Понеділок, 23.10.2017, 13:50
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А9 На Норд Рівер
[ ] 19.08.2009, 23:41

На Норд Рівер

Наше авто біжить із п'ятидесятимилевою швидкістю на північ. За кермою його власник, пан Сава. Поруч із ним його нерозлучний приятель пан Лоцький — вічний невдаха в риболовстві. Трохи глухий і щоб з ним порозумітись, ми кричимо йому до вуха.

— Бережись, рибо Норд Ріверу!

Пан Лоцький загадково посміхається.

— Під час сезону мені не щастило, а що й казати тепер, — махає зрезиґновано рукою. — До всього треба мати щастя, мої панове. Риба, здається, не долюблює мене.

Чи справді риба не долюблювала пана Лоцького? Коли б вона, риба тобто, вміла говорити, напевно навигадувала б п. Лоцькому багато неприємностей. Не вмів він і не вміє нанизати хробака на гачок. Ми йому без кінця пояснюємо як треба нанизувати, але він завжди робить це по своєму. Зачепить глисту за хвіст і так кидає жилку у воду. Риба без труднощів стягне з гачка принаду і тоді пан Лоцький сіпає вудкою без ніякого ефекту. Коли ж інколи траплялася нагода, п. Лоцький завжди програвав справу. Ось якось учепився на його гачок бляк бес. П. Лоцький сіпнув жилкою, аж вудлище зігнулося в дугу, потім попустив вудку так, що бес десь по середині річки відчепився з гачка.

— Треба тягти повільно, не сіпати, — повчаємо, але п. Лоцький тоді вдавався в гордощі.

— Що там мені риба! Я все це для спорту. Он, на жидівському ринку можу купити за півтора доляра скільки хоч риби.

Ми знали, що це було свого роду виправдання із своєї рибальської недолугости.

Коли ми минули містечко Колд Вотер, що розташоване з дванадцять миль від Джорджієн Бей, і коли наблизились до Норд Рівер, помітили побіч дерев'яного містка трьох рибалок.

— Ну, крім нас є ще теж дурні, — озвався за кермом п. Сава і кивнув головою в бік лук, що були покриті вже інеєм.

— Усім нам щось не гаразд у голові. От, замість сидіти вдома й бавитися з дітьми, лихо гонить сто миль на північ. Рибальський чортик всеціло заволодів нами, — резонував пан Лоцький.

Троє рибалок, що вже стовбичили на березі річки, молотили руками по своїх боках, щоб загрітись. Поплавці їхніх вудок мертво біліли на водяному плесі подалік від берега. Були це, до речі, наші знайомі. Крайній з них, пан Кудрик, мав перевішену на руці "одноцівку". Від холоду й нудьги почав він потім стріляти у потойбічний виступ скелі. Оливо з його стрільби свистіло над річкою і потім розплескувалося на скельному виступі. Аж ось появилася високо над ним довгокрила шуліка. Пан Кудрик прицілився до неї і — бах! Шуліка преспокійно попливла далі під ліловими хмаринками, пан Кудрик задер голову і отяжіло подався за нею широкою лукою, і знову — бах! І так, високо в повітрі ґраційно ширяє птаха і під нею мисливець-невдаха бах і бах! — безглузда розтрата набоїв! Нарешті шуліка прискорила свій літ і зникла, але від півночі появилася ворона. Пан Кудрик відразу ж "узяв на мушку" чорнуху і знов над рівниною пролунав стріл.

— Шляк би тя трафив! — крикнув мисливець гучно, коли й ворона втікла від його зору.

Я відлучився від товариства і вибрав собі місце під скелею, що випнутою низькою похилістю всувалася в річку. Тут було моє улюблене місце; за кожним разом, коли ми приїздили на Норд Рівер, я в цьому місці витягав з води кет фіш, бесів і частіше так званих доґ фіш — риба найгіршої якости в канадійських водах. Звичайно, небажану здобич я кидав назад у воду. Потойбіч стовбичив на березі "львов'як", маґістер Яцик. Він знав, що це була вже остання рибальська виправа в цьому році і тому вдягнувся на неї по карнаваловому. Мав на собі чорний фрак, на голові височів грибом зелений циліндер. Товариство кликало його "пане маґістре", а він відгукувався: "Не бере, мої панове!"

