Четвер, 29.06.2017, 02:22
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А5 Покинута оселя
[ ] 19.08.2009, 22:36

Покинута оселя

Містер Клюс, керівник відділу міністерства лісів та ґрунтів у Брентон був здивований, коли одного разу зголосився до б'юра кремезний мужчина в справі, яку відділ уважав за замкнену щонайменше на кілька років. Містер Клюс уважно поглянув із-за б'юрка на загоріле обличчя гостя і ввічливо поспитав, щоб ще раз упевнитись:

— То ви хочете купити ґрунта, що під скелями?

— Коли не помиляюся, горбок під скелями з колонами яблунь та груш,. — уточнив прибулець, що хвилину тому назвав себе Петром Чижем.

— Пане, — по надумі сказав містер Клюс, — ми радо продамо вам цей сад, що вже давно втратив свого власника. Та міністерство лісів і ґрунтів, дбаючи за канадійських громадян, почувається до обов'язку перш за все робити їм добро. Це значить, милий пане, робити такі транзакції, з яких мав би користь наш громадянин.

— Я вже трохи розвідав про ґрунта, що мене цікавлять, — натякнув пан Чиж.

— То й добре, — уважно поглянув крізь окуляри на гостя містер Клюс.

— Якщо не помиляюся, це колишня посілість містера Фултона, що помер десять років тому в брентонському шпиталі. Перед смертю, здається, не встиг написати тестаменту і тому його власність силою закону стала державною.

— Обізнаність ваша правдива, пане Чиж, — притакнув головою урядовець, — Та це ще не все. Містер Фултон помер від укушення гадюки, яку тут прибульці з України називають тарахкавцем. До речі, по смерти містера Фултона місцеві люди прозвали його колишню посілість Снейк Гіллом.

— Знаю, знаю, — кивнув головою пан Чиж.

— А це ще не все, — вів урядовець. — Земля, яку ви хочете купити — крайнє небезпечна.

— Тарахкавці?

— Так, пане, тарахкавці, тисячі тарахкавців! Затямте це собі. Десять років тому прийшли вони з гір, полюбили це місце, задомовилися і, либонь, не знайдеться сила, щоб могла їх знищити. Тутешні люди обходять Снейк Гілл цілими милями.

— Містере Клюс, я з тарахкавцями вмію воювати, я їх не боюся. Тільки не дорожіться і продайте цей горбок під скелями.

— Ваша воля. Ми вам продамо його по нормальній ціні: п'ятдесят центів за акр. Колишня посілість містера Фултона має сто вісімдесят акрів. Коштуватиме вас дев'ятдесят долярів. Якщо не маєте готівки, можемо розкласти на рати, долучуючи до цього, звичайно, п'ять відсотків.

— Чек можу передати вам навіть зараз, — утішився пан Чиж.

— Мене дивує ваша наполегливість, — покрутив головою містер Клюс. — Я наперед знаю, що користи не матимете із Снейк Гілл. Місяць тому наш урядовець вибрався туди автом. Розповідав потім, що тарахкавці прегустими клубками лисніли на сонці, ніби мушлі на пісковому березі моря.

— А так, містере Клюс, вони як і інші гадюки люблять вигріватися на сонці. Вдень сплять, зате вночі вирушають на полювання. Чи не пригадуєте, пане, як було на Снейк Гілл десять років тому? Чи були куріпки, щурі, ховрашки?

— Я тут новик, хоч брентонці розповідають, що були навіть і фазани, але тепер уже нема.

Колись мисливці полювали під скелями на зайців, навіть траплялися кози й серни. Тепер ні сліду по них.

Пан Чиж посміхнувся.

— О, я їх знаю, містере Клюс, я з ними, тарахкавцями тобто, не раз воював, там за гірським ланцюгом; там моя фарма. Це мої добрі знайомі, я їх не боюся.

