П`ятниця, 23.06.2017, 05:35
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А12 Матерніти департмент
[ ] 20.08.2009, 00:00

Матерніти департмент

— Знаєш — дівчинка!

— Мені вже дзвонили із шпиталя.

— Чекали на хлопця, а тут ще одне дівчатко. — Не шкодить, — потішаю дружину. — Дві сестрички, — веселіше буде. Мені, правду кажучи, байдуже — хлопець чи дівчинка. Я однаково люблю дітей незалежно від статі.

— Я теж уже заспокоїлася. Ця буде чорнушка. Оченятка чорні, волоссячко чорне, і брови теж чорні. Бльондинка і чорнявка, уявляєш собі? Одягатиму їх у білі суконки, у волосся вплітатиму білі кокардки. Візьмуться колись за руки і будуть стрибати по пішоході, перед домом. А ти й без квітів?

— Овочів приніс.

— Дякую. А он та, що ліворуч, — француженка. У неї теж дівчинка. Поглянь на її столик, що коло ліжка. Які пишні гвоздики!

Напроти француженки, коло вікна — ліжко з молодою італійкою. Коло неї гамірно. Молоді хлопці, з кучерявими чорними чупринами розсілися на ліжку, в ногах щасливої мами і голосно, скороговіркою щось розповідають. Між цими хлопцями, — щасливий батько новонародженого хлопця. Італійці поводяться так, наче б були на вулиці. Голосно сміються, викрикують і курять усі включно з пацієнткою. Решта відвідувачів, як і пацієнтки, неприємно супляться. Італійці ніяк не можуть здержати своїх буйних темпераментів. Поява італійців у якомусь іншому середовищі, це спалах ярмарочного галасу.

— І так кожного дня в годину відвідин, — шепоче до мене дружина. — Матерніти департмент — веде моя дружина, — тепер перевантажений італійками. По сусідніх кімнатах те саме.

З коридора енергійно входить сестра. Її погляд спиняється на ліжку італійки. Її обличчя морщиться.

— Скільки ж я маю вам казати, що на ліжку пацієнтки не вільно сідати, — чемно, але з гострим наголосом говорить сестра. Кучеряві хлопці миттю позіскакували з ліжка, але, як тільки сестра відійшла, вони знов преспокійно посідали в ногах пацієнтки.

Моя дружина, щоб злагіднити атмосферу, звертається до другої сусідки, що праворуч.

— Щось вашого чоловіка ще нема, місіс Мек Колінс.

— Він, як завжди, прийде десять хвилин перед восьмою. Мабуть хлопців одягає.

— Уяви собі, у неї це вже сьомий хлопець. Самі хлопці, хоч вона цього разу сподівалася дівчинки, — говорить до мене дружина.

З-під білої ковдри поглядають на нас великі чорні очі ще цілком молодої шкотки, мами семи хлопців.

Крадьком придивляюся місіс Мек Колінс. Великі гарні очі, молоде і дуже гарне личко. Просто вірити не хочеться, щоб ця молода жінка була матір'ю аж семи хлопців.

— Ну, ну, ти вже так не вирячуйся, може ще помітити, — це до мене дружина. — У неї тільки й краси, що на лиці, бо тіло її зруйноване від пологів. Мені її шкода.

— Ось і Чарлі, — звертається до нас місіс Мек Колінс. Дивлюся на годинник. Точно за десять хвилин восьма. У дверях стояв уже з руками в кишенях мужчина атлетичного виду. Лице округле, ніс трохи приплощений.

— Як ти почуваєшся сьогодні, Айві, — закурюючи цигарку, байдуже поспитав Чарлі.

— Дякую, трохи краще. Ти б підійшов до ліжка.

— Ні, я викурю тут цигарку. І так не маємо про що говорити.

— Де хлопці?

— На вулиці, в авті. Авто замкнене, не втечуть.

— Чи ти вже бачив сьомого? Ось нумер, іди, сестра тобі покаже.

— Нема сенсу, І так подібний до тих, що в авті.

Чарлі надкурив цигарку і підійшовши до дружини, згасив її в попельничці, що була на столику, коло ліжка.

— Нам ще залишилося п'ять хвилин, Чарлі. Ти кажеш, що не маємо про що говорити, але в мене є запитання.

— Це запитання таке ж, що й два тижні тому. Не журися, Айві, виграш за мною.

— Мій Чарлі змагун на п'ястуки, виступає двічі на місяць, — це до нас місіс Мек Колінс. — Найкраще йому вдається вільне французьке змагання.

— Вчора я бився з голяндцем, що виступив із публіки. Хотів заробити триста долярів, але мрія його не здійснилася.

— Ти переміг?

— З великим зусиллям, Айві. Десять разів поклав мене на лікті, але остаточно я його причавив до дощок площадки.

— Ти заробив триста долярів?

