Неділя, 17.12.2017, 10:12
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 134
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А4 Розповіді в авті
[ ] 19.08.2009, 22:29

Розповіді в авті

Так ось ми втрійку їдемо автом пана Бубали на Стирджен Лейк, дев'ятдесят миль на північний схід від Торонта. Хоч пан Бубала й добрий рибалка, зате шофер із нього поганенький, то й його машиною сьогодні керує пан Бабинич. Це ще молода людина, з тонюньким вусом під форемним носом, із гарним високим чолом та милим голосом. Кермо в його руках, це наче запорука для нас, що в дорозі нічого поганого не станеться. Орієнтацію мав він знамениту, блискуче відчував дистанцію, чужі авта минав на шосі зручно й швидко, а орлині його очі легко переборювали нічну темінь, чи непроглядну мряку. Звичайно, ми завжди певно почуваємося в авті, коли пан Бабинич сидить за кермом.

Я наперед знав, що як тільки вирвемося з міста, пан Бубала, як і завжди, почне нам розповідати щось із свого життя. А сорок вісім його років не проминули спокійно. Господь Бог обдарував його кінською силою, дав йому залізні п'ястуки і м'язи, либонь на те, щоб він виконував якусь важливу фізичну працю. Та пан Бубала покерував своєю долею так, що з ранніх років молодости присвятив себе атлетиці. Орудував п'ястуками на естрадах та спортових площадках, клав на лопатки своїх противників, збираючи з юрби оплески. Та це було колись. Тепер пан Бубала — людина статечна, трохи неповоротлива з сивиною на маківці. Все ж ломимо підтоптаности, мав іще сили за трьох і горе було тому, хто ліз йому на п'яти.

Ще ось недавно, бо минулого року, я особисто був свідком несамовитої події, в якій пан Бубала грав ролю першої особи. Ми саме верталися вечором із Норд Рівер і в якомусь містечку заглянули до ресторану, щоб загрітися гарячою кавою. Розмостилися ми за столом і попиваючи запашну рідину, ділилися рідною мовою враженнями з рибальських пригод. Аж від прилавка, якийсь гостроносий юнак кинув на наш стіл згорток часописного паперу. Ми всі відразу ж зрозуміли, що тут атмосфера наладована недоброзичливістю до всього, що не англійське. Без сумніву, цьому задираці не подобається наша мова і тому він зачіпається з нами. Після хвилини знов ніби метелик сів на наш стіл другий згорток паперу.

— Мабуть треба буде провчити цього джентелмена, — ніби спокійно шепнув пан Бубала, хоч його обличчя набрало вже барви стиглого помідора. Ледве це він сказав, як ляснула на бляті нашого стола бляшана попельничка. Задирака вхопив її з прилавка і кинув так, що вона впала посередині, між горнятками.

— Що ви від нас хочете? — здивовано спитав по-англійському пан Бабинич.

— Спік інґліш! — викривляючи пику гаркнув задирака.

— Ти нас будеш учити, худобино? — скипів пан Бубала. Він згасив недокурок у тій попельничці, що впала на наш стіл, і потім отяжіло підвівся. Не кваплячись наблизився до задираки. Безцеремонно вхопив його за груди, витягнув насередину світлиці і тут дав йому одного "штосика" в підборіддя. Штовхнув хлопчиська, здавалося, лагідно, мимо того він покотився колесом кілька ярдів, і гепнувшись потилицею об стіну, окраком прилип до підлоги з вибалушеними очима. Тоді пан Бубала розплатився з офіціянткою і всі ми вийшли на вулицю в супроводі здивованих поглядів гостей ресторану. Від тієї події я вже не можу не вірити Бубалі, коли він розповідає навіть неймовірності з свого боксерського життя.

Так ось ми вже на чотириста один гайвей і мчимо просто на схід, щоб потім із двадцять миль за Торонтом скрутити на північ. Пан Бубала глибоко затягається димом своєї цигарки і про щось думає. Я впевнений, що цього разу він щось особливе пригадав зі свого життя, чим хоче поділитися з нами. Без сумніву матиму і я нагоду почути про якусь естрадну пригоду, чи якусь вивершену сенсацію з цирковою закраскою. Та вже перші його слова розвіяли моє припущення.

