П`ятниця, 20.10.2017, 14:18
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
З Інтер-нетрів [41]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » З Інтер-нетрів

ЯК ПОВСТАНЦІ З БЕРЕСТЕЙЩИНИ
ЯК ПОВСТАНЦІ З БЕРЕСТЕЙЩИНИ "ПОДАРУВАЛИ" УКРАЇНІ ПРОФЕСОРА ФІЛОЛОГІЇ
Сергій ЛАЩЕНКО.

З Василем Тихоновичем Горбачуком ми "зустрілися" на сторінках "Кримської світлиці". Його замітку "Паспортні білоруси Берестейщини" і мою "Спробуємо стати аналітиками?" редактор розмістив поряд. Може, тому, що за темою підходили, а може, тому, що надійшли одночасно. Так чи інакше, але це стало поштовхом для нашого знайомства. Спочатку ми деякий час листувалися, а потім вирішили зустрітися. Зробити це мешканцеві "Далекого Сходу" України (пан Горбачук нині проживає на Донбасі) і мені, львів'янину, було однаково непросто. Все-таки наша Україна є великою державою! Після деяких роздумів вирішили, що саме Київ є найоптимальнішим місцем зустрічі. По-перше, столиця, а по-друге,  у кожного з нас там багато знайомих. Ще й відпустки співпали!
Наша зустріч була і символічною (хвала "Світлиці", що об'єднує людей з різних регіонів України!), і надзвичайно корисною. Адже саме від Василя Тихоновича я дізнався багато цікавих подробиць про діяльність УПА на Берестейщині. Пропоную читачеві виклад нашої розмови (на жаль, у дещо скороченому вигляді):

