Субота, 16.12.2017, 12:54
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
До тебе світе ... [34]
До тебе світе ... Українська література Берестейщини: Проза. Поезія. Публіцистика / Упорядкув., передм., тексти біогр. Цвида А. - К.: Український Центр духовної культури, 2003. - 544 с.
Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання [21]
Федір Одрач, Наше Полісся [1]
Книга друкувалась трійчі: 1955, Вінніпег; 2002, Бересть; 2002 "Пам'ятки України". Текст взято з часопису "Пам'ятки України"
Різне [14]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 134
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Файли » Книги » Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання

А15 (ч.1) ПРИГОДИ В ЛІСІ
[ ] 20.09.2009, 20:56

Коли Микольці завершилось дев'ять років, його мама спекла торт і чекала на чоловіка, що працював у шахті, неподалік від оселі Лякомбо, що була розташована під лісом. Назву цю дали італійці, яких тут була більшість і які з перших днів її постання завели італійські порядки. Безліч було тоді шахтарських, новостворених осель у Пенсильванії. Як тільки закладалися десь шиби, відразу ж виростали коло них манюнькі дімки шахтарів. Лякомбо відрізнялося від інших шахтарських осель тим, що тут було завжди гамірно, завжди чутні були співи перемішані із суперечками, чи просто сварнею.

Пишний торт із дев'ятьма свічечками Ганна поставила в "айсбоксі"; довготелесий чех Чепічек підсилив його льодом у ранніх годинах; матиме він силу прохолоди аж до завтрішнього дня. Хай но мине п'ятнадцять хвилин по п'ятій і тоді батько Микольці, а чоловік Ганни, плечистий Никодим, переступить поріг власної хати, помиється, можливо що й поголиться і от тоді всі і засядуть за стіл покритий білим обрусом. Ганна довгим ножем виділюватиме кожному шматок торту, після того, коли хлопець "одним духом" згасить дев'ять свічок. Хоч і врочистий був це день для Ганни, але ще від ранку чомусь невесело їй було. Щось загадкове і тяготне звалилося наче б їй на груди і досадливо тиснуло серце. Поглядала часто на годинник, бралася за підручну роботу, але якась хвилююча нетерплячка виводила її на двір і тоді вона линула поглядом у чисте поле, де бовванів на рівнині шиб із великим ліфтовим колом.

"От і налягла ж якась мара на душу", подумала собі. За хатиною, в городі, Микольцьо "стріляв" з рогатки у ворон, що підкрадалися до квочки з курчатами. Двоє курчат чорнухи вже вкрали минулого тижня і тому хлопець був їх непримиримим ворогом. І раптом тишу прорізала сирена. Гудок був заносистий, вривчастий. У Лякомбо відразу ж зчинилася метушня. Італійки підняли несамовитий лемент. Усе, що могло рухатися, кинулося в чисте поле, до віддаленого шибу. Італійки голосно і розпачливо викрикували імена своїх чоловіків. Бігла з ними й Ганна з прикрими передчуттями. А шахтарська сирена безупину кидала в простір тривожні виття, сповіщаючи всю околицю про велике нещастя, що сталося десь глибоко в підземеллі. Ганна помітила, що молоді шахтарі, в брезентових комбінезонах та в ґазмасках почали ліфтом спускатися в шахтарський кратер. Передчуття підповіло, що під землею вибухнув ґаз. Якщо її Никодим працював у загроженому місці... "Пречиста Діво, Ісусе Спасителю — рятуй мого Никодима!" Передчуття не були оманливими. Під вечір молоді шахтарі в ґазмасках вивезли ліфтом на поверхню нерухомі, ніби закам'янілі тіла своїх колеґ. Між чорними від вуглевого пороху людськими подобами, Ганна впізнала свого Никодима. Лежав горілиць з розкиненими руками; сині його очі мертво дивилися в небо. Обсунулася на коліна, зложила молитовно руки і молилася. Тепер уже ніщо не було потрібне її Никодимові, тільки молитва за спокій його душі. Ні голосіння, ні розпачливі зойки, ніхто і ніщо вже не збудить його з вічного сну. Тут же, за її спиною заломлювали руки італійки, припадали коло своїх небіжчиків, верещали, кликали на поміч Пресвяту Трійцю і всіх святих, але Ганна наче б не чула цієї веремії безмежного розпачу. Знала, що для неї тепер залишилася тільки одна чинність — поховати дорогого небіжчика на кладовищі під лісом. Хай священик відправить панахиду і хай відправить труну з "вічная пам'ять... " І тут вона здрігнулася. Де ж шукати українського священика? В Лякомбо крім неї і сина не було ніодного українця; чула теж що й в поблизькому містечку не було українців.

Коли вже почало сутеніти, шахтарська каретка привезла мертвого Никодима в останнє до рідних порогів. І саме, коли дудодіння коліс замовкло перед хатою, на дорозі від лісу появилася трохи пригорблена постать ченця. В руці тримав костура, через плече була перевішена брезентова торба. Обличчя мав поморщене від старости і загоріле від частих мандрівок на сонці і вітрах.

— Мир тобі, дочко! — зробив рукою хрест у повітрі.