— На хробака ловите, пане маґістре? — кричу я через річку.

— На срібнолуску рибку!

— А в мене клює!

— А в мене ніц не клює, пане-добродію.

Я помітив, що пан маґістер трохи наче б похитнувся на ногах. Це була ознака, що вони вже встигли "потягнути" пекучої, щоб розігрітися. Саме мій поплавок швидко почав поринати у воду. Момент найцікавіший для кожного рибалки. Я сіпнув вудлищем.

— Гляньте, короп упіймався на хробака! — знов кричу до маґістра. Але маґістер сильніше хитнувся на ногах і лунко затягнув: "Чому ж я не сокіл, чому не літаю... "

Та п'яніюча млість радше тягла його до землі, а нерівний його голос теж не хотів зринати до соколиних висот.

З луки саме підходив до річки пан Кудрик. Він мовчки зайняв становище побіч маґістра, і як попереднього разу взяв на ціль виступ скелі. Пролунав стріл, куля свиснула і метрів з десять від мене ляснула на ґраніті.

— Пане Кудрик, здуріли ви, чи що? — це я з-під скелі.

— Ніц вам ся не трафить, — грімко відгукнувся мисливець. — У польському війську першуном був'им! Як си виберу ціль, завжди поцілю в середину.

"Ну, першун так не стріляв би до ворони, як ви", — думаю собі.

І знов — бах! оливо знов ляснуло праворуч на виступі, начеб то зо два метри ближче до мене.

— Ти вар'ят, Ромцю, — вмішався маґістер. — Підстрілите колеґу і що тоді? Як ви вже такий стрілець, ану, поцільте!

Він зняв з голови циліндра і скісно жбурнув його вгору. Кудрик прицілився і стрілив. Циліндер боком упав на траву, подалік від води. Маґістер хитаючись поспішив до свого добра; взяв обіруч за крисо і наставив циліндра дном до сонця.

— Ваше око, Ромцю, ніц не варте.

— Ану ще підкиньте, пане маґістре!

Циліндер ще раз шигнув угору, пан Кудрик знов стрілив.

— Крису сте тільки зачепили, Ромцю!

Ця забава тривала десь з пів години; циліндер таки "удостоївся" п'ятьма дірами, що його власник маґістер назвав "вентиляцією, аби свіже повітря діставалося до голови".

А поплавці непорушно біліють на воді. Вода холодна, риба, либонь, поховалася у глибину. Пан Кудрик подався берегом у низовиння річки з наміром заполювати на качки. Пан маґістер залишився коло вудок. Ближче до мосту вп'ялював свій погляд у власні вудки пан Гош, шофер і власник старенького "форда", що стояв побіч дороги, потойбіч мосту.

— Не лягайте, пане маґістре, простудитеся! — раптом крикнув він, коли маґістер боком прилип до пожовклої трави, тут же на краєчку берега. — До авта ідіть, проспіться. Гей, бере! — крикнув він.

— А най си бере, — мугикнув маґістер. Пан Гош кинувся до маґістрової вудки. Вхопив бамбука і насторожено водив поглядом за поплавцем, що дриґаючи віддалявся від берега. Одне коротке пірнання, друге, третє і поплавок зник у воді. Тоді пан Гош підсік вудлищем.

— Є! Щупак!

Він обережно крутив рольку і підтягав щупака до берега. Пан Сава прибіг із сіткою.

— Від голови сітку! повчав пан Гош не надто вправного Саву. — Ех, нездара ви!

Він вирвав правою рукою сітку і тримаючи лівою вудлище, вправно зачерпнув щупака і викинув його на берег.

— Браво, пане маґістре! — весело сказав він і повернувся, але маґістер уже спав.

Щупака, що підкидався, пан Гош причепив до ланцюга і впустив у воду. Потім знов повернувся до маґістра і крикнув:

— Простудитеся, пане маґістре!

