07:56
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А3 Оселя над річкою
[ ] 19.08.2009, 22:22

Оселя над річкою

І ось таке було знайомство між нами. Він сидів над каналом на Центер Айленді; тримав у руці вудлище і злобно поглядав на поплавок, що гойдався на неспокійній воді. Щокілька хвилин гналися сюдою моторки сколочуючи воду та димлячи паскудством із запахом бензини. Я примостився коло нього. Була це вже старша людина із українським кругловидим обличчям. Ми сиділи мовчки чекаючи, очевидячки, на нагоду, щоб заговорити один до одного. Не прийшлося довго на неї чекати. Ось раптовно виринув із закруту човен; загарчав скажено мотором, гострим своїм тулубом люто розкидав воду і вона безформними хвилями вдаряла в берег, відсуваючи на мілину поплавок мого сусіда. Обличчя рибалки насупилось:

— А хай йому лихо!

— Спокою нема від них — підхоплюю.

— А нема, пане. Ні тут, ні в місті, ніде тепер нема спокою. Задобре людям живеться. Втікаєш з міста від авт, а тут маєш, теж змоторизоване галалайство. А ще й дехто дивується, чому це так багато тепер божевільних.

— Божевільних?

— Ще й питаєте? Он на Нью Торонто, в менталь госпіталі, нема вже місця для хворих. Добудовують величезний бльок. Стає затісно, нічого собі. Горе для людини, коли свою маківку уподібнює до автомата.

— Ну, ну, думки ваші цікаві, пане...

— Додайте ще й Шпак, добродію, — перервав незнайомець. — Таким ось прізвищем ублагороднились колись мої прапредки. От було в они роки в рідному краю: весна на поріг, а шпак за вікнами вже й посвистує. Вишневий садок, чи зелень верб на леваді — це рай для чорненького крилатого сотворіння. Люблю я своє прізвище хоч би тому, що шпак-пташинка любить сонце і тепло, і святу благодать природи.

— Так, це так... весна, рідний край; залишилися тільки спогади. А от ви сказали, що тепер задобре людям живеться. Як це розуміти?

— А так, задобре живеться, добродію, — трохи гострим тоном почав. — Маса кинулася на техніку, ніби сарана на зелену пшеницю. Тепер забаганки і амбіції пересічного робітника не менші від забаганок поміщика з часів моєї молодости. Працює то тепер по фабриках, добре заробляє, ну і бешкетує на всі лади. Від авта до човна моторки, від радія до телевізора, від телевізора до гай файделіти; холодільники, міксери, відкурювачі, пральні-машини і кат зна ще що. Дійде до того, що плебс масово кинеться на літаки та гелікоптери і захоче ракетами мандрувати по космосі. Все тепер змішалося, склубочилося, що не відділиш зерна від полови. Не люблю розгойданих і крикливих простюхів, що в своєму добробуті роздирають пики не гірше від колишніх царських приставів.

— Нема на це ради. Тепер такий, сказати б, стиль життя.

— Добрий мені стиль! — викривив губи. — Колись усе було на своєму місці. Як комусь Бог дав талан, ну то й промощуй собі творчий шлях у майбутнє. Тому то й були великі поети, малярі, музики. До речі, якраз музики. На мільйони людей появлявся один Бетговен, чи Моцарт, чи Верді, чи Шопен. А тепер кожен роботяр хоче, щоб його діти були визначними музиками. Чи є обдарованість, чи нема — марш на лекції музики! Бо то, мовляв, по панському, бо то, мовляв, ухопить культуру за чуб. Ну і не надто надійні наслідки. Музики вчаться всі, а музиків-мистців кат ма. Гей, чого так летиш! Коли такий герой, чому не їдеш на відкрите озеро? Не велика штука пописуватися на вузенькому каналі! — раптом крикнув пан Шпак до якогось юнака, що гнав човна з великою швидкістю, милуючись, либонь, гарчанням мотору та розбурханою водою, що знов зіштовхнула поплавка на мілину мого сусіди.

— Шарап! — гидотно верескнув юнак і висолопив до пана Шпака язика, потім почав злюще плювати за борт; погрозив п'ястуком у нашому напрямі, верескнув ще кілька лайливих слів і зник під мостом.

— От і зачепи, добродію! — червоний на обличчі обурився пан Шпак. — От і техніка на послугах простої людини. Такий напевно не ходив на лекції релігії, поганчуком виховався, зачитувався каміксами та вирячувався на ковбойські фільми.

Він витягнув з води жилку і тремтливими пальцями почав її скручувати на рольку.