— Сам Бог милостивий привів вас сюди, отче,

— крізь сльози привітала Ганна несподіваного дорогого гостя.

— Мир тобі дочко! — знов озвався чернець.

— Він дав йому життя, Він і забрав його до себе — показав рукою на небіжчика, — всі ми підемо у вічність, усі, дочко.

— Хто ж ви будете? отче?

— Місіонар-мандрівник. Блукаю по світі з хрестом і Божим словом. Вишукую наших людей по різних закутках цієї велетенської землі і несу їм слова потіхи. Багато доріг зміряли мої старі ноги.

На другий день чернець поховав Никодима. Ще погостював у Ганни зо дві години і погладивши по головці хлопця, неспішною ходою подався на захід. Ганна з сином супроводили його очима і надіялися, що він ще колись загляне в їхні пороги.

Так то день уродин Микольці позначився смертю його батька. День уродин його дев'ятиріччя визначив йому сирітство, а його мамі накинув претяжку долю вдовиці. Он, на маленькому кладовищі під лісом залишилася для нього і для його мами заквітчана могила, де вони кожної неділі моляться за спокій душі покійника. Ще недавно весела їхня хата, тепер перетворилася ніби в домовину. Життєрадісна і жартівлива Ганна, тепер поринула в задумливу мовчанку. Хлопцеві довгий час здавалося, що чує тяжкі кроки свого батечка на стежці, за хатою.

* * *

Хоч сум і непосильні терпіння, здавалося, ніколи не розлучаться з Ганною, та життя мало свої закони. Жалобою і горем не переореш моря — треба ж подумати про хліб щоденний. Никодим помер, зате вона ще між живими. Зрозуміла, що тепер настав для неї час великих турбот і праці. Довго не надумуючись, почала прати білизну для самітніх шахтарів. Її руки вкоротці порепалися від хльорки та мила. Брала теж до дому і шитво; засиджувалася ночами з голкою в пальцях під електричним ліхтариком. Хлопець деякий час приглядався матері і дивувався, чому вона не спить. Теж і помітив, що мама тепер рідкіше давала йому центи на "айскрім". Зрозумів, що в мами нема грошей і тому вона працює ночами, щоб він, Микольцьо, мав що їсти.

— Мамо, — озвався він із свого ліжка десь перед дванадцятою вночі.

— Що синцю?

— Я не хочу масла до хліба, я буду їсти тільки хліб і запиватиму кавою. А ти, мамо, лягай спати.

— Спи, Микольцю, спи. Доки твоя мама живе і працює, матимеш і хліб, і масло, і молоко.

Але хлопець не міг заснути. Дитяча голова почала снувати пляни. Предивними малюнками з'явилися в його уяві якісь пригоди, якісь події, в яких він був першою особою, що здобуває великі скарби і потім садовить свою маму у високий фотель, точнісінько такий, на якому відпочиває менаджер Ґейскел вільними хвилинами. Та буйність фантазії в дитячій голові поволі розвіялась і він почав тоді реальніше задумуватись, як би то помогти своїй мамі. Перше, що йому спало на думку, це впроситися до праці в домі менаджера Ґейскела, що мав худющу жінку, яка з ніким не говорила. Одного дня вибрався на край Лякомбо, де пишалася вілла із заквітчаними клюмбами. Несміливо подзвонив і чекав коло дверей на появу пані Ґейскел. По хвилині двері відчинилися і пані Ґейскел стояла вже ніби тичка між одвірками з кучерявою головою та байдужим поглядом сірих очей.

— Я... ласкава пані — сирота, — почав вривчасто хлопець. — Я можу скопати вам город за задньою терасою; вмію полоти квіти...

— Ти ще замалий до такої роботи, хлопче, — байдуже сказала пані Ґейскел. — До речі, цю чинність виконує в мене наймичка.

Вона звеліла хлопцеві почекати, сама подалася до вілли і потім вернулася з "кводром" у простягненій руці.

— Я не жебрак, ласкава пані, — трохи обурено нашорошився хлопець.

Пані Ґейскел уважніше поглянула на нього.

— Бери, коли тобі даю. Я тебе і не вважаю за жебрака. Ну, чого отягаєшся?

Вона майже силоміць ткнула срібну монету до рук хлопця і повернулася до нього плечима, лагодячись переступити поріг. Але Микольцьо набрав у легені повітря і трохи посапуючи, заявив:

— Як хочете, ласкава пані, я застрілю дикого голуба і вам принесу. Вмію я теж і горобців ловити, ворон стріляти, ховрашок теж потраплю стріляти.

— Ти маєш рушницю?

— Ні, я маю рогатку. Тільки натягну ґуму і — баах камінчиком...

— Ах, он який ти мисливець! — зичливіше посміхнулася пані Ґейскел.