— Ні, тільки двісті. Сто йому належалося. Він заповів змагання на наступну рунду.

— Це мабуть нагорода за мої муки, Чарлі. Ах, як я натерпілася! Лікар геть мене ножем спаскудив.

— Іншим жінкам після першої дитини краще йде, тобі навпаки. Цей сьомий мабуть буде авантурником.

— Таким як ти, Чарлі. На сумлінні будеш мати моє останнє терпіння. Я все тобі казала: спам'ятайся, але хіба ж ти мене послухаєш?

— Останньо ти вже й сама не мала міри. І от, хочеш всю вину на мене звалити. Ну, на коридорі вже дзвінок. Іду до дітей. Завтра може поїдеш уже до дому, Айві?

— Ні, за два дні.

На другий день, коли я відвідав свою дружину в матерніти департмент, місіс Мек Колінс була говірка і весела. Вона вже встигла розповісти чимало чого моїй дружині про свої домашні відносини. Жінки, звичайно, дуже швидко зближуються з собою, особливо тоді, коли вільні від домашніх турбот, перебувають в однакових обставинах. Моя має нахил говорити про дітей, місіс Мек Колінс, натомість, воліє їх навіть не згадувати, бо цього домашнього дитячого галасу має по вуха,

— З моїм Чарлі я познайомилася в кіні, — розповідала вона моїй дружині. — Саме висвітлювано боксерський фільм. Чарлі сидів як на голках. На екрані якраз бився чорний із білим. Мого Чарлі симпатія була по боці білого, але коли чорний почав перемагати, ця симпатія щезла. Аж нарешті білий здобувся на могутній фінальний стосун і чорний упав на груди і лежав доти, аж суддя відрахував рукою секунди і проголосив білого переможцем. Це втішило мого Чарлі до такої міри, що він почав боксувати спинку фотеля, що був перед нами і помилково влучив у потилицю якогось пана років під п'ятдесят. Зчинилася авантура. Старший пан хотів кликати поліцію, Чарлі увічливо вибачався і я тоді, не знати чому, почала переконувати старшого пана, що Чарлі (я тоді ще й не знала як він називається) не мав наміру його вдарити, що це помилка від радісного хвилювання. Старший пан тряс головою і грозив судом.

— Пора вже вам навчитися джентельменства, — лаяв він Чарлі. — З такими п'ястуками, молодий пане, бикам лоби розбивати, а не чесним людям по потилиці... Розумієте? Будете сумирніші на майбутнє, як заплатите пару тисяч долярів. Я з вами помоцуюся в суді, побачите.

Чарлі стояв спантеличений з міною винуватця і намагався незугарно виправдуватися.

— Та ж ви, достойний пане, бачили, як то білий вцідив у пику чорному. Кейком прилип до площадки. Як же воно мені не тішитися? І поскільки ви прийшли на боксерський фільм, мабуть не байдужі цьому спортові. І судом нема потреби мене лякати. Ось ця дівчина посвідчить, що я вас зачепив рукою цілком випадково.

— Ах, Боже мій, ви такий елеґант і з дрібниці хочете створити сенсацію на ціле місто, — це Айві до старшого пана. — Якщо не погніваєтеся, дозволю поспитати, яке ваше прізвище.

— Містер Бромптон, лейді, — вибуркнув старший пан, злагіднюючи дещо тон.

— Так от, не спротивитесь, коли я вас візьму за руку і кудись поведу. Не бійтеся, нічого поганого вам не станеться, ви весело проведете з нами вечір.

— Ну, ну, ви ще занадто молоденька, щоб мене кудись повести. П'ятнадцять чи шістнадцять?

— Якраз закінчився шіснадцятий рік мого життя, містер Бромптон.

— А-а, ну-ну, ви прегарна кокеточко, — цмокав устами містер Бромптон, захоплюючись Айві, і очевидно, забуваючи про свою кривду.

Вона вже правою рукою міцно тримала розкислого старшого джентельмена, а лівою вчепилася за полу піджака Чарлі. Вони потім утроє вийшли з кіна і попрямували до готелю. Чарлі фундував віскі, містер Бромптон підпив і остаточно дав себе вблагати. Десь під північ Чарлі відвів Айві додому.

— От так і розпочалося наше нареченство, — закінчила свою розповідь місіс Мек Колінс.

Чарлі і наступного дня з'явився в матерніти департмент точно десять хвилин перед восьмою. Цього разу він уже не курив, а тільки з підліб'я дивився на свою дружину, довільно стоячи в дверях.

— Хочеш поспитати про хлопців, Айві? — озвався він неспокійним тоном.

— Чого ж так голосно? Відваги не маєш ближче підійти до мене? Ну, от, так... Сідай на стільчику і розповідай про дітей.

