Субота, 19.08.2017, 05:21
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А17 ЗА СТИР!
[ ] 20.09.2009, 21:41

Безперебійно надив мене південь. Узимку, коли надворі припікав мороз, а сонце червоним диском висіло над Конющиною — дрімучим лісом потойбіч Стиру, мені здавалося, що за цим лісом, десь у Колоденських лісах, квітне весна і кукають зозулі. В місяці березні сонце вже мало силу розтоплювати сніг і пливло вище над Конющиною, мені здавалося, що там, у Колоденських лісах, панує райська теплота, що там цвіте калина і черемха, а дикий хміль густо в'ється на стовбурах вільхи. Часто спирався я на тин за нашою хатою і тужливо летів своїм поглядом у чарівну південну далечінь. Дитяча уява вичаровувала небачену красу лісових гущавин, бачила громадки диких качок, що посвистуючи крильми, літали над верховіттям лісу і падали десь на водяні западини. Тоді підходив до мене старший мій брат Василь.

— Ну і чого оце ти вирячуєшся, Хведю? Гарно сонце гріє, що? Скоро весна буде. За три тижні води покриють болота, потім цвістиме латать, а потім зазеленіють ліси і тоді поїдемо за Стир у полосся. Візьму тебе цієї весни, тобі вже дванадцять років, не журися.

Пригадую, минулого травня я просив брата Василя, щоб узяв мене з собою за Стир, але він не захотів. Мовляв, ще малий, десь утоплюся в баговинні. Тепер уже мені дванадцять, тепер я майже парубок і брат Василь приобіцяв... Ах, як мені тужно було дочекатися часу, коли попливемо човном за Стир!

А сонце з кожним днем підіймалося вище і вище. Розлоге пасовисько Маковище уже строкатіло темними плямами дарнини; сніг на очах топнів, вода великими баюрами розливалася на углибинах. За нашим селом кигикнула чайка — перший вістун весни. Потім Стир виступив із своїх берегів і заляв непроглядним лискучим плесом широченні болота, що тяглися ген туди, аж під стіну лісу Конющини. На пуп'янках верб утворилися "котики", пухнасті кульки, яких скоро заступлять молоденькі листячка. Цибатий бузько неспішно ширяв над селом, потім сів на сусідній дах, де було його гніздо; звучний клекіт радісно покотився між хатами.

А вода морем розлягалася по болотах. Наше село з дерев'яною церковцею було тепер ніби острів; у неділю з сусідніх сіл люди поспішали до нас на Богослуження човнами. Дороги, що тут називалися греблями, попробивала вода, Місток за селом Одля стояв непорушно, але за ним гребля мала широку жолобину; і під мостом, і жолобиною вода прудко бігла в низовиння, просто на схід сонця. В неділю, після Богослуження, хлопці й дівчата гурмом ішли подивитися на бушуючу воду під містком. Були всі зодягнені по-святковому. Я з однолітками теж долучувався до молоді. На містку хлопці з дівчатами виводили весняну пісню. А я втуплювався очима у воду; з широкого розливиська вона вирками звужувалася і бурхливою накопиченою рухомою масою булькотіла між палями під містком. Аж ось, ліворуч, на плитковідді з травистим дном помічаю табунець пасистих окунів. Граючись пишно, рухаються проти течії. А сонце могутньо золотить село, золотить кучеряві верби за крайніми хатами, над якими метушаться у повітрі ворони і верещать роздирливо і радісно.

Та з кожним днем швидкість води під містком Одля повільнішала, на болотах появилося мереживо лататяних пагінців; за нашою загорожею, в низовинні, закумкали жаби. По болотах бродили бузьки шукаючи жаб. З півдня на північ великими табунами летіли дикі гуси, ґеґаючи голосно і вривчасто; високо під білими хмаринками тяглися довгі ключі журавлів. І мені здавалося, що все це мандрує із Колоденських лісів; пишна ось ця весна, це подарунок Колоденщини, бо там вічна теплота, вічна золотінь сонця і весняної радости.

Аж одного ранку прорвався з нашої клуні щебіт ластівок. Нарешті і вони прилетіли. І тоді болота забарвились широченним килимом жовтого лататяного цвіту. Ще ось недавно широко й далеко було мерехтливе море води, але тепер це море було жовте і казково гарне. Та пишний цей жовтий непроглядний килим поступово почав наче б западатися під землю; заступила його буйна зелень трав. За нашою огорожею від пасовиська Маковища, як і минулої весни, червонавим ланом закрасувався плешник. Від ранку до вечора рипіли в ньому деркачі. Ночі були вже настільки теплі, що я тепер спав у клуні. Пізніми вечорами заколисували мене до сну співи дівчат та хлопців у селі; жаб'ячі рехкотання в супроводі рипіння деркачів та посвистувань перепелиць розпалювали тугу за таємничими Колоденськими лісами. Я знав, що чимало людей із нашого села вже вибиралося за Стир у полосся. З великою нетерплячкою чекав я хвилини, коли вирушить туди і мій брат Василь.