Вернувшись до дому хлопець віддав мамі срібну монету і потім знов почав снувати пляни. Вибрався під ліс, заклав руки за спину, точнісінько так, як колись робив його батько, і ходячи туди і назад укладав плян свого діяння на завтрішній день. Перша невдача у пані Ґейскел трохи його онесмілювала, проте жваво навівалося до його голови чимало імен та прізвищ: Чепічек, Деля Рош, Артуро Даніні. Якраз зупинився думками на Артуро Даніні, торговцеві прерізними дрібними товарами. Присадкуватий італієць, з півнячим носом, з вирячкуватими чорними очима, був відомий широко й далеко в околиці. Лазив він від хати до хати з милом, з панчохами, з люстерками, гребіньчиками, жіночими підв'язками, шпильками і Бог зна ще з чим. Продавав чи перепродував курки, крілики, фазани і навіть ворони, яких італійці поїдають з великим апетитом.

У ранніх годинах хлопець побачив його на ґанку миршавенької хатини. Сидів на бігуновому старенькому кріслі, гойдався і співав якусь італійську пісню. Коло його дому валялися якісь порожні консерви від сардинок, якісь клапті затовщеного паперу; було тут брудно і непривітно.

— Здорові були, пане Артуро, — улесливо почав хлопець. — Коли я он проходжу сюдою, не можу намилуватися порядком коло вашої хати. Всі ми знаємо, що Артуро Даніні найчесніша і найпрацьовитіша людина в Лякомбо.

Вирячкуваті очі торгівця грізно вибалушилися.

— Ти ще мале паця, щоб глузувати зі старших. Якщо порядку чорт ма коло моєї хати, світ ще не завалиться, зате маю порядок ось тут! — гордовито ляснув долонею в своє чоло. — Хто ж тебе навчив так гарно брехати, мурзатенький Ніко?

Хлопець соромливо потупив додолу очі. Усвідомив бо собі, що справді наговорив багато дурниць. Краще було б обминути "порядок" і підійти до торгівця з іншого боку.

— Ну, піднеси вже свою лепетинку, не соромся. Я знаю, що ти син чесного шахтаря. Твій батько втратив життя в підземеллі, згинули там і Ґарсія і Петро Дуче, і Паольо Попоні і поляк Вжонтек. Тому то я не кваплюся туди, де біси пускають ґаз і де звалюють брили каміння на голови бідним шахтарям. Дяка Богові, маю голову незатуманену — потрапить промишляти. — Помовчав хитро водячи очима по хлопцеві. — Ну і з чим же ти приходиш до мене, Ніко?

— Я знаю, що вам дуже смакують ворони. Як хочете, можу вам їх наловити.

— Ти потрапиш ловити ворони? — засміявся тенорком Артуро. — Ти думаєш, що чорнуха така дурна, щоб потрапити в твої руки?

— Не журіться. Я вже дам собі раду. Чи купите, як вам принесу?

— Звичайно, що куплю. Як принесеш товар, тоді й договоримося.

* * *

Від Артуро хлопець побіг до Чепічка. Жив чех на південному краю Лякомбо в невеличкій хатині помальованій жовтою фарбою. Побіч хати мав стайню, де тримав гнідуна з великими білими копитами. Розвозив ним по селі лід, збирав старий одяг; привозив з містечка хліб, молоко, городину, овочі. Микольцьо застав його в стайні. Міцною сталевою щіткою чесав гнідунові спину, мугикав щось під носом і здивовано випростався, коли побачив у дверях хлопця.

— А тобі що треба, гоху? — перекозюбив подовгасте обличчя, — Чи не будеш ти з тих, що мого Рябчика дразнять і обкидують каміньчиками, коли мене нема вдому?

Пес, що був за стайнею на ланцюгу, ніби зрозумів свого пана і почав гарчати,

— Чуєш? Він уже тебе знюшив. А що буде, коли я його спущу з ланцюга?

— Я ніколи не дразнив вашого Рябчика, — трохи налякано сказав хлопець поступаючи ближче до подвір'я. — Коли я йшов до вас, я не думав, що ви лякатимете мене своїм Рябчиком.

— Он який ти! Чий же ти будеш?

— Син удови Ганни. Мій тато там, під лісом лежить у могилі.

— То це ти Никодимів? Ну, ну, не лякайся. Я не знав, що ти син чесного шахтаря, землиця чужа хай йому буде легка на віки вічні. Що ж ти хочеш від мене, гоху?

— Трохи волосу з хвоста вашого гнідуна.

— Ах! — крутонув головою чех. — Он що тобі здумалося. Ти хочеш, щоб я скривдив свого коня?

— Кривда йому не буде, коли ви трохи вріжете волосу. Я потребую на сильця. Артуро Даніні приобіцяв, що буде від мене ворони купувати.

— Що ж твоя мама робить?

— Пере і шиє; шиє цілими ночами. Я теж хочу трохи заробити гроша, щоб було їй легше. Артуро казав, що купуватиме в мене ворони, коли я вловлю і йому принесу.

— Ах ті макаронярі! Всяку нечесть жеруть. Хвилину вдивлявся в хлопця, вийняв з кишені ножа і врізав жмут волосся з хвоста свого коня.

— Ну, так налови, гоху, цього чорного паскудства, хай макаронярі обжираються ним. Тьху, щоб ворони аж їсти!

Микольцьо подякував Чепічкові і кинувся до хвіртки. Тішився, що мав уже з чого зробити сильця.

