Понеділок, 21.08.2017, 02:36
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А10 Мумік
[ ] 19.08.2009, 23:45

Мумік

Точно в годині шостій, кожного ранку, сусіди чули трикратне гав-гав Муміка. Білий, кудлатий пес вибігав з партерових дверей поверхового дому перший, за ним ніби нишком виходила літня пані в чорному. Пані на мить зупинялася, пес тоді повертався мордочкою до дверей, ставав на задніх лапках і трикратним гавканням прощався з домом. Пригорблена старша жінка і білий пес середнього росту відразу ж спрямовувались під стінами поверхових кам'яниць до першого перехрестя.

Спершу жителів невеличкої Жвірової вулиці дивували ці собачі сиґнали, як і кожноранкова мандрівка цих відмінних від себе істот на кладовище Росса. Та потім усі з цим зжилися. Тільки емеритований інвалід, пан Турський, зачувши на вулиці гавкіт Муміка, крадьком прочиняв віконце своєї кімнати на піддаші і проводив своїм поглядом пані Патрицію і її пса аж до виступу більшого дому, на розі першого перехрестя. Коли б його очі мали спромогу проникати крізь твердоту предметів, напевно слідкував би за вдовою аж до цвинтарної брами.

— Що за глузд проходити кожного ранку пів кілометра на кладовище протягом десяти років. І видресувала он Муміка наче б на те, щоб будив ранками чесних людей.

Він навіть не полінувався зробити точний підрахунок пройдених панею Патрицією кілометрів упродовж десяти років.

— Якщо врахуємо, що туди пів кілометра і назад пів, то пані Патриція денно проходить один кілометр, — хрипляво говорив він до себе. — Це на рік, пане брате, триста шістдесят п'ять кілометрів, або три тисячі шістсот п'ятдесят на десять років! Це, більш-менш, пане брате, дорога до Америки! Вірність жінки до чоловіка, що помер, окуплена тисячами кілометрів. Якщо ця вдова проживе ще з десять років, заокруглить свою міжцвинтарну мандрівку 7300 кілометрами!

Старий воєнний ветеран із штучною правою ногою перед роками прагнув жити по дружньому з панею Патрицією. Здавалося, самі обставини мусіли б наблизити їх. Він був інвалід і жив з пенсії, вона була вдовою по залізничникові і теж жила з пенсії. Він був цілком самітній, такою ж була й пані Патриція. Тільки оті вдаченьки ніяк не могли потрапити на спільну дорогу. Пані Патриція була віруюча, ощадна і постійно зажурена, в той час, коли старий кавалер Турський, не зважаючи на дерев'яну протезу, що правила йому за праву ногу, любив усе те, чого не могла стерпіти вдова. Пенсійку свою, як правило, пропивав у першому тижні кожного місяця, потім жив як Бог дасть. Рент за свою кімнатку платив пані Патриції дуже нереґулярно.

— Коли он людина втратила ногу для відчизни, що ж їй більше залишилося, як не заглушити свою долю горілкою, моя пані? — Це так він говорив, коли був тверезий. Напідпитку потрапляв у сантиментальщину. — Самотність, моя пані, це непотрібний тягар. Крихітку зрозуміння і доброї волі, і життя може бути приємніше. А от так би до пароха Кленовича... Без вінка, без вельону обійшлося б. Не час бо нам наслідувати молодят.

— І Бога ви не боїтеся, пане Турський?

— Я Бога то боюся, звичайно, що боюся, та ви, моя пані, хоч і по п'ятдесятці, а он ще могли б ущасливити бідне серце воєнного ветерана.

Він підкуштильгиказ до вдови, поклонився їй і хотів по молодецькому притулити її до своїх широких грудей. Але в цю ж мить Мумік уп'ялився зубами в ногу залицяльника, нащастя в протезу, з чого той не потерпів, хоч холошню і подіравили собачі зуби. Ця пригода присмирила інваліда в домі пані Патриції, хоч інколи улесливо і намагався він позичати в неї гроші на "лік, що бальзамом заспокоює душу".

— На горілку не позичу, — відповідала пані Патриція. — І якось воно дивно, що ви ще маєте сміливість позичати, коли он ренту не платите вже два місяці.