Аж одного вечора, коли гули за хатою хрущі, лежачи вже в клуні на сіні, я почув голос мого брата. Він сидів на призьбі під хатою з сусідом Грицьком, чи як його кликали в селі. Цухою. Був це кремезний парубок і щойно минулого року кинув пасти худобу. Коли співав вечорами з хлопцями, його бас звучав сильніше від хорового зринання і тоді всі знали, що це Цуха співає. Коли минулими роками, пасучи худобу в чагарниках, подалік від села, затягав якусь пісню, то теж всі знали, що це Цуха "гуде" по фабричному. І справді його голос нагадував фабричний гудок.

Нечутно підвівся я із свого лігва і підійшовши до дверей, квапливо наставляв вухо в тонюньку щілину між дошками.

— А як ти думаєш, чи варто брати обріза? — басом натякнув Цуха і я додумався, що тут мова про рушницю з обрізаною цівкою. Батько Цухи переховував її від війни й інколи потай вибирався зимою на полювання в Конющину.

— А батько не злоїть тобі шкіру? — поспитав брат Василь.

— Не знатиме, а в Колоденщині можна стріляти цілком певно. Поліція туди носа не всуне. Го-го, хто з панків наважиться тепер попхатися в Колоденщину!

Потім ще щось говорили, чого я не міг почути. Одне було певне, що завтра на зорі брат Василь вирушить із Цухою за Стир, та не знати, чи дотримає обітниці і візьме мене з собою. Хотілося мені підійти до них і попросити, але я знав свого брата: не любив, коли хтось йому нагадував і накидав своє товариство.

Сон мене не чіплявся, я перевертався на лігві і думав, думав про завтрішню виправу. Якщо брат Василь не візьме мене за Стир, я йому нагадаю, я навіть поскаржуся мамі. Але чи це поможе? Був уже дорослий і його слово більше мало значення перед батьками. В селі вже давно замовкли співи хлопців та дівчат, тільки жаби невтомно реготали на болотах. Брат Василь напевно вже спить у хаті; на світанку його збудить тато, чи мама. Якщо пригадає мене, може візьме з собою; краще буде, коли я не спатиму — тоді неодмінно нагадаю йому обітницю дану коло загорожі, коли ще був сніг. Ще і ще перевертаюся на лігві і коли з сусідніх забудувань зринув крик півня, я чомусь поринув у сон. Сталося це якось проти моєї волі — щось налягло на повіки і я заснув. Спав я, здавалося, тільки мить, бо хтось мене сіпав за ногу.

— Вставай, Хведю, поїдемо в полосся! — Це був мій брат Василь. Я протер очі й осовіло дивився перед себе. Нарешті все пригадав. Так, Василь не забув про мене.

— Іди в хату помийся. Мама вже чекає із сніданком. Якщо ти не поснідаєш, не поїдеш з нами. Ну, швидше!

Я мерщій виплигнув із сіна і побіг до хати. На столі вже було молоко в горнятку. Випив його закусуючи хлібом.

— Тільки ж від Василя не відставай, Хведю, — ласкаво повчала мене мама. — Куди він, туди й ти. Бо там великий ліс, там вовки водяться, дикі вепри. Там дуже небезпечно бути самому, синочку.

Поцілувала мене в чоло, перехрестила на дорогу і я вийшов на двір до брата, що чекав на Цуху.

З-під східнього обрію стріляв уже в небо широченний вахляр рожевого світла. З ольхового гаю, що потойбіч села, неслись у вогкому повітрі співи солов'їв. Аж за огорожею побачили ми Цуху. Перебрався через перелаз, тримаючи в руці мішок з випханим дном; якийсь наче б цурпалок випинав полотно і я вже не сумнівався, що це був обріз. Мав на ногах новенькі ликові постоли, такі ж як і ми. Незаступимі ликові постоли! Ніщо їх не може заступити. Поліщук стрибає в них по купинах у баговинні ніби вивірка по деревах, бродить по болотах не гірше від бузька.

— Ну і як? Маєш? — це брат Василь.

— Маю, тато не бачив.

— Хведю! — різко озвався брат Василь. — Пам'ятай — ні пари з уст.

Я притакнув головою і міцно постановив у дусі нікому нічого не говорити про Цушин обріз, бо знав, що польська влада заборонила нашим людям мати будьяку зброю.

Ми відразу ж спрямувалися за Маковища до болотяної смуги, де нерівною лінією позначалася прість із стоячою водою. Таких "прістей" маса на Поліссі і їх важко назвати потічками, бо вода ними рухається тільки під час розливиська води, пізніше ж, коли нема натиску надміру води з річки, прість така застигає в безруху, затримуючи в собі воду. За пасовиськом Маковищем болотяна смуга зеленіла тепер буйним "різаком", чи пак болотяною травою; ближче до пасовиська червонів лан плешнику, чи пак татарського зілля. У цій плешниковій гущі Цуха старанно заховав свого човна і двоє весел. Відшукали ми його дуже швидко і зіпхнули на прість. Поліські весла цілком не такі, як уживають люди, що живуть над глибокими озерами та річками; поліське весло довге зо три метри, з поперечкою на верхньому кінці, яку тут називають "милицею"; нижній кінець має плоску форму, подібну як і нормальне весло. Їдучи човном, поліщук нерадо гребе воду; він звик попихати човна веслом сягаючи ним ґрунту, подібно як венеційський ґондол'єр.

