Неділя, 17.12.2017, 10:16
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 134
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А7 Кінець сірому
[ ] 19.08.2009, 22:46

Кінець сірому 

Якщо хтось потрапляв на хутір Панька, не міг не помітити чередки овець, що паслася на траві, за клунею. Особливістю цієї чередки був великий білий Кудлань, круторогий моркач, що вирізнявся від інших баранів своєю кремезністю та якимись напричуд дивними звичками. Отак слідкуючи за його поведінкою, не трудно було помітити, що спеціяльно він піклувався ягнятами. Коли, до прикладу, малеча паслася на добрій траві, а старші вівці лізли туди, Кудлань бравурно відганяв їх; під час пійла не допускав до корита з водою старших овець доти, поки ягнята не напилися. Не терпів теж голосного мекання. Коли якійсь вівці здумалося роззявити писок і протяжно мекнути, Кудлань відразу ж козюбився і гепав у неї лобом де попало. Не радо теж мішався в отарі, а якщо таке трапилося, кожен з боку міг побачити, що був вищий на пів спини від інших овець. Траплялося інколи, що на хутір потрапляв із села пес і починав напастувати отару, Кудлань не боявся собачого гавкоту. Решта овець утікала згущеною лавою, а він потуплював додолу голову і з виставленим лобом мужньо зустрічав напасника. Сильний і пишний був Кудлань! Таке наймення дав йому старший синок Панька, Корнильчик, який теж їздив на ньому ніби на коні, тримаючись руками за довгу пухнасту вовну. Все ж, коли наспівав сутінок, Панько мерщій заганяв отарку до кошари, що була посередині ланцюга хлівів.

Паньків хутір був під лісом, оподалік від села. Пізною осінню та зимовими вечорами часто чути було звідси виття вовків, що бешкетували десь глибоко в лісі. Найнебезпечнішими були в місяці лютому; нерідко бродили по околиці тічками і нападали навіть на людей. Панько тоді щільно замикав двері в хлівах, а в хаті, під рукою завжди тримав смолоскип; перед хатою завжди лежала бляшана бочка, яку він знайшов десь на підміському смітнику і привіз на хутір. Інколи траплялося, що вовки добиралися до хутора, тоді Панько запалював перед хатою смолоскип і гупав цурпалком по бочці. Вогонь і гучний ляскіт бляхи відганяли геть непрошених гостей, хоч би вони як були голодні.

Помимо такої чуйности, все ж навістило хутір нещастя двома наворотами. Зубалі таки зробили збиток Панькові і вкрали піврічне лошатко під лісом. Завели між дерева і розірвали на кусні. На другий день Панько знайшов тільки кості та обгризений із м'яса череп. Тиждень пізніше наспіла чергова капость: сірі бестії вхопили вівцю, що відбилася від отари і засновигала чомусь на узлісся. Міцно зажурився Панько. Знав, що це була за вівця. Шкодував, чому не зарізав раніше; діти мали б м'ясо. Дурна і примхлива була вона; часто без потреби відставала від гурту і щось її все тягло до лісу. Нарешті знайшла собі кінець від вовчих зубів. Коли б трималася отари, Кудлань може не допустив би хижаків до гурту овечок.

Втрата була велика і Панько глибоко задумався та почав вигадувати пастки. Довгими зимовими вечорами клепав у хаті штабки заліза, роздобув пружину і змайстрував те, що йому було потрібне. Відшукав у лісі заячу тропу, бо знав, що вовки за нею шукають собі вухалів, щоб ними поживитись. Закопав у пухнастий сніжок пастку і тішився, що вранці зустріне вовка з залізними вилами. Та вовча лапа чомусь не квапилася потрапити між гострі залізні зубчики на лукуватих половинках розтягнених пружиною. Замість вовка, впіймав якось зайця. Бідному гризунові геть розторощили зубчики задню ногу. Тоді Панько купив у місті, в різні, коров'ячих тельбухів, начинив їх потовченим склом і порозкидував по узліссі. На другий день не знайшов там тельбухів; вовки, либонь, зжерли разом із склом. Тиждень пізніше незмірно втішився, коли з поблизького села донесли йому, що на полі знайдено здохлого вовка. Це тільки заохотило Панька. Не гаючись знов завітав до різні. Коли ж управитель довідався, яку то важливу функцію виконують тельбухи, дав їх Панькові задармо, ще й приобіцяв, що це не останній раз.

— А як матимете успіхи, не забудьте хоч одну шкірку мені подарувати, — ніби жартома натякнув управитель.