— Незавидна доля сироти, — такими словами супроводив хлопця чех аж за хвіртку. Та як тільки той опинився на вулиці, трохи подалік від його загорожі, зупинив басовим покликом: — А ходи но до хати, гоху!

Микольцьо нашорошено вернувся побоюючись, щоб чех не відібрав від нього подарований волос. Але Чепічек дивився на хлопця лагідно, майже по-батьківському. Завів хлопця до комори, довго порпався в темному куті і потім дав йому голівку капусти. Хлопець подякував і кинувся знов за хвіртку. Але ледве він відбіг від загорожі, знов почув бас чеха.

— Капуста, гоху, призначена на суп, а огірок, це вже король салатки.

І ткнув до рук хлопця великого огірка. Микольцьо ревно подякував за добродійства і знов кинувся до хвіртки. Але чех ще його прикликав і дав три голівки цибулі.

— Без цибулі, гоху, суп, чи м'ясо має тільки чверть вартости. Сос без цибулі, це люра, що не смакувала б навіть моєму Рябчикові. Ну, так біжи вже до своєї мами.

Але це зупиняння і прикликування, видимо, йому дуже сподобалося, бо ще і ще звав із-за хвіртки до себе хлопця і нарешті відпустив його з великою помаранчею. Микольцьо приніс усе це додому, поклав на столі і радісно дивився на свою маму.

— Боже мій, де ж ти взяв стільки добра, синочку? — сплеснула в долоні Ганна.

— Від Чепічка, мамо.

— Від Чепічка, від цього скупаря? — не вірилося їй. Час бо був прикрий, щоб хтось розщедрився такими аж дарами. Пенсильванія бо переживала грізну кризу; скрізь вешталися безробітні і навіть голодні.

— Вкрав це ти, Микольцю? Признайся.

— Ні, я не вкрав. Це від Чепічка.

— Вижебрав?

— І не вижебрав. Як не віриш, поспитай мамцю у Чепічка.

— Ах, ти мій єдиний, дорогенький! Он як мамі помагаєш. Гаразд, я поспитаю у пана Чепічка. Якщо це не так, як ти кажеш, я буду плакати, Микольцю.

Але хлопець дивився на неї з такою безмежною щирістю, така правдомовність пробивалася з його личка, що Ганна навіть засоромилася із свого підозріння; притулила хлопця до своїх грудей і думала: "З такою дитиною ніколи не пропаду. Що ж буде з нього, коли він виросте?"

Ще того ж дня Микольцьо пороставляв сильця в городі, за хатою. Десь роздобув полови, розтрусив по землі і невеличкими кільцями поклав сильця прикріплюючи їх устромленими патиками. Коли на другий день рано вранці прокинулася Ганна, почула роздирливий вереск ворони за хатою. Збудила сина і вони обидвоє виглянули на город. Поблизу тину, де було найбільше полови, розпачливо борсалася чорнуха. Прудко махала крилами, відбивалася вільною ногою від землі, щоб злинути вгору, але друга ув'язнена нога цупко була зашморгнена в петлі; широко роззявляла дзюб і верещала, прочуваючи для себе лихо. Хлопець увіпхав її до мішка і мерщій побіг до Артура. Гандляр якраз їв сніданок. Його жінка, низенька і носата, прислуговувала йому.

— Маю, пане Артуро, ось тут, у мішку. — Хлопець був захеканий і щасливий.

Але Артуро не квапився вставати від стола; продовжував жувати хліб, неспішно попивав чорну каву і тільки раз, ніби знехотя, зиркнув на мішок, де вовтузилася чорнуха.

— Ти спритний хлопець, Ніко, — сказав він потім, уставши від стола. — Де ти її вловив?

— Я маю таке місце. — Як ти її вловив?

— Це вже моя таємниця, пане Даніні.

— Бач який хитрун. Ну, гаразд, вийми цю ворону, тобто.

Микольцьо розхилив мішка і почав обережно виймати ворону. Міцно стиснув її обабіч руками і так тримав перед гандлярем.

— Спритяр з тебе, Ніко, — ще раз похвалив гандляр. — Я в тебе її куплю, а ти ще і ще принось. Ось тобі десять центів.

— Тоді я її пущу на волю. Десять центів... Ні, ні, за таку ціну не можу продати.

Хлопець навіть поступився до порога з явним наміром подарувати вороні волю. Але Артуро зупинив його.

— Гаразд, я тобі дам двадцять центів, Ніко, а якщо ще більше захочеш — вижену тебе з хати з цією твоєю вороною. Коли б я особисто не любив воронячого м'яса, не дав би за неї і п'ять центів.

Він вийняв з кишені сакву, відвернувся від хлопця плечима і побрязкував нікляними монетами. Потім передав п'ятицентівками вмовлену суму.

— Чортяки, вони в Европі крякають, а тут гавкають по-собачому — тримав уже крилатий набуток під пахвою. Лагідно провів долонею по пернатій голові. — Ну і по яке лихо тобі знадилось у петлю? Сумирненька ти в мене, не борсаєшся, знаєш до кого потрапила.