Коли човен був уже на воді, брат Василь зайняв місце на кормі, Цуха стояв по середині, а мені призначено лавку-поперечку на передньому носку. Василь із Цухою натиснули на весла, човен повільно рушив вперед, розгортаючи бортами високу траву. А я сиджу на поперечці і лину поглядом по болотах. Над степовою зеленню перекидаються чайки кигикаючи; напевно вже вивели чаєнят, що принишкли десь у травах. Он з розпатланими крилами ґраційно пливе шуліка; чайки відважно кидаються на лютого ворога і відганяють його; он стрілою зринає вгору, то опадає вниз "лісовий сторож" пекач і торохкотить дзюбом, пильнуючи свого гнізда; десь подалік зринає посвистування кулика. Намилувавшись болотяним степом, я теж час до часу зиркаю за передній носок, на прість. Он між розрідженим різаком непорушно стоїть невеличкий щупак, яких тут називають "кожушками", але побачивши човна, блискавкою шмигає, і тоді травинки дриґають своїми чубками, визначуючи напрям його втечі.

Від Стиру війнув прудкіше вітер. Болотяний степ відразу ж помережався лагідними хвилями; чарівно перевалюються вони, здоганяючи одна одну в сяйві ранішнього сонця. Коли б якийсь чужий мандрівник побачив нас, дивувався б, як можна попихати човна веслами по зеленому килимі боліт. А човен невтомно розгортає бортами траву і рухається на південь, до Стиру. Крок перед нами хлюпощеться риба, обабіч човна невтомно і голосно кричать деркачі. А далі, на купині, сховавшись у траві посвистує свистеличка; он, побіч самітнього куща верби виринула з трави дзьобаста голова бузька, а ближче до човна видно чубату голову кані — її цікавить риба і вона сторожко поглядає на воду. Зелений степ густо поцяткований кольористими квітами. Пишаються вони на зеленій гладині ніби панянки і віє від них запахом меду.

Подалік, праворуч, аж під Повховицькими кущами, випинається з болота мініятюрний горбок — царство чайок. Наприкінці березня, коли тут скрізь море води, цей горбок на лискучому плесі чорніє непорушною цяткою і на ньому верткі чайки будують перші свої гнізда. Мило тоді причалити до нього човном і виставити голі груди на сонце. А коли на час поводі припадає Великдень, пісня дзвонів з нашої церковці радісним гомоном лине над водяним безмежжям і чарівно зливається з кигиканням чайок на цьому горбку.

Ліворуч, ближче до Стиру, виринає з болота подовгаста опуклина, Груди; побіч цієї опуклини пробігає прість. Тут мілина. Коли ми туди наблизились, веслярі вилізли з човна і почали його тягти. Хотів і я до них прилучитись, але брат Василь звелів мені сидіти на поперечці. Крок за кроком далі і далі ось веслярі знов уже на своїх місцях. Вода в прісті дедалі глибшала і була цілком глибока, коли ми наближались до Стиру. Різаку вже не було під човном, а прість скидалася на вузеньку річку, омаяну по боках кучерявими кущами верболозу. Близькість Стиру надхнула веслярів веселістю. Цуха сильніше натиснув веслом і затягнув: "Ой, при лузі, при лузі, та й дівчина рвала льон... " Прижмурив зелені очі, роззявляв широко уста і викидав десь із грудей оглушливі тони, що якимсь дисонансом борикалися з безчисленним щебетом птаства. Брат Василь помагав йому тенором.

Коли ми минули лівобічні миршаві чагарники, човен наш опинився на невеличкому озерці. Було воно поросле жовтою та білою лілеєю. Патлате велике листя густо постелилося на поверхні, а між ним ніби соромлячись, визирали з води жовті і білі цятки квітів. Озерце скидалося на чудовий квітник. Звідси луком обхоплювали дві водяні відноги більший острівець, на якому кучерявилися дуби. Одна віднога вела до Стиру. Цей острівець був власністю селянина Гурка з села Гривкович, що за Стиром, і тут минулого літа сталося нещастя. Якось великим човном, "дубом", Гурко привіз сюди своїх коней на ніч, щоб паслися. Був певний, що нічого їм не станеться. Але коли на другий день причалив сюди "дубом", побачив, що коні були роздерті вовками. Лоша було до половини зжерте. Хижаки не побоялися Стиру, перепливли з Конющини, щоб завдати великого горя для Гурка.

— Ну і що ти робив би, Хведю, коли б зустрів вовка? — звернувся до мене Цуха. — Штани потім мама мусіла б прати, га?

— Не такий він у нас боязливий, — заступився брат Василь. — Минулої осени зустрівся віч на віч з вовком у Ошновицьких корчах. Малий не спантеличився: наткнув на патик шапку і почав верещати: Го-го, лови вовка, лови вовка! І зубаль утік. Мій батько завжди підкреслює, що в нашому роді не було боягузів.