Рибальство, видимо, тепер горою в ньому над колишньою боксерською славою.

— Сьогодні мені не хочеться говорити про акробатику, панове, — почав він низьким тоном. — Взагалі не хочеться говорити. Тільки я отак думаю про лямпрі. Уявіть собі, що сім років тому куди краще ловилася риба, як тепер. Колись як виберешся на озеро чи на річку, то душа радувалася. Що закинеш у воду вудку, то й візьметься риба. А тепер? Шукаєш тої риби скрізь, а її нема. Їдеш сто двадцять чи тридцять миль на північ, але й там не так, як повинно було б бути. А винен цьому всьому лямпрі. Як так піде далі, канадійські озера та річки залишаться без риби, бо її знищить лямпрі. Чи бачив хтось із вас лямпрі, панове? Кажете, що не бачили? Так, цю потвору нелегко вловити. Я чув, що вона полює на рибу вночі, але це не цілком вірно, вона полює на неї і вдень. Ви ж знаєте, що я люблю ловити щупаки. Два тижні тому я вибрався на заточку, що коло Брайтон. Щупаків там дуже багато. Тож винайняв човна і поплив собі на глибші місця шукаючи цих жерунів. Нанизав на гачок міноса і закинув у воду вудку. Поплавок на поверхні грається, мінос десь у глибині сіпається. Хвилина за хвилиною минають і ось поплавок якось підозріло починає дрижати і повільно поринати у воду. Сіпаю вудлищем. Щось зірвало міноса. Що ж це таке? З досвіду рибалок знаю, що в брайтонській затоці черепахи не водяться. Може це окунець? Якраз я утвердився в думці, що це окунець, хоч міноси в мене були великі. Ще і ще закидаю вудку в озеро, і так як першим разом щось зриває з гачка міноси. З двох тузенів залишився тільки один. Закидаю його з вудкою з тим, щоб потім причалити до берега і купити чергові два тузені в Брайтон. І цей останній мінос розв'язав мені загадку. Впіймав я на нього величенького щупака. Коли він підкидався між бортами, я помітив коло лівої його зябри наче б невеличкого угра. Цупко всмоктався в свою жертву і так мабуть витягав би з неї соки, поки щупак не знесилився б і не здох. Хапаю гидоту рукою і відриваю від щупака. Крутиться в моїй долоні ніби гадюка. Хочу приглянутися його пискові, але я й не згледівся, як учепився писком у мою ліву руку. Шкіру мою на руці наче пронизало багато тоненьких голок. Ну, голубчику, думаю собі, я тобі не щупак. Відриваю від руки напасника, кидаю під ноги і топчу підошвами своїх ґумаків. Все ще крутиться по-гадючому, але жвавість послабла. Щойно тепер приглядаюся пискові, а він ніби углибина з дрібненькими зубчиками. Це цими зубчиками вгризається в рибу, коли надибле її.

— І що ж ви з ним зробили? — перериваю я.

— Перерізав ножем на половину. Половину, що з хвостом, нанизав на гачок і в воду. З годину чекав, чи якась риба не поквапиться на цю небуденну принаду. І уявіть собі поласував нею великий бес, фунтів десь із чотири.

— То думаєте, що міносів вам покрав лямпрі? — Мабуть таки лямпрі. Зрештою, я не знаю, можливо що це робота окунця, чи рокбеса, чи якоїсь іншої невеличкої риби. Проте факт, що лямпрі масово нищить рибу. Побоююся, що мій син, коли виросте, не матиме спромоги рибальчити так, як це робить тепер його батько. Лямпрі знищить усю рибу в андійських водах, побачите.

Таке передбачення не надто потішливе для рибалок. На хвилину вселюється між нами прикра мовчанка. Тоді пан Бабинич, що ввесь час зосереджено слухав, зорячи перед собою гайвей, забрав голос.

— А от я торік мав, сказати б, курйозну пригоду. Вибравсь я на судаки аж на Трентон Рівер. Вода там місцями швидка, береги річки кам'янисті. Розтаборився я поблизу кручі, де течія бурхливо гналася повз берег із мереживом округлих каменів. Там уже стовбичив над водою якийсь поважний пан. Вудку закинув він на ґрунт, вудлище з дорогим французьким спінінґ ріл лежало на березі. Я з незнайомцем привітався і довідався від нього, що риба не клювала принаду. Це його до речі нудило; видно, що з нього не був правдивий рибалка.