Ще провів долонею по пернатій голові. Ворона підозріло зіщулилася і цілком несподівано прудко клювнула в руку гандляра. Той засичав з болю, бо воронячий дзюб, ніби шило, пробив йому шкіру. Артуро зопалу хотів поправити праву руку, щоб провчити крикливу розбійницю, але сталася несподіванка: ворона виковзнулася з-під його пахви; шугнула крилами і з розгону кинулася до вікна. Скло не витримало; гучний брязкіт прикликав з кухні господиню. Артуро підняв лемент і вхопився розпачливо руками за голову тоді, коли ворона була вже за вікном. Вибіг на двір і кричав до Микольці показуючи рукою на ворону, що стрілою мчала в повітрі до віддаленого лісу.

— Ти не ворону, ти біса приніс, Ніко! Вона побила мені вікно, покалічила руку і втікла. Якщо додам п'ятдесят центів за побите вікно до двадцяти центів, які я тобі передав, то це буде аж сімдесят центів. За такі гроші моя жінка купила б шпаґеті на цілий місяць.

Микольцьо і собі линув зором за втікаючою вороною. Коли б не вирвалася з рук гандляра, носата жінка Артуро напевно відрізала б їй голову. Линучи все ще за вороною, що вже маленькою цяткою позначилася над лісом, йому стало на душі чомусь весело. Приємніше, все ж таки, чорнусі гуляти на волі, аніж лежати спеченою на столі перед носом гандляра.

— От і бачиш, що сталося! — недоброзичливо озвався до хлопця Артуро. — Що ж тепер буде?

— Беріть назад свої гроші, пане Даніні. Справді вам сталася кривда.

Гандляр вибалушив очі і пильно вдивлявся у хлопця.

— Он який ти чеснотливий, Ніко! Ні, я гроші від тебе не візьму, ти їх чесно заробив. Стався просто випадок і на це нема ради. Якщо ти вловиш ще одну ворону, тоді продасиш для мене за п'ятнадцять центів. Згода?

— Я ще не знаю, пане Артуро. Боюся, що вона розкаже всім воронам що сталося і вони побояться заглядати до нашої оселі.

— Ну, ну, дурниці говориш. Ворони — це нерозумні сотворіння. Вони ж не вміють говорити, а їхнього гавкоту і дідько лисий не зрозуміє. Як унадяться на чиєсь подвір'я, то й важко їх відігнати. До мене вони, шельми, не заглядають.

— А в нас від них нема спокою. Це, либонь, тому, що від нашої квочки два курчатка вкрали.

— От і бачиш, це шкідники. Це хижаки і треба їх нищити. Подумай тільки, коли б ті курчатка були курками і коли б жили, на другий рік яєчками вас пособляли б. А так все пропало, ніби камінь у воду. Пожиток для ворони, а для твоєї мами втрата.

* * *

Минуло зо три чи чотири дні, а хлопець чомусь не появлявся з новою вороною в Артура Даніні. Не видно його було і на вулиці між шахтарськими домами. Гандляр за той час вирушив на сусідні фарми із своїм крамом. Як тільки він повернувся до Лякомбо, не полінувався заглянути до дому вдови. Ганни якраз не було вдома, понесла кудись виготовлене шитво, зате хлопець щось майстрував у кухні на підлозі.

— От ти і не дотримав слова, Ніко, — докірливо озвався від порога гандляр. — Даремно я чекав на тебе у своїй хаті.

— Не прилітають уже більше, винеслися десь до лісу, пане Артуро, — виправдувався хлопець.

— І справді, від кількох днів не чути їхнього гавкоту. Ну, що ж, нема ворон, то може ми щось інше придумаємо, Ніко? Чи ти потрапиш ловити зелені жаби? За фунт жаб'ячих лапок дам тобі аж тридцять центів! Спробуй, хлопче.

Микольцьо з обридженням викривив губи. Чого доброго, ще може дорадити, щоб він ловив вужів та ящірок,

— Ви навіть жаби, вибачте, їсте?

— Дурненький ти, Ніко. Жаб'ячі лапки, це присмак, яким не погордував би мільйонер.

О жаби, жаби. Та запам'ятай тільки: зелені жаби. Ропухи добрі для вужів та лисів, а зеленухи для людей розумних із чутливим піднебінням.