— Та я вже про вас не забуду, пане, — щиро запевнив Панько.

І далі й далі розкидував тельбухи зі скляною начинкою. Та незабаром виявилося, що в сусідньому селі здох пес. Метушився цілий день, жалісно скавулів, харкав кров'ю і задубів, висолопивши язика. Панько зажурився і припинив практику з тельбухами.

Довгі зимові вечори були для Панька нудні й непривітні. Все йому здавалося, що хтось підкрадається до хутора. Тоді тихцем скрадався до своїх хоромин, наслуховував і спокійніше вертався до хати, коли десь здалеку доносилося вовче виття. Аж одної півночі щось йому наче крізь сон вчулося.

— Катре, чи ти нічого не чула? — потермосив рукою жінку.

— Ні, нічого не чула. А тобі що, не спиться?

— Ніби й спав добре, та от здалося, наче б хтось стукнув.

— Ти вже тими вовками занадто переймаєшся. До хлівів крізь замкнені двері не пролізуть, не журися.

Але Панько вже не міг удруге заснути. Господарська чуйність виманила його з ліжка. Мерщій одягнувся і вийшов на двір. Знов почув якийсь стукіт, цього разу виразніший. Не сумнівався вже, що хтось непокоїть тварин у хлівах. Досвідчене вухо відразу ж уточнило, що це був за стукіт. Вибивався наче б із кошари. Хтось не-прошений полохає овець. Швидко побіг до повітки, вхопив залізні вила від гною і навшпиньки почав скрадатися до кошари. З жахом помітив, що дві дошки в дверях були вштовхнені до середини, щілиною хтось напевно пропхався до овець. Блискавкою спало на думку, що це вовки. Так, цей стукіт, що йому вчувся крізь сон, це робота вовчих лобів. Вони потраплять гепати лобами не гірше, від Кудланя. Тихцем притиснув дошки до нижньої поперечки і тоді почав галайкати. В середині зчинилася метушня. Вівці розпучливо товклися під стінами, вовки полохливо почали добиватися до дверей. Не інакше, як шукали щілину. По рухах виразно міг розрізнити, чи це тупання овець, чи вовче борсання. Аж ось з середини вовчий лоб натиснув на дошки. Замість податись, вони ввігналися цвяхами щільніше до поперечки. Тоді Панько побіг до хати, засвітив гасового ліхтаря й узброєний вилами з довгим держаком спішно вертався до кошари. Знов почав галайкати. У темноті ночі голос його звучав погрозливо і дико.

— Го-го-го! Вооовка, бий воовка!

Робив це тому, щоб дорешти наполохати вовків, щоб не здумалось їм душити овець, поки чогось не придумає. А плян наступу на вовків уже з усією точністю вирізьбився в його голові. Всі його хліви були поперегороджувані тільки стінками, але мали спільне горище; на в'язаннях-поперечках були покладені рідко жердини, на які він клав сіно та солому, щоб тваринам було тепліше зимувати. Від осени горища над стайнею та оборою були вимощені сіном чи соломою; вівцями менше турбувався, знаючи, що охороняє їх від холоду вовна. Незмірно втішився, що над кошарою не було ні сіна, ні соломи. Тут же, по сусідстві була обора. Тихцем усунувся до неї, замикаючи за собою двері. Коло ясел стояла драбина. Поставив її сторчма і поліз до отвору, що був у сіні, на горищі. Дряпався сіном під солом'яним дахом і добрався до голих жердин. Це тут, під ним щось діється. Присвітив ліхтарем. Мало не виковзнувся йому з руки, коли побачив дві задушені вівці, що лежали одна на одній посередині кошари, на соломі. Коли б він не прокинувся, вовки напевно подушили б усіх овець і поскладали б кострищем. Вони потраплять таке робити. Щойно тоді беруться до бенкетування. Ще присвітив ліхтарем. Коло дверей метушилося двоє сірих хижаків із прикуцнутими хвостами між задніми лапами. Ляскали зубами і вже їх не кортіло до овець, що збилися купою в куті кошари.

Панько підповз ближче до дверей, із вилами напоготові. Спустив їх між жердинами доземно і прудко штовхнув. Шпильчаки вил досягли задньої вовчої лопатки. Вовк гаркнув із болю і хотів ухопити зубами за держак, вище від залізного розгалуження. Панько тоді підніс вила і впакував аж два гостряки у вовчу пащеку. Вовк розпачливо кинувся під стіну. Прищулився і пильно поглядав угору. З писка просочувалася кров.

— Га, попався, не смакують вила? А я з тобою ще побавлюся, я тебе вирихтую!