— Нема ніякого сенсу тут ловити, пане добродію, — дрижачим голосом вів далі. — Ви то сказали "такий стиль життя". Якщо людську розперезаність можна назвати стилем, то я, пане добродію, не визнаю ніяких стилів. Я звик уважати, що стиль, це щось упорядковане, логікою життя обґрунтоване, але висоплювання язика на стрших під акомпаніямент гарчання мотору, то вибачте, це вже божевілля. Настав, пане, час, що люди із слабими нервами не мають куди подітися. А ненормальність починається тоді, коли оточення витворує неспокій. Як хтось вам постійно шарпає нерви, ви раніше чи пізніше мусите захворіти. Спокій лікує душу людини, галас та гарчання моторів — роздирає її. Ось до прикладу одинадцята вночі. Ви лежите в ліжку, але не можете заснути, бо за стіною галасує телевізор, за вікном гудуть авта. У неділю підете собі до парку, щоб трохи відпочити на лавці, але там на алеях сила силенна авт. Знов гаркіт моторів і сморід бензини. А попробуйте шукати спокою десь за містом, над річкою, чи на озері. Застанете й там моторки і авта, і радіоприймачі, крізь які верещатимуть рок енд ролли. Заможна проста людина умасовила машини і пхається з ними всіма щілинами до глухих навіть закутків природи, щоб там її ґвалтувати своїм галасом.

Повільно вложив свою вудку до целюлюйдового футлярчика і отяжілою ходою подався до пристані, щоб першим пароплавом вирушити до Торонта. Я з хвилину супроводив його поглядом і наперед співчував йому, бо знав, що "техніка на послугах простої людини" ще більше його схвилює в місті. Я ще хотів з годину посидіти над каналом, але швидко переконався, що це була б даремна витрата часу. Мотрки бо до такої міри розбурхували воду, що вона стала каламутна і покрилася оливою. Риба напевно повтікала десь до озера. З огірченням звив я свої вудки і пішов шукати собі затишку. Я був упевнений, що в закутині озера, над плитководним ставком з берегами порослими сивою лепехою, знайду спокій. Туди напевно не наважаться ввігнатися моторки, бо загрузли б у мулистому дні, чи нанизалися б на звалені стовбури дерева, що лежать там під водою з часів перших піонерів. Та коли я почав наближуватися до ставка, вуха мої вловили препаскудну музику, отого виклятого паном Шпаком осоружного рок енд ролла. Коли я прошився лепехою до води, побачив на ставку з десять кену з хлопцями і дівчатами. Хлопці плескали веслами і обризкували водою дівчат. Ті реготалися і кричали. Сховані між бортами радіо-апарати на всі лади шпурляли в простір якісь дикі виття, гупання бубнів, пищання саксофонів. О, пан Шпак має рацію! Сподіваний затишок увидився мені галасливим ярмарком. Мерщій скручую і прямую в напрямі виступу площадки, щоб подібно як і Шпак, вернутися до Торонта.

"Погано діється з людиною, коли бідує в злиднях, бо тоді нарікає і скиглить, ще гірше діється з людиною, коли має надмірний добробут, бо тоді верещить від самовпевнення і стає гордою і зневажливою, — ось такі думки навіваються мені. Ах, золоті літа мого дитинства! Якже чудово було рибальчити в прозорій воді незайманого Стиру, оманного зеленими верболозами, буйними очеретами та високим вільшняком, що ранками молився Всевишньому стотисячними голосами солов'їв та зозуль! Тоді ще ніхто не чув про рев моторок на тихих водах.

Сиджу на лавці і лину поглядом по затоці. Плесо води помережане хвилями і мерехтить на сонці самоцвітами. За затокою багатоповерхові хмародери гордо пнуться в небо. Мільйонове Торонто кипить буйним життям у світлі весняного сонця, грохоче трамваями, кишить валками авт. Ні, в Торонті пан Шпак не знайде спокою. p class=txtc>* * *

Роки швидко минають, коли людині перевалить сороківка. Отак і не згледівся я як минуло три весни від знайомства з паном Шпаком. Риси його обличчя вже геть затерлися в моїй уяві, зате розмова на Центер Айленді інколи нагадувалася мені, особливо тоді, коли дошкулювала мені "техніка на послугах простої людини". Деякий час я розглядався за ним над каналами Центер Айленду, неділями шукав його під українськими церквами, цікавився теж некрологами в торонтонських часописах, бо думав, що пан Шпак міг просто померти, Потім, у вирі різних дрібних подій та турбот, я цілком забув про пана Шпака. За останні два роки в моєму житті теж наспіли зміни. Обставини так складалися, що я частенько вирушав з паном Савою автом у різних напрямах від Торонта шукаючи тихих і рибних вод. До наших виправ долучувався і пан Лоцький, людина лагідна і добряча з гугнявою говіркою. Трохи глухуватий і жартівливий, із підмальованим на рудий колір волосяям, бо до пана Лоцького хижо підповзала шістдесятка. Одного суботнього ранку, коли я спакував до авта пана Сави свої рибальські причандали, пан Лоцький, що був теж у авті, заявив:

— Поїдемо, пане, старого пустельника відвідати. Такий от заблуканець на лоні дикої природи. Через його фарму перепливає Васаґа рівер. Щупаки, пікерелі, травти, колоси, пане.