Тридцять центів за фунт жаб'ячих лапок, це була велика спокуса для хлопця. Довго не надумуючись, погодився вирушити на "лови", як тільки сплете з лози кошика. Ще того ж дня побіг на узлісся, де було багато лозових прутиків. Нарізав їх об'ємистий оберемок і вернувшись додому заходився плести кошика. Спершу зробив із грубшого пруття основу форми кошів Чепічка, в яких той привозив городину та овочі в містечка, потім почав тонкими прутиками виплітати стінки. Ця штука давалася йому нелегко; народжувався кошик якийсь покручений і ледве тримався купи. Змарнував багато прутиків і мусів на другий день ще вирушити на узлісся Почав плести наново. Цього разу йшло йому легше. Кошик був форемніший, трохи навіть подібний до кошиків Чепічка. З вічком дав собі швидше раду. Прикріпив вічко шнурками, що правили за завіси; тепер уже сміло міг вирушати "на лови". Коли впіймає жабу і вкине її до кошика, напевно не втіче йому. Таким чином, мірою свого вміння, доконав того, чого хотів і не гаючись вирушив уздовж лісу до невеличкого ставка оточеного болотяними берегами. Ставок був трохи подовгастий і лівим крилом урізувався в ліс; праве крило було поросле низькою болотяною травою і луком закреслювалось у чистому оболонні. Хлопець закасав штани і босоніж почав скрадатися ближе до води. На ставку громадкою плавали дикі качки, потойбіч, із сивої лепехи, виринула дзюбаста голова кані. А тут, коло нього, ліворуч і праворуч кричали жаби. Микольцьо уважно нишпорив очима по траві. Трохи дивувався, що жаб'ячого реготу було так багато, а жаб майже не було видно. Аж ось, нарешті одна стрибнула косяком з-під його ніг. Хлопець кинувся за нею і вправно вхопив її пальцями. Гидка і слизька була вона, ця жаба, але пам'ятаючи слова Артура, він мерщій укинув її до кошика. З другою жабою впорався вже швидше. Меткий і чуйний, він чатував на стрибухи і використовував усі можливі моменти, щоб тільки якнайбільше їх упіймати. Нашорошено посувався вздовж води, скрадався з простягненими руками; жаби переважно втікали до ставка, тоді хлопець перетинав їм дорогу і нерідко в повітрі, ніби ластівка мухи, хапав їх у свої долоні. Під вечір очі його винишпорили під трав'ястою купиною товстеньку зеленуху. Розчепірив пальці правої руки і скрадався нечутно і обережно. Але жаба зміркувавши напасника стрибнула скісною лінією до води. Хлопець кинувся за нею, спотикнувся і ницьма простягнувся в болоті. Заляпаний мулом, з мокрими штанами, так він і опинився в домі італійця. Поставив кошика коло стола і весело поглядав на гандляра.

— Пів кошика, пане Даніні! — звучно заявив.

— Пів кошика зелених жаб? — перекосив голову гандляр. — І подумай тільки, — повернувся обличчям до своєї жінки, — і подумай тільки, он скрізь люди бідують, а тут під боком таке багатство. Йосипе назарейський, як вони в цьому кошику метушаться!

Нахилився, відщепив защіпку і навстіж відчинив покришку.

— Ах! — сполошено відскочив від кошика. — Ах, що я наробив!

Жаби прудкими стрибками почали вискакувати з кошика, потім урозтіч розбігалися по підлозі; розлізлися під столом, під шафою, під ліжком. Микольцьо спішно замкнув вічко з рештою жаб, розгублено дивлячись на спантеличене обличчя гандляра. Жінка Артуро, що вже нераз у житті розправлялася із стрибухами з гострим ножем у правій руці, жваво кинулася виловлювати непокірні тваринки. Вона по котячому виловлювала їх по всіх закутках, вправно стискала пальцями коло голови, ті сіпали тільки задніми лапками і потім покірних складала до великої миски. Як тільки впоралася з непокірними, зайнялася теж кошиком. Понесла його до кухні і потім дуже швидко вернула його порожнього Микольці.

— Як думаєш, Ґіна, скільки ваги можуть мати лапки всіх цих жаб? — хитро звернувся Артуро до своєї жінки. — Я думаю, що не більше півтора фунта.

Жінка мовчки притакнула головою.

— Ну, Ніко, так тобі належиться сорок п'ять центів. Сорок п'ять центів! За жаби стільки грошей.

— Ні, пане Артуро, до вашої ваги треба додати ще з півтора фунта, — вперся хлопець. — Я он ледве присмикав ці жаби до вашої хати, а ви визначуєте таку смішно низьку вагу.

— Мені жаби непотрібні, Ніко, я потребую тільки їхні лапки. А скільки ж ваги може мати пара жаб'ячих лапок? І якщо тобі невигідна ціна, яку я тобі намітив, можеш собі забрати це своє добро. Чи чуєш, Ґіно? Які тепер діти! Я йому аж сорок п'ять центів, а він ще й мудрує.

— Гаразд, я візьму від вас ці гроші, але вже більше не виберуся на лови, — з жалем почав хлопець. — Я знаю, що ви ошукуєте мене. Бог з вами, он як я змочився, навіть штани пірвав. Такий зарібок може бути добрий для індіян, що живуть у лісі, але не для мене. Я думав, що Артуро Даніні найсправедливіша людина в Лякомбо, але воно не так. Бувайте здорові!

— Почекай Ніко, почекай, — раптом зніяковів Артуро. — Коли ти добре задумаєшся, сам переконаєшся, що я тебе не хочу обдурити. Подумай тільки. — скільки ж може бути оцих жаб'ячих лапок? Але що ти аж до такої ось міри впираєшся, що ж мені бідному робити? Не хочу, щоб сирота думав, що я його обдурюю. Ось тобі ще п'ятнадцять центів. Уяви собі, за жаби ти заробив аж шістдесять центів! Якщо зможеш принести мені повен кошик, заробиш аж один доляр двадцять центів! Це, хлопче, капітал.

* * *

Коли Ганна побачила сина заляпаного, з пірваними штанами, аж зойкнула. Вже ось мала його картати, але коли хлопець передав їй шістдесят центів і розповів, як то він заробив ці гроші, вдова аж розплакалася.

