П`ятниця, 23.06.2017, 05:33
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А8 З Дніпра на Полісся
[ ] 19.08.2009, 23:31

З Дніпра на Полісся

Як тільки порину думками в минуле, ген, ген, аж до років мого дитинства, неодмінно моя уява відобразить з усією точністю діда Улянича. Ось він дрібними кроками йде сільською вуличкою з розхрістаними грудьми, із скорченою (сухою) лівою рукою; на голові чорна бараняча шапка, на ногах ликові постоли, Розхрістані груди, — це звичка з юних літ. Так як колись, так і тепер не боялися вони ні морозу, ні дощу, ні бурі, ні пекучого сонця. Го-го, дід Улянич! Під час бурі, це дуб коренастий, під час сонця, — це камінь твердий. Зате в церкві — це найсумирніше ягнятко. Запхається десь у закутину, стане навколішки і так молиться зо дві години.

"Тінню я єсьм, негідним рабом Твоїм, і очі мої недостойні поглянути на образ Твій чудотворний, Матінко Божа!" Очі тоді його мали якийсь особливий блиск, поморщене обличчя вигладжувалося, а на порепаних старечих устах гралася майже дитяча посмішка. Завжди так його обличчя "преображувалося", коли поглядав за іконостас, на маленький образ прикрашений вишиваними рушниками та дешевими коралями. Нікому бо, нікому, тільки йому судилося принести оцю частку Божого скарбу до вбогої церковці на велике скріплення хитких душ та на велику радість тим, що дознали ласки уздоровлення.

До першої світової війни Улянич працював на "барлінах", подібно як і багато інших поліщуків. Був тоді великий рух на річці Прип'яті. Білі пароплави одинцем, частіше ж валками рухалися за водою ген на схід, аж до Дніпра, тягнучи за собою баржі з диктою, тягнучи плоти доброго поліського дерева. Наддніпрянщина віддячувалася пшеничним борошном, кавунами, цукром, і тоді навантажені по береги "барліни" тяглися за пароплавами у верхів'я Дніпра, а потім Прип'яті. Саме на такому пароплаві Улянич провів майже половину своєї молодости. Працював він віддано і з нього була задоволена вся залога пароплаву. А власником того пароплаву був жид Гершко, незвичайно сварлива людина, хоч у своїй поведінці не така вже й погана.

В Пінську, коли пароплав підтягав до берега порожню "барліну", де був маґазин із товарами, Улянич дивував усіх своєю силою. Хапав здоровою правою рукою зліпок аркушів дикти вагою зо двісті кілограмів і ніби граючись клав на дошки, а вона вже самотужки ковзалася до "барліни". В Катеринославі чи Києві треба було вантажити борошно. Улянич тоді шпурляв "кулі" муки до барліни ніби кавуни. А треба знати, що такий міх з наліпкою "куль" важив рівно вісімдесят кілограмів. Відомо теж було всім, що Улянич під час своєї молодости одинокою своєю рукою клав на лопатки всіх хлопців у рідному селі. Такий був дід Улянич.

Бувало ми діти прилипнемо до діда і просимо, щоб розповів нам про свої пригоди з юнацьких років. Дід тоді морщився, вдавав із себе сердитого, натомість його поглиблені морщини на чолі тільки свідчили, що щось цікаве пригадує, щоб нам розповісти. І от наб'є люльку тютюном, прикурить, випустить з уст хмарку диму і тоді прихриплим голосом починає.

— Га, це було у вісімдесятому, аякже, з сорок років тому. Отож пароплав рухається по Прип'яті, а за нею повзе барліна, а на барліні я сам самісінький. Річка то наша розливиста і тиха, а береги та все очеретяні. Сиджу я в брезентовій будці на паках дикти і думаю, що то я робив би, коли б отак уночі та якесь лихе наскочило на мене. Та лихого, дітоньки, нема чого боятися, отак треба тільки перехреститися і сказати "Да воскреснет Бог і розточаться вразі Його", от тоді лихе і втіче на сухі ліси. Та того пам'ятного дня, чи пак ночі, навістила нас якраз за Волинським мостом буря. Коли зірветься, Боже мій, коли засвище над очеретом; дивлюсь пароплава увігнало на болотяний берег, а хвилі одна за одною в барліну, та в барліну. Я тоді кинувся вплав до берега, а барліна так і потонула. Коли отак уже я добрався до грузького берега, аж дивлюся: напроти мене стоїть чорний кінь і регоче. Я тоді перехрестився і "Да воскреснет Бог... " і дивлюсь, лихе відразу ж зникло.

