Четвер, 22.06.2017, 18:37
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А16 ДОЗВЫЛЛЯ НАД ОЗЕРОМ (ч.3)
[ ] 20.09.2009, 21:40

Як і сподівалася пані Клавдія, її чоловік пригнався автом у неділю вранці. Цього разу не вийшла родина його зустрічати; сповістив про своє прибуття посиленим гаркотом мотору. Після гамору вчорашніх гостей, що вже від'їхали, дехто ще спав у катеджі. Та гуркіт авта швидко всіх знадив на двір. Пан Гайдак привіз якусь відпочивальницю, бльондинку, ще молоду і вродливу. Була вона бліда і вимучена. З господинею привіталася як із старою приятелькою.

— Боже мій, Клавочко, і чому ти дозволяєш своєму чоловікові так їздити. Мало з душею не попрощалася. За Бері гнав авто дев'ятдесят п'ять миль на годину.

Вона хитаючись подалася до катеджу, щоб там на канапі посидіти та отрястися від лякливих вражень, яких наковталася в дорозі.

— За одинадцять років пів мільйона це миль я проїхав, душко, — з посмішкою виправдувався перед дружиною пан Гайдак. — Пів мільйона, подумай тільки, і нічого мені не сталося. Це значить, що не конче лихо чіпляється до людей, що люблять швидкість. Інколи випадки подибуються тим, що ходять пішки гладкою дорогою. Коли б я їздив тридцять чи сорок миль на годину, тоді напевно хтось штовхнув би мене з-заду; тоді була б справжня причина нарікати.

У справі їзди автом не легко було дискутувати з паном Гайдаком. Мав він свої засади і погляди. Нерідко вдавався у теорію і швидкість авта порівнював з вітром; паморочив голову своєму опонентові швидкістю землі, яка мільйони років крутиться довкола сонця і якій ніяке лихо не трапилось по дорозі.

Його обліпили діти. Він кожному щось привіз. Для Степанка пуделко цукерків, для Галочки табличку німецького шоколаду, для Одарки три дропси, для найменшої і цукерки і якусь іграшку.

Не забув і про моїх доньок: дав кожній по дропсові.

— Ну, діти, рихтуйтеся в дорогу, — весело крикнув він. — Поїдемо до Віндермер по морозиво. Смачне ж воно там, з чистої сметани роблять. Га, здорові були, пане Федоре! — гукнув угледівши мене коло кабіни над озером. — Як рибка ловиться? Кажете, не ловиться? Нічого, нічого, ще ловитиметься. А от я хочу і ваших доньок забрати до Віндермер. Може й ви поїдете з нами? Це тільки десять миль. Дорога біжить над озером, очі п'янітимуть від краси, груди роздиратимуться від чистого повітря. Поїдете?

Самих доньок не хотілося мені поручати панові Гайдакові. Напевно ошаліло гнатиметься тою дорогою над озером. А діти вже лящали радісними голосами коло пана Гайдака; до них прилучилися і Рута з Ермою. Відмовити тепер дітей від дороги до Віндермер було майже неможливо і тому, проти своєї волі, я згодився приєднатися до цієї виправи по морозиво.

Пан Гайдак ще подався до катеджу, щоб щось полагодити, чи може виправдатись перед вродливою відпочивальницею. Незабаром, однак, різкий гудок почав усіх нас кликати до авта. Гайдакове потомство з галасом почало вдряпуватися на переднє сидження; кожне з них хотіло сидіти побіч тата. Чотиричленна черідка встиснулася таки туди, куди хотіла і ніхто не хотів поступитися. Вийшло так, що Степанко опинився напроти керма, чи радше під кермом, бо його ясний чуб ледь виставав над верхньою дугою кола. Завзято давав гудки-сиґнали і ніяк не хотів поступитися з місця. Пан Гайдак лагідно але рішуче витягнув його звідти і посадив на заднє сидження Те ж саме зробив із Одаркою, залишаючи коло себе тільки Любку з Галочкою. На задньому сидженні і я розмостився зі своїми донечками. Пані Клавдія і моя Кляра трохи стурбовано поглядали в авто; не робили упімнень панові Гайдакові, хоч той і так знав, що мали на думці.