Але маґістер спав камінним сном; побіч нього лежав подіравлений циліндер. Пан Гош тоді покликав на поміч Саву і вони вдвійку піднесли з землі маґістра і понесли до авта. Десь у низовинні річки луною прокотився постріл, це був знак, що пан Кудрик надибав щось літаюче. Після коропа мої вудки ніби закам'яніли; два поплавці ж злегка тільки гойдались на лагідному вітрі. Змінив я хробаки і закинув жилки в інше місце, але риба не клювала. Ще потім закинув одну вудку на ґрунт, почекав з годину, але риба не квапилась клювати принаду.

— Ходіть сюди! — раптом крикнув з мосту пан Сава. — Тут веселіше буде.

Я послухав і звинув вудки. За мостом безперебійно жбурляв у воду свої жилки пан Лоцький. Третю вудку закинув він з мосту з маленьким міносом. Закидаючи вудку, частенько в повітрі відривався з гачка йому хробак, чого пан

Лоцький не помічав. Коли ж провірював вудку, і коли побачив гачка без принади, тоді грімко кричав до Сави: — Дивіться, зжерла!

Часто закидав вудки навхрест, тоді жилки заплутувалися, справляючи рибалкам чимало мороки. Я примістився на березі, за мостом, з кілька метрів від пана Лоцького. Закинув у воду тільки одну вудку з міносом. Не було ніякої надії, щоб щось упіймати. Мінос у воді метушиться, поплавок злегка дриґає. Аж помічаю: легко поковзнувся він по поверхні води, сильніше дриґнув, я підбіг до вудлища. Поплавок скісно поринув у воду. Я сіпнув за вудлище і відчув щось важке у воді. Повільно скручую жилку на рольку; помічаю здоровенного щупака. Попускаю вудку, потім знов змотую і потім щасливо викидаю рибу на берег.

— Ну, вам завжди щастить, — посміхається пан Лоцький. Це його заохотило і він ще жвавіше почав закидати свої вудки. Аж раптом пан Сава крикнув:

— Пане Лоцький, щось учепилося! Дивіться на свою вудку, що на мості!

— Кажете, що сіпає? — вискалив жовтаві зуби пан Лоцький. — Ги, вам усе хочеться жартувати.

Все ж він таки поглянув на жилку, що вертикально падала з мосту у річку. Жилка була підозріло натягнена, потім попустилася, і раптом сіпнулась згинаючи кінець бамбука, що був над водою, за бар'єром мосту. Пан Лоцький рвучко кинувся на міст. Ухопив тремтячими руками за вудлище і не знав, що робити. Хотілося йому рвонути з усієї сили вудлищем, та коло нього вже стояв досвідчений Гош. Він перебрав у свої руки вудлище і вправно лікував ним тягнучи рибу вздовж мосту до берега. На кінці бар'єра він лагідно попустив жилку, обережно збіг з насипу і скручуючи жилку на рольку повільно підходив до води. Та риба, видимо, загледівши свого ворога, розпачливо метнулася на середину річки, пан Гош уміло попускав вудку. Робив таке з кілька хвилин, щоб виснажити рибу. Потім обережно підтягнув її ближче, зачерпнув сіткою і срібнолуский красунь опинився на березі.

— Фореля! — скрикнув він. — Озерна фореля! Пане Лоцький, ви впіймали форелю!

Здивовано покрикував він, бо ніхто з нас навіть не припускав, щоб у Норд Рівер водилися озерні форелі.

— Це за мої невдачі нарешті нагорода, — белкотав пан Лоцький. Тепер уже не було потреби виправдуватись жидівським ринком.

А короткий осінній день добігав до кінця. Червоне сонце повисло над західнім обрієм. Нарешті з'явився і пан Кудрик, звичайно, з порожніми руками. Качок не бачив навіть з віддалі. Пан Гош почав змотувати вудки. Він потім зложив їх у баґажнику.

— Ну, ми їдемо, — гукнув до нас крізь відчинене віконце авта. Покрутив ключем і чекав на гарчання мотору. Але мотор мовчав. Він ще натиснув на педал, але мотор уперто мовчав. Він тоді дещо нашорошений виліз з авта і крикнув до нас.

