Неділя, 25.06.2017, 17:42
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А6 Невдале прийняття
[ ] 19.08.2009, 22:42

Невдале прийняття

Одного літнього ранку, за звичкою, мій друг Савчин під'їхав своїм автом під мою хату майже нечутно. Це тому, щоб не збудити гудінням мотору тих, що не думаючи про рибу, розкошуються сном. Я, звичайно, вже мав усе приготоване до дороги. Мої рибальські струменти були вже на ґанку, а я дочекався авта сидячи на приступці перед хатою. Пакування цього рибальського добра до баґажника зайняло нам не більше двох хвилин, і тоді авто рушило на Шерідан, щоб потім Дандесом побігти в напрямі Гай Парку.

— Сьогодні поїде новий колежка з нами, — заявив мій друг. — Людина це по шістдесятці, говорить тенорком і виглядає на колишнього військовика. Нещодавно приїхав десь з-під Судбури.

Наше авто потім скрутило на якусь вуличку коло Гай Парку і зупинилося під чупурним дімком на горбку, до якого вели бетонові сходи. Там уже, перед невеличкою терасою чекав на нас з вудками новий колежка. Мав на собі тужурку, був у ґумових чоботях; обличчя худерляве, але очі живі з іскорками зацікавлення до всього, що бачили. Коли я йому приглянувся уважніше, пригадав, що останніми неділями бачив його в церкві під час Богослуження. Стояв він, як правило, на струнко зраджуючи цим свою військовість.

— Дозвольте, називаюся Іваном Побігушкою, — простягнув до мене руку. — Якщо ви любите титуловати знайомих, можете до мене звертатися або: пане інженере, або пане сотнику. Сотником я був в УНР-армії, а фах мій — інженер лісництва. Та, правду кажучи, я був би задоволений, коли б ви мене називали по-імени без ніяких звеличних додатків.

Рибалки, треба це знати, люди з відкритим серцем. Вони радо діляться з своїми рибальськими пригодами нерідко докидуючи до них чималенько буйної фантазії. Ще ми й не виїхали на чотириста гайвей, а вже знали, що пан Побігушка приїхав з Біґвуд, що поблизу Френч Рівер, неподалік від Ніпісінґ Лейку, — мрії всіх торонтонських рибалок. Якраз там йому судилося перебувати аж п'ять років.

— Як я приїхав до Канади, то по трьохлітніх стараннях мені вдалося дістати працю за своїм фахом, — почав пан Побігушка. — Мене приділено до праці в окрузі Провіншіонел Форест, що над Джорджієн Бей. Я поселився з дружиною в невеличкій оселі Біґвуд і віддав себе до розпорядимости моєму новому зверхникові з міністерства лісів та ґрунтів, містерові Бльосом. А від Біґвуд зовсім близько до Френч Рівер і не так то й далеко до Ніпісінґ Лейку.

— Ніпісінґ Лейк! — мрійно наголошую. — Поскільки мені відомо, там водяться навіть осетри. Якщо ви їх там ловили, то цікаво знати, на яку принаду вони квапляться.

— Ловив я осетрів, панове, ловив, — жваво підхопив новий колежка. — Це дуже пажерлива риба і вона кидається навіть на хробака, не кажучи вже про живці та солонину.

— Солонину? — здивовано вигукнув я з Савчином в один голос.

— А так, на солонину, мої панове. Осетр, чи пак по-англійському стирджен, переважно тримається глибоких вод і шукає собі поживу на дні. Писок має під сподом, подібно як акула. Хребет у нього ніби ланцюг горбовиння. На Ніпісінґ Лейк я вловив, мої панове, осетра ваги сімдесят чотири фунти. Мало мені човна не перевернув. Ловив я їх і у Френч Рівер.

— Задалеко з Торонта, — зідхнув пан Савчин, збуджуючи в мені тугу до недосяжних привабливих вод.