"Ну, не такі вже дурні пікерелі і травти, щоб знадитись на гачок пана Лоцького", думаю собі. "Якщо такий кет фіш, чи короп завжди виводить його на манівці, то пікерель і травт для пана Лоцького висотна недосяжність".

У ранніх годинах у Торонті малий рух авт, тому то ми доволі швидко продісталися Дафферіном на чотириста один гайвей. Деякий час мчимо просто на захід, потім за Джейн стріт скручуємо на гайвей чотириста. Стареньке авто пана Сави пихтить і посапує; стрілка за кермом показує шістдесят миль на годину. Пан Сава цупко тримає в руках кермо і пильно поглядає на лінію шоси, що стрілою біжить на північ. Побіч нього сидить пан Лоцький з міною великих надій; між колінами тримає відро з міносами. Завжди він купує п'ятницями два-три тузіни маленьких рибок у крамниці китайця Чу-Шін на Дандес стріт; знайомим тоді заявляє, що їде на щупаки і пікерелі, хоч поскільки мені пригадується, ще не було такого свята, щоб пан Лоцький упіймав якусь рибу на міноса. Кінчалося здебільшого тим, що малеча у відрі здихала від недостачі свіжої води і коли ми прибували над якесь озеро чи річку, мусіли задовольнятися хробаками.

Неймовірно радісно рибалці на душі, коли очі його обхоплюють з авта втікаючі краєвиди. Он ліворуч ліс, праворуч зелене горбовиння, он потічок, он якась фарма, якийсь зелений лан, за ланом на траві худоба пасеться. А уява гарячково відтворує невідому річку, де прозоро чиста вода, де багато великої і доброї риби. Ану ж учепиться на гачок двадцятифунтова фореля, чи тридцятифунтовий маскі. Либонь кожен рибалка, коли їде "на воду", обов'язково мріє про "водяних велетнів", хоч дійсність, як правило, у сто процентах буває інакшою.

Ми вже давно минули Братфордські Марші. Сповільнивши швидкість авто пана Сави бурчить недоброзичливо і спинається на горбок. Ми всі знаємо, що за цим горбком крайні хати міста Бері. Так, ось і вони, якісь бараки, якась фабрика із скляними стінами. Швидко минаємо ці забудування і потім луком скручуємо на гайвей дев'ятдесять. Ще нам залишилося тільки дванадцять миль. Придорожні хатки швидко втікають від нашого погляду. Нарешті бетоновий міст, а під ним Васаґа рівер. За містком польова дорога. їдемо з милю цією дорогою вздовж низовиння річки. Тут уже пустка. Ліворуч якийсь лісок, праворуч якась занедбана фарма, за фармою, за річкою — темна стіна великого лісу. Минаємо ще закрут, за закрутом якесь озерце форми підкови, за озерцем поверховий мурований дім. Пан Сава спрямовує авто на фармерське подвір'я поросле буйною травою.

— От ми вже й на місці! — з полегшенням заявляє пан Лоцький. Мерщій вилазить з авта тримаючи в руці відро з міносами. Обережно ставить його на траві, відкриває покришку. Підмальовані його брови супляться.

— Подохли? — перший поцікавився пан Сава.

— Всі плавають горічеревом, — зідхає пан Лоцький. — Чим же ми будемо ловити щупаків?

— Так як і іншим разом, пане Лоцький, — жартома докидую. — Може на хробаки вчепляться. Інколи трапляється й таке чудо для щасливців.

За домом, коло півзруйнованої великої клуні маком розсіявся на траві білий дріб. Крізь щілини вилазили з клуні білі курки і голосно кудкудакали.

— Це так господаря кличуть, щоб ішов яєчка підбирати з соломи, — весело заговорив пан Сава. — Але ж має він того добра!

Пан Лоцький звузив губи і: — Піть-піть-піть!.. Розмахнувся відром і виляв з нього воду з міносами. Курки жваво кинулися на срібнолуску малечу. Більші рибки роздиряли дзьобами, менші ковтали в супроводі вереску. Я й не помітив, що у відчинених дверях станув уже фармер. Сивоволосий, із загорілим обличчям, спреся плечем об лутку і поглядав то на метушливих курей, то на нас.

