Понеділок, 18.12.2017, 05:22
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 134
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А13 Між земляками
[ ] 20.08.2009, 00:12

Між земляками 

Коли я вперше почав працювати у фабриці "Макотта", мене припоручено землячкові Джимові Остаффі. Середнього росту, кругловидий, років під п'ятдесят, Остаффі робив враження людини з мінливим характером.

— Як ви довго в Канаді? — питаю його.

— Тридцять років. А ви, гей! тим гамером целюйте в цвяшок! Як раму зачепите, суперінтендент буде ся злобити.

Немудра це річ "целювати гамером у цвяшок" — цвяхи лізли в дерево бездоганно, хоч землячок Остаффі (обов'яково два "ф") чомусь був невдоволений.

— Тут воно не те, що в краю, — знову починає Остаффі. — Там узявся собі за плуг і вісьта вйо, а тут треба гед мати. Трохи ся збочиш і лейдоф!

— Не всі ж у нас за плугом ходили, Джиме, — лагідно заперечую.

— Як то не всі? Ви мені будете говорити! Знаю я, не журіться.

П'ять хвилин перед обідом Остаффі кудись подався. З другого кінця галі, потупивши голову, пішов за Остаффі новоприбулець Павло Глуходуб.

— Вже пішли! — озвався за моїми плечима староприбулець Піт, коренастий, низенький чолов'яга з бридким обличчям. — Вже пішли, смердючі душі пішли. Ви, пане, пригляньтесь, добре пригляньтесь. Вони вже біля автомату, що в машиновому відділі, каву беруть, і в кантині кока колю беруть. Ви тільки пригляньтесь.

Якраз задзеленькав дзвінок на обід. Робітники від варстатів спішно почали йти до машинового відділу по каву. Більшість становили голяндці; завдячували вони свою працю форманові Данові, що теж був голяндцем. Форман Дан був ще цілком молодою людиною, бльондин з великими, лагідними, сивими очима. Він з гордістю хвалився своєю приналежністю до Солвейшен Армі і з робітниками жив у великій згоді. Двічі в тиждень ходив він до цитаделі молитись і за кожним разом, одушевлений молитвами, приймав на працю своїх новоприбулих земляків. Нічого й дивного, що від голяндців фабрика аж роїлася.

— Дивіться! — це Піт, що все ще стояв за моїми плечима. Саме з машинового відділу вийшов Остаффі з Павлом Глуходубом. У руках вони тримали по два паперові горнятка з гарячою кавою, під пахвами" несли пляшки кока колі. На них призирливо поглядали голяндці, землячки відчували це і тому спішились до форманової будки.

— Це так підмащують! — скривився Піт. — Я, пане, хоч і проста людина, та такого свинства не люблю. Як їх тут не було, все було по-людськи, прийшов Остаффі з Павлом і завелися нові порядки. Смердючі душі!

На крайньому варстаті, під будкою формана, землячки поставили каву і квапливо почали нишпорити в бляшаних пуделках за сендвічами, що мені чомусь нагадують чорну домовину.

— Це-о таке, — знову озвався Піт за моїми плечима. — Остаффі дається без мороки, а Павло мусить набігатися. Жінка Джима вигадлива, щось завжди приготує до смаку Данові. Джим винюхає, що той найкраще любить і дивись, на другий день уже Дан має на обід курку печену з начинкою, чи сирника з родзинками. Павло самітний, і, здається, на стравах не визнається. Шлунок його привик до всякого паскудства, як оселедці просто з бочки, чи вуджене сало з хлібом і цибулею. Дан тільки морщиться на такі "ласощі" і голову відвертає. Павло ж у таких хвилинах недалеко від лихоманки. Але потім підучився, порозумнішав; — тепер він приносить вуджені смелси, вудженого лосося; все це купує в жидів на Спадайні.

Землячки швиденько загорнули в папір смачні кусочки і взявши по горнятку кави, зникли за дверцятами будки. По хвилині вони вийшли з будки веселі і навіть горді зі свого вчинку. Ми всі посідали на дошках, коло внутрішніх сходів і споживали сендвічі. Піт блискав очима на Джима і вижидаюче поглядав на Павла, який, під час обідів, розповідав усякі безглузді історії.

— Ну, що ж ти нам сьогодні скажеш, Павле, — не втерпів Піт.

— А от я одного не можу зрозуміти, — почав Павло, — чому ти Піт, а не Петро, і чому ти Джим, а не Данило чи Дем'ян. А фамілії Остаффі ти, брате, у всій Україні не знайдеш. Поясність!