— П'ять годин їзди автом, — трохи сумовито уточнив пан Побігушка. — А там, мої панове, для рибалки жити і не вмирати. Хто там ще не був, всякі вивершені уявлення будуть сірими в наяві того, що може зустріти рибалку на Ніпісінґ Лейк та на Френч Рівер. Уявіть собі, отак кинете жилку з бляшкою і вже тягнете до човна щупака. Впіймаєте десь на траві жабу, закинете її з гачком у воду і вже смичете великого бляк беса. Шкода тільки, що я там не мав компаніона. Мій зверхник, містер Бльосом, не цікавився риболовлею. Він волів промишляти з рушницею в лісі. Спеціяльно любив полювати на вовків. Нутро своєї хати обліпив вовчими шкірами. Порозвішував їх на стінах, застелив підлогу, а перед одвірками в сінцях поставив два випхані горбуни з вишкіреними пащеками. Незмірно тішився, коли ті, що його відвідували, наковталися страху побачивши в сінях хижаків, що виглядали ніби живі.

— Це, пане Побейскі (так він вимовляв моє прізвище) сторожі мого спокою. Люблю я вовків більше як інших тварин, либонь, тому, що вони чудово потраплять зимою вити до місяця, коли в повні. Отак задеруть угору голови і виводять свої протяжні жалі, ніби скаржаться до свого тата. Моя любов, звичайно, інакше не може проявитися до них, як тільки крізь цівки фузії. Ну, а ви все на рибу, та на рибу. Не набридла вона вам?

— Моя жінка, містере Бльосом, уміє її приправляти. Знає аж сто рецепт. І пече, і робить на жидівський лад, і в жіле, і смажить якось з яйцями і без яєць, з борошном на маслі, і без борошна на оливі, вміє робити маринати і вудженину, чудеса творить з гіркою паприкою, і обкладає витвір свого вміння салаткою, свіжими чи соленими огірками, маринованими грибками і Бог зна ще чим. Ніби чародійка, потрапить наподібнити м'ясо щупака до телятини, беса до курячих ніжок, судака до полядвички оленя. А коли їй все це проїсться, тоді вдається до свинячих котлетів.

— А чи така, сказати б, гастрологія не побільшує вагу вашої дружиноньки?

— Ні, містере Бльосом. Комплекція її худерлява, така ж як і моя. Дяка Богові шлунки працюють нормально, помимо підтоптаного віку, перетворення речовин відбувається реґулярно, так нас запевнив лікар у Судбури.

— На рибу я не ласун, пане Побейскі, але от стирджена не відкинув би. Пригадую десь хтось мене гостював цією рибою. Зроблена була в жіле і мала кислуватий смак.

— Правду кажучи, мої панове, для мене це була цінна довідка, бо я вже довший час обмірковував і плянував, як би то гарно погостювати мого шефа. Був він до мене людяний, часто обдаровував вовчими шкірами, які я висилав знайомим до Торонта. Бо то, мої панове, нема кращого килимчика під ноги коло ліжка, від вовчої шкіри. Тож я в дусі постановив за всяку ціну впіймати осетра. Мав я до розпорядимости урядову моторку, якою часто мандрував по Френч Рівер, нерідко заганявся і на Ніпісінґ Лейк, не кажучи про різні водяні відноги, менші озерця та глибокі заточки. Отак гонячись по водах я останнього разу помітив водяну углибину, в околицях Ейґтін. Щось мені наче б підповіло, що там мусять бути осетри. Вибрався я туди рано вранці, ще перед сходом сонця.

Скрізь дико і пусто. Моторка пихтить і стрілою мчить водяною стрічкою, обабіч утікають кущі, високі незаймані трави, якісь виступи скель, потім дрімучий ліс. Я тримаюся лівого берега, а сонце вже позолотило і береги і воду. Ось, як тільки я луком спрямував човна, щоб минути річкове коліно, на лагідному березі побачив муса завбільшки коня. Пив воду. Коли помітив моторку, звів росохаторогу голову, хвилину приглядався непрошеному заколотникові і миттю стрибнув у гущу лісу. Трохи далі сполошив я чотири серни, що теж пили воду. Неподалік від місця, куди я прямував, побачив на високому березі чорного ведмедя. Гуркіт мотору, видимо, роззлобив його, бо звівся на задні лапи і клацав до мене білими зубами.