— Гості, гості, — зичливо почав запрошувати нас до хати. Коло його ніг гарачв пес, показуючи нам гострі зуби.

— Тихо, Льольо!

Пес прищулився і замовк.

— Ну й добре, що самотника відвідали. Заходьте ж дорогі гості до хати. На рибу зволили до мене. Дуже добре, що вибралися сюди з вудками. Он вчора я вловив п'ятифунтову форелю.

— Що ви сказали? — наставив вуха пан Лоцький.

— Форелю вловив! — крикнув пан Сава.

— На маленьку рибку? — витягнув шию пан Лоцький.

— Ні, на хробака.

— На хробака? Дуже добре, що маємо хробаки. Де ви вловили? За клунею, чи он за тими кущами? — вицілився рукою в низовиння річки подалік від клуні.

— Хіба це має якесь значення? — перебиває фармер. — Риба мандрівне сотворіння, сьогодні тут, завтра вже в іншому місці.

За той час я уважно приглядався фармерові. Помітив я теж, що й він час до часу зиркав на мене.

— Де ж я вас бачив, шановний пане, — підступаю до відчинених дверей. — І голос і обличчя знайомі, та не знаю де і коли я вас бачив.

— На Центер Айленді, — спокійним тоном уточнив фармер.

— Пан Шпак?

— Той самий. Таких відвідин, бігме, не сподівався. А ви ще ходите туди на рибу? — трохи глузливо натякає на канали Центер Айленду.

— Інколи на ніч вибираюся на угри.

— І ви тут живете сам? Не страшно вам? Либонь є тут і дикі звірі?

— Го-го..., засміявся пан Шпак. — Що до диких звірів не треба й питати. Є тут і лис, і бобер у річці, і видра; зимою підкрадається вовк, а з десять миль на північ водиться ведмідь. На вовка і лиса маю рушницю, бобрів не чіпаю, а гадюк тут, дяка Богові, нема.

З якою ж насолодою почав він розповідати про диких звірів, про рибу, яку кожного дня ловив у річці; розповідав нам про шуліку, що пірвала курчатко і яку він на льоту застрілив. Було це з пів року тому. Спішно подався до бічної кімнати і вернувся з випханою шельмою; крила розпростерті, гачкуватий дзюб зціплений, вище, обабіч голови, штучні скляні очі. За тих кілька років пан Шпак мав чимало пригод з лисами. Часто ночами чатував він із рушницею коло курятника. Тепер зате має спокій, незаступимий Льольо геройсько з ними розправляється.

Горе кучерявохвостому, коли наткнеться на його гострі зуби.

Радо б ще ми слухали розповідей пана Шпака, коли б не кортіло на річку. А вона для мене таємнича і приваблива. Минаємо клуню, ідемо оболонням до чагарнику. За чагарником вона, Васаґа рівер. Швидкими вирками рухається між крутими берегами. Іду берегом у низовиння, шукаючи доброго місця. Ось по середині річки застряло колись гілляками в дно грубезне дерево і так лежить роками творячи поріг. Через нього перевалюється вода лагідно гуркочучи і потім розбігаючись виркуватими смугами. З досвіду знаю, що в таких місцях може бути фореля, а може й судак. Трохи нижче від порога закидаю вудку на ґрунт. На гачку хробак, він напевно крутиться і риба не може не знадитись на нього. Чекаю хвилину, дві і уважно приглядаюся натягненій жилці. І раптом щось міцно сіпнуло. Вудлище гойднулося. Тягну його в гору. Але відразу ж відчуваю нерухомість гачка в глибині. Зачепився. Вовтужуся, тягну жилку і вона не витримує, рветься. Змінюю гачка і вибираю місце зо два ярди нижче. І знов такий же наслідок. Знов зачепився гачок і знов не витримує жилка і рветься. Початок не надто щасливий. Іду далі берегом. Знов закидаю вудку в кітловину, що врізується в берег і крутиться тарелями-вирками. Дно тут чисте. По деякому часі витягую з води сакера. Кидаю цю непотріб назад у воду і закидаю вудку на середину річки. Хвилини минають, вудлище неторкане простягається над водою косяком, жилка трохи рухається від пливучої води.

— Ну і як? — раптом чую за собою голос пана Шпака. — Клює риба?

— Покищо не клює. Он там, де лежить упоперек річки дерево, зірвав я два гачки.