Подряпався на животі ближче до стіни. Знов вила спрямовувались гостряками до вовчої спини. Сильно штовхнув ними, але цього разу напорожньо, вовкові пощастило відплигнути в бік. Знов був під дверима світячи сліпаками туди, де звисали вила. Панько ще раз подряпався за вовком. Робив цього разу так, щоб загородити йому дорогу, коли перебігатиме під протилежну стіну. Ледве вила почали звисати нижче і нижче, вовк метнувся якраз туди, як передбачував Панько. Гостряки миттю вгрузли у вовчій спині. Вовк заскавулів, але Панько з усієї сили приштовхував його до землі. Чув у руках дрижання держака, метушливість зваленого вовка слабшала, а Панько без зупинки далі й далі втискав його гостряками в солому. Підняв вила щойно тоді, коли ноги хижака судорожно дриґнули і випросталися в безруху.

— Га, га, тут тобі й амінь. А я тебе, соколику, обчухраю гострим ножем, шкіру твою вичиню і подарую управителеві різні. Матиме потіху. Як то добре сказано: Носив вовк, понесли і вовка. Га, паскуднику!

— Що там, Пилипе? — озвався голос Катрі за дверима.

— Усе так, як має бути, жінко. Он вовка пришив вилами до соломи. Іди до хати, не відчиняй дверей.

Спустив між жердинками ліхтаря і пильно почав розглядатися за другим вовком. Здивувався незмірно, що ніде не було його видно. Присвітив до дверей — дошки не були вивалені. Немислимо, щоб утік. А бачив же виразно двох вовків. Вівці безглуздо стовклися в куті і стояли непорушно. В світлі ліхтаря помітив, як дрижали їхні ноги. Зачули, либонь, вовчу кров. Вівця благородне сотворіння, жахається свіжої крови, не те що ця он зубаста паскуда.

— А бачив же двох вовків! — зарепетував уголос. — Та ж не був це злий дух, та ж бачив проклятих під дверима.

— Кого ти бачив, Пилипе? — знов озвалася за дверима Катря.

— Та йди до хати, жінко! Простудишся ще мені.

Ще присвітив ліхтарем — під ним лежав непорушно тільки заколений вовк. Другий зник ніби камінь у воду. Приглянувся дверям і зморщився.

— Га, чоловік до смерти вчиться і дурнем, із пробаченням, помирає. І чому оце мені здумалось від середини прибивати дошки до поперечок? Коли б прибив ззовні, вовчий лоб не вивалив би дощок, не пробився б щілиною до кошари, не задушив би овець.

Ліхтар слабко кидав довкола світло, Панько вибалушеними очима вп'ялювався в солому, довше зупинявся на вівцях, що непорушно стояли в куті і притишено посапували.

— Творячи всяку твар, Господь Бог дав життя вовкові, либонь, на те, щоб робив зловіщі упімнення для грішних людей. Отак плекаєш чи вівцю, чи лошатко, а він, сатана, прийде і задавить.

Пригадував, ніби на сповіді, всі свої гріхи. Мав їх чималенько, як і кожна людина. Невже ці гріхи знадили цих он караючих зубалів до його кошари?

Чомусь пригадалась одна подія, що мала місце під цим он лісом три роки тому. Його Корнильчик якось без відома мами вибрався на борівки до лісу. Було йому тільки п'ять років. Блукав на узліссі, кликав маму і потім щасливо вертався на хутір. Мав у руці сухого патика. Ішов оболонням стежинкою, а йому назустріч величезний кінський вовк. Корнильчик думав, що це пес. Наблизились один до одного. Хлопчик замахнувся патиком і вдарив вовка по спині. Вовк вишкірив зуби, вхопив патика і поторощив на кусні. Тоді блиснув очима на малого сміливця, і пішов просто до лісу. Не зачепив хлопця, видно навіть такий вовк має серце для дитини.

— Пилипе, чи ти ще довго будеш там? — знов голос жінки з надвору.

— До ранку буду, жінко. На другого вовка чатую. А ти йди до хати.

— Ти ж змерзнеш.

— Ні, я в кожусі. Здолу від овець тепло огріває мене. А ти йди, Катре, бо з доктором прийдеться мати діло.

Жінка пішла, чув рипіння снігу від її кроків. Ліхтарик немічно блимав на жердині, а він усе ще тримав напоготові вила, все ще йому здавалося, що десь у куті зачаївся вовк.