Ця пригадка насторожила пана Турського; не в його бо було інтересах зражувати до себе вдову, яка кожного дня могла б виповісти йому помешкання. Куди він тоді пішов би? А життя на Жвіровій вулиці точилося так, як і попередніми роками. До собачих сиґналів люди вже давно звикли, буденними стали теж і мандрівки на кладовище пані Патриції. Вона вже давно замовкла для довкілля — промовляла тільки до Муміка і то на цвинтарі, коли ніхто сторонній не міг почути її. За давньою звичкою пес, крутячи хвостом, ранком біг попереду, час до часу зупиняючись, щоб підіждати на свою пані. За звичкою він вів її відомими вулицями аж до широченних цвинтарних воріт. Там ставав на задніх лапках і давав передніми приспішені жести, щоб пані прискорила ходу. Як тільки пані Патриція підходила до воріт, пес тоді кидався на вузьку стежку і біг між хрестами аж до невеличкого чорного пам'ятника з залізним хрестом. Могила обрамлена чорними плитами пишалася гвоздиками, хризантемами та незабудьками. Побіч могили була лавка; пані Патриція сідала на неї і приглядалася золотому написові на чорному штучному мармурі: "Незабутньому Степанові від вірної Патриції, що прагне заснути вічним сном побіч нього".

— І от, песику ти мій, під цим ось пам'ятником лежить мій Степан. Коли б він міг, напевно виринув би з могили, щоб зустрітися зі мною. Ти, песику, здивовано дивишся на мене, ти, звичайно, не розумієш людини, якій дано дуже мало щастя і яка повсякчас натрапляє на лихо. Ти не знаєш, що таке подружнє життя, ти не відчуваєш туги, твого серця не калічить розпука. Ти отак бігаєш, махаєш хвостом і потім здохнеш і ніхто тебе не буде оплакувати, бо й ти нікого неспроможний оплакувати. Про смерть, либонь, ти теж не думаєш; отак прийде вона, ця смерть несподівано і ти вмираючи не потребуватимеш ні прощення, ні вічности на потойбічньому світі. Отак був Мумік і нема Муміка. А от людина, го-го людина. Смерть її одуховлена тайною, глибинами всесвіту, мовляв, прощавайте, бо я йду в далеченну дорогу, що в'ється між зірками. От що значить смерть людини! А от, недобрі язики називають мене дивачкою, а пан Турський обмовляє мене, хоч уже й пів року не платить за кімнату. Хай собі обмовляє; вірність для чоловіка, що був янголом, це не жарт. А живу я, Муміку, не сучасністю — живу я життям, що кінчилося для мого Степана десять років тому. А був він, а був він... "Во ім'я Отця і Сина... " такий о русявий, із синіми-пресиніми очима. Потім полисів, а вже як хвороба вчепилася до нього, то й цілком змиршавів, але доброта в його очах не згасла аж до смерти".

Мумік нашорошував вуха і по своєму слухав своєї кормительки. Під час довших павз ставаз на задні лапки і трикратним гавканням заохочував вдову, щоб далі розповідала про минувшину.

— І от, Муміку, він завжди їздив із заходу на схід, чи з півночі на південь. Гроші, що отримував кожного місяця всеціло віддавав мені. Це, мовляв, щоб заощадити готівки для дітей, яких сподівався аж до часу, поки не полисів. Ще й досі не знаю, чи це з його вини, чи з моєї. А годилося б мати хоч одного сина, та ще з синіми очима — бачила б я в ньому свого Степана. А так самітньою і покинутою я залишилася. Пан Турський думає, що на старі роки можна наново починати життя. О, не так воно буває на світі Божому! Йому все гроші та горілка на умі, а от для мене тільки й розради, що ця ось могила. Бо такого чоловіка, як був мій Степан, не знайдеш між мільйонами людей. Це була, Муміку, суцільна доброта. Отак зиркне інколи під кран, а там посуд немитий. Відразу ж закасає рукави й береться до роботи. Вимиє, витре, аж блищить порцеляна; пірамідою складе тарелі в буфеті — більші на спід, менші горою, а вже сподками і докінчить вершок тарільчаної пірамідки. А як підлогу шурував, а як порохи мокрою мшатиною стирав з вікон, із меблів. Навіть ноги мені мив та ножицями нігті відрізував. З таким би чоловіком жити тисячу років. Бо любов, Муміку, це не конче поцілунки, любов це жертва для коханої особи. Отак чоловік прагне, щоб його жінка була княгинею, не дасть їй нічого робити — обслуговуватиме її ніби дитину, а то все для того, щоб ця жінка розквітала та пишалася вродою.