— Ну, ну, я тільки так... для жарту, — поступився Цуха. — А от коли я минулого року був у свого дядька Ониська в Лопатині, то мав пригоду. Поїхав я з ним на нічліг над Стир. Коней ми попутали, розвели вогонь і полягали. Спершу я заснув, а дядько чатував, потім мене збудив і сам заснув, а я підкинув до вогню дров і ляг на соломі. Аж чую хтось хлюпощеться в річці. Я непорушно лежу і чекаю. Аж чую, що хтось вилазить з води і дряпається на берег. Спершу показалися із-за берега нашорошені вовчі вуха, потім зубаста голова. Підчовгався на животі до ватри і почав струшувати з себе воду на вогонь. Я ще раніше чув від старших людей, що є відважні вовки, що не бояться вогню; спершу заллють його водою, а потім накидаються на коней. Та за одним разом вовкові не вдалося згасити вогонь; тоді знов поліз у воду і вернувся, щоб ще струшувати воду. Мені хотілося збудити дядька, але я почув, що він уже не віддихає по сонному; теж прищулився як і я і приглядається вовкові. Коли ж вовк утретє поліз за берег у воду, дядько підірвався на ноги, вхопив ломаку і підповз до берега, туди, кудою вовк човгався до вогню. Але зубаль почув шарудіння і кинувся вплав, дядько тільки шпурнув за ним ломакою.

Нарешті вузькою і глибокою відногою ми в'їхали на Стир. Не широка це річка, зате дуже глибока; береги порослі лозами, а вона в'ється вужем, женучи дрібними вирками свої води до Прип'яті. Брат Василь сів на кормі, Цуха підступив ближче до мене і теж сів на поперечці. Дивлюся, аж брат Василь витягнув з торби рибальського шнура. Шнур був із бляшкою та гачком. Брат Василь неспішно розмотував, попускаючи його рукою за кормою. Коли в руках мав ще з метер, тоді заклав собі за вухо натягнений шнур, а кінець увіткнув собі між зуби. Я дивився на нього здивовано, він підморгнув до мене і крізь стиснені зуби сказав:

— Вухо, Хведю, ніколи не підведе, воно тобі не живіт чи нога — відразу ж перехопить найменшу підозрілість.

Недолугі і смішні були його пояснення. Тільки ворушив губами, міцно тримаючи зубами кінець шнура. Коли б захотів озватися повним голосом, було б зі шнуром те саме, що з м'ясом у дзьобі ворони, яка з дурноти захотіла пописатись перед лисом своїм голосом. Пригадую, цю байку мені розповідав тато і вона мені дуже подобалась.

Човен швидко плив за водою. Ми маємо ще посуватися Стиром з кілометер, потім скрутимо в західньому напрямі, просто до Колоденських лісів. Я з цікавістю приглядаюся братові. Мені здавалося, що він ось-ось розкриє щелепи і тоді шнур непомітно сковзнеться за кормо. Та Василь не забувався, зуби мав стиснені. Був він з тих, що чинність виконував докладно і вперто. Аж раптом його обличчя дриґнуло; це був знак, що десь за човном, у воді, сіпнув за бляшку щупак. Весло своє миттю кинув до човна; шнур блискавкою опинився в його руках. Перебирав ними, тягнучи його до себе.

— Сітки нема, чому ми не взяли сітку, — почав хвилюватися Цуха. — А тягни його, ще-ще тягни, Василю, — крутився він на лавці. — Бах! Так і мусить бути! — крикнув басом, ловлячи розчепіреними пальцями за зябри щупака, що розпачливо підкидався між бортами. Зламав йому карк і поклав у свіжу траву під моїм сидженням. Удруге Василь уже не закидав шнура; ми незабаром скрутили на якусь протоку, за якою поблискувало на сонці невеличке озеро. Довго ми ще їхали озерцями, сполученими "шийками" та прістями; човен ковзався по листях лілей, їхали ми під стінами рогозу та ситнику полохаючи диких качок, минули якусь клинувату углибину і в'їхали на Хвадорський канал. Назву свою мав від села Хвадори, що було десь далеко, за Колоденськими лісами — звідти брав він свій початок. Перед нами проста водяна лінія, човен рухається проти течії. За нами вже давно ліс замкнув східній овид. Я із стриманим віддихом грузну очима в прибережній лісовій гущі і прислухаюся стотисячним співам прерізного птаства. З безчисленних посвистувань могутньо вибиваються співи солов'їв і час до часу кування зозуль. Так ось вона ця Колоденщина, це тут панує вічна весна! Знаю, що там, у верхів'ї, непроходимі лози і ми їдемо туди, бо нам потрібне на постоли лико, чи пак по тутешньому полосся.