- Пане Василю, як можна було зрозуміти з вашою статті "Паспортні білоруси Берестейщини" - ви дуже цікавитеся цим регіоном?
- Берестейщина мене не просто цікавить, а й болить: я звідти родом. І коли ви у статті "Кримська світлиця" вирушає в Білорусь" пишете про "сильні українські мовні впливи на терені Берестейщини", то я з цим не зовсім погоджуюся.
Треба говорити не про "мовні впливи", а про те, що берестейські українці є генетичними українцями, говорять українською мовою, а не близьким до української мови діалектом.
- Ви, напевно, десь з півдня Берестейщини? На кордоні з українською Волинню мова берестейських поліщуків є "цілком" українською.
- Ні, я родом з села Міжлісся Березівського району. Це - далеко-далеко на північний схід від обласного центру. Наш діалект є, дій-сно, перехідним до білоруської мови. І все ж таки, це українська мова, а не білоруська. Хоча у нас і кажуть "кунь", "вул" (а не "кінь", "віл"), але відмінювання дієслів - українське. Фонетика теж значно ближча до української мови. І це у нас, недалеко від Берези Картузької! Якщо ж брати південніше, то там мова є майже чистою. Принаймні, не гіршою, ніж на Полтавщині.
- Але національна свідомість поліщуків не є надто високою. Напевно, дається взнаки віддаленість від інших регіонів України. А також історія краю...
- Дійсно, протягом століть тут були різні чужинські впливи. Спочатку регіон належав до Литовського князівства, потім до Речі Посполитої. За царату - до Гродненської губернії. Потім, після революції, знову два десятиліття у складі Польщі. Але українська говірка виявилася на диво стійкою.
І хоча на ярмарки наші селяни їздили в Пружани, або в Березу, а на прощу в Косово (тобто на північ, а не на південь, вбік Волині), все ж дотримувалися українських звичаїв, співали українських пісень.
А коли Україну охоплювали національно-визвольні рухи, то пінсько-берестейські поліщуки брали в них найактивнішу участь. Так було за Богдана Хмельницького, потім у роки УНР, нарешті тут до 1954 року діяла УПА.
- Наскільки я знаю, це були, скоріше, загони самооборони, як і на етнічно білоруських землях? Адже національна свідомість тут була не такою високою, як в Галичині; просто люди не сприймали радянської влади...
- Ні, ви помиляєтеся. Націо-нальна свідомість бійців УПА була дуже високою. І рух цей був досить потужний. З одного тільки села Повітьє 120 чоловік пішло до УПА. Це вже потім усіх записали "білорусами". І люди мусили мовчати. Були випадки, коли за співання місцевих українських пісень відправляли до Сибіру.
- А до війни берестейці вважали себе українцями?
- Значна частина, особливо ті, що жили в південних повітах, вважали. І це незважаючи на два десятиліття інтенсивної полонізації! У нас же, на півночі українського етнічного масиву, було складніше. Інколи я запитував батька: "Хто ми такі?" І він відповідав нерішуче: "Мабуть, білоруси..."
А часом впевненіше: "Православні". Частина людей почала вважати себе білорусами після 1939 року, ос-кільки Берестейщина увійшла до складу Білорусі. Тоді відразу почали викладати білоруську мову.
- Може, саме це і впливало на національну свідомість?
- Напевно. Під час німецької окупації ввели предмет "Українська мова". Хоча школи залишалися білоруськими. Коли я вивчав відмінювання дієслів, то думав про себе: "Це ж так, як говорять у нас в селі!" Було у мене і львівське видання "Кобзаря". Шевченко як поет мене відразу захопив: близьким селянству духом, людяністю, якоюсь неповторною романтикою. І ще: навіть тоді, коли я читав польською мовою "Вогнем і мечем" Сенкевича, то звертав увагу на діалоги козаків. Вони у книзі передавалися польськими літерами, та все ж це була українська мова, дуже подібна до тієї, якою розмовляють у нас на Поліссі.
Все це не могло не вплинути на формування моєї національної свідомості. Але останнє слово, все-таки, сказала УПА.
- Це звучить інтригуюче. Якщо можна, докладніше про це.
- Якось у 1949 році у нас вдома заночували українські повстанці. Очевидно, вони поверталися з рейду у північні райони області. Там ще діяли білоруські загони, або ж, принаймні, білоруське національне підпілля. Кажу так, бо наші партизани принесли з тих місць герб "Погоню" і національний білоруський біло-червоно-білий стяг. По всьому було видно, що вони були задоволені результатами рейду, оскільки сконтактувалися з білоруськими патріотами.
Поводилися бійці УПА дуже культурно, нічого у нас не взяли, навіть від горілки відмовилися. Це було трохи дивно, бо червоні партизани під час війни нерідко брали якийсь одяг, взуття, забирали вівцю або порося. У нашому лісовому регіоні свині тоді майже зовсім перевелися.
А тут нічого цього не взяли, лише звернули увагу на "Історію України" Крип'якевича. Запитали: "Чия ця книга?" Мама відповіла, що сина, тобто моя. Зрозуміло, що це їх не могло не зацікавити.
- Очевидно, саме такі деталі і допомагали рейдуючим групам УПА знаходити симпатиків?
- Очевидно, так. Наступного разу їх прийшло 8 чи 9 чоловік. Повечеряли у нас, а потім тихо заспівали пісню "Ми українські партизани, нащадки славних козаків...". Це дуже вплинуло на мене емоційно, бо я ж читав про козаків!
- Це були галичани, волиняки?
- В тому-то й справа, що наші, місцеві. Командиром цього невеликого загону був молодий хлопець з Дивина. Запам'ятав і його прізвище - Конопленко. Але найбільше мене вразили його слова: "Ех, якби Україна хоч на рік стала незалежною! Тоді вже нас ніяка сила на зборола б!" Я пробував заперечити: "Дивіться, який величезний Радянський Союз. Невже ви, партизани, сподіваєтеся перемогти таку велику державу?" На що Конопленко відповів: "Ми не маємо особливих ілюзій. І все ж наша боротьба покличе до подвигу нові покоління. Рано чи пізно, але Україна стане незалежною!"
- Виходить так, що він був правий...
- Через деякий час Конопленко загинув в бою з енкаведистами. Так і лишився лежати на полі, біля села Міжлісся. Але після цих візитів найвідоміших і найхоробріших представників берестейського українства я вже не сумнівався, що українець. Вирішив здобути філологічну освіту, а тому вступив до Львівського університету.
- Після розгрому загону Конопленка УПА у вашому регіоні припинила свою діяльність?
- Після 1950 року повстанці змінили тактику. Вони дислокувалися у невеликих містечках, а не в лісах. Фактично, це вже було підпілля, а не "партизанка". Але те, що воно існувало, добре відчувалося, бо хлопці були не з полохливих. Скажімо, "тереновий" Єрмак, якого я знав особисто, прийняв свій останній бій і загинув у 1952 році. Це був мужчина років 35; його обличчя випромінювало якусь силу, впевненість у собі. Любив ризикувати, ходити по лезу ножа. Може, ця риса його і підвела. Якось, обідаючи у ресторані в містечку Антополь, він залишив після себе записку: "Хто в ресторані бував, той Єрмака видав". Звичайно, таким чином він "засвітився". За ним почали стежити і одного разу оточили на явочній квартирі, де Єрмак був зі своїм ординарцем. Довелося прийняти бій, бо живими в полон повстанці ніколи не здавалися. Кажуть, що останню кулю кожен випустив в себе.
- Дивно, що незважаючи на таку героїчну боротьбу, з УПА зробили "пугало"! І на Волині, і на Берестейщині.
- На Підляшші теж. Людей, які були зв'язані з підпіллям, або винищили, або відправили в Сибір. А тих, хто не знав особисто пов-станців, добряче "обробили". Це ж тривало не рік, і не два. А скільки зла принесли провокаційні загони НКВД, які маскувалися під УПА! Пригадую, як в 1951 році енкаведисти робили засідку в селі Батарея (село - це умовна назва, скоріше, це можна було б назвати скупченням хуторів у радіусі до 6 кілометрів). Зробили вони засідку біля однієї хати; аж тут раптом прибігає місцева комсомолка і повідомляє, що біля іншої хати зібралися повстанці УПА. Енкаведисти їх оточили і почали обстрілювати. Ті також відповіли вогнем. Загинуло 10 чи 12 чоловік. Лише потім з'ясувалося, що енкаведисти розстріляли свою ж "спецгрупу", яка наводила жах на міс-цеве населення, знищувала тих, хто співчував українській справі. Це той випадок, коли "таємне стало явним". А скільки ж людей були впевнені, що їхніх родичів вбили саме українські партизани!
- На вас, я так розумію, більшовицька пропаганда вже не впливала? І ви обрали собі українську дорогу життя.
- Не впливала, бо я ж знав цих людей! Вирішив здобути ґрунтовні знання з української філології, хоча мені добре давалася і математика. Але я відчував, що бодай у якійсь іншій формі я повинен продовжити боротьбу за Україну. Адже саме за неї гинули чудові молоді хлопці, мої земляки.
- Тепер ви живете у Слов'янську, а це вже крайній схід України, Донбас. Мабуть, там не легше, ніж на Берестейщині?
- Населення регіону більш "строкате", це правда. Але ж у нас є державницька перспектива для української мови! Хай і дуже повільно, але її позиції зміцнюються. До речі, мова подекуди добре збереглася в селах. В селі Шандриголови половина населення спілкується українською, а половина російською. Існує умовний поділ на "москалів" і "хохлів". Дуже добре збереглася мова в селах Краснолиманського району - це південна Слобожанщина. Такою мовою можна тільки насолоджуватися!
- Як у Слов'янську сприймають вашу українську?
- Вже досить толерантно. Інколи у розмові зі мною переходять на українську мову. Раніше цього не було.
- А чому ви вирішили передплатити "Кримську світлицю"?
- Вважаю, що кожен український філолог, тим більше - науковець, повинен знати стан справ у цьому регіоні. Та й матеріально підтримати видання - річ не зайва.
- Звичайно, в цьому є сенс, щоб вивчати різні регіони України. Досить символічно, що ви, виходець із Північної Берестейщини засновуєте Науково-дослідний центр "Південна Слобожанщина", та й взагалі філфак у Слов'янському педуніверситеті створено завдяки вам у 1994 році. Знаю і про вашу книгу "Барви української мови", видану в Києві видавництвом "КМ ACADEMIA". Це плід вашої багаторічної праці, а є ж іще чотири книги.
- Те, що я став професором філології, моя педагогічна, наукова діяльність, мої книги - це своєрідний пам'ятник молодим повстанцям з Берестейщини, що воювали і гинули за українську ідею. Це тільки одна грань, одне з видимих досягнень їхньої героїчної і, здавалося б, безперспективної боротьби у цьому регіоні.
Київ - Львів.