Авто рушило до містка, переповзло через нього над річкою і побігло в напрямі гайвей. За катеджами містера Бровна поринуло в лісок, за яким скрутило на асфальтову дорогу і помчало в західньому напрямі, до Віндермер. Малеча радісно покрикувала і метушилася на сидженнях. Гайдакові діти знали, яка то приємність для них буде, бо вже нераз їздили з батьком до Віндермер по морозиво. На гайвей не було ніякого руху; це тільки заохотило пана Гайдака "по орлиному" перемагати простір. Додав ногою ґазу і його машина погналася з бісовою скорістю пронизуючи повітря, що свистіло за віконцями. Мчали ми узбіччям розлогої височини поскородженої горбками, інколи навіть високими пригірками із спадистими похилостями на узбіччях. Праворуч, у долині лисніло на сонці озеро.

— Тату, тату, швидше — верещала Одарка. Пан Гайдак ще натиснув педал. Знав слабості своїх потіх; під гору кожного горбка швидкість побільшував і тішився, коли діти радісно реготалися.

— Коли б отак легко їхалося до висот раю, пекло цілком не було б потрібне для роду людського, — посміхнувся до мене, не відводячи погляду з шоси. — Розвалився б собі на пружинах і вйо в небесні простори!

На чубку вищого горбка авто луком плигнуло і ковзнулося вниз по похилості шоси. Діти на сидженнях підскочили й повищили радісний лемент. А авто вже в'їхало на розлогу долину перед якою підіймалася висока гора форми візантійської бані. Простою лінією спиналася на неї чорна асфальтова стрічка гайвей. Пан Гайдак пригорбився за кермом, свист повітря різко проявив себе за віконцями.

— Гууусь, гууусь діти! — скомандував. Малеча почала дико гойдатись на пружинах. Авто стрілою летіло під гору. Від надмірної швидкости всі ми відштовхнулись узад, на плечі. А пан Гайдак далі й далі додавав ґазу.

— Що ви робите? — вирвалося мені. — Ви ж дітей везете. До сто чортів! Цього вже забагато! — верескнув я злобно. — Коли лопне передня опона, кісток наших не позбирають на цьому узбіччі. Чи ви сповна розуму, пане Гайдак?

— Як, як? Що ви сказали? Несповна розуму? Ну, ну, трохи відважно. Може боїтесь? Якщо вас це лякає, сповільню швидкість. А я ж думав, що ви з козацького роду. Ге-ге-ге... Не подобається вам, що он так чудово вітер свище зовні?

— Не в мені справа, діти, розумієте — діти!

— Діти, ага, це правда що діти. Батьки на те і є батьками, щоб робити дітям приємність. Чи бачите як вони підстрибують на пружинах, чи чуєте як вони радісно галасують? Як виростуть на лежанках літатимуть триста миль на годину і сміятимуться з цього он нашого швидкобіжного темпа. Нічого, нічого, пане Федоре, он за цією горою і Віндермер.

І було справді так, як сказав пан Гайдак. За горою, в лагідній долині були розкидані дерев'яні дімки. Наше авто вкоротці зупинилося коло придорожньої крамнички. Пан Гайдак виліз із-за керма, випростався і робив глибокі віддихи. Їзда ця, либонь, і йому трохи дошкулила.

— От і така тут краса, пане Федоре! — показав на рясну зелень лісу, що пишалась ліворуч шоси; праворуч, у кітловині, сріблилось на сонці широке плесо озера. — Ну, діти, побігайте собі трохи по траві, я зараз вернуся.

І подався до крамнички. Довго не забарився.

Вернувся з морозивом. Діти посідали на траві колом і взялися до прохолоджуючих ласощів. Любка відразу ж замурзалася білою піною; сапала і не переставала лизати льодову солодкість цупко тримаючи лійок вафля у правій руці.