А роки минали вперто і послідовно. За підрахунками Турського, пані Патриція вже давно "залишила позаду" шість тисяч кілометрів. Старість дедалі нижче хилила її пригорблений стан; вона тепер уже підпиралася бамбуковою паличкою, кроки її були дрібніші і непевні. Але мандрівку на кладовище відбувала з Муміком точно, так як і роки тому. Коли їй завершилося сімдесят років, і коли вона, вернувшись із кладовища, задумливо сиділа на старенькій канапі, приглядаючись Мумікові, що квапливо обгризав кість на підлозі, хтось легко постукав у двері. Був це, звичайно, старий воєнний ветеран Турський. Ветхий костюм на ньому був вичищений, підборіддя старанно поголене. В руці тримав невеличку китичку червоних запашних гвоздиків.

— Дозвольте, прийміть оцю мізерноту в день вашого хвального сімдесятиліття, пані Патриціє, — підкуштильгикав він до канапи, простягаючи до вдови руку з квітами. — Коли б я був багатою людиною, напевно спровадив би на цей урочистий день квіт лотосу з далекої Японії. Бо ви, достойна пані, вже ось наближаєтесь до семи тисяч кілометрів. Якщо потойбіч душі померлих мусять мандрувати до раю, Господь-Бог скоротить вам дорогу на тисячі-тисячі кілометрів.

— Добра у вас пам'ять, пане Турський, — притишено озвалася вдова. — Я й не знала, що не далеко вже мені до семи тисяч кілометрів. Якщо ви вже такий вправний рахівник, то може б мені вирахували, скільки ви мені винні за кімнату,

— Винен, винен, достойна пані, — зашарився ветеран.

— Раніше ви "забувалися" тільки до шести місяців, а сьогодні ваша заборгованість досягла дев'ятьох місяців. Я пройшла, за вашим обчисленням, сім тисяч кілометрів, а ви не заплатили мені за дев'ять місяців. За нашою умовою ви кожного тижня маєте мені платити п'ять золотівок, або на місяць двадцять золотівок. Коли ви вже такий майстер в обчислюванні, то скажіть мені, скільки буде дев'ять разів двадцять?

— Сто вісімдесят, — розгублено видавив десь з-під серця пан Турський.

— Сто вісімдесят! — майже жахнулася вдова.

— Це більше, ніж ваша двомісячна пенсія, пане Турський.

— От така то доля воєнного інваліда!. — гаряче підхопив ветеран. — Дозволив собі москалеві розторощити ногу, щоб за моє геройство для вітчизни тільки удостоїтись вісьмома десятками золотівок місячно. Де ж справедливість, моя пані, де?

— Ну, про справедливість вам найменше б говорити, — трохи озлоблено сказала вдова. — Той, хто не платить за кімнату бідній удові не має права покликуватися на справедливість Живете ви, як та птиця небесна. Там дзьобнете, там щось хапнете, трохи сухого чорного хліба, трохи молока, інколи оселедець з ринку, інколи старий сир з галі.

— Свята правда! — зідхнув ветеран.

— Що правда, то не гріх. Мені здається, що на харчі ви не більше двадцяти золотівок витрачуєте на місяць. Отже вам ще залишається шістдесят золотівок. Коли б ви ці гроші заощаджували, то скільки б це було за дванадцять років? Ану, помножте спершу шістдесят на дванадцять, а потім помножене ще на дванадцять років, бо якраз стільки ви живете в моєму домі.

— Але ж ви, моя пані, он чого хочете від мене! — геть спантеличився пан Турський.

— Я нічого не хочу від вас, я тільки вам скажу, що теж умію робити підрахунки. Коли б були ощадні, за тих дванадцять років мали б дев'ять тисяч золотівок! Боже мій, дев'ять тисяч золотівок! Я пройшла сім тисяч кілометрів, а ви витратили на горілку дев'ять тисяч золотівок!