Містер Клюс вигідно розсівся у фотелі, закладаючи ногу на ногу; закурив цигарку і крізь окуляри з цікавістю поглянув на пана Чижа. Перед його очима вже не сидів звичайний покупець нікому непотрібного Снейк Гіллу; сиділа перед ним загадкова людина, досвідчений мисливець, що знає багато таємниць з гірських кряжів, із глибоких долин Бритійської Колюмбії. Будучи сам мисливцем, до речі, тільки аматором, він прагнув довідатися багато чого від людини, що мужньо ставить чоло небезпекам в лісах за гірським ланцюгом.

— А як вам напевно відомо, пане, тарахкавця називають ще й джентельменом,. — почав пан Чиж. — Це не така собі хамувата гадюка. Наблизитесь отак до неї, а вона: тррах, тррах... Мовляв, увага, готуйсь, будемо битися. Не те, що інші, тихцем, по хижацькому накидаються на противника. Не завжди, однак, тарахкавець буває джентельменом, особливо коли голодний. Тоді його кружальця на хвості, що спроможні тарахкати, мовчать, а він як і інші гадюки тишком-нишком нападає на противника. Знаю я їх, пане. Має він теж і вражливості на своєму тілі.

— Які? — оживився містер Клюс.

— Людина, наприклад, вразлива на голову — гепнути чимсь твердим по тім'ї і кінець. А він, тарахкавець тобто, слабості має в хвості, чи пак у кружальцях. Ломакою лише солідно потягнути по отих кружальцях, і гадюка в судорогах скрутиться.

— Про це ми всі тут знаємо — завважив містер Клюс. — Тільки ж, коли він атакує, кружальця старанно ховає перед противником.

— Це правда. І тому не треба спішитись досягти його хвоста. Найпевніше — перебити ломакою йому хребет. Узагалі з гадюками треба бути дуже обережним.

— Люди кажуть, що колись вони тут не подибувались, — сказав містер Клюс. — А тепер з кожним роком наближаються навіть до Брентон.

— Імовірно, що десять років тому прийшли вони на Снейк Гілл слідами куріпок, ховрашок, а може й інших чотироногих. Кожний хижак має свою, що так скажу, методу полювання. Взяти б, здавалося, найдурнішу ворону. Оте крикливе незугарне сотворіння, а на ховрашок дуже вигадливо потрапить полювати. Збиреться їх двоє, тобто: одна загатить собою вхід до нори, а друга галасливо наганяє ховрашку. Бідна тваринка, звичайно, втікає від крикухи до нори, а там уже чекає на неї гострий дзюб другої чорнухи. Цілиться, чортяка, дзюбом в лоб, межі очі. Що ж до тарахкавця, то має він аж кілька отих метод: інакше полює на ховрашку, переважно вночі, інакше на козу, чи навіть на оленятко, а інакше на куріпку. Куріпка, це дурненька істотка, подібно як і домашня курка. Із сутінком уже сліпне і вмощується в траві на нічліг. А тарахкавець нечутно підкрадається, одним ударом їдовитих зубів убиває куріпку і вже має поживу. Коли дуже голоден, розриває і жере м'ясо, коли ж менше голоден, висмоткує тільки кров. Узагалі гадюки переважно люблять смоктати кров.

— Я чув, що й на старих оленів накидаються, — спочутливо озвався містер Клюс.

— Старий олень, пане, не дасться, — заперечив пан Чиж. — Пригадую, десь три роки тому я із своїм старшим братом Андрієм вибрався на полювання, на оленя. Ми зачаїлися в лісі, на краю невеличкої галявини. Саме вже сходило сонце, коли виринув із лісу великий росохаторогий самець. Втягнув ніздрями повітря, ніби нюшив якусь небезпеку. Брат Андрій уже поклав пальця на язичок, але чомусь ще на хвилинку стримався, бо олень повільною ходою наближався до випнутого з трави подовгастого каменя, що був ближче до нашої засідки. Коло каменя він зупинився пружачи гордо шию. Аж раптом із-за каменя луковатою лінією стрибнув у повітря величезний тарахкавець. Він, звичайно, хотів плигнути на спину і вжалити самця. Бо ці паскуди, пане, вміють прудко стрибати і кусати жертву в делікатні місця. Та стрибок був невдалий. Тільки черкнув хвостом оленячу шию і впав побіч у траву. От тоді й почався прецікавий бій. Це було, пане, видовище! Рогаль відразу ж накинувся на свого ворога; взяв його під ноги; з неймовірною швидкістю тупав по ньому ратицями, колов, шматував, роздирав. Потім переможно задер голову, втягнув повітря ніздрями, ніби вітрячи нашу засідку.