Канал неглибокий, весла без труднощів сягають дна, човен швидко рухається вперед. Ліворуч — Конющина, праворуч — Колоденські ліси. Їдемо ніби тунелем, бо над нами густо сплелися чубки вільхи та дуба. Береги плоскі, не видно насипів; між стовбурами вільхи склиться вода, частіше ж зеленіють трави. "Так он яка Колоденщина!", захоплююся. Дивно тільки, яким чином утворився в цій гущі канал, простий ніби натягнена струна. Так, це стара історія. Довідався я про неї десять років пізніше. Тоді, коли Польща була могутня і сильна, коли до її корони належала вся Україна, володарями ось цих лісів, що розкидалися обабіч каналу, були маґнат Бжезінський, що мав свій палац десь за південним узліссям у Колодні, і великий пан Олівінський, якого нащадки ще жили за Стиром, у селі Ковбах. Вони то силами своїх кріпаків доконали цього чуда. Так і ввижаються мені вусаті дядьки з дерев'яними лопатами, занурені по пояс у мулистому баговинні; одні валили додолу грубезні вільхи, пні підважували жердинами і вивалювали з землі, коли не помагали жердини, витягали коріння зубами, а інші під свист буків економів та підганяйлів викидали мулисту землю ліворуч і праворуч, творячи насипи, які століттями розмила вода. Але канал залишився ще й досі, сильна течія врятувала його.

Під'їхали ми якраз під стіну грубезних вільх; дикий хміль вився по них, розповзаючись вгорі на галузках.

— Хміль! — врадувано крикнув я. — Чи він зимою такий зелений? — поглянув я на брата і засоромився. Мрійливі фантазії з ранніх років дитинства про вічну весну в Колоденщині ще не цілком вивітріли з моєї голови.

Василь гостро подивився на мене.

— Що ти плетеш, Хведю?

Суворість тону нагадала мені, що я справді плів дурниці. Та ж он минулої зими тато з Василем вибиралися сюди по дрова. Коли б тут була весна, як же вони їхали б саньми цими ось болотами, цим каналом? Нагадалися ще мені і лекції в школі; кістлявий учитель Полонський не раз і не два втовкмачував учням моєї кляси про теплі країни, що десь далеко, далеко за морем.

Аж із глибини лісу: Кро-ко-ку, кро-ко-ку.

— Це журавель, Хведю, — наставив вуха до лівобічних гущавин Василь. — Тут виводяться журавлі, дикі качки і дикі гуси.

Я в захопленні ворухнувся на носку човна.

— Мають тут гнізда? А яйця?

— Великі яйця, Хведю, такі як свійські гуски. — А чи вовки тут...

— Вовки живуть тут тільки зимою, коли замерзлі болота. Тепер вони лазять по сухопуттях, по корчах неподалік від сіл. Не бійся, Хведю, вовків тут нема.

— А вивірки?

— Є тут вивірки, стрибають на градах.

— А що це таке гради? — поспитав я, наївно дивлячись йому в очі.

— Ну, ти ще багато чого не знаєш. Як будемо вже на місці, сам побачиш. Це такі великі горбки між лісистими болотами. Бачиш он тут, . — показав рукою на гущавину вільхи, підшитою лозами, — це вільха і вона росте на болотах, але на градах її не знайдеш, бо там ростуть граби, клени, дуби і сила-силенна ліщини.

— Гей, Василю, а чи далеко ще до прісті? — озвався Цуха.

— Ні, вже близько, — впевняв брат.

Ще пхалися проти течії і тоді Василь постернував човна до лівобічного берега, густо покритого лозами.

* * *

Смужка води, над якою сплелися похилені лози, таємниче бігла від каналу в гущавину лісу. Всі ми прикуцнули між бортами; позаду Василь попихав човна веслом. Лоза здирала нам шапки, шарпала спини, але човен далі і далі поринав у непроглядному плетиві лозових хащів. Потім ми допхалися до водяної галявини; була зелена від різаку. Прямували ми серединою, де більше було води. Нарешті добралися між стрімкі і розріджені стовбури вільхи. Між ними в'юнкою лінією вилася прість. Човен тут швидше рухався вперед. Веслярі тепер частіше розглядалися і я догадався, що вони шукають відоме їм підвищення, до якого б могли причалити. Ще минули якусь галявинку, просунулись повз буйні кущі лози і увігналися носком на плоскість підвищення. Було воно поросле низькою і дрібною травою. Коли стати на ній, під стопами чулося вогкість.

Цуха перекинув через плече свій мішок. Василь вийняв із торби два гострі ножі й одного дав мені. Потім всі ми подалися в лози. Брат Василь попустив паса на животі, звелів те ж саме зробити і мені. За хвилину ми вишукуватимемо стрункі, без галузок, лозові прутики, олиствлені чубки будемо зрізувати, потім розколюватимемо їх на дві рівні половинки і здиратимемо з них "полосся", чи пак лико. Кінці лика застромлюватимемо за пас і так вони тягнутимуться за нами, а ми шукатимемо нових прутиків без галузок.

Як тільки ми минули підвищення, ноги наші поринули до колін у теплій весняній воді. Спершу ми трималися купи, але потім Цуха відлучився від нас і попрямував до великого лозового куща. Я з братом скрутили ліворуч. Обабіч нас, і перед нами — оголомшуюча густота лоз. Сиваві галузки з зеленим подовгастим листям легенько мерехтіли від подуву вітерцю, паморочили нас своїми пахощами, в яких чутна була вогкість від випарів. Я помічаю, що Василь справився вже з п'ятьма прутиками, а я ледве здер лико з одного. Ми рухаємося далі, розглядаючись. Мене чомусь кортить заглянути до правобічних кущів; я впевнений, що там знайду багато прутиків.