— Ти, Павле, ще не знаєш Канади, — поучливо почав Остаффі. — Поживеш, багато чого зрозумієш. І коли вже ти тут, мусиш бути тутешнім. Тільки крейзі буде впиратися і триматися старокрайових дурощів. От, наприклад, мене колись на батьківщині називали Остап. Подумайте, як воно звучить, те Остап. І хай тобі англік вимовить слово "Остап". І, правду кажучи, це Остап занадто мужицьке, а Остаффі, та ще й із двома "ф", це вже тобі не жарт. Вже з того ся не насмієш. Сяду отак до кари з сином, а сусіди англіки та й кажуть: фемили Остаффі поїхали на Сімко лейк. Уявляєш собі?

— Хоч мене всі й називають Пітом, але я

Петро, — зачіпливо перебив Піт. — Я Петро та ще й Терещук і наплювати мені на твої ффі, Джиме. Мене Бог обдарував ногами трохи в дугу, але я міцно стою на своєму ґрунті і знаю ціну собі, а от ти не знаєш. Коли ти вже хочеш бути англіком, чому ти вдома обжираєшся варениками, борщем зі сметаною, їсиш житній хліб і вминаєш солені огірки та випиваєш влітку три пайнти кислого молока? Чому ти впихаєш у себе свинятину і лягаєш у неділю по обіді на канапі, щоб, мовляв, на животі сало зав'язалося? Ги, русин ти, хоч би причепив до свого прізвища ще п'ять фі!

— До речі, звідкіль ви родом? — ненароком поспитав я Джима.

— Та я від Криниці.

— То ви лемко? Джим побагровів.

— Он що видумали! Ніхто в моєму селі не називав себе лемком. Це таке новоприбулі вигадали. І раджу тобі, Теодоре (він мене вперше тикнув із піднесенням), ніколи мене не називати лемком.

— Знаєш, Джиме, Дан любить варені раки, — з гострою насмішкою вставив Піт.

— Я вже думав про це, — зідхнув Павло. — На жаль, жиди на Спадайні не мають.

— В лейку є раки! — скрикнув Джим. — Тільки ж як їх наловити.

— Візьми в жінки спідницю, тільки ту, що вона до церкви ходить. Спідницею ти наловиш, го-го, зо три сотні.

Тупуватий Джим щойно тепер відчув безжалісне глузування Піта.

— А от, ти хоч би й хотів, не маєш у кого взяти. Синґелем залишився і доживаєш у самоті віку. Зі спідниці ти не глузуй. Ну, от, хай Теодор тобі скаже, що варт чоловік, коли не має жінки.

— Це як кому, — ніяково викручуюся. — Дехто може бути щасливий і без жінки.

— Добре сказано! — зареготав Піт. — Дурень залишиться дурнем, хоч би мав і кілька жінок.

— Це ніби ти до мене? — цілком уже побагровів Джим.

— Авже ж що до тебе, Джим. Дурень ти та й крапка. Коли б ти був розумний, не носив би Данові варене й печене. Тільки осмішуєшся і інших осмішуєш.

— А я от що тобі скажу — ти донки з великими вухами, Піт. І вже більше з тобою говорити не буду. І бачити тебе теж не хочу. От що!

На суперечці й минув обід. Різкий дзвінок сповістив початок праці. Я подався з Джимом до свого варстату. Ми забивали цвяхи мовчки, Джим був похмурий. Щось, либонь, обмірковував у думці. Може плянував помсту. В таку можливість важко було повірити, бо, здається, він Піта боявся. І взагалі належав Джим до людей боязливих. Нарешті він не втерпів і підійшов до мене.

— Знаєш, Теодоре, я отак думаю і думаю, і пояснити собі не можу одного: який я можу бути дурень? Хіба ж я ходжу в подертих штанях? І як він міг мене назвати дурнем?

Саме за варстатами появився суперінтендент, містер Говард. Широка лисина над високим чолом мала жовтявий відтінок. Джим миттю відскочив від мене і з запалом почав вбивати молотком цвяхи. Містер Говард енергійною ходою пройшовся між варстатами і потім зник за дверима, на яких був напис: "Офіс". Джим тоді знову підійшов до мене, тримаючи в правій руці молоток.