— А ви? — допитливо поглянув на гостя містер Клюс.

— Ми в нього не стріляли, ми не могли його застрілити. Пригадую, я тільки свиснув і рогаль блискавкою зник у лісі. Потім ми заглянули до місця бою; з тарахкавця, пане, залишилися тільки безформні криваві шматки м'яса. Це був бій, пане.

— І добре ви зробили, що не застрілили. Переможець заслужив на це. — Він на мить зупинився поглядом на загорілому обличчі співрозмовника. — Але, на милість Божу, що ж ви думаєте робити із Снейк Гіллом?

— Ще не знаю, пане, ще я мушу нарадитися зі своїми братами. В мене їх аж три. Ми щось гуртом, без сумніву, придумаємо. Тож я вам, пане, виставлю чека за посвідкою, а ви вже передасте справу купна до нотаря. Десь за тиждень я прибуду на Снейк Гілл господарити.

— Цікаво, дуже цікаво, — крутнув головою містер Клюс. Він раптом нашорошився, втягнув носом повітря і ніби опарений кинувся зачиняти вікно.

— Скунка, пане Чиж, препаскудна скунка, — подразнено знов умостився в фотель. — Загніздилася під підлогою реквізіційного маґазину.

— Знала де вибрати місце! — посміхнувся Чиж. — Іноді ваші урядовці надуживають закон. Торік мені безправно зреквірували дві вудки. Я ловив згідно з законом на одну вудку, друга лежала на березі. Вони забрали обі твердячи, що друга вудка мусить лежати від води п'ятдесят фітів. Я переглянув брошуру про ловлю риби, так званий фишінґ реґулейшен і ніде не знайшов такого твердження.

— Є таке місце в актах закону про риболовлю, — сказав містер Клюс.

— Тоді чому ж не подано цього варіянту в брошурі про риболовлю?

— Це неважне, громадянин мусить знати закон.

— Кожен громадянин має бути правником, чи що? — підвищив тон пан Чиж. — Ні, містере Клюс, для мене це неясність, так не може бути.

— Заплатили кару?

— Сімнадцять з половиною долярів.

— Чому ж не судились?

— Адвокат мене коштував би тричі дорожче. Заплатив для святого спокою.

Настала прикра мовчанка. Нарешті пан Чиж знов обізвався.

— І багато маєте зареквірованого добра?

— Двадцять три фузії, п'ятдесят вудок. Та скунка... — Не докінчив. Потім знов: — Отак тільки наблизишся до дверей маґазину, відразу ж пускає "душок". Ми вже подалік від стіни підкинули гнилого м'яса і чатували. Вона вилізла з нори і дріботить до принади. Тоді я пустив на неї свого ямника Стенлі. Пес накинувся на це паскудство, хотів ухопити зубами за спину, але скунка бризнула з-під хвоста в собачу морду своїм "добром"; пес заскавулів і метнувся відразу ж до ставка, що в городі. Три дні не вилазив з води, а на четвертий сказився. Треба було застрілити бідного Стенлі.

— Горпину на неї! — трохи злобно сказав Чиж.

— Горпину? — невдало повторив містер Клюс.