Пан Турський поблід, бо ця казкова сума оголомшила його. Він пригадав кнайпи, де висиджувався після отримання пенсії: Лопушинський на Шкаплерній, Комодка на Бельведерській, Шпрот на Кальварійській. Якраз у тих кнайпах залишив він дев'ять тисяч золотівок! Правда, з цієї кнайп'ярської трійки остався між живими тільки Шпрот; перші двоє померли на розрив серця. Лопушинський п'ять років тому. Коли в кнайпі було чимало гостей, він сперся на прилавок, насупився, почервонів, потім зблід і зів'яло впаз на підлогу. Три дні пізніше сталося нещастя з Комодкою. Увічливо перепросив гостей у своїй кнайпі і подався до своєї кімнати "трохи відпочити" — жінка його застала потім на канапі простягненого, з вибалушеними мертвими очима. Видирали від пияків гроші, смерть потім видерла їм душі. Пан Турський задумався, на нього допитливо поглядала пані Патриція.

— Дев'ять тисяч, моя пані, це капітал! А життя ж, воно, то що? Ось я все пропив і самотником залишився, нікому непотрібним самотником. А ви, моя пані, жили ощадно, богобоязливо, як і годиться чесній удові, а от теж залишилися самотницею. Нікому непотрібною, всіма забутою, так як і я. За мною ще хоч затужить Шпрот, коли довідається, що пошта принесла мені пенсію, а от за вами вже ніхто не затужить. От вам і життя. Я, моя пані, плив по широких житейських плесах, а ви ходили туди пів кілометра і назад пів кілометра і от час вам виміряв сімдесятку; той же час виміряв мені шістдесят п'ять, але мої роки проминули соковито, сказав би пригодницько.

— Що ж ви хочете цим сказати, пане Турський?

— А ось що хочу сказати, моя пані: гроші мені непотрібні! Навіщо мені капітал, коли життя моє добігає до приречення-гранички? Переступлю цю граничку і прощавай, сонечно ясне! От вам і мудрість житейська.

— Ну, а що ж буде з душечкою грішною?

— Бог милостивий, моя пані, а дідькові душа нуждаря непотрібна; дідько, моя пані, полює за грубими експонатами. За одного єпископа віддав би, либонь, мільйон таких як я.

— Во ім'я Отця і Сина... — почала стривожено христитися вдова. — Боже мій, який же ви язикатий!

— Ну, моя пані, нічого не вдію, таким уже я народився. А Господь-Бог кожному призначив долю: для одного щасливе родинне життя, для другого сирітство, для вас дав тягар вдови а для мене самітність, щоб міг я її заглушувати горілкою. От вам і мудрість.

— Ідіть уже, на милість Божу, ідіть! — затрясла головою вдова. — От що може зробити горілка з людини! — вигукнула вона до Муміка. коли пан Турський був уже за дверима.

* * *

Коли пані Патриція минула цвинтарну браму, помітила, що Мумік замість бігти попереду між хрестами, чомусь щетинився і тулився до її ніг.

— Дурненький, чого ж це так? Ну, біжи, біжи, он уже за закрутом могила твого пана.

Але Мумік загаочав, і поилип до землі під ногами вдови. Пані Патриція тоді обійшла пса і важко підпираючись паличкою, попрямувала доріжкою до закруту. Пес човгався за нею на животі. Аж ось, коли вдова вже наблизилася до закруту, побачила під великим білим пам'ятником якусь жебрачку в лахмітті. Обличчя жебрачки було поскороджене глибокими зморшками, вона стояла нерухомо і вп'ялювалася в пані Патрицію побляклими очима кольору забрудженого скла. Пані Патриція швиденько відімкнула торбинку, в якій вона завжди носила дрібну монету.

— Оце вам, страднице, п'ятдесят ґрошів — помоліться за спокій душі мого Степана.

Але жебрачка не квапилася простягти свою руку по монету; вона чомусь неприродно жваво перестрибнула через залізну огорожу, що оточувала могилу з пам'ятником і миттю опинилася під черговим сірим пам'ятником із чорним хрестом.

— Ну, і чого ж утікаєте? — крикнула вслід удова. — Ось п'ятдесят ґрошів, беріть і помоліться за мого Степана.