— Ні, ні, ніхто в світі не має такої дитини, як мій Микольцьо, — гладила сина по головці.

Мамині похвали для хлопця, це була явна заохота далі промишляти з жабами. Знав він теж, що кожен цент у їхньому господарстві мав більшу вагу, аніж доляр для багатої людини. Упродовж тижня пронишпорив усі береги ставка, заглянув під кожну купину, під кожен кущик болотяної трави. Та улов із кожним днем малів. Жаби, видимо, зміркували, якого грізного ворога мають в особі Микольця, і тому тепер трималися подалік від берега, на ставку, вигріваючись на сонці, сидячи окраком на патлатих листях водних лілей. Микольцьо стріляв у них камінчиками з рогатки, та не мав з цього ніякої користи. Вбита жаба відразу ж скочувалася з листка і поринала у воду. Хлопець тоді почав розглядатися за іншими жаб'ячими оселями. Мандрував уздовж лісу напівніч, надіючись відшукати якесь озерце, якесь болото, чи навіть трясовиння. Та узлісся цілими милями було височинне, поросле кущами вільшняку та травою. Тоді узброївшись в рогатку, з повними кишенями камінчиків, почав заглиблюватись у ліс. Блукав по лісовій гущавині пильно зорячи траву між стовбурами; втягував ніздрями повітря, прагнучи відчути вогкість. Але ліс переважно був сосновий, пахло тут живицею і не чутно було вогкости в повітрі, а без вогкости не могло бути поблизу озерця, чи навіть болота. Блукаючи так по лісі, він одного дня опинився між розрідженими грубими стовбурами хвої. Зеленим густим килимом стелився тут чорничник; між зеленим лискучим листячком виглядали стиглі чорні кульки ягід. Хлопець відразу ж пригадав Чепічка і почав спішно зривати з гілок чорниці і кидати їх у кошик. Якщо назбирає повен кошик і принесе додому, Чепічек напевно добре йому заплатить. Нахилений повільно рухався вперед, чорні кульки вже покрили дно, а він обіруч зривав їх і тішився, що за годину матиме повен кошик. І справді чорниці на очах росли в кошику. По деякому часі хлопець випростався; кошик був уже повен. Як добре, що він сюди заблукав. У Лякомбо, либонь, ніхто не знає, що тут така сила силенна цінних чорниць. Він обов'язково мусить прийти сюди з мамою. Обидвоє можуть прибути сюди двома наворотами і заробити куди більше, ніж мама пранням та шитвом.

Розмишляючи так, раптом щось його ніби доторкнулося в плечі. Щось приховане в його єстві наче б підповіло, що тут він не сам, що тут хтось зачаївся і грізно дивиться на нього. Миттю повернувся взад і побачив під стовбурем хвої зеленкуваті очі гадини. Гадина дивилася на нього зосереджено; так вона напевно потрапить дивитися на жабу, щоб її загіпнотизувати і потім живосилом проковтнути. Та хлопець не був вразливий на грізний гадючий погляд. Обережно почав закладати камінчик у рогатку, вицілився і жбурнув камінь у відкриті зеленкуваті сліпаки. Але камінчик замість у гадину, влучив у стовбур. Гадина відразу ж звилася в коло, вхопила зубами за свій хвіст і почала колоточитись до хлопця. Микольцьо швиденько почав утікати.

Інстинкт самозбереження підповів йому, щоб ховався за стовбур. Ледве він устиг стрибнути за дерево, як почув за собою глухий удар об кору дерева. Але страх гнав його далі і далі. Саме, коли він підбіг до розложистого куща ліщини, наткнувся на якогось дідуся з оскубаним підборіддям. По обличчі впізнав індіянина. Безмірно втішився, що в хвилину небезпеки зустрів живу людину.

— Розумний з тебе хлопець, — озвався поганою англійською мовою дідок. — Я все бачив, ти цілком правильно зробив, що сховався за стовбур. За тобою, хлопче, гнався Гуп снейк. Це дуже небезпечна гадюка. Коли б ти прямував на галявину, вона тебе наздігнала б. Ця нечесть швидша від людського бігу і стрілою потрапить кидатися на свою жертву. Досягає зубами переважно шиї, чи обличчя. Ходи, тепер уже нема небезпеки.

Підпираючись палицею, дідок отяжіло подріботів до стовбура, за яким ховався хлопець.

— Це Гуп снейк, — знов почав дідок, показуючи палицею в траву. Там у судорогах звивалася гадюка; голову мала цілком розплескану й окривавлену.

— Дивись, вона вдарилася об дерево, — знов вів індіянин, що потім назвав себе Сірим Вовком і походив прямою лінією від племени Ірокві. — Великий дух дав їй хист колоточитись, але не дав їй гнучкости змінювати напрямки. Тому то Гуп снейк завжди колоточиться простою лінією і в своєму розгоні вже не може бачити на дорозі ніяких перепон. Він ще в судорогах пов'ється з пів години і потім обліплять його комахи. Завтра залишаться по ньому тільки кістки.

Хлопець вражено дивився на гадюку, що ще не переставала судорожно звиватись.