— Горпину, сову вирячку, пане. Чекайте, чекайте, як вона по-англійському називається? Забув! Завжди, коли треба щось путнє пригадати, вилетить з голови. Горпину, тільки на скунку Горпину, пане. Для цієї крилатої дами скунка те саме, що для нас вудженина лосося. У мене на фармі, там, за скелями, вона царить на крислатому дубі посеред поля. Очистила від скунок не то що мою фарму, але й цілу околицю. Отак зашугає крилами, вирячить сліпаки і на скунку; та самопевнено в неї "душком", але Горпині такий запах подобається. Тільки радісно закричить, вжене свої кігті в боки вонючого сотворіння і потім смиче його до свого гнізда. А коли має совенят на дубі, то тоді треба частенько в домі щільно замикати вікна — від дуба бо вітер хвилями жене нестерпний сморід. Але для фармерів це ніяка прикрість. Сморід швидко зникає а з ним і скунка. Горпина, це великий друг нашого брата. Коли нема совенят у гнізді, скунок вона жере там, де їх упіймає. Але тут вона не загніздиться, тут містечко, тут доми, електрика, багато людей. Наставте десь подалік, у городі пастку з гнилим м'ясом, може впіймається. А тоді в ґазмасці десь її закопаєте. Ну, так мені пора в дорогу. Ось вам чек, містере Клюс.

Урядовець перебрав чек і виставив покупцеві Снейк Гіллу посвідку. Вони дружньо потиснули собі руки.

— Цікаво, цікаво, з нетерпінням чекатимемо на вас, пане Чиж, — кинув услід відходячому урядовець.

* * *

Одного душного липневого ранку появилися на головній вулиці Брентону три вантажні авта з загостреними семифітовими дерев'яними кілками та об'ємистими звоями густої дротяної сітки. Авта минули відділ міністерства лісів і ґрунтів і скрутили на бічну вулицю, яка вела за місто в напрямі синіючих скель, Містер Клюс із зростаючою цікавістю вирушив за ними своїм бюїком, щоб здалека приглядатися "безглуздю", як він упевняв себе, чотирьом братам, що затіяли цілком безнадійне діло. Відразу ж за містом розкинулись прерії з густою буйною травою. Авто містера Клюса рухалося коліями вантажників нових власників Снейк Гілл. Чим далі, тим прикріша була дорога. Під колеса бюїка клалися гострі камені, подибувалися й прикрі западини. Нарешті вантажники братів минули рівнину і схилом узгір'я почали спинатися на Снейк Гілл. Посілість нових господарів була позначена тендітною кривою лінією кущиків, дерев'яних спорохнявілих стовпчиків — залишки колишньої жердяної загорожі містера Фултона. Вантажники зупинилися за останками воріт: розваленими звітрілими дошками, покрученими поперечками і двома дубовими паликами, що ще стояли і до яких колись були прикріплені ворота. Відразу ж за брамою, пару ярдів від авт, у гущі дикого винограду мізерніла дерев'яна хатина без вікон, без дверей, без димаря, а за хатиною стояв курятник, похилений від сильних вітрів, що тут бушують переважно ранньою весною.

Брати Чижі висадовилися з вантажників. Містер Клюс крізь далековид помітив, що всі вони були в довгих ґумових чоботях, які сягали їм аж до бедер. "Невелика приємність працювати в таких чоботях під час спеки", подумав про себе містер Клюс. Два з них, либонь, молодших від Петра, мали в руках шаблі, а Петро зі старшим своїм братом Андрієм швидко почали скидати з плятформи першого вантажника матеріял. Містер Клюс і не зглянувся, як уже був устромлений у землю кілок, за ним другий, третій, четвертий. Між кілками, по кривій лінії, брат Андрій проскороджував клинуватою лопатою рівець. Потім брати впускали в нього спідній рубець сітки, натягали її і прибивали цвяхами до кілків. Потім викопану землю втоптували обабіч загорожі, щоб сподом не могла пролізти гадюка. Сітчана загорожа виростала на очах містера Клюса. Проте льорнетка його спеціяльно прицілювалася в молодших братів, що пильно зорили довкола траву з шаблями напоготові. Містер Клюс не міг вийти з дива, чому ще досі тарахкавці не заатакували заколотників їхнього царства.

