П`ятниця, 20.10.2017, 14:19
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
З Інтер-нетрів [41]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » З Інтер-нетрів

А борщ — вічний

 А борщ — вічний
Наш білоруський автор побувала на Берестейщині і Пінщині — етнічно українських землях Полісся. Мова, дуже схожа на українську, — це все, що залишилося тут від колишнього життя та селянського побуту «трошки українців». А ще — борщ, галушки і записи.

Польща чи Україна?

      ...Люди тут оселялися спокон віків. Можливо, вони і були ятвагами — спадкоємцями балтів. Але корінне населення поліських боліт у середньовіччя потіснили їхні близькі і далекі сусіди, котрі збігалися сюди, рятуючись від панської неволі, вибираючи неймовірно важке, але вільне життя. Так, власне, і народився народ поліщуків. Народ, який і народом ніхто не вважає, крім хіба що їх самих. Їм, поліщукам, краще знати; без особливого бажання впускають вони у свою душу чужинців — стриманий люд, скромний, неговіркий. Тільки хіба в піснях — повільних, тяжких, що нагадують вовче виття на болотах, — ключ до коренів його душі. Ще на початку ХХ сторіччя Полісся було ведмежим кутком Європи, найбільш важкодоступним, невивченим краєм.

      Світогляд цих людей з боліт приходив до мене через розкішні польські фотоальбоми, що їх місцеві краєзнавці стали привозити у Пінськ на початку 90-х, коли поляки зачастили до поліщуків, жадаючи продовжити вивчати те, що вважали колись своїм. Завдяки польським аматорам подорожей у глибини болотного краю ми всі і знаємо про поліщуків, для яких майже непоміченими пройшли тисячоліття християнства.

      У 1934—1937 роках Поліссям подорожував з учнями знаний етносоціолог Юзеф Обрембський, результатом досліджень котрого стали численні роботи (велика частина яких сьогодні знаходиться в архіві університету Amherst штату Массачусет у США) і близько тисячі фотонегативів. У одній з робіт, «Сьогоднішні люди Полісся», він, між іншим, писав в 1936 році: «Необхідно виправити наcкільки ж популярну, настільки й помилкову думку, що представляє Полісся як простір з архаїчною народною культурою, неторканою зовнішніми впливами, казково збережену; поліщуків як первісне етнічне співтовариство, що незмінно повторює споконвічні форми суспільного буття із суворою прихильністю до традиціоналізму, властивого ізольованим і непідвладним зовнішнім впливам примітивних груп...». «Люди Полісся переважно не є ні українцями, ні білорусами», — писав Обрембський, називаючи їх «безнаціональними чи донаціональними». Але, втім, визнавав: «Неможливість представити етнічну приналежність Полісся на основі категорій національного зовсім не означає відсутності тут національної проблеми». Прикмети національного життя Обрембський пов'язує з процесом національної асиміляції тутешніх етнічних груп народами, що знаходяться з ними в тісному контакті, з відношенням поліщуків до польської державності, до політики полонізації й української і білоруської національної агітації. Схвалення етнічною групою основних моральних і культурних цінностей тієї чи іншої нації, котрі концентруються навколо володіння землею, устремління поліпшити свій соціальний статус — от що домінує для поліщука в орієнтуванні на Польщу чи Україну».

А що говорять про себе тутешні прості люди?

      «Ми говорим так, як від, у деревні говорат. По-просту. По-украіньску не говорим, а так, як я — просто. По-простому. Подобне на польскі», — каже мені чоловік із села Качановичі Пінського району.Таки наче схоже на українську мову більше, ніж на польську, несміливо перепитую. «Не, тут украіньских німа і близько. Больше от, до Польше підходимо», — заперечує він. « Полєсє, але тож їсть лісу, але тож оне називаютса Полєсє, але. Пуйдзеш у коло жеж лісу, там болота, журавлину красну бером... Ми счітаємса Полєсє. Ето саме забите Полєсє, уже в конце, туди уже Росія, туди Україна, а ми саме Полєсє. Полєсє від Пінська до Бреста, до Польшчи ближе», — так окреслює мені межі поліщуцького регіону селянин з Альманів Лунинецького району. Але сусіди йому заперечують. «Полєсє — ето майже до Львова. За Припятью Полєсє — ето на Украіні, і отут воно майже до Бреста доходить. А сюди — до Баранович», — заперечує дідусь із села Палац.