— Нічого не вдієш, бурмиле, водичка розділює нас, а хоч би ти і вмів плавати, не наздоженеш моєї моторки. І я подумав, як то добре, що людський розум вигадав таку корисну річ, як мотор до човна; стернуєш тільки на кормі і чуєшся цілком безпечний на воді. Подумайте тільки, що було б зі мною, коли б я хотів пробратися лісовими хащами пішки до Ейґтін; не цілком добре почувався б при зустрічі з он тим ведмедем, чи зубастим "улюбленцем" містера Бльосом. А так моторка несе мене в бажаному напрямі, а я собі зиркаю на береги й очима вишукую диких звірів. Ось із-за лісу виринула стрімка скеля, що високою стіною утвердилась над річкою. Погляд мій зупиняється на її чубку, а там стадце диких кіз. Стоять кози на голизні скелі і дивляться з височини на розлогу гладінь річки, що тут поширена на кілька миль. Я знаю, що за скелею вона звузиться, потім скрутить на північ, і тоді між низькими берегами буде заточка, до якої я поспішаю.

Ледве я минув скелю, як мій човен в'їхав між низовинні береги. Береги порослі шуварями, очеретом і лозовинням. Дикі качки табунцями плавають під цими шуварями і полохливо зринають у гору зачувши гудіння мотору. Сила силенна тут і диких гусок. Ґеґають у болотяних нетрищах, де напевно мають свої гнізда і виводять крилатих малят. А москіти, мої панове, сараною накинулися на мене. Та на щастя мав я коло себе спорскувач. Спорскав ним свої руки, обличчя. Москіти тоді тільки роїлися над моєю головою не маючи приємности наблизитись до мого обличчя, чи до рук, бо запах олійку відстрашував їх. А ось ще один річковий закрут і я вже на місці. Вода на заточці тиха і глибока. Закидую в неї вудку з клубочком трьох хробаків і чекаю. Не минуло й пів хвилини, а вже вудлище почало сіпатись. Підсікаю ним і витягую здоровенного сакера. А згинь, пропади ти, думаю, чи варто було гнатися такий кусень дороги, щоб упіймати дурного сакера? Тоді чіпляю на гачок більшого міноса і кидаю його в глибінь. По пару хвилинах знов щось сіпнуло. Знов орудую вудлищем і витягаю з води десятифунтового так званого кет ченел, риба крайнє гидкої форми із смердючим м'ясом. Кидаю цю непотріб у воду і тоді нанизую на гачок шматок несоленого сала. З оповідань досвідчених рибалок півночі знаю, що щоб упіймати осетра, принада на дні мусить злегка рухатись. Тож залучую мотор і черепашою швидкістю посуваюся на середину заточки. Жилка за кормом тягнеться, а я уважно поглядаю на вудлище. І раптом воно зігнулося, я хапаю за держак. По борсанні відчуваю якусь невідому мені рибу. А може це осетр, думаю схвильовано. Відчувши на дні спротив жилки, риба навіжено метнулася далі на глибінь, ближче до річки. Вудлище моє цілком зігнулося; лівою ногою встигаю вилучити мотор, а правою рукою кидаю у воду котву, коли помічаю, що риба тягне за собою і човна. І тут, мої панове, розпочалася боротьба на смерть і життя. Жилка в мене міцна, на шістдесят фунтів ваги; при вмілому орудуванні нею, можна витягнути рибу і вісімдесяти фунтів. Вперся я ногами під поперечкою-лавкою в дно човна, і виснажую рибу. А вона то сповільнить жилку, то рвучко стрибнувши натягає її до крайности, згинаючи тим самим вудлище в дугу. Люто колоточиться довкола човна і тоді він крутілкою повертається за рухами риби. Дві години, мої панове, тривала ця боротьба. Нарешті мені вдалося трохи підкрутити жилку на рольку; чую в руках, що пружність риби послабла. Тоді ще скручую рольку — риба важкою колодою підходить ближче і ближче до човна. І нарешті побачив я це чудовище. Був це осетр. Величина його майже перелякала мене. Сітка, що лежала між бортами, ніякою мірою не могла бути мені придатна. Ледве чи влізла б у неї голова осетра. Тоді що ж мені робити? Як я цю рибу витягну з води? Хіба треба стріляти з револьвера їй у голову. До речі, я мав при собі і револьвера і фузію, та чи личить рибалці стріляти в рибу, коли це заборонене навіть законом. Коли містер Бльосом побачив би цю мою здобич, що подумав би, загледівши в голові углибину від кулі? Чого доброго міг би мене нагнати з посади. Ні, треба якимсь іншим способом перемогти впертого велетня. І коли вкрай виснажена риба слабко борсалася за бортом, я бабахнув по її голові веслом. Удар був ефектовний. Осетр відразу ж перевернувся горі черевом. Тоді хапаю його за зябри і з великою натугою втягаю між борти. Між бортами цілком добиваю рибу і тоді залучую мотор і спішно мчу додому. Ну, моя Килина матиме що подивляти, думаю собі.