Жебрачка ж мовчки приглядалася й цього разу вдові; коли пані Патриція наблизилася доріжкою до пам'ятника, де вона стояла, здивовано помітила, що жінка в лахмітті стояла під кущем бузка, що кучерявився по сусідстві з могилою її чоловіка. Таке неймовірно швидке переміщення з місця на місце жебрачки насторожило вдову; Мумік за нею загарчав розпачливо і тривожно. Він ухопив зубами за краєчок сукні своєї пані і силкувався її затримати. Але вдова вперто прямувала доріжкою до могили свого чоловіка, тягнучи майже за собою Муміка, що не пускав із зубів її сукню. Так вона доволіклася до могили і сіла знеможено на лавці. Їй здавалося, що жебрачка все ще дивиться на неї з-під куща бузка. Вона й поглянула під кущ, але жебрачки вже там не було. Помітила теж, що Мумік повеселішав і почав крутити хвостом та обнюхувати її ноги. Проте шерсть на карку мав ще наїжачену, ніби нюшив небезпеку, що десь неподалік зачаїлася.

— Ну і от який ти неспокійний, Муміку, — почала гладити пса по спині. — Від тої жебрачки, либонь, несло горілкою, чи може й денатуратом. Знаю я їх: під церквами вдень моляться, а вночі п'ють денатурат. Он на Поплавах мають своє схоронище, ніби хробаки живуть у нечистоті. Навіть пси обходять це жебраче гніздо. Доленька їх незавидна. Пан Турський хоч має пенсію, а ті то за вижебрану монету трійливу дешевизму вливають до шлунків — на горілку їх не стати. Ох, утомилася я! От що значить старість. А колись я метеликом пурхала, ледве ногами землю доторкала. А старість бач до чого довела. Отак ідеш і щось тягне, тягне до землі. Знемоглася, ой знемоглася я. Коли б мала синочка — за рам'я підтримав би, а так — самотність. Пан Турський, здається хоч у цьому має рацію. Нікому я непотрібна, Муміку! З'їздилася я, ніби старий жидівський віз. Як нахилюся, то й тріскотить у суглобах.

Вона замовкла, коли Мумік чомусь не хотів ставати на задні лапи, що він робив кожного ранку на цьому місці.

— Он який ти в мене! — докірливо озвалася вдова. — Жебрачка тебе налякала. Все ще щетинишся, либонь хочеш утікати з кладовища. Ну, не спішися, ще почекай хвилину. Ось я тільки помолюся за спокій душі мого Степана.

Вона вийняла з кишені вервицю і костлявими пальцями перебирала разки; зів'ялі її уста ворушилися повільно; на кожен разок, вона мала якесь молитовне слово. Пес сумирно сидів під лавкою з нашорошеними вухами.

— Ну, то й підемо вже додому, — крехчучи підвелася з лавки пані Патриція. Пес радісно заскимлів Вдова повільною ходою подалася до цвинтарної брами. Пес випередив її; як тільки минули браму, він як і попередніми днями, жваво почав махати хвостом, час до часу стаючи на задніх лапах.

На другий день уранці пан Турський чомусь не чув гавкання Муміка. Він за звичкою відчинив вікно на піддаші і виглянув на вулицю. На пішоході не було пані Патриції, хоч уже й минуло десять хвилин по шостій. Невже вдова вже встигла податися з псом на кладовище? Невже він заспав? Пригадав, що прокинувся п'ять хвилин по шостій; в тому часі напевно вдова вже переходила перехрестя. Йому хотілося зорити пішохід аж до дев'ятої години, бо в цьому часі пані Патриція мала звичку вертатися з кладовища; та мав у місті якусь пильну справу. В осьмій він покуштильгккав до кнайпи Шпрота, де мав зустрітися зі своїм приятелем, який обіцяв йому щось полагодити. В кнайпі не обійшлося без "службової", потім приятель потягнув його на Королівську вулицю. Таким чином, забарився він у місті аж до години третьої пополудні. Коли нарешті вернувся на свою вулицю, ще здалеку помітив несамовитий рейвах і крики людей під домом пані Патриції. Якась огрядна жінка середніх років ляскітливо покрикувала, цілячись правою рукою на ґанок.