Новітня історія ятвягів

      Саме так назвав одне зі своїх досліджень відомий сучасний мінський публіцист Андрій Динько, нагадуючи, що класик етнографії Юхим Карський відносив Пінщину і Берестейщину до споконвічних українських територій, і тільки сталінські кордони закріпили ці землі за БРСР. Отож, на його думку, «білоруське стало приживатися тут тільки за існування БРСР». «На подальший розвиток подій, — продовжує Карський уже в іншім виданні, — вплинули війна, урбанізація, прихід цивілізації. Створилася дивна зона, заселена людьми, що говорять на українському діалекті і мають білоруську самоідентифікацію. Також не можна скидати з рахунків фактор русифікації. За СРСР свідомість цих людей знаходилася в замороженому стані. Початок перебудови спровокував пошук людьми своїх коренів».

      Мовна стихія Полісся накриє з головою вас відразу, якщо вам трапиться проїхати у некомфортному загальному вагоні потяга «Мінськ—Брест» — він йде через усі поліські міста, начебто спеціально для діалектолога-аматора. Пам'ятаю, як у школі моя вчителька початкових класів дарма боролася з деякими моїми однокласниками, що вперто говорили українське «ходити-робити», — це, як правило, були діти з простих родин, що не вiдзначалися особливими успіхами в дисциплінах. Оте «ходити-робити» дотепер залишилося для багатьох фактором, що заважає щиро усвідомити себе білорусом, як, утім, і українцем.

«Шлях на Київ не веде через Пінськ»

      Ще один дослідник Полісся, виходець із Пінщини Федір Одрач (Шоломицький) пише у своїй «програмній» книзі «Моє Полісся»: «З великою байдужністю ставиться більшість наших діячів ( йдеться про українську діаспору. — Авт.) до Полісся... це, мовляв, політична проблема. Такого роду політик вам прямо скаже, що «шлях на Київ не веде через Пінськ».

      «Перед війною (перегортаю сторінки книги Одрача), коли на Поліссі стався великий неврожай, поліщук запрягав коня у маленький візок і їхав на Волинь по хліб. У 1933 році, коли наслідком посухи на Поліссі стало єдиноборство селянина з голодом, поліські селяни групами рухалися до Луцька, Рівного, Дубно і там знаходили продовольчу підтримку. Тепер Полісся було приєднано до радянської Білорусі, і це дуже турбувало місцеве населення». (Коротке пояснення: пінські старожили у своїх розповідях сходяться на тім, що Червону армію місцеві зустріли з пієтетом, що, однак, незабаром став зникати і переріс у недоброзичливість, тому що далися взнаки продовольчі побори, примус до «громадських робіт», і, зрештою, висилки і репресії стосовно селянства. — Авт.).

      Хоча в часи Польщі Полісся було адміністративно відділено від Волині та інших українських земель, ніхто не перешкоджав поліщукам ходити на прощу, приміром, до Почаєва чи шукати торгових знайомств серед волинського населення. Одна мова, загальні звичаї поліщуків і волинян, господарська взаємозалежність — це у свідомості поліського селянина сиділо досить глибоко. Тому якийсь час факт приєднання поліської землі до радянської Білорусі видався поліщукам гіркою несподіванкою.

      У міру погіршення матеріального становища в поліщука стала закрадатися думка про те, що якби територія була приєднана до України, сюди не прийшло б стільки «злиднів» (мається на увазі — такої кількості «представників радянської влади», що очевидно зловживають своїми повноваженнями, грабуючи і принижуючи селян. — Авт.). Гаряче бажання приєднатися до України охопило все Полісся, особливо південні і південно-західні його території. В обласні центри в Бресті і Пінську прийшли від селян прохання приєднати Полісся до України. Час від часу з таким же питанням зверталися окремі села до свого районного керівництва, але завжди отримували однакову відповідь — приєднання Полісся до Білорусі відбулося волею народних депутатів на з'їзді в Бєлостоку восени 1939 року. Зазначимо, що скликання цього з'їзду відбулося через неповні три місяці після приходу в ці місця Червоної армії, коли ще усюди панували хаос і дезорієнтація через раптові зміни; зрозуміло, наскільки розумно було з позиції центру використовувати слушний момент.