Чи правдива це була розповідь, чи тільки дід так собі вигадав, щоб нас трохи налякати, ще й досі залишилася для мене таємницею. Фактом, натомість було, що у вісімдесятих роках справді шаліла страшна буря над Прип'яттю і затопила чимало пароплавів та барж. Пригадую, про це говорили старші люди, коли я був дитиною.

Та ця пригода була мізерною в порівнянні з подією, якої героєм став дід Улянич. Було це в половині дев'ятдесятих років, чи може й наприкінці минулого століття. Саме пароплав Гершка повільно рухався у верхів'я Дніпра між Каневом і Києвом. Він тримав курс на Пінськ і їхав з Катернослава. Барліна посувалася за пароплавом на міцній дротяній линві. Була навантажена пшеничним борошном. На міхах сидів Улянич і мріяв про своє рідне село. Давно він уже не був у ньому. Хотілося б йому побачити рідних, однолітків, що давно вже поженилися й обвелися дітьми, згадав церковцю омаяну весною квіттям бузка; серце йому стиснулося, якась туга налягла на душу. Трохи здивувався, бо ще ніколи в житті не діялося з ним таке, як у ту хвилину. Далеко, на березі Дніпра паслася худоба і йому стало її шкода, бо майнуло йому, що життя її колись прикоротиться від обуха різника. Над головою прошугала чайка: кигикання її вчулося Уляничеві, ніби голосіння під час похорону. "Що ж зі мною діється?" Отак серцем хотів би обійняти ввесь світ, отак ладен би був жертвувати собою, щоб тільки комусь зробити добру прислугу. Почав нашорошено розглядатися по воді. Швидкими смужками Дніпро гнав свої води на південь. Аж раптом неподалік берега промінь сонця заломився на чомусь лискучому і сліпуче вдарив у очі Улянича. Коли очі його потім прояснилися, побачив під берегом щось лискуче, що гналося з течією і мерехтіло самоцвітами на сонці. Довго не думаючи відчепив від барліни підручного човна і поплив до загадкової блискотки. Наздігнав її швидко. Виловив із води. Було це квадратне деревце на якому була зображена лілова хмаринка із-за якої пробивалося сяйво Діви Марії з Дитятком. Сховав ікону за пазуху і почав наздоганяти барліну. Та чи ж доженеш пароплав проти течії? Але проходячись по помості, Гершко цілий час не зводив своїх очей із Улянича. Він загальмував пароплав і тоді Улянич причалив до барліни.

В Києві, коли пароплав зупинився, щоб поповнити вантаж новими товарами, Гершко покликав до себе Улянича. Він гладив рукою на помості свою довгу бороду і козюбився на свого робітника.

— Ну, а ти чого гнався на човні? Що ти там виловив?

Улянич показав йому іконку.

— Дурень, це звичайне дерево і трохи фарби. Вкинь це в воду.

— Скорше тебе вкину, як цю ікону, — розсердився Улянич.

— Ну, ну, розуму в тебе нема й на копійку.

Дурень ти, про це я знаю. Іди вже, іди на барліну.

Коли пароплав відбився від київського берега, і коли був уже за містом, Улянич уважно почав приглядатися іконці. Рубці її були обведені золотою смужкою, лілова хмаринка чим нижче темнішала закриваючи, либонь, ноги Діви Марії. Вгорі сяйво від голови Марії і Дитятка сягало аж краю золотої смужки. Що могло ховатися під тією хмаринкою? Поставив іконку на міху пшениці і проказував усі молитви, які тільки знав. Очі його молитовно вп'ялювалися в сяйво над хмаринкою і він тоді душею відчував, що щось величне і могутнє станеться. Можливо, що він великий грішник і ця ось хмаринка перед його очима не обсунеться додолу і не відслонить пречистої подоби Богоматері. З наростаючим хвилюванням, з думками про ікону він нарешті прибився разом з барліною до Пінська. Тут негайно взяв від Гершка відпустку і вибрався пішки до рідного села, що було розташоване над Стиром.