— Починається! — раптом скрикнув він у авті, тримаючи в шкелці далековиду наймолодшого брата, що звався Орестом. Юнак з напруженням поглядав перед себе зі зведеною рукою, в якій поблискувала на сонці шабля. Не інакше, як тарахкавець дав уже сиґнал. "Тепер буде бій, " подумав містер Клюс. Ще мить і він скрикнув. Великий тарахкавець звівся, наміряючись стрибнути, але шабля свиснула в повітрі і голова гадюки боком заточилася в траву. Другий брат, якому на ім'я Олесь, замашисто рубонув по траві і це було знаком, що розполовинив лезом шаблі ще одного тарахкавця. Старші ж брати преспокійно встромлювали в землю кілки і натягали на них сітку. Містер Клюс обсервуючи крізь льорнетку з авта чинність братів, впевнено дійшов до висновку, що на Снейк Гілл стратегія шабель поєдналася з працею людських рук. Так як під час війни: вояки б'ються на фронті, щоб у запіллі людські руки могли в спокої виконувати щоденну працю. А загорожа посувалася далі й далі в напрямі виступів скель. Містер Клюс тепер навіть крізь льорнетку не міг докладно бачити подробиць устромлювання кілочків та помахів шабель. Під вечір, коли вже сонце геть скотилося до підніжжя небосхилу, брати спорожнілим від матеріялу вантажником вернулися до міста на нічліг. Вони закватирувалися в готелі їхнього ж земляка, Андрусишина. Увечорі він прислуговував братам у своєму ресторанчику, що кілька хвилин сідав коло них, ахкав, дивувався, трусився усім своїм тілом, коли наймолодший Орест розповідав про свої сьогоднішні пригоди.

— А най то дідько пірве! — скрикував пузатенький власник готелю. — Отак шабльою сте рубали? А як би тото вас вкусило, що тоді? Же теж та Канада має тілько тої погані. А он і рибалки нарікають: черепах тутки теж до біса. Отак закине вудочку, а поплавок тобі шусь у воду, рибалка тягне, бо думає, що вчепилася риба, а то маєш тобі — черепаха, ніби барильце з капустою тяготить у глибині. Нема то як у рідному краю — води були чисті, хіба тільки нешкідлива п'явка причепилася до твоєї ноги.

Потім прийшов містер Клюс. Ще в порозі посміхнувся і ввічливо накинув братам своє товариство.

— Подобається мені ваша відвага, — щиро сказав він. — Я аж пів дня втратив, щоб здалека подивляти вас. Та все ж ця затія для мене — загадка. Не розумію і нічого не можу передбачити. Ви, дорогі юнаки, — звернувся він до наймолодших, — потрапите рубати шаблями, та що ж з того? І так усіх гадюк не перерубаєте. А ви, — це до Петра й Андрія, — поставите загорожу і на цьому крапка. Скажіть, хто наважиться навіть за загорожею зривати яблука, коли під яблунями буде безліч зміїного паскудства? До того ж, поскільки вільно мені припускати, ви вже куди більше витратили гроша на матеріял, як коштує цей нещасний Снейк Гілл. Можливо, що пізною осінню підпалите суху траву, але знищити тоді і яблуні, і огорожу.

Брати мовчки переглянулися. Тоді Петро сказав:

— Спершу ми поставимо загорожу, а потім обміркуємо що далі робити. Щось, без сумніву, придумаємо. Підпалювати восени траву, як то ви натякаєте, не будемо.

— Ну і шаблями гадюк теж не знищите.

— Либонь не знищимо, — погодився Андрій.

— То що ж буде?

— Щось зробимо, — впевнено сказав Петро. — О, ми щось придумаємо, та спершу ми в чвірку порадимося, виробимо плян і потім будемо здійснювати той плян. Імовірно, що роздобудемо в аптеці добрий трійливий порошок.