      Наскільки вимогливими були поліські сили у своєму бажанні приєднатися до України, свідчить такий факт: деякі райони, наприклад Камінь-Каширський повіт, шматочок південної Берестейщини все-таки були приєднані до України. Зате більша частина Полісся, з головними містами Брестом і Пінськом, залишилася за радянською Білоруссю...» Ті ж позиції окреслює і Наталка Бабіна в есеї «Моя Берестейщина»: «На всіх просторах Білорусі, де корінне населення говорить українською мовою, немає жодної української школи, жодного українського класу. У Білорусі вважається, що українців на Берестейщині немає. Природно, ми тут є. Нас приєднав до Білорусі Сталін тільки заради «політичної доцільності»: щоб дорога «Москва—Варшава» не проходила через Україну, щоб послабити міць України як національного конкурента інтернаціонального СРСР, щоб «збити» тут, на Берестейщині, рівень українського націоналізму. Згадаймо, що до війни на Берестейщині в школах училися українською, під час війни Берестейщина належала рейхкомісаріату «Україна», а після війни аж до початку 50-х на Берестейщині і Пінщині діяли, згідно з архівними документами, близько 300 угруповань УПА. Потому мовна політика різко змінилася».

      Так, комусь думки білоруської письменниці можуть здатися спірними. Ми ж поцікавимося статистичними даними. Восени 1939 року в Пінську були засновані дві школи-десятирічки, одна — російською мовою. Заснований був білоруський інститут, однак, як пригадують старі, з білоруського там було хіба що розклад занять, викладачі, що, зрозуміло, приїхали з «центру», працювали по-російськи. Так само і в школах. Як зауважує вищезгаданий Федір Одрач, польські школи нова влада назвала білоруськими, почавши в них викладати російською мовою українським дітям. Але, наприклад, під час обласної вчительської конференції, що проходила наприкінці осені 1940 року, велика група вчителів з Пінщини і Дрогичинщини звернулася до тодішнього високого чиновника в освітній галузі Гончарова з проханням відкрити в низці сіл українські школи. Брестське керівництво змушене було піти на поступки — у результаті на Брестщині і Кобринщині було відкрито 1530 українських шкіл. У ході паспортизації така величезна кількість поліщуків назвала себе українцями, що «центр» після певних коливань змушений був дати дозвіл на написання в паспортах відповідної національності. Але незабаром почалися заслання, і точність національного самовизначення перестала впливати на людські долі.

      Антропологічно поліщуки досить близькі до галичан темним волоссям і середнім зростом. Колоденці (переселенці в ці краї з Новгородщини) відрізняються від корінного населення народним одягом (у них немає вишивки), обрядовими піснями, святкуваннями Великодня, Івана Купала, інших свят; вони не носять строї такого крою, як місцеві поліщуки (край свитки поліщука нагадує козацький жупан). Ще перед Другою світовою війною поліщуки підперезувалися і хусткою, і лляним поясом — так, як в Україні. Народні білоруські танці абсолютно не відомі на Поліссі. Наприклад, танець лявониха, популярний у Білорусі так само, як гопак в Україні, — а поліщук не має про нього уявлення. Білоруси мають свій фольклор, свої пісні, але поліщук не знає про них. Навіть кухня колоденців відрізняється від місцевої, української. Білоруси, наприклад, частіше варять ячмінну кашу, поліщуки ж віддають перевагу пшоняній. У поліщука почесне місце відведено борщу: борщ першим подається на стіл. А в колоденців популярніший ячмінний суп з картоплею. Про галушки й інші українські страви не доводиться і говорити — вони з'являються на поліському столі навіть частіше, ніж в інших українських місцевостях...

      Велику любов до української долі і книжок львівських авангардистів я довго вважала своїм особистим відкриттям, зробленим з допомогою київських друзів. Тільки пізніше, вникаючи в перипетії історичних подій новітнього часу на своїй малій батьківщині, зрозуміла, що мій інтерес до всього українського полягає в генетичному поклику (сама ж бо я родом iз Пiнська). Розгублено запитала в друга, київського аспіранта: чому ж ніхто з вас ніколи мені про це не розповідав? Відповіддю був здивований погляд. Так, для українців давнішня приналежність Полісся — теж тепер міф, легенда, одна з посмішок історії.

Тіна ПАЛИНСЬКА.

Мiнськ—Пiнськ.
Матеріал взято з сайту видання "Україна молода" http://umoloda.kiev.ua/regions/0/158/0/1610/
Категорія: З Інтер-нетрів | Додав: Лісовчук (24.07.2009)
Переглядів: 530 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017