— Тут, пане добродію, дно зрадливе. Трохи далі в низовинні бобри побудували греблю. А у верхів'ї, за моєю фармою, багато таких порогів, як той, де ви зірвали гачки. Сюди, пане, моторка не наважиться вдертися, тут, пане, довго не побрикала б. Ну і вірте, чи ні, а я дуже радий, що бачу вас на своїй фармі. Життя тут минає спокійно, не чути тут людського галасу, не чути тут гарчання моторів — природа, де Бог і Його благодать. А отак у неділю вранці приїздить до мене сусіда і ми вдвійку їдемо до містечка, до церкви. Помолюся Богові і знов вертаюся на своє пустків'я.

— З чого ж ви живете?

— З курок. Продаю яйця і не погано мені живеться. Коли б сюди мою жінку та синів... — Не докінчив. Похилив голову і принишк у мовчанці. Я його не розпитував. І так знав, що з паном Шпаком колись сталося таке, як і з багатьма українськими біженцями.

— Вони там... у Сибірі. Отримую листи, висилаю пачки. Дружина хвора. Ех, пощо й казати.

На цьому розмова і припинилася. Пан Шпак потім подався до своїх курок, а я ще змінив місце. Нарешті мені пощастило. Вловив дві білі риби і одного судака. У верхів'ї, з п'ятдесят ярдів від мене, рибальчили мої компаніони. Як і завжди пан Лоцький не мав щастя. Коли я до них наблизився, пан Сава тримався за живіт і реготав. Пан Лоцький саме відчеплював гачка від мокрого гнилого поліна. Витягнув його з річки і думав, що тягне рибу. Течія поривала це поліно, сіпала ним, і він тоді кричав до пана Сави.

— Але ж колос! Швидше сітку подайте!

Після такого осоромлення, пан Лоцький подався у верхів'я річки, закидав вудку в воду, зривав гачки і під вечір вернувся насуплений та розчарований. Пан Сава за той час уловив річкового коропа і два сакери. Коли вже почало сутеніти, ми звинули вудки і подалися попрощатися з паном Шпаком. Трохи прикро йому було, що ми мали невдачу.

— Або ми погані рибалки, або обмаль риби у вашій річці, — трохи подразнено сказав пан Лоцький.

— У Васаґа рівер дуже багато риби, пане, — заперечив пан Шпак. — Тільки є час, що вона йде на принаду, іншим разом не хоче йти. Це для людини таємниця. Коли б ми мали спроможність бачити все те, що діється у воді, ми тоді були б здивовані і заскочені. Ми тоді побачили б, як водяні велетні ґраційно рухаються під водою, помахуючи плавцями та стернуючи хвостами. І головне: рибалка мусить мати терпеливість. Чекати і надіятися, що вловить. І не думати про побічні справи, думати треба тільки про те, що щось обов'язково вчепиться на гачок. От і бачите, як я тепер живу, — повернувся до мене обличчям. — Дяка Богові, є ще неторкнені місця, не запаскуджені "здобутками людського розуму". Та що буде за десять років? Напевно по мені завітає і в цю околицю техніка. Забурчать бульдозери по цих ось пустків'ях, крани почнуть очищувати дно річки, тоді моторка своїм гудінням проголосить потойбічному лісові свою перемогу. Тоді і тут ніхто не матиме спокою. Коли я прийшов сюди, вернувся до мене добрий сон, вернувся апетит, я відчув енергію в своєму тілі. Мені тепер хочеться жити. Що ж потрібне до життя людини? Передусім — спокій. А як буде спокій, буде теж і внутрішня радість. А радість може дати для людини тільки краса природи, бо крізь цю красу промовляє її Творець. А так ось людина створила собі свій відірваний світ і нидіє в ньому. Культом і божеством стало для неї твориво власних рук. Не секрет, що надмірна індустріялізація спричинює безбожність. Сяду он на березі з вудкою, а потойбічний ліс шумить таємничо і мелодійно. Душа просто заколисується цим шумом. Уявіть собі який гидкий дисонанс спричинив би цьому шумові гаркіт мотору!

Слова ці звучали надхненно, з нотками протесту проти всього того, до чого модерна людина вже звикла і від чого вже ніколи не відступить. Їдучи вже до Торонта, я був упевнений, що коли б "техніка" підповзла до оселі над річкою, пан Шпак станув би до бою з сапою проти бульдозерів. Коли ми виїхали за ворота фарми, пан Лоцький заявив, що вже ніколи не приїде сюди рибальчити. Але перед Торонтом якось мимоволі всі ми договорилися, що на наступний вікенд обов'язково знов поїдемо на Васаґа рівер.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 724 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 1.0/1 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017