— І затруїте землю, і знищите овочі на деревах. Ні, панове, я вам ніколи не радив би таке робити. Навіть коли б овочі і не затруїлись, відборця на них не знайдете.

— Ми маємо на трахкавців лік! — знечев'я озвався Олесь. Він підморгнув до старшого брата Петра і відразу ж замовк, коли загледів у його очах пересторогу.

— Що ж то за лік? — круто повернувся до юнака містер Клюс.

— Вибачте, я тільки зажартував, — похопився. — Ми ще й самі не знаємо, як упораємося з гаддям. Та коли ми щось робимо, завжди гуртом порадимося, а брат Петро у спірних справах має рішальне слово.

По трьох днях брати скінчили працю — всю свою посілість обтягнули сітчаною загорожею заввишки шести фітів. Там, де колись були жердяні ворота містера Фултона, поставили дротяні з міцними залізними поперечками. Саме, коли праця добігала до кінця, подув з півночі сильний вітер. Брати цього тільки й бажали. Негайно підпалили непридатну на житло хату й курятник. Вітер відразу ж покотив хмару чорного диму на південь, не загрожуючи деревам, що тягнулися рівними колонами в північному напрямі, до виступів скель. Коли вогонь стрибнув крізь отвори вікон до середини хати і з тріскотом обхопив підлогу та стіни, через поріг вивалених дверей почали великою масою виповзати на двір тарахкавці. Полохливо брязкаючи кружальцями, вони швидко втікали від вогню і зникали в буйній траві під яблунями. З двох вікон, що ще не були охоплені полум'ям, теж стрибали вони в гущу трави, вигибаючись своїми тілами в повітрі. Брати приглядалися цьому "ісходові" нечести з якимсь занепокоєнням. Не уявляли бо собі, щоб аж стільки було тут гаддя. Нарешті, коли дах гримнув між стінами, випорскуючи безліччю іскор, вантажники загарчали моторами. Повільно вони почали з'їздити схилом узгір'я на прерію, потім, коли продісталися на кращу дорогу, прискорили швидкість; минули Брентон і простою шосою погналися до вузького кеньйону, що творив наче жолобину між височенними стінами скель. Там, за скелями, між лісом, над гірською річкою була їхня величезна фарма. Залишили вони в Брентон славу погромників небезпечних гадюк; містер Клюс побивався в здогадах і переконував своїх знайомих, що ці випадкові чужинці напевно щось доконають.

— Якщо не вирубають шаблями тарахкавців, — піднесено говорив він у б'юрі, — то напевно знають якісь заклинання і тоді заженуть їх до брезентових міхів, і вкинуть десь у воду, ніби ринштокові відпадки.

* * *

У першій половині місяця серпня появилися знов вантажники братів Чижів. В'їхали вони до Брентон фанфарно, з несамовитим вереском підгодованих свиней. Плятформи авт були обтягнені залізними шпалерами; за ними розпачливо квікали, рохкали, пищали клаповухі білі сотворіння з куцими рилами. Містер Клюс почув цей фанфарний галас ще в б'юрі і тому заздалегідь чекав на братів під будинком відділу міністерства лісів і ґрунтів. Ось уже перший вантажник зрівнявся з будинком відділу; за кермом сидів Петро. Містер Клюс жваво помахав йому рукою:

— На Зевса, цілу свинячу армію везуть! — крикнув він Бог зна до кого, бо вантажники вже скрутили на бічну вулицю. — Що ж вони з цим свинячим військом думають робити?