— Ну як, смакувало? — весело поспитав пан Гайдак, коли діти догризали тільки шпильчики вафлів. — Може ще хочете? Ну, вам таке не треба повторювати, апетитчики нівроку, знаю, знаю. А такого морозива навіть у Торонті не знайдеш. Ось я ще принесу кожному порцію і тоді гайда додому. І про бідного Джімі нам теж треба пам'ятати.

І знов подався до крамнички. Вернувся як і першим разом з вафльовими лійками з морозивом. Одну злишню порцію передав Галочці, щоб тримала в руці, і була вона призначена для Джімі містера Тейлора. З Віндермер до фарми містера Тейлора було з одинадцять миль. Не інакше, як тепер пан Гайдак гнатиметься автом ще швидше, щоб морозиво не стопніло в дорозі, і щоб Джімі мав із нього пожиток. Ледве авто повернулося рефлекторами на схід і рушило, я вже знав, що зайво було б пана Гайдака стримувати. Сваритися з ним під час швидкости дев'ятдесят миль на годину було б безглуздям. Нерозважне нарушення нервів могло б довести до катастрофи; один тільки фальшивий порух кермом міг би перекинути авто, чи нанизати на придорожнє дерево. Тож піддався я цілковито волі Провидіння — що буде то буде. Можливо, що Воно, Провидіння, не було б таке ласкаве до пана Гайдака й до мене, зате дітьми напевно опікуватиметься; не допустить до того, щоб вони згинули на шосі між Віндермер та фармою містера Тейлора.

За віконцями шмигали придорожні дерева, ліворуч тяглося срібною смугою озеро; зовні повітря свистіло нагально і люто, милі під нами танули, ніби огарок свічки від вогню. Коли нарешті авто сповільнило швидкість і з'їхало з шоси та зупинилося перед ворітьми фарми містера Тейлора я відітхнув з полегшенням. Під фармерською хатою сновигав Джімі. Неймовірно опасистий, із набряклим білим обличчям, що фатально викривлялося від посмішки, кумедно підстрибував і щодуху біг до авта. Ярдів із двадцять перед нами почав котитися барильцем по траві; ставав дуба на голові, висолоплював язика і видмухував з опухлих уст якісь незрозумілі звуки. Пан Гайдак простягнув до нього руку з морозивом, хлопець ухопив вафляний лійок і протягом хвилини з'їв морозиво. Спершу вкусив половину порції і проковтнув; облизав язиком уста і другим наворотом решта морозива зникла в його роті. Із вдячности хотів поцілувати руку панові Гайдакові, та коли той відсахнувся, знов барильцем покотився до фермерської хати. Здавалося, що ще помахає на прощання нам рукою, але Джімі зник у відчинених дверях.

— От скільки потіхи для бідного Джімі! — задумливо озвався пан Гайдак. Він саме лагодився взятися за кермо, але якраз вибіг із хати Джімі. Тримав у руці жабу і почав витворяти з нею різні штучки. Підкидав гидке сотворіння вгору, на льоту хапав його і знов підкидав. Потім пускав жабу на траву; та намагалася стрибками втікти від збиточника, але Джімі наздоганяв її і знов підкидав угору. Діти приглядалися цьому і реготалися тупаючи ногами. Маючи вдячних глядачів перед собою, Джімі тоді наслідував стрибуху і плигав за нею на чотирьох. Потім ухопив за задню лапку і вкинув собі жабу за пазуху. Жаба борсалася під сорочкою, а Джімі показував зуби і пищав не своїм голосом удаючи, що йому лячно.

— Бай, бай, Джімі! — всі ми крикнули на прощання. Авто посунулося шосою до лісової доріжки. По хвилині густі дерева заслонили нам фарму містера Тейлора.

— Бідний Джімі! — зідхнув пан Гайдак, коли ми вже переїхали місток.