— Тільки не відходь, Хведю! Як я свисну, це буде знак, що треба поспішати до мене. Чи чуєш, що тобі кажу?

Я й без його пояснень знаю, що мені треба не відставати від нього. Та щось мене все кортить до правобічних кущів. Василь побрід далі, а я "зашився" в буйному лозовинні, вибираю найкращі прутики і спішно здираю з них лико. Мені дуже хочеться надерти багато "полосся"; я вже про ніщо не думаю і орудую ножем з усією відданістю, щоб здивувати брата. Я йому докажу, що потраплю не гірше від нього працювати, хай знає, що з мене справжній парубок. За моїм пасом уже чимало застромлених кінців "полосинок"; тягнуться за мною вужами по воді і я гордий, що потраплю виконувати працю дорослої людини. А кущі ніби оманливі чаклуни: владно надять мене то тут, то там, та все далі і далі від брата Василя.

— Ваасиилю! — кричу я для певности. Чую різкий свист. Він не далеко і це мене тішить. Посуваючись від куща до куща я побачив на галявині велику купину з галузистим молодняком вільшняку. Купину оточує глибша вода. За купиною помічаю лози. Мені не хочеться обходити її і я прямую навпростець. Та коли я наблизився до купини, з великим галасом випурхнула з неї качка. Повисла над верховіттям лісу і потім розпачливо почала кружляти над моєю головою. Тоді розхиляю галузки вільшняку: по середині купини гніздо з яйцями, вимощене пухом. Хоч я був ще малий, але знав тутешній неписаний закон: коли яйця засиджені, не вільно їх брати. Той, хто нищить засиджені яйця диких качок, допускається смертельного гріха. Але мені вільно "випробувати". Я беру одне яйце і притримуючи долонею занурюю його у воду. Яйце перевернулося тупішою опуклиною до гори і не потонуло. Це був знак, що було засиджене. Кладу його назад у гніздо, прикриваю пухом і тоді знов:

— Ваасиилю! — Тиша. Я ще дужче: — Го-го, Ваасиилю!

Десь здалека долинув до мене свист. Це мене трохи занепокоїло. Спішно спрямовуюсь у напрямі братового свисту. Аж тут знов приманливі кущі з безгалузистими прутиками. Хвилевий неспокій відступає від мене і я знов орудую ножем, А лози, пишні, стрімкі, та все втікають у західньому напрямі надячи мене. На пасі, на животі, відчуваю тяготу лика. Незмірно це мене тішить, але здається мені, що все цього ще мало. Аж раптовно за крайнім кущем кидається мені у вічі трав'яста гола плоскість. На ній сила-силенна щавлю. Не надумуючись рву щавель і кладу до шапки. І думаю про маму. Якого ж борщу наварить вона! Забарвить його сметаною; всі їстимуть мляскаючи губами і хвалитимуть мене. Рву його жменями і швидко наповнюю шапку. Тоді знов кричу:

— Го-го, Ваасиилю! — Тиша. Я ще звучніше кричу, далі тиша. По тілі проковзнувся морозець.

Швидко повертаюся на схід сонця, бо мені здавалося, що раніше звідти долинав до мене свист брата. Але, як я опинився між вільшняком, ніздрі мої прорізав їдкий сморід. Розгортаю перед собою галузки і здрігаюся. Під кущем лежав здохлий вовк. Лежить тут, видимо, від зими. Затулюю рукою носа і дивуюся, яким чином вовка тут надибала смерть. Може здох від старости, а може поласував отрутою десь поблизу якогось села. Мерщій утікаю від вовчої падлини, прямуючи на схід сонця. Ще і ще гукаю брата, але свисту не чути. Страх непокоїть мене гостріше. Пробиваюся густою смугою вільхи, потім лоза, потім знов густі стовбури вільхи. І ось виросло переді мною якесь узгір'я настовбичене криластими грабами, стрункими ясенями, розложистими дубами. По листях впізнаю різні дерева. Під стовбурами густота ліщини. "Це града, це града", думаю впевнено. Тут нема ні вільхи, ні лози, навіть берези не видно. Так, це града. Пробиваюся ліщинням, зупиняюся і наслуховую. Цілком близько від мене тріснула галузка. Сторожко дивлюся між галуззям туди, звідкіль чутний був тріск галузки. Під грубим кленом помічаю серну. Чухралася шиєю об кору стовбура. Я ступив пару кроків уперед. Почула, либонь, шамшіння галузок, бо насторожилася. Витягла шию з настовбиченими вушками.

— Шут-шут, красунько, не бійся, я тобі не ворог.