— Всіх замкнув у підвалі... на цілу годину. Вчора вікна повибивали в авті. Може б сьогодні ти виписалася зі шпиталю? З хлопцями я не можу дати ради, бити боюся, бо в мене тяжка рука. Та й як почну їх бити, на старість мені ребра поломають. Здається, всі вони будуть атлетами. Надумайся, Айві.

— Не можу, Чарлі, мене геть порізано ножем. Думала, що сконаю. Ех, спокусник та ще гірший дорадник ти, Чарлі. Мабуть вчора вечером був ти в нього?

— Був, гарно провів час. Гостинні це люди, Айві.

— Коли б не вони, я прибула б до шпиталю мінус двадцять фунтів.

Вони почали незлобно сперечатися, одне одного переконувати, аж нарешті дзвінок змусив Чарлі піднестися зі стільчика. Чергового дня Айві ще не могла виписатися, лікарі рішуче заборонили. Вона про це дзвонила телефоном до свого Чарлі і він цього разу не з'явився в годину відвідин.

— Мій Чарлі, мабуть, трохи грубуватий у товаристві, — звернулася місіс Мек Колінс до моєї дружини. — Це така його вдача. Поза тим він добрий хлопець. Любить самотність і не квапиться зв'язуватись новими знайомствами. І дітей він теж любить. Тільки й мріє, щоб до дванадцятого хлопця дотягнути. Каже, щоб зберегти їх від розбишацтва, віддасть їх до Солвейшен Армі.

— До дванадцятого дотягнути! — здивовано крутнув я головою. — А я думав...

— І я думала, — перебила моя дружина. — і я думала, що ви, вибачте, наче б трохи в непорозумінні через цього найменшого, чи пак сьомого. Дозволила навіть припускати, що цей сьомий з'явився на світ Божий проти вашої волі.

— Ах, дорога пані, це непорозуміння! — голосно засміялася місіс Мек Колінс. — Причина мого терпіння від лікарського ножа цілком інша, як ви собі думаєте. Це все через ті голоубсі!

— Голоубсі?

— Ох, бачу, ви мене не розумієте. Будьте ж терпеливі і послухайте. Десь пів року тому пізно ввечорі вернувся до дому мій Чарлі. Розсівся у фотелі і поважно каже:

— Знаєш, Айві, ми не вміємо жити.

— Ти перш повечеряй, а потім будемо говорити.

— Я не голоден, не буду вечеряти, Айві. Тож кажу тобі, — ми не вміємо жити.

— Чому?

— А тому, що ми не вміємо жити. Є життя і життя. Можна мати повні кишені долярів і погано жити, і навпаки, можна мати мало долярів і жити в достатках і веселощах. А веселощі, Айві, пов'язані зі шлунком. Під'їсиш щось смачне, і весело тобі буде, і навпаки, з'їсиш якийсь препаскудний чіпс енд фіш, і гумор матимеш попсований цілу добу.

— Ти сьогодні якийсь дивний, Чарлі. Що за особлива в тебе теорія шлунка!

— Нічого дивного, Айві. Кухню ми мусимо змінити. Прийдеться викинути чіпс енд фіш, товст, потейтос, пай і інше.

— І що ж ти будеш їсти?

— Голоубсі, Айві, голоубсі і верінайк! Я вже ці прегарні страви споживаю у панства Масляків два тижні і завдячую їм мою останню боксерську перемогу. Не їв би я голоубсі і верінайк, голяндець розчавив би мене, як хробака на площадці. Це не атлет, це бозін! Здоровило, що аж жах на нього поглянути.

— Голубці і вареники! — скрикнув я з дружиною в один голос.

Місіс Мек Колінс жваво притакнула головою.

— То й ви це знаєте? Може ви українці? Ви українці? Ну, так от і вам буде все ясне. Так от, Чарлі запросив місіс Масляк до нас, щоб вона вчила мене робити ці голоубсі і верінайк. Спершу вона зробила верінайк і ми з великим апетитом з'їли їх зі сметаною, другого вечора вона спекла в трубі голоубсі з вепровим м'ясом і ми так обжерлися, що я ніколи цього не забуду. І так день за днем, наша кухня очистилася від традицією освяченого чіпс енд фіш, від потейтос пай і іншого; голоубсі і верінайк стали в нас почесними стравами і ми їли їх без кінця й міри. По двох тижнях я помітила, що мої суконки вже затісні, що корсет мушу розпустити; стала я отяжіла, а коли вагітність моя досягла сьомого місяця, я була цілком неповоротна і не могла дати ради із своїми хлопцями. І от, фінал бачите який! Надмірна вага, операція.

— Так ви вже більше не їжте цих голубців і вареників, — натякнула моя дружина.

— Обмежитися прийдеться, але їсти будемо. Та й хлопці пропадають за цими голоубсі і верінайк, — закінчила місіс Мек Колінс.

Я до своєї дружини з посмішкою:

— Причини до оптимізму поважні. Коли наша політика безсильна, варениками і голубцями напевно завоюємо Захід!

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 563 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017