— Га, скільки ж то пригод бувало з ними, — почав уголос, щоб не заснути, бо дрімота почала підкрадатися до його повік. І виринув в уяві інший спогад. У сусідньому селі торік якось горбун сам попав у халепу. Раннім ранком здумалось йому закрастися в село. Біг вуличкою, коли ще спали люди і розглядався по дворах, чи нема якогось підсвинка, чи може й курки. Аж ось городець перед хатою обведений частоколом. Це була садиба Никодима Путнього. В частоколі була ледь прочинена хвіртка. Горбун штовхнув цю хвіртку, вона відчинилася і затріснулася тоді, коли був уже в городчику. Нюшив для себе поживу, але й тут нічого не було. Тоді повернувся до хвіртки, а вона зачинена. Метнувся туди, сюди — проходу нема. Аж у хаті вже заметушився Никодим з жінкою та дітьми. Дивилися крізь вікна і лементували.

— Го-го, лови вооовка, лови воовка!

Частокіл був високий, вовк не квапився скакати через нього. А тут і відчинилися в хаті двері. Никодим із сокирою в руках, його жінка з чіплією, діти з ломаками. Сірому не переливки. Розігнався і лупонув лобом у частокіл. Кілочки розхилилися і прудко обхопили вовчу шию. Тепер ні вперед, ні назад.

— Воовк, воовк упіймався! — пронеслось коло Никодимової хати. Все село збіглося, діти з лементом штовхали ломаками в запінений вовчий писок, а він гарчав у безсиллі. Кілочки міцно тримали його шию. Потім прийшов староста, наложив вовкові намордник і повів кудись. Кажуть продав комусь у місті і заробив гарні гроші.

Аж із курятника прорвався крик півня.

— Слава Тобі Господи, до ранку не далеко, — втішився Панько. Спогади з минулого кудись зникли, очі жваво знов почали нишпорити по кошарі. Все так, як і було. Тільки мертвий вовк лежить непорушно і надуркувато завмерли вівці в куті. Крізь вузеньку щілинку в дверях почала просочуватись до кошари ранкова блідість. Панько подряпався назад, до обори. Зліз драбиною на землю і коли відчинив двері, морозяне повітря обхопило його обличчя. Десь на сході вибивався з-під землі лук червоного сонця. Катря, видимо, теж не спала в хаті, бо як тільки побачила чоловіка, вибігла на двір.

— Ну, жінко, на нас чекає робота. Ще один вовк у кошарі. Чи боятимешся?

— Не знаю, може й боятимусь.

— Іди но по ще одні вила.

Катря побігла до повітки і вернулася з чотирьохгостряковими вилами. Була ще молода і здорова.

— У кошарі мусимо з ним розправитися, Катре. Я піду перший, ти за мною. Як тільки бестія кинеться на мене, а я не встигну штовхнути гостряками, тоді ти з боку та в черево, тільки в черево. А як він поквапиться на тебе, не бійся, вилами підхоплю його ніби сніп пшениці.

Панько прочинив двері до кошари і кивнув головою, щоб поспішала за ним жінка. Катря з острахом подалася за чоловіком, зачинила за собою двері і сховалася за його плечі. З настовбиченими вилами вони обережно підходили до овець. Вівці по давньому збитою купкою принишкли в куті. Панько черкнув крайню гостряком і крикнув. Вівці ніби прокинулись. Зачувши знайомий голос, почали розбігатися. Кидалися переважно до дверей, роздуваючи ніздрі і косячись на заколеного вовка. Тільки Кудлань з дивною позою не хотів поступитися. Передні його ноги були зігнуті, задні напружилися впираючись у землю, круторога голова сторчма впиралася в солому. Панько вхопив його за вовну і хотів відтягти, але Кудлань ніби прикипів до землі.

— Катре, відчини двері — скомандував Панько. По хвилині ранкова ясність вдерлася до кошари. Тепер було вже все видно. Кудлань своїм лобом тиснув вовка в хребет до землі. З розчепіреними лапами вовк простягнувся на животі. На спині його була углибина, ліворуч і праворуч Кудланевої голови видулись угору вовчий зад і голова. Либонь ще опівночі вовк хотів урятуватись між вівцями, принишк на животі і в такій позі намацав його своїм лобом Кудлань. Від сильного натиску вовчий хребет не витримав, заломився. Лежав він тепер сумирно з вибалушеними очима та з язиком виваленим із зубастого писка.

— Кудланьчику, поступися, поступися, Кудланьчику, — ніжно лебеділа Катря.

— Га, от тобі й могила, от і кінець сірому! — піднесено сказав Панько.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 564 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017