— Слухай, Теодоре, я маю жінку, маю сина, що одружується з француженкою, маю дочку Доріс, що працює в офісі, маю гавза, маю кару, телевіжен — який же я дурень? Коли б я був дурень, чи міг би я мати все це? А щодо формана, то хай Піт вибачиться, я маю добрий нюх: не помажеш, не поїдеш. Розумне телятко дві корови ссе. Тож русин мусить мати теж приятелів, хай знають нашу гостинність. В краю слухалисьмо польського полісмена, кланялисьмося ґмінному секретареві, а чому ж тут не можемо шанувати і кланятися форманові Данові? Павло це зрозумів дуже швидко, тільки ж занадто вже заганяється. Мені вже це навіть і не подобається. Сьогодні, он, приніс фунт вудженого салмона. А фунт салмона коштує одного доляра. Вчора подарував Данові пушку російського кав'яру. А пушка кав'яру коштує три доляри. Як так будемо підвищуватись, пів пейди піде на Дана. Моя жінка навіть ся кривить.

— У нас це називають підлабузництвом, Джиме, — дуже лагідно натякаю.

— А то що ніби значить, Теодоре?

— Погано, Джиме. Піт таки має рацію: не личить осмішуватися.

— А, он як ти! — тикнув злобно Джим. — Розуму мене не будеш учити. Я безробітним не хочу бути. Та й змалку я любив шанувати тих, хто мені добро чинить. Ти, бачу, ніби з тих трохи вчених. Гонор, бачу, маєш. Коли б у нас було менше тих учених, більше нас шанували б чужі люди. А то: дивись, я теж пан, а воно фальш! Тут гонор — псові намордник; доляри тут гонор, от що. Будеш мати доляри, будеш паном. Кажуть лизати руки басові, лижи, бо він дає тобі працю і доляри, от що. А то диви: єнтелігенція розвелася, гонорами окружилася. І кажу тобі, Теодоре: Павло має рацію. Він зіб'є пару тисячок і стане на ноги, а ти не зіб'єш, бачу це по тобі.

— Хіба ж Дан дає вам працю? А як вас звільнить суперінтендент, що тоді?

— Як Дан заступиться, не звільнить. А як упреться і звільнить, тоді нема ради.

— То може б так підійти до містера Говарда?

— Та я думав про це, — почухався в потилицю Джим. — Немає відваги, соромлюся. Містер Говард занадто великий пан, не знаю що йому до вподоби. Сирника чи печену курку може відкинути. Та і як з ним говорити? О, це нелегка справа!

У проході, що веде з машинового відділу до варстатової галі, появився фірмовий аґент, містер Олівер. Джим знову прийнявся орудувати молотком на варстаті. Як тільки аґент зник, він знову наблизився до мене. Сині його очі зраджували якусь раптовну радість.

— Знаєш, Теодоре, до містера Говарда таки треба якось підійти, — сказав він. — Тиждень перед Різдвом його день уродин. Тільки ж не знаю, з чим підійти до такого пана, та й чи буде розумно нам показуватися перед ним у офісі. Може б щось придумати, якусь несподіванку і передати через Дана. Ти трохи, здається, ніби біля панів давніше крутився, може щось видумаєш. Наприклад, якогось кейка, жінка моя експірієнс у пекарських справах Пани люблять солодкі кейки, та ще й з яйцями. Як ти думаєш?

— Я нічого не думаю і не хочу думати, — урвався мені терпець. — Як хочете, можете до нього підходити, мене ваш містер Говард не цікавить.

Джима це припекло до самої кости. Він зацокотів зубами.

— Знаєш, Теодоре, я вже переконався, що наша єнтелігенція ніц не варта, капуста це, не єнтелігенція. Фасону геть не має. Та чи всі ви й справді єнтелігенти? Коли б ви всі були трохи вчені, сиділи б у офісі, як моя Доріс. А то он молотком по цвяхах гримає, хі-хі...

І попливли дні за днями. Джим уже до мене більше не обзивався, я теж сторонив від нього. Він і далі з Глуходубом ретельно виконували свої добровільні обов'язки перед Даном. Тільки ж вони з кожним днем "підшрубовувалися", Глуходуб нарешті аж на Елізабет стріт знайшов у китайців раки. Після раків приніс аж три пушки морських крабів. Джим не поступався і почав приносити щораз інші торти. Він уже не говорив до Павла і злобно обзивав його "дирти діпі", Павло віддячувався сторицею. Був бо він верткий на язик і почав дразнити його шашелем, чого Джим не розумів, але тому, що не розумів, ще більше злобився. Все ж, помимо взаємної зажерливости, Джим таки під час обідів сідав разом з нами на дошках, коло внутрішніх сходів і з увагою слухав неймовірно вигадливих історій Павла.