— Тільки і тільки втікати перед нею за дерево, — повчально ще раз напімнув Сірий Вовк.

Він помітив кошика з чорницями і зичливо кивнув до хлопця головою. — Тут багато чорниць, та чи зможеш ти занести цього кошика додому? Чи не будеш ти, хлопче, з шахтарської оселі? І що ж то за тато, що пускає тебе в ліс самотнього?

— Я не маю тата, згинув у шахті.

— То ти сирота?

— Так, я сирота. Маю тільки маму, що важко працює.

Сірий Вовк задумався.

— То ти ці чорниці хочеш продати багатим людям?

— Так, хочу занести Чепічкові, гандляреві городиною та овочами.

— Ну, як так, то я тобі поможу, — тепло посміхнувся до хлопця. — А я живу за річкою Яструба, в резерваті.

Він з лика зробив два вушка на протилежних боках кошика, за одне взяв рукою, за друге хлопець і так вони вдвійку понесли кошика лісовими хащами. Сірий Вовк утомлено посапував, коли розповідав про славне минуле свого племени.

— Великий Дух призначив нам багато нещасть за те, що колись між індіянами не було єдности. Коли б червоношкірі колись одностайно стали до боротьби з наїздниками, тепер не володіли б нашими землями блідолиці. А так чекає нас тільки заглада. Наш брат буде жити доти, поки будуть ліси і дикі звірі, але коли блідолиці знищать звірів і вирубають ліси, червоношкірому настане кінець. Люди моєї крови не можуть жити без лісу, хлопче.

Аж крізь проріджені дерева хлопець побачив обрій. Місцевість тут була для нього відома, були вже цілком близько від Лякомбо.

— Ну, тут ми і попрощаємося, — зупинився Сірий Вовк. — Ти мені, хлопче, чомусь подобаєшся. Як хочеш, можемо часто зустрічатися.

Навчу я тебе розпізнавати сліди диких звірів, покажу тобі пойзен айві, заведу тебе до річки Яструба, де плаває безліч срібнолуских пстругів. Я цілими днями блукаю по лісі, бо тільки в лісі відчуваю славу минулого Ірокві.

Хлопець щиро подякував Сірому Вовкові за поміч і підбадьорено попрямував до Лякомбо. Коли приніс чорниці до хати Чепічка, чех аж руками сплеснув.

— І звідкіль у тебе стільки сили, гоху? І все це хочеш мені продати?

— Якщо мені заплатите, продам, пане Чепічек. Чех фахово поглянув на кошик, підніс у гору, поставив на підлогу і знов підніс. Щось собі шепотом обмірковував, потім вийняв з кишені два доляри.

— Ось тобі і заплата, гоху. Правду кажучи, ці чорниці варті зо три доляри, але я тобі дав нещодавно городини на доляр. Таким чином між нами буде чесний розрахунок.

Хлопець узяв дводоляровий банкнот і почав чехові дякувати.

— Нема чого дякувати, я й так зароблю своє. А як зможеш, принеси ще більше. Можеш дуже багато приносити, я все візьму, чесно заплачу, не обдурю тебе, не бійся.

Всипав чорниці до емалійованого відра і побачивши поплямлені боки кошика, невдоволено насупив брови.

— Як ідеш на чорниці, вимий кошик. Тхне від нього паскудством. Що ти в ньому переховуєш, гоху?

— Були в ньому жаби для Артуро Даніні, — простодушно признався.

— А лобуряка ж ти! Хочеш, щоб я ці чорниці продавав людям із жаб'ячою підливкою? Боже, Боже, які ж паскудства жеруть ті італійці! Вирощується то в мулі, смородливу гидоту ковтає на трясовиннях, а вони це жеруть. Тьху! То так о хочеш чесного Чепічка обдурити? Викинь цього кошика на смітник і верни мені одного доляра, а я тобі дам нового кошика, такого, що аж душа радуватиметься,

— Я прошу вас, пане Чепічек, щоб ці два доляри...

— Чого ж затинаєшся?

— Я хочу потішити ними маму, а свого кошика я вимию та ще й другого сплету. Я вмію плести кошики. Якщо ви платитимете мені доляра, я можу вам виплести з десять.

— Бач який ти, — затявся чех. — Відразу й дорожишся. А он індіяни доставляють мені по двадцять центів за штуку. — Замовк раптовно, пригадавши, що перед хвилиною хотів від хлопця аж доляра. — Ну, я там кошиків не потребую, я зацікавлений у чорницях, гоху. Ну, так з Богом, привітай свою маму. І ні словечка нікому про чорниці, бо як довідаються італійці, з землею вигризуть. Зрозумів?

За звичкою він ще раз прикликав хлопця із-за хвіртки і ткнув йому до рук банана. Хлопець отягався брати.

— Бо ви потім обріжете на чорницях.

— Ха, ха, ха, ну й ґешефтяр з тебе, гоху. Не бійся, я не відрахую на чорницях. А то молодець з тебе, потрапиш своє відстоювати. Колись з тебе буде справжній купець.

 

Категорія: Федір Одрач, ПОКИНУТА ОСЕЛЯ. Оповідання | Додав: Лісовчук
Переглядів: 1212 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017