* * *

— І як же ти витягнув його з води?, — не виходила з дива моя Килина. — То ж не риба, це кабанчик. А я його, Іване, покраю на великі кусні і виберу найкращий на обід. Я вже, милий мій, прикладу рук, щоб смакував містерові Бльосом. А диви який пузатий, напевно з ікрою.

— З цінною ікрою, — докидую.

— Попробую виготовити кав'яр, милий мій, — захопилася моя дружина і я не сумнівався, що вона це потрапить. Нагострив їй ножа, а сам подався шукати містера Бльосом. З дружиною я договорився, що обід має відбутися в четвертій пополудні. Спершу я хотів затаїти свій небувалий успіх перед містером Бльосом заради несподіванки, але потім змінив думку, бо, здавалося мені, тільки осетром міг його знадити до своєї хати. Застав я свого шефа в його хаті; чистив фузію і, видимо, лагодився вибратись у ліс. Я йому в захоплюючих словах переповів про свою вдалу поїздку; моє борикання з осетром захопило його і він погодився спільно зі мною з'їсти обід у моїй хаті. Тому, що до четвертої було ще зо дві години, ми ще проїхалися його автом на узлісся, де містився наш гербарій із засушеним листям різних дерев та лісових приземних рослин. Кожної осени висилали ми це цілими паками до Торонта. Від гербарія поїхали ми ще в сосновий бір, що над притокою Френч Рівер, де зимою робітники роблять заготівлю будівельного дерева і весною дарабами сплавляють до Джорджієн Бей. Щойно пів до четвертої спрямувались ми до Біґвуд. Але вертаючись, містер Бльосом ще заглянув до своєї кватири і вернувся з пляшкою коняку Мартель. Обід заповідався напричуд гарно.

Моя дружина привітала гостя наче б схвильована і завела до вітальні. Ми там розмостилися на фотелях і перекидалися різними фразами. Пригадую, зо два рази моя Килина мімікою обличчя давала мені знаки, щоб я відлучився від гостя і пішов до неї, щоб чогось довідатися. Але я це вважав за нетакт і ввесь час не відступив від містера Бльосом. Він ще поцікавився моєю підручною бібліотечкою з українськими книжками. Брав до рук книжки, розгортав сторінки і крутив головою. Нічого не розумів і дивувався, як можна читати такі книжки, в яких літери видалися йому неймовірно недоступні і трудні до вивчення. Нарешті моя дружина покликала нас до їдальні. На круглому столі застеленому білим обрусом стояла велика таца... уявіть собі, мої панове — із свинячими котлетами. Мене відразу кинуло в гарячку. До чого ось здібні жінки! — думаю, які ось капості потраплять стругати! Приніс же осетра, захоглена ж була ним і диви, замість риби, свинятину на стіл! А вона поганою англійською мовою припрошує гостя, щоб споживав цю свинятину і щоб закусував квашеними огірками. А на столі були й мариновані гриби, і салатка, і картопля потовчена, взагалі все було, крім осетра. Містер Бльосом вдавав, що ніби все гаразд, що наче б його не обдурено. Помітивши в моїх очах бісики, а на обличчі гарячкову розгубленість, спішно наповнив чарки коняком і ми утрійку цокнулись і випили. Потім ще наповнив чарки, після яких і свинячі котлети нам смакували. Наш гість потім почав розповідати якісь анекдоти, з чого навіть моя дружина сміялася. Нарешті рибальський спорт він назвав дурницею, а рибу непотрібною для піднебіння людини, бо, мовляв, можна прекрасно насититися навіть свининою. Розкішним був тоді, кажу вам, мої панове, містер Бльосом. Наче б давав нам лекцію бонтону і підкреслював, що навіть у такій буді, як наша, може він почуватися сальоновим королем.