Тим часом...

Президія АН ВШ України закликає владу не заважати освітянам і науковцям зробити вільний усвідомлений вибір

22 жовтня 2004 року відбулося чергове засідання Президії Академії наук Вищої школи України - авторитетної громадської організації, дійсними членами (академіками) якої сьогодні є понад 480 провідних науковців, які працюють в українських ВНЗ. Президія розглянула різні питання життя Академії.
Зокрема, вирішено відзначити академічною нагородою Ярослава Мудрого академіка, доктора філологічних наук, професора Роксолану Зорівчак. Цю нагороду Роксолані Петрівні, яка 8 листопада відзначатиме свій славний ювілей, присуджено за визначний внесок у розвиток українського перекладознавства, створення унікальної школи перекладознавства в Львівському національному університеті імені Івана Франка.
Ухвалено рішення й про проведення 12 лютого 2005 року чергових академічних читань пам'яті першого президента АН ВШ України В. Стріхи - головного щорічного наукового форуму Академії. Але основна дискусія розгорнулася навколо ситуації, що складається в українських ВНЗ напередодні прези-дентських виборів 31 жовтня.
Було вирішено ухвалити Звернення до освітянської та наукової громадськості України. В ньому, зокрема, відзначається: "викликають занепокоєння масові спроби використати науковців та викладачів вищої школи в ролі агітаторів за кандидата, який представляє чинну владу. Ще більше неприйняття викликає організація примусової участі студентства в різних акціях на підтримку цього кандидата. Люди, які штовхають викладачів і студентів вищої школи на ці протиправні й аморальні дії, повинні усвідомлювати, що тим вони, крім усього, руйнують основи моральності молодих фахівців".
Звернення закінчується словами: "Президія Академії наук Вищої школи України переконана: українське сту-дентство, науковці й викладачі зроблять усвідомлений вибір на користь того кандидата, який реально гарантуватиме демократичні зміни, зробить освіту й науку справжнім пріоритетом державної політики. І сьогодні наш спільний обов'язок - не заважати їм зробити цей вибір".
За дорученням Президії Звернення підписали президент АН ВШ України, доктор геолого-мінералогічних наук, професор Микола Дробноход та головний учений секретар АН ВШ України, доктор біологічних наук, професор Володимир Чопик.

Матеріал взято з видання "Кримська світлиця" http://www.svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=2576
Категорія: З Інтер-нетрів | Додав: Лісовчук (24.07.2009)
Переглядів: 465 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017