Прибувши до рідного села Улянич відразу ж показав знахідку своїй старенькій матері та старшому братові Маркові. Той проговорився перед сусідом. Прийшов і сусід, щоб поглянути на ікону виловлену з Дніпра. Не зробила вона особливого враження ні на рідних Улянича, ні на сусіда. Все ж знайшлося для неї почесне місце на покутті. І от одної неділі, після Богослужби, коли Улянич із своїми рідними проказували "Отче наш" перед обідом, раптом іконка на покутті спалахнула проймаючим сяйвом. Показався чубок голови Марії, хмаринка повільно опадала; ось уже немов живе обличчя Богородиці; на руці маленький Ісус Христос. А хмаринка опадає нижче і нижче і згорнулася нарешті в клубок під ногами Діви Марії, Всі попадали на коліна. Чудо було незаперечне. Згодом повідомлено про це отця настоятеля. Люди почали сходитися до Уляничевої хати. Але як тільки чужі люди почали переступати поріг, хмаринка знов закрила постать Богородиці. Як і попередньо тільки сяйво вахлярем вибивалося і сягало золотого обрамування. Ні сусіди, ні церковний староста не повірили в чудесну появу Діви Марії. Так ця чудотворна іконка довший час залишилася в убогій хатині поки не зацікавився нею сам отець настоятель. Він її переніс до церкви і звелів причепити до стіни, за іконостасом. Минали роки і загадкова ікона висіла на стіні, не збуджуючи ніякої зацікавлености у вірних. Аж одного разу прийшла на неї пора. Було це на новий рік у тисячу дев'ятсот другому чи третьому році. Моя мама тоді якраз була на Богослужбі. "Народу тоді було в церкві багато, — розповідала моя мама. — Були люди з сусіднього Повхова, з Лозич, із Шоломич, навіть з віддалених Вівич та Калавурович. Служба Божа тривала довго. Надворі був сильний мороз і тому всі старалися бути в церкві. Отець виголосив дуже гарну проповідь про Василія Великого, бо це був день його янгола. Аж під іконостасом почали зринати тривожні шепотіння. Очі вірних спрямовувались туди, де була іконка заслонена хмаринкою. Жінки перші попадали на коліна. Я була між ними і теж упала на коліна. Очі мої з цікавістю побігли до чудотворного образу. А він уже яснів, хмаринка перетворилася ніби в червоний дим перемішаний з полум'ям. Уже було видно голову Матері Божої і половину голівки Спасителя. А хмаринка опадала нижче й нижче і нарешті всі ми побачили стопи Пречистої. Свята постать була ніби живою, здавалося ось-ось промовить до вірних. Усі що були в церкві стояли на колінах. Побачив це чудо і священик. Блідий і переляканий він підійшов до ікони, обсунувся на коліна, підняв вгору руки і тремтячим голосом сказав: "Пресвята Богородице, помилуй нас!" Усі голосно повторили ці слова за священиком. Ох, було ж це чудо, всі ми бачили це чудо!" — кінчила так розповідь моя мама. Проте згодом ікону знов закрила хмаринка. Кожної неділі я її бачив на стіні, побіч лівого крила іконостасу. Була вона обвішана вишиваними рушниками, дешевими пацьорками десь купленими на ринку. Не були це багаті дари злата-мира, зате з цими убогими дарами бідний поліщук клав у стіп Пречистої свою душу й серце. Що тепер сталося з чудотворною іконою в моєму рідному селі, важко вгадати. Можливо, що збезчещена безбожниками чекає терпеливо на день радости й волі, щоб у всій красі виринути з-під хмаринки і поблагословити тих, що молилися до Неї і вірили в Її велич і перемогу.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 581 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017