* * *

У понеділок пополудні всі ми супроводили пана Гайдака за місток. Його діти, звичайно, сиділи з ним у авті. За містком вони неохотно вилізли з дверцят і насуплено чекали хвилини розстання. Ми знали, що ще один приїзд пана Гайдака спричинить наш поворот до Торонта, бо наступної неділі якраз кінчиться реченець нашого раювання над Трі Майл Лейк.

— Ну, карапузики ви мої, — жартома озвався він до свого потомства порпаючись пальцями в гаманці, — ось я кожному даю по долярові, подумайте тільки, кожному по долярові. Один, два, три, чотири доляри! Жах як багато грошей даю вам! Але, чи знаєте, чому я так розщедрився? Ти, Галочко, не кліпай очима! Степанку, прочитаєш книжечку про Київ і в наступну суботу розкажеш мені; не підведи мене, бо злобитимуся. Одарко! Навчися з букваря віршик "Жив у бабки цапок". Киваєш головою, що так. Ну, побачимо. А ти, Галочко, кожного дня вправлятимешся на піяно по дві години. Ну а що з тобою, Любусе? Ах ти пузальчику неповоротливий! Над водичкою ліпитимеш собі хатки з мокрого пісочку. Ну, Клавдюню, бувай здоровенька!

Почоломкався з дружиною, кожну свою потіху пригорнув до грудей і кинувши до нас уже з авта: "В наступну неділю... " погнався до гайвей. Усі ми стояли на містку і зорили горбовину коло фарми містера Тейлора; тудою за хвилину проїзджатиме пан Гайдак. Завжди, коли від'їздив до Торонта, на тому горбовинні махав до своїх рукою з віконця. Ті, що стояли на містку бачили його, і пан Гайдак знав про це, хоч він у бігу азта ніколи не міг угледіти помахів рук та білих хустинок з містка. Он воно, авто пана Гайдака; виповзло на узгір'я, з віконця ледь помітний помах руки, але це тривало тільки мить і воно поринуло в долину та зникло.

Так то останній наш тиждень почався без змін. Окунці і санфіш дорешти знеохотили мене до рибальства. Інколи вибирався з дружиною та дітьми на воду; вітер гойдав нас на озері, човен повільно рухався проти хвиль. Від вітру та сонця діти мої наподібнились до циганчат; Кляра "рятувала" тріщини на шкірі кремом і опалилася до крайности.

— А ти, старуху, ніби неґр, — жартувала до мене. — Добре, що маєш на голові волосся, а то міг би захворіти на удар сонця.

Одного ранку, коли я безжурно відпочивав у кабіні над озером, раптом прибігла з криком Ермочка і перелякано почала:

— Тату вставай, дідько з пирогами, он дідько з пирогами!

Розпачливий лемент Ерми стривожив мене, хоч ніяк не хотілося вірити, щоб дідько завітав до катеджів пана Гайдака та ще й з пирогами. Прожогом вибігаю з кабіни: мені назустріч Кляра.

— Уяви собі, я отак іду собі до печі розводити вогонь, а там на піску скрутилася гадюка. Пасиста, гидка-прегидка. Я крикнула і побігла по паню Клавдію.

— Ну і що потім?

— Пані Клавдія умертвила плазуна і кинула між порожні консерви на смітник. Ще й упевнила, що це був вуж. Я там на цьому не розуміюся, хоч мені здається, що це була гадюка. Я ще не чула, щоб вуж був пасистий.

— І що ж ти крикнула з переляку?

— Хіба я пам'ятаю? Коли людина в небезпеці, ніколи не пам'ятає, що кричить. Приходить це без свідомости, інстинктовно. Можливо, що я крикнула: гадюка! Або: рятунку, гадина вкусить!

— Дідько з пирогами, — підхопила Ерма. — Я чула, як мама крикнула дідько з пирогами.

— Може й крикнула, хіба я знаю. Треба буде взувати ґумові чоботи. Трохи ноги паритимуться, але буде певніше. Не доведи, Господи, лиха. Їдь зміїна куди гірша від легкого попарення між пальцями.