— Батерія не працює, панове. Ану, поможіть підкотити авто на міст.

По пару хвилинах обліпили ми "форда" з усіх боків, виштовхали його на дорогу і з великою напругою почали пхати на стрімку мостову похилість. Але змогли ми лише допхатись до середини похилости; тоді пан Гош витягнув з авта маґістра, і знов ми вчепилися за "форда". Підіпхали лише зо два метри. Тоді пан Гош сів за кермо, звільнив гальмо, і авто покотилося в долину. Але мотор таки не загарчав. Тоді знов обліплюємо "форда" і знов пхаємо на похилість. Звичайно попередньої високости вже не мали змоги осягнути. Було теж ясно, що мотор не буде вже працювати. Авто так ми й залишили, барикадуючи таким робом вузьку дорогу. Як хтось буде їхати, неодмінно змушений буде штовхати авто аж ген, на низовину. Наша трійка, звичайно, поспішила до вудок. Пан маґістер знов уліз на сидження, щоб продовжати перерваний сон. Аж по короткому часі над'їхало поліційне авто. Ми від берега побачили пана Гоша, що щось говорив до двох хоронителів порядку. Дебелі полісмени затріснули дверцята свого новенького "бюїка", пан Гош сховався у власному авті і тоді поліційне авто підповзло до "форда", натиснуло і попхало дорогою в напрямі віддалених ферм. Ми думали, що полісмени залишать пана Гоша в долині, але так не сталося. Ось два авта віддалялися доволі швидко, потім зникли за лагідним пригірком. А сонце вже сідало десь за овидом. Пан Кудрик нетерпеливився. Та десь за годину ми побачили фармерського трока, а за ним на ланцюгу авто пана Гоша. Трок зупинився коло мосту, пан Кудрик вліз до "форда" і наші колеґи по рибальству рушили до Колд Вотер, до ґаражу, щоб звідти направленим автом вирушити до Торонта.

— Таку дринду тільки на смітник, — сказав пан Сава. Пан Лоцький невтомно закидав у річку вудки. Кидав якнайдалі від берега, надіючись вловити велику рибу, бо за його розрахунком велика риба боїться підпливати до берега. Та клювання не було ніякого. Пан Сава з нудьги пішов на міст і звідти приглядався плесу річки. Вже сутеніло. Останні відблиски сонця кидали на водяну гладину позолоть.

— Ах, ах, що за велетень! — притишено озвався на мості пан Сава. Він показував рукою в низовиння річки. А там, неподалік від мосту, мала рибка роями вистрибувала з води і розпорошувалася в усі боки. Над поверхнею появилася подовгаста спина короля канадійських озер, велетня маскі. Плив він не кваплячись, полюючи на дрібнину. Ось-ось наблизився вже до мосту, але видимо побачив нас і раптом зник під поверхнею залишаючи на воді брижі-кружала. Потім виплеснувся він ще десь подалік, коло річкового коліна.

— Ну, нам пора вертатись додому, — це пан Сава. Справді, не було вже ніякої надії щось упіймати. По деякому часі наше авто посувається польовою дорогою до шосе, яке нас заведе до Колд Вотер, а звідти вже гладенька дорога до Торонта.

Коли ми минули міст, уже було цілком темно. Аж помічаємо два рефлектори — якесь авто їхало нам назустріч. Рефлектори переключилися потім на коротке світло і ми помітили чорне авто, що обминало нас.

"Форд!" — перший упізнав Сава. — Чого ж ви вертаєтесь?

— Щупака забулисьмо! — відгукнувся пан маґістер Яцик.

— Диваки! — озвався пан Лоцький. — Чи варт отой щупак, щоб вертатися по нього аж із Колд Вотер?

Ми швидко виїхали на шосе; рефлектори прорізували нічну темінь.

— А от моя жінка не повірить, що я впіймав цю форелю, — знов заговорив пан Лоцький. — Подумає, що десь купив по дорозі.

Але голос його був підбадьорений; після численних невдач, нарешті йому було суджено замкнути рибальський сезон переможно.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 620 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017