— Гарний маєте спінінг ріл, пане — обзиваюся, бо та ролька справді мене захопила. Знаєте ж самі, чим є добрий рибальський виряд для нашого брата.

— А гарний, — посміхається незнайомець. — Ця ось ролька коштує рівно п'ятдесят долярів, а це вудлище вісімнадцять, а ця ось скринька з причандалами теж п'ятдесят долярів.

Я, правду кажучи, і сам знав вартість цих добрих рибальських речей. Вже ось від довшого часу мрію це собі купити. Бо то всі ми знаємо, як то приємно такою вудкою шпурнути жилку п'ятдесят ярдів, а то й більше. А незнайомець ще раз посміхнувся й докинув.

— Спеціяльно ходив я до Ітона і розвідав, скільки коштує все це, — далі мило посміхався. Я відчув, що цей поважний джентелмен просто прагне, щоб я ще більше йому ставив питань і він тоді радо відкриє переді мною таємницю.

— Хіба ж ви особисто не купували?

— Ні, пане, це помисл моєї Катлін, це вона придумала таку несподіванку для мене. Минулої середи ми вдвоє відсвяткували день моїх уродин. Це, шановний пане, уродиновий подарунок від моєї Катлін. Вона завжди потрапить щось приємне для мене вигадати. Коли врахувати, що вона це купила за власні гроші, які, обмежуючи наш домашній бюджет, заощадила, тоді цей подарунок має для мене потрійну вартість.

— Чи довго ви вже тут? — питаю. — З годину, пане.

— І досі вам навіть не клювала риба?

— Ні, не клювала.

Я тоді зайняв місце трохи подалік і закинув вудку в вируючу воду. Незнайомця я час до часу бачив, як він порпався коло своєї вудки: раз витягав із води жилку, поправляв на гачку хробака і знов кидав її, що, либонь, справляло йому особливу приємність. Потім подався до авта, що було запарковане з пару ярдів від річки; коли ж вернувся з сіткою, раптовно ахнув. Я помітив, що вудки його вже не було на березі. Риба знала, коли зробити капость людині, яка тішилася мов дитина з уродинового подарунку. Був це напевно великий судак, коли так швидко потягнув трохи тяжкувату вудку в глибінь.

Незнайомець цілком розгубився і розпачливо поглядав у воду. Я думав, що полізе в рухому неспокійну кручу, але вона його відстрашувала своєю бурхливістю. Тоді спішно подався до поблизького чагарника і вернувся з довгою ломакою. Прив'язав цю ломаку до сітки і почав із берега порпати прибережну воду, надіючись зачепити сіткою вудку. Але я почув знов його розпачливий голос. У руках мав тільки ломаку, вода поглинула йому і сітку.

— Зрадлива ця річка, пане! — крикнув до мене і подався з похиленою головою до авта. По хвилині я почув гаркіт мотору, потім гудіння віддалилося й замовкло за поблизьким ліском. Мені було невимовно шкода незнайомця. Що ж він бідний скаже своїй Катлін?

Я ще з годину сидів над своєю вудкою, чекаючи на сіпання риби. Та риба ніби заклята, не торкала принади. Тоді я зайняв місце незнайомця. Якщо риба потягла його вудку, може й на мою вчепиться. Уважно поглядаю на натягнену жилку і надіюся, що ось-ось вудлище гойднеться і тоді буде мені веселіше, тоді буде рух і приємна гарячковість. Та вудлище моє ніби задубіло, жилка тільки двигтить від прудкої течії. Дивлюся на годинник; уже три години минуло, коли незнайомець вирушив звідси. Вже, либонь, у Торонті і трагічним тоном розповідає про нещасливу пригоду своїй Катлін. Я просто уявою й бачу, як він розводить руки і схвильовано виправдується перед нею. Ця думка так мене захопила, що я на хвилину відвів свій погляд від вудки. Саме в цей мент щось зашаруділо на камені і я ще встиг побачити, як моє вудлище швидко сповзло з берега і поринуло у воді. Ну от і мені пригодонька, думаю. Щоправда вудка моя не з дорогих, та якому ж рибалці не шкода власної вудки? Гірше те, що не мав я запасової. Хоч вертайся до Торонта. Злобно поглядаю на річку і не знаю, що мені почати. Ломакою незнайомця провірюю глибину біля берега. Похилість необривиста, ґрунт порепаний камінням, бо кінець ломаки доторкається до кам'янистої твердости. І чомусь пригадав я свої шкільні роки на Закарпатті. Вся шкільна братія моєї кляси наприкінці шкільного року часто ходила до Тиси купатися. А там вода, знаєте, теж звична козакувати; з булькотом та шумом женеться теж між кам'янистими берегами. Всі тоді казали, що з мене найкращий плавець.