Щойно тепер я пригадав, що моя дружинонька чомусь любить усі прикрі несподіванки йменувати "дідьком з пирогами". Як, до прикладу, їй не вдасться тісто і не підійде в печі, тоді першим вигуком обов'язково буде: "Ах ти дідьку з пирогами!" Коли шиє суконку для дочки і зробить якусь помилку, знов дорікає дідькові з пирогами. Ця пікантність вислову якимсь чином утвердилася в пам'яті моєї Кляри і стала наче б гаслом усяких домашніх неуспіхів та прикрих пригод.

Ще того ж дня спорскала землю перед ґанком кабіни якоюсь рідиною з запахом лізолю, щоб відстрашити гадюк та вужів; купила це в аптеці на Дандес вулиці в Торонті у якогось знайомого аптекаря, який запевнив, що це "чудо" його власної продукції; найдосконаліший препарат для нюху людських ніздер і запеклий відстрашувач усякої літаючої та плазуючої нечести. Узагалі, коли б я наважився попорпатися у валізках моєї Кляри, знайшов би ще не одну цінність під марками різних фармацевтичних фірм та драґсторів.

Кожного ранку і пополудні з господарського катеджу вибивалися бренькання піяніно. Галочка ревно виконувала своє зобов'язання перед батьком. Степанко часто сидів під катеджом і завзято читав книжечку про Київ. Злобно теж відганяв Цабену, коли та, крутячи хвостом, хотіла з ним бавитися. Пані Клавдія вдоволено поглядала на хлопця, сама навіть розвідувала, скільки то знання про Київ засвоїв її син.

— Тато буде тішитися, коли ти все йому розкажеш, — заохочувала і потім, ніби ненароком: — А от у книжечці, що від твоєї бабці, є прекрасна казочка "Дєд і рєпка". Якщо ти, Стьопушка, читатимеш бабусину книжечку, від дяді і від дідуся дістанеш гостинчики.

Гладила хлопця по голові, примилювалася, придобрювалася. Але хлопець насторожувався, супив брови і відмовно крутив головою. Ні просьби ні обіцянки, ніщо не могло його заохотити до чепурної московської книжечки, де чудова казочка про "Дєда і рєпку". Пані Клавдія тоді прикусувала губи і докірливо бурчала: "Ну й застєнчивий хахол!"

Одарка теж не розставалася з букварем. Хоч і знала всі вже літери, та тяжкувато було їй складати їх докупи, тому й часто зверталася чи то до мами, чи то до Галочки, щоб помогли їй. Була впертою, подібно як і її батько — домоглася свого. Невтомно відчитувала віршик складами, потім швидше без складів і наприкінці тижня всім задемонструвала на мілковідді свою вмілість. Зробила на личку поважну мінку і почала: "Зив у бабки цапок, захотів у лісок. — Пусти бабко хоц раз погуляти на цас. В лісі вовк із ярка ухопив він цапка. Нізки різки залисив, бабку дузе засмутив". Усі, що купалися, відзначили виступ Одарки оплесками та хлюпанням руками і ногами по воді. Яка шкода, що не було пана Гайдака. За таку прекрасну сценку не пожалував би своїй пустунці ще одного доляра.

Створив він у власній хаті міцний фронт із бункерами, з шанцями, обвівся високим валом і смалить із-за нього у ворога козацькими мушкетами. Взагалі його подружжя, це свого роду невпинна боротьба. Інша на місці пані Клавдії або давно скорилася б, і була б біблійною Рут, або пішла б у світ за очі від неподатного чоловіка. Та не була вона такою. Дивувала вона довкілля своєю гнучкістю, своєю улесливістю, навіть підступною хитрістю. Перед чоловіком та перед людьми, вона "полтавка", "тоже українка", але в затінку між дітьми завжди, ніби ненароком, почне розповідати щось із рідної їй минувшини: про славні походи Кутузова та Суворова, про Сусаніна, що то завів поляків у пущу, про "вєлічайшаво царя русскаво, Петра перваво". Діти потім переповідають усе батькові, пан Гайдак тоді береться до дружини і цілими годинами дає їй "лекції". Не були вони приємні для пані Клавдії. Дітям він робив свої доповнення та пояснення. Звертався переважно до Галочки, найстаршої, що найкраще могла його розуміти.