Серна рвучко підстрибнула вгору і відбившись задніми ратицями, блискавкою зникла в гущавині. Пробиваюся мовчки хащами; за мною тягнеться лико, в руках перед собою тримаю шапку із щавлем. Знов зупиняюся і надслуховую. Скрізь тихо, але страх гадюкою підсувається до серця. Усвідомлюю собі, що я в цій пущі сам, неозброєний і безсильний. Єдина зброя це ніж з дерев'яною "колодочкою", І от знов долинув до мене ніби тріск галузки, цього разу десь з верховіття. Може від вивірки? Тихцем посуваюся між стовбурами і задираючи голову нишпорю очима по коронах дерев. Мені щось легенько шпигнуло в серце; здалося б наче, що хтось зачаївся на якомусь стовбурі, вліплюючи в мене свої сліпаки. Так, передчуття були правдиві. З поблизького дуба стріляли в мене жовтаві вогники. Це був рись. Куцими лапами сперся в сук, з нашорошеними вухами сторожко слідкував за мною своїми дикими очима. Відчуваю, що щось стиснуло мене за горло. Підсвідомість нашіптує, що мені треба втікати з гради, втікати на болота, в лози. Рись подібно як кіт боїться води. Тихцем поступаюся на край гради, далі і далі, і по пояс уганяюся у воду між лозами. Ще наслуховую, важко сапаючи. Ні, рись напевно не матиме охоти гнатися сюди за мною. Простую баговинням і потім знов гукаю брата. Замість свисту десь здалеку прорвався глухий стріл. Це напевно стріляє Цуха. Бреду підбадьорений туди, звідкіль донісся стріл. Ґрунт під моїми ногами міняється. Ось куп'яста смуга з вільшняком, під стопами, чую твердь, але за вільшняком розкидані миршаві верби; тут ноги грузнуть і я з натугою витягаю їх з муслистого тіста. Праворуч від мене града, але я її тепер боюся і прямую розрідженим вербняком. За вербняком струнчиться лан рогозу. Я знаю, що там, де росте рогіз, небезпечно йти. Але мене кортить перебратися через цей рогіз до стіни вільхи. Де вільха, нема драгви. З великим зусиллям добираюся до рогозу, грунт під ногами дрижить. Між рогозом помічаю гладінь зеленого моріжку. Хоч я і не досвідчений, але знаю, що це за моріжок. Це тонка оболонка трави, яка під ногами здувається ніби подушка, під якою мулиста безодня. Поступаюся назад з рогозу, замашистим півколом обходжу його і щасливо продістаюся до стіни вільхового лісу. Зупиняюся важко дихаючи, і ще раз:

— Го-го, Ваасиилю!

Кричу розпачливо, кричу з великою натугою. Десь із-за ольхової стіни долинув до мене слабкий свист. Прямую одушевлено між вільховими стовбурами. Частіше зупиняюся; Василь безперебійно дає мені свистячі сиґнали. Мірою мого прямування чую їх виразніше. І нарешті:

— Я тут, Хведю!

Слава Тобі, Господи, я вже недалеко від брата. З неслабнучою наснагою біжу на цей голос; звучить він у моїх вухах ласкаво і мило. Василь безупину кличе мене і я біжу, біжу відчуваючи в серці наростання радости. Аж ось ніздрями ловлю запах диму. Це напевно Василь з Цухою варять обід. Так, вони напевно приготовляють юшку із щупаком. Ще трохи, ще і я вже бачу між двома лісковими кущами, на краю гради, полум'я з ватри. На ватрі стоїть чавунний казанчик.

— Ах, мурза ти, мурза, Хведю! — зустрів мене докорами Василь. — Я ж казав тобі не відбиватись! — Прикликав мене до себе і вхопив пальцями за вухо, але замість сіпнути, пестливо поплескав по щоці. — Добре, що не згубився.

Незабаром ми всі прийнялися їсти юшку. Черпали ми її з казанчика дерев'яними ложками, закусуючи хлібом. Цуха голосно сьорбав, жував кусники риби, ості випльовував і час до часу мугикав собі під носом щось, либонь, пригадуючи. Я почав розповідати про свої пригоди. Вістка про серну запалила Цухові очі хижацькими вогниками, рись з жовтими сліпаками насторожив брата.

— Добре, дуже добре, що ти втік у болото, Хведю, — хвалив мене брат. Поглянув на Цуху і кивнув до мене головою, щоб я йому приглянувся. Той спеціяльно підвівся на ноги, щоб краще було видно його колошні. Щойно тепер я помічаю, що колошня на правій нозі була розпорена між стопою і коліном. Під розпіркою була довга царапина з набіглою кров'ю. Здертий був тільки нашкірень, кров не текла, а тільки заціпеніла у формі кривої лінії.

— Ох, Хведю, мав я сьогодні, мав тарапати. Узяв мене за руку і повів туди за кущ. Те, що я побачив, оголомшило мене. Під кущем лежав дикий вепер. Лич був цілком розторощений, тільки ікли врилися в землю.

— Тягнув, бестію, за ноги сюди, — хвалився Цуха.

— Ти його застрілив? — захоплено питаю.

— Це воно, як би то сказати, вепер ухитрився поповнити самогубство, — шкробався по чубі Цуха. — То, Хведю. святий Гавриїл мене врятував, — далі шкробався по голові.