Тож обстежую швидкість води, похилість берега і квапливо починаю роздягатись. Якщо течія виштовхне мене з рівноваги, тоді кинуся вплав з нею і он на віддаленому коліні, на тиховодді з лагідним берегом видряпаюся на земну твердь. По хвилині лізу в воду підпираючись ломакою, стопи мої ковзаються по кам'яних опуклостях, вода з великою силою тисне на мої ноги, та я далі й далі заглиблююся. Вже вода сягла мені пояса. І раптом права моя стопа поковзнулася на якомусь камені і я увігнався п'ятами в якусь наче шілину. І тут пальцями намуляв сітку незнайомця. Борикаючись з течією, я крок за кроком посуваюся до берега тягнучи правою ногою сітку. Нарешті вдалося мені нахилитись і вхопити сітку рукою. Тепер уже без труднощів прямую до берега тягнучи її за собою. Та в руці відчуваю, що за сіткою ще щось смичеться. Уявіть собі, це була вудка незнайомця! Гачок, звичайно, був уже без хробака, рибі вдалося борсаючись зірватися, тільки на гострому шпильчику гачка залишилася срібна лущинка. Це був без сумніву великий судак. Мав більше щастя, аніж людина з подарунком від своєї жінки.

Підкріплений успіхом, я щераз поліз у воду з надією відшукати й мою вудку. Та цього разу мені не пощастило — вода перемогла, звалила мене боком і я десь чверть милі плив пінливою рухомою масою. Коли видістався на тиховодді на берег, утретє вже не наважився лізти у воду. Так то примхливість випадку дала мені до рун чужий уродиновий подарунок і я ним пробував щастя, зі свистом шпурляючи жилку подалік від берега. Вудлища вже не клав на березі, тримав його в руці терпеливо чекаючи на дотик до принади риб'ячого писка. І нарешті щось лагідно сіпнуло; я нашорошено чекаю зі стриманим віддихом. Щераз сіпнуло сильніше, протяжно, і я тоді підсік вудлищем. Щось у глибині рвонулось, а вудлище відразу ж зігнулося в дугу. Повільно скручую рольку і виснажую загадкового велетня. Ярд за ярдом ближче і ближче до берега і раптом метушливий тягар десь між камінням застряг. Тягну запопадливо жилку, ось-ось мені пірветься, але гачок, видимо, з рибою зачепився за залом каменя. На мить попускаю жилку і раптом риба знов проявила себе і розпачливо кинулася до середини річки. Я тоді знов скручую рольку і на велике диво чую в руках, що щось мертво тягнеться до берега; борсання риби вже припинилось. І подумайте тільки, на берег витягнув я свою вудку. Це була справді курйозна подія: замість ловити рибу, ловив я того дня вудки. Аж до вечора сидів я на тому місці надіючись упіймати загадкового пустуна, та де там, риба вже більше не квапилася клювати принаду.

— І ви цю "уродинову" вудку ще маєте? — обзивається пан Бубала.

— Маю, але не ловлю нею. Чомусь вона постійно мені нагадує незнайомця та його предобру Катлін. Шукав я його по всьому Торонті, двічі оголошувався в часописі "Телеґрам". Але незнайомець чомусь не з'явився по своє добро. Так вона й лежить у мене ніби музеальна вартість.

— Так, життя рибалок часто переплітається несамовитими пригодами, — докидую й від себе.

А наше авто якраз скрутило на польову дорогу, що вела просто до Стирджен Лейк. Коли ми в'їхали на горбок, широка та лискуча гладінь війнула на нас холоднавою вогкістю.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 618 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017