— Галочко, ти вже велика — запам'ятай собі: Петро перший має кличку "лютий". Це тому, що він жорстоко розгромив нашу державність, це кат навіть власного сина. Під Полтавою йому вдалося перемогти наше військо, після чого він завів в Україні кріпацтво. Твій прапрадідусь Калістрат Гайдак помер від побоїв на панщині. Ось що зробив той лютий цар на нашій землі.

Переконливість тону та м'якість батьківського голосу незвичайно подобалася дітям і вони беззастережно сприймали його рацію, не маючи бажання в дальшому слухати маминих розповідей "про славне минуле русского народу".

Отак збоку прислухатися грайливості фраз цієї особливої пари, здавалося панує між ними вічна згода та глибинне відчуття подружньої єдности. Але десь там у закамарках їхніх сердець чаїлися два протилежні світи: один пана Гайдака, і другий пані Клавдії. При першій нагоді ті два світи зударялися; після таких зударів пан

Гайдак завжди тріюмфував, але не надовго. Приховані жаринки пані Клавдії знов і знов спалахували пекучим вогнем і пан Гайдак ще і ще натужувався і гасив їх. Якщо це особливе подружжя житиме ще двадцять чи тридцять років, ця боротьба напевно не припиниться. Коли б наші предки мали таку впертість та завзятість, як пан Гайдак, напевно вже давно створили б над Дніпром потугу світового значення.

* * *

Якось тужливо вдаряють хвилі в берег під вербою, де прив'язаний човен. Озеро іскриться діямантами на сонці. Подалік стіжкуватий острів чубками своїх дерев наче б посилює своїм шу-шу прощанням нашу тугу. Чайки ненажери ліниво вимахують крильми, невтомно зорячи поживу на поверхні озера. Навіть Цабена потупила голову і невесело сновигає коло господарського катеджу. Над нами прогув гідроплян, пливучи в повітрі із заходу на схід. З подальшої гущі лісу визирає чубок скелі; туди ми таки і не спромоглися вибратись. Наші валізки вже в баґажнику. Пан Гайдак ще в катеджі покріпляється їстивним на дорогу. За кілька хвилин ми від'їдемо звідси. Все, здавалося нам, до болю знайоме і близьке. Тільки два тижні, а яке посвоячення з довкільною красою природи! Навіть здержлива посмішка пані Клавдії ввидилась нам близькою і щирою. Ермочка мовчки підходить до мене і вкладає свою долоню в мою руку.

— Ходи, тату. Хочу подивитися на озеро.

Я її веду під вербу. Тужливо поглядає на поморщену водяну поверхню і сльози, рясні і щирі котяться їй по щічках. Дитячою своєю душею відчуває, що аж цілий рік не буде купатися на цьому ось прозоро чистому плитковідді; не буде гойдатися на ґумовому колесі, не буде хлюпотатися у воді і не гратиметься з Одаркою та Любкою, обливаючись водою.

— Скажи, дитино, озеру: Бай-бай!

Махає руками і шепотом: Бай-бай!

Займаємо місця в авті. Пані Клавдія супроводить нас з дітьми за місток. Ще раз: — Бай-бай!

Моя Кляра скуплено дивиться перед себе і мовчить. Мені здавалося, що мовчки просила Бога, щоб пан Гайдак був розважний, щоб не трапилось у дорозі лихо, щоб швидкість авта дорівнювала шістдесяти милям на годину. Ось праворуч ще просунулась фарма містера Тейлора, потім авто скрутило на ширшу гайвей, що бігла просто до Ґравенгурст.

— А вони там напевно вже купаються, — це Рута.

— Так, доню, вони там купаються, — відгомоном вирвалось з уст моєї Кляри.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 1091 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017