Почекавши хвилину, він потім як і попереднього разу погнався за братами своїм бюїком. Коли в'їхав на прерію, помітив, що за ним сунула валка авт із людьми, лакомими на сенсацію. Заповідалась бо несамовита сцена, ніде, либонь, не бачена і не чувана. А брати крізь браму в'їхали вже на свою посілість. Авта запаркували коло згарища Фултонової хатини, браму за собою замкнули. Були вони як і першого разу в ґумових чоботях. Цікаві брентонці здалеку помітили крізь льорнетки, що брати підставляють до авт широкі площадки з дощок, із поперечками. Це либонь тому, щоб свиням було легше сходити з авт. Як тільки площадки скісно причепилися до плятформ позаду авт, брати почали відчиняти задні шпалери. Для свиней, таким чином, зроблено прохід. Тоді почали галайкати, вимахувати ломаками; свині кинулися вниз. Деякі барильцями покотилися по площадках і з квичанням падали в траву. Потім зривалися і розсипною кидалися між стовбурами і розбігалися вростіч. Якийсь підсвинок рохкаючи й нюшачи, перший наткнувся на небезпеку під крислатою яблунею. Довгий тарахкавець звів свою голову, забряжчав хвостом і грізно лагодився до стрибка. Підсвинок роздув ніздрі, квікнув і хотів кинутися вбік, але вже довге гадюче телесо звелося і стрибнуло щукою, ковзнулося по спині і ядовиті зуби ввігнались у свинячий карк. Підсвинок пронизливо почав пищати і кинувся плигом перед себе. Проте, гадюча їдь не пошкодила йому, нешкідливо застрягла вона в грубій верстві сала. Тоді довготелесий напасник, що вже був у траві, стрибнув просто до рила підсвинка. Вишкірився і хотів вчепитися зубами за м'ясисті свинячі ніздрі. І це була остання його хвилина. Підсвинок квапливо вхопив за гадючу голову і протягом чверть секунди відгриз її. Довге тілесо в судоргах клубочилося на траві. Тоді переможець, закоштувавши голови напасника, похапцем почав шматувати зубами його тіло. Радісно рохкав і жер трясучи клинуватою головою. Інші свині більш менш так само зводили бої зі своїми ворогами. Розбрелися вони по цілому Снейк Гілл, квікання і пищання чутні були в усіх закутках між колонами овочевих стовбурів. Містер Клюс виловлював льорнеткою видніші місця Снейк Гіллу надіячись побачити мертвого кабанчика. Та де там! Гадюча їдь цілком була нешкідлива для гурту підгодованих свиней. Він крикнув до сусіднього авта, з якого якийсь чоловік із жінкою зорили крізь льорнетки свинячий наступ на тарахкавців.

— Вони будуть мільйонерами! Сто вісімдесять акрів саду! Клянусь своїм міністерством, що за пару років тут постане фабрика консервування овочів під маркою: Брадерс Чіжс, Лімітед.

— Ах, це цікавіше, ніж у кіні! — захоплено покрикувала худюща лейді в сусідньому авті.

— Щоб свині могли робити такі подвиги, того я вже ніяк не міг сподіватися! — кричав уже до другого авта містер Клюс.

Тимчасом брентонці помітили, що брати вже повкидали площадки на вантажники. Відчинили ворота, мотори загули. Коли вже були на схилі узгір'я, замкнули ворота і спрямувались на прерію.

— Ґратулюю, ґратулюю! — в захопленні кричав містер Клюс до Петра. — Ви зробили добрий бизнес, ви будете мільйонерами!

Вантажник зупинився, з віконця вихилилася голова Петра.

— Не цілком, пане, свиней ніхто нам не купить. Стільки свиней, уявіть собі!

— Не журіться, уряд закупить на експорт, не журіться! — зичливо потішав містер Клюс.

Під Брентоном іще всі вони стримали мотори, вилізли з авт і поглянули на Снейк Гілл.

— До чотирьох днів наша посілість буде очищена, — сказав Андрій.

— А за рік, за два фабрика, що? — витягнув шию містер Клюс.

— Це ще не знати, на фабрику треба ще почекати, ще ми все обміркуємо, ще виробимо плян і будемо здійснювати цей плян, — поважно сказав Петро прощаючись помахом руки з містером Клюсом.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 611 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017