Цуха мав більше щастя, аніж розуму. Те, що я почув, скидалося на байку, чи просто на якусь фантастичну вигадку. Василь уже все знав до дрібниць, але ще раз радо слухав Цуху. Затинаючись і без потреби мугикаючи басом, він розводився докладно над своїми сьогоднішніми "тарапатами".

— А то йду я градою, он там, — показав рукою на схід. — Там тягнеться між багнами града, а дуби які, а граби, а ясень! Тримаю в руках відбезпеченого обріза і хочеться мені наткнутися на серну, чл на борсука, чи взяти на мушку тетерю, бо тут, на градах вони водяться. Аж чую, що якісь малі тваринки шмигають переді мною під кущами ліщини. Може ласички, може горностайчики, бо я знаю хто шмигає? Аж нарешті бачу, що це пасясті поросятка. "О, Христе назаренський!", подумав я собі тривожно. Треба рятуватись. Бо як є тут поросята, напевно десь поблизу крутиться їхня мама. А самиця, Хведю, та ще й з поросятами, повалить з ніг і вовка і навіть ведмедя. А тут чую напроти мене щось стиха рохкає і ломочеться. Крізь галузки помічаю цього ось вепра. Настовбичив ікли і пре просто до мене. Я мерщій дряпаюся на дуба, а він уже й зачепив мою колошню. Дрри! рветься матерія, а я вище і вище дряпаюся. Мій обріз виковзнувся мені з рук і лежав під дубом. А вепер злюще хропе і намагається стрибати на стовбур, чіпляється ратицями за кору і безсило сповзає додолу, знов плигає і сковзається. Потім обнюхав обріза, личем перевернув його, доторкнувся ніздрями вильоту цівки і почав штовхати, обріз злегка посувався, а він підштовхував далі. І сталося те, чого я не сподівався. Коли він так підштовхував, язичок зачепився за корінець. Баах! струснуло лісом. Поглядаю під дуб, а вепер облявся юхою. Заквичав, коліна заломилися й обсунувся боком на мох. Ось бачиш, як воно все сталося. Святий Гавриїл махнув десь там під сонцем мечем і звелів дурному вепрові штовхати личем цівку мого обріза. А цього м'яса вистарчить нам на пів року. А цей обріз, Хведю, гупає ніби гармата. Мало мене не оглушив на дубі.

Він потім з Василем перевернули вепра горічеревом і почали здирати з нього шкіру. Був це самець, що, видимо, разом із самицею сторожили малят. Ця чинність давалася їм легко. Потім випатрошили, бебехи відкинули на бік і м'ясо поділили на рівні половини. Цуха запакував свою пайку до мішка, мені передав лико з обрізом. Натужився і закинув мішок за плечі; Василь свою половину мав у торбі. Так ми в трійку рушили шукати човна. Але відразу ж за градою під тягарем мішка Цуха загруз у болоті по пояс. Хотів видряпатися, але помітив, що ноги його грузли ще глибше в мул. Тоді скинув із плеча мішок і він до половини поринув у брудній воді. Після короткої ходи і Василь переконався, що не вистачить йому сил під таким тягарем добратися до човна. Тоді вони вдвійку взяли Цухового мішка і пішли баговиннями у західньому напрямі, залишаючи мене на стійці. Цуха пояснив мені, як маю орудувати обрізом, коли виникне якась небезпека. Та на щастя мене ніхто не тривожив. Незабаром вони вернулися і понесли до човна нашу пайку. Коли вернулися ще раз, над моєю головою засвистіла крильми дика качка. Я вицілився і стрілив. Страшний згук молотом ударив мені в голову. Замість у качку, куля помчала кудись у порожнечу, а я від поштовху обріза перевернувся і горілиць гепнув у болото. Василь підвів мене і звелів рухати правим плечем.

— Ну, суглоб не зрушений, — втішився. — Коли хочеш стрілять, приклад кріса треба міцно притиснути до плеча, — теплим голосом пояснював мені.

Взяв мене під лікоть і повів болотом до підвищення, до човна. Сонце вже давно сповзло із зеніту і повисло над західнім обрієм. Над лісом ширяли шуліки з розпростертими широко крилами. Вище верховіть стрілами зринали та опадали пекачі, дрібно стрекочачи дзьобами, десь із гради погрозливо мугикав пугач. А наш човен швидко рухається за водою каналом. Цуха задер голову і затягнув басом: "Ой коли ж то вечір та й повечоріє, коли ж моє серце та повеселіє... " Тужлива ця пісня з розтяжною мелодією котилася плесом каналу і далеким гомоном відбивалася десь глибоко в Колоденських лісах. Між моїми ногами на передньому носку лежало скручене лико, а на ньому шапка із щавлем. "Ну й борщу ж мама наварить!", думаю і зиркаю на торбу з м'ясом що на кормі, під сидженням брата Василя. Прощаючись у духу з чарівним лісом, мені до болю було тужно за мамою, що десь там за Стиром, за пасовиськом Маковищем, чекає й виглядає нас.

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 822 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017