По четвертій чарці я вже не міг стримуватися. Я злюще поглянув на свою Килину і грубувато сказав:

— Невже на старість тобі хочеться робити такі ось збитки?

— Заспокойся, милий мій. Коли наш дорогий гість задовольнився тим, що було на столі, то ти не повинен крутити носом. Котлетики піджарила на маслі, якраз пригодилися до коняку Мартель.

— Скоро будемо, Килино, обходити золотий ювілей свого подружжя, а я ще тебе, єйбо, не розумію, — повищую тон рідною мовою, користаючи з того, що наш гість напідпитку. — Хіба ж ти не знаєш, що ти обдурила і мене і нашого гостя, а в його очах поставила ти мене як людину брехливу і нечесну. Ні, ні, такого, вибач, свинства, ніколи не зможу забути.

— Вел, містер Побейскі, все гаразд, — раптом перебив мені гість. — Пані ваша незвичайна господиня. У вашій хаті пахне свіжістю і чистотою. Так вип'ємо за вашу дружину!

І він підняв наповнену чарку і ми всі випили, чим і замкнено усну перепалку між мною і Килиною. Розмова тепер поточилася по іншій лінії. Спершу ми обговорювали різні справи пов'язані з нашою працею, потім заторкнули світову політику. Містер Бльосом почав розпитувати про Україну і я йому, мірою свого знання, переповідав важливіші події з нашої історії; міцно наголосив теперішній стан на наших землях і змалював москалів як шовіністів і загарбників. Хоч і палкі були мої слова, але помітив я, що мій гість крадькома позіхає. Я тоді перекинувся на музику, на мистецтво і коли мій гість все ще нудився, тоді зачепив його "улюбленців", тобто вовків. Це мого гостя оживило. Але раптом моя Килина встала із-за стола перша і попросила щоб ми йшли за нею. Якщо вона тепер хоче нам зробити несподіванку з осетром, то це буде трикратний нетакт, думаю. Кому ж з нас тепер до риб'ячого м'яса, коли шлунки повні? Але моя дружина замість до кухні, прямує до зовнішніх дверей. За порогом ще повернулася, щоб упевнитись, чи ми йдемо за нею і потім потрухтіла за ріг хати. Там на городчику щось було прикрите старою полотняною плахтою. Килина зняла цю плахту і показала рукою.

— Дивіться, любі мої, тільки уважно пригляньтесь, — з обридженням підкреслила.

Те, що ми побачили, не потребувало й уважности. На землі був простягнений осетр а побіч нього — мертва гадюка.

— Май ґуднес! — скрикнув містер Бльосом. — Ось чим живиться стирджен!

Він ще хвилину дивився на гадюку, що простягнена була побіч осетра і щиро почав дякувати за обід моїй дружині. Після цього випадку він уже бував частим гостем у нашому домі. Так то буває, мої панове, людина часто споживає всячину і не знає що їсть. Свинятина, нікуди правди діти, хоч і смачна, твориться переважно з різних паскудств. Споживаєте рибу і не знаєте, що в її м'ясі може бути частка гадюки, чи гидких хробаків. І коли б так застановлюватися над усіма дрібницями, треба було б втратити апетит і жити тільки з травички, чи салати з помідорами.

— Таак, життя це ланцюг несподіванок і різних курйозів. Поскільки святі апостоли ловили і їли рибу, було б нам дурницею її відкидати. О, риба, риба... не докінчив я, бо авто вже наблизилось до Нотавасаґа Рівер.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 491 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017