— Ото, коли я був повстанцем, брат, — починав Павло, — то нас призначено внічтожить червоних парашутистів у лісі. Ото ми нишпоримо по лісі, а парашутистів, чортових онуків, нема та й нема. Аж дивлюся, брат, дуб грубезнийгрубезний, а у стовбурі, метрів три заввишки, дупло велике. "Гей, хлопці, кажу я, зараз ми сталінців витуримо. Давай динаміт!" І ото коло кореня просвердлили ми в стовбурі діру, зо два кіла туди динаміту увіпхнули і діло в ход! Ггаахх!! Динаміт, брат, вибухнув, червоні, брат, як ворони з дупла пурхають. Вибух динаміту позакидав їх на гілляки і вони там, сволочі, так і поздихали.

Безглузда фантазія Павла подобалася Джимові, а ще більше Літові. Кожного дня він вигадував нові історії, і божачись у їх правдивість, без пожмурків розповідав. Проте часто він теж і спотикався. Як то буває з брехунами, він уже цілком утратив міру і ще більше послідовність думки. Часто забувався і цю ж саму розповідь на другий чи третій день передавав у перекрученому вигляді.

Двох конкурентів уже так "підшрубувались", що ось-ось могла спалахнути між ними бійка. Про якесь спільне побажання містерові Говардові не могло бути й мови. Джим ранками приходив до праці з більшими пакунками і з іще більшою злобою, Павло ж здобувся на неймовірний подвиг. Купив Данові Омеґу за шістдесят долярів, і перше ніж подарувати за призначенням, продемонстрував цю цінність перед Джимом. Джим поблід. Коли він щось рівнорядне купить і подарує форманові, жінка з дітьми напевно прожене його з дому.

— Ти, Павле, знаєш, — діпівська свиня, от що! Ти бом, ти крейзі, Поул!

Вони наїжачені, з люттю в очах, поглядали один на одного, але бійкою це не закінчилось, бо знали, чим пахне бійка на фабриці.

Аж два тижні перед Різдвом Дан прийняв до праці ще двох нових голяндців. Вони прибули до фабрики просто з потягу і ні словечка не знали англійської мови. Одного з них призначено до нашого варстату. Поява носатого, ще молодого голяндця коло нашого варстату, спричинила подивугідну зміну в поведінці Джима. Обличчя його сяяло добротою й услужливістю, він увічливо кивав до нового прибульця головою і на міґи старався з ним розмовитись.

— Коли ласка, містер, тим гамером у цвяшок, а оце цього ейджа треба трохи загнути, бо між рамки на сітку буде покладений цемент. А ось, містер, прошу вас — закуріть. Цигарки в мене добрі.

Він на всі лади підморгував і ласився, і час до часу, крадьком, бісом вирячувався на мене, тоді його кругле обличчя морщилось, але воно швидко роз'яснювалося, коли очі його спинялися на носатому новоприбульцеві.

На протилежному боці галі, коло варстату Павла, працював уже другий день новоприбулий голяндець. Павло теж був не менш тактовний і ласкавий до новоприбульця. Подовгасте його лице посміхалося, золоті зуби у верхній щелепі поблискували від милих посмішок.

І от двадцять четвертий день грудня. По п'ятій годині всі робітники зібралися в машиновому відділі. Коло автомату з кавою стояв уже містер Говард. Побіч нього, на фабричному візку лежала гора індиків у паперових мішечках. Форман Дан вичитував з нотатника прізвища. Кожний, кого вичитано, підходив до містера Говарда і той передавав індика викликаному і потім подавав руку, на знак різдвяних побажань. Незабаром прозвучало прізвище Остаффі, потім Глуходуба і моє. Ми всі підбадьорено прямуємо з п'ятнадцятифунтовими індиками до головних дверей. Але, перед самими дверима заступив нам дорогу секретар офісу і кожному ткнув до рук рожеву картку. Щось тикнуло мені в серце. Розгортаю папірця. В очі мені вгризається машиновий текст з грубонаписаним словом: Л-Е-Й-Д О-Ф! Поглядаю на землячків: обличчя аж почорніли від люті.

— Не журіться, земляки, нам прийшли на зміну новоприбулі голяндці. Якщо ви будете й далі такі, як досі, я ще з вами перейду пішки океани!

За дверима фабрики зловіщо війнув на нас морозяний грудневий вітер.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 753 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017