— А я, люди добрі, отак вибралася по закупи на ріг, до пана Копчинського. Кайзерок п'ять купила, пляшку молока, чвертку ковбаси і все це поклала до кошика. Все це поклала, люди добрі, до кошика і сумлінно заплатила панові Копчинському. А купець, відомо, та: "Що у вас новенького, ласкава пані?" А я: "Все по старому, пане Купчинський". І отак трохи ми собі поговорили. І от дивлюся собі під ноги, а мого кошика нема. Я вибігла на вулицю, а он на пішоході цей он псисько та смиче в зубах мого кошика, втікає сатана, злодій препоганий. Я за ним, а він швидше втікає, я кричу: "Заступіть, люди, дорогу псові!" Та де там заступиш дорогу псові. Гицля на нього, гаспида. Он, коли перебігав крижуватку, пляшка випала з кошика і побилася на камені і молоко розлялося

Коли пан Турський підійшов ближче, помітив на ґанку, під дверима Муміка. Пес заслоняв собою кошика з харчами і показував злюще юрбі свої гострі зуби.

— Три золотівки, люди добрі, ніби у воду, — далі скаржилася пошкодована жінка до людей, які загатили вже пішохід під домом удови.

— Це пес пані Патриції, найчеснішої жінки в місті, — раптом голосно крикнув ветеран.

— Добра мені чеснота, коли пса посилає обкрадати неповинних людей, — залящала пошкодована,

— Кажете, три золотівки? — наблизився до неї інвалід. Він всунув руку до кишені, щоб трьома золотівками замкнути рухливі губи пошкодованої, але пригадав, що залишив останні гроші у Шпрота. — Пані! — трохи зніяковіло крикнув він, — я воєнний інвалід, я бився за самобутність нашої держази, я пане брате, ногу залишив на фронті, я, щоб знали, людина з гонором, ось обіцяю вам першого наступного місяця повернути вам оті нещасні три золотівки з процентами.

Він потім обережно почав підійматися приступцями на ґанок.

— Муміку, це я, це я. Ну, не гарчи, я свій. Що ж сталося з твоєю панею? Захворіла, в ліжку лежить? Ну, не гарчи. Достойні громадяни! — раптом повернувся він до юрби. — Ось цей пес має розум людини. Його пані напевно занедужала і він на свій лад хотів зробити їй приємність. Пані Патриціє, а відчиніть! — стукнув кулаком у двері. Але за дверима — мовчанка. — Достойна громадо! — знов крикнув він до юрби. — Пес напевно натиснув з середини лапою клямку і двері відчинилися, а потім, коли вибіг на вулицю, вітер замкнув їх. Гей, пані Патриціє, а відчиніть, нарешті!

Він нахилився і легенько провів долонею по собачій спині. Пес жалісно заскимлів.

— Від подвір'я є ще одні двері, — похопився пан Турський, Він зійшов з ґанку і подався на подвір'я — за ним валила юрба. Двері були тут незамкнені. Пан Турський відчинив їх і темним коридорчиком подався до спальні вдови; за ним, звичайно, тиснулися люди, лакомі на новинку. Пан Турський наблизився до полинявшої оксамитової занавіси, що відділяла спальню від світлиці. Обережно відсунув набік матерію. В масивному дубовому ліжку мовчазно лежала вдова з безладно розкиненими руками. Пан Турський підійшов до ліжка — очі вдови мертво дивилися в стелю. На ковдрі, в її ногах лежав папірець. Пан Турський розгорнув його. На ньому було написано тремтливою старечою рукою: "Дім. як і все хатнє майно, з повною свідомістю залишаю на вічну власність церкві Святого Духа, де є парохом отець Кленович. Уповажнюю теж отця пароха Кленовича щоб залишив на помешканні пана Турського так довго, як він забажає; панові ж Турському ставлю умову: якщо він хоче безкоштовно користатися з кімнати на піддаші, мусить зректися пиття горілки. Якщо ж нарушить мою останню волю і продовжуватиме свої відвідини кнайп, то хай отець парох робить з ним те, що йому подиктує сумління. Дано року Божого тридцять сьомого. " Під останнім рядком був підпис пані Патриції.

Пан Турський з добру хвилину вирячувався на безформні рядки; руки йому тремтіли, до голови набігав суміш думок. Потім оговтався, поклав списаний папірець на груди покійної і зворушливо озвався до людей, кивнувши головою до трупа.

— Достойні приявні, ця ось покійниця, що лежить на ліжку — була, либонь, найчеснішою жінкою в нашому місті. Її душа напевно вже помандрувала до небесної оселі для праведників.

Він ще щось хотів говорити, але помітив, що люди стояли вже навколішках. Найревніше молилася за спокій душі померлої огрядна жінка забувши про вкрадений кошик.

На ґанку протяжно і жалісно вив Мумік.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 522 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017