Четвер, 17.08.2017, 21:29
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
З Інтер-нетрів [41]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » З Інтер-нетрів

Патріарх українських поетів у Польщі

Цей поет завдяки збіркам «Себе: розшукую» і «Обабіч: істини» став одним із цьогорічних лауреатів Шевченківської премії. Не прийшлося йому однак отримати її із рук Президента В. Ющенка у Національній опері України. Лапський святкував цей день у Варшаві, де прожив більшість свого життя. Остап спостерігає за мінливою природою світу з вікна у панельному будинку на вулиці Дікенса та описує її невтомним пером, незважаючи на свій поважний вік (через півроку О. Лапський відзначатиме свій 81 й день народження).

Його називають «патріархом українських поетів у Польщі». Адже літературна біографія Остапа (Євстахія) Лапського починається із моменту виходу української культури з підпілля, у яку вона була загнана діями польських комуністів. Сталося це у середині 50-х, коли нові політичні віяння у всьому «соціалістичному таборі» пом’якшили ставлення «влади» до українців, які після Другої світової війни опинилися на території Польщі та не залишили своїх предківських земель: Підляшшя, Холмщини, Надсяння та Лемківщини під час репатріації до УРСР у 1944—1946 роках. У 1947-му виселеним на північні й західні землі «закерзонським» українцям дозволено відновити легальну культурну і освітню діяльність. Було організоване Українське громадсько- культурне товариство — видавець єдиного українського тижневика «Наше слово».

Остап Лапський увійшов тоді до редакції тижневика, займаючи пост стилістичного редактора. «Наше слово», щомісячний додаток до нього «Наша культура» (від травня 1958 р.), а також щорічно видаваний «Український календар» стали також трибуною для українського літературного гурту у Польщі, до якого увійшов і Лапський.

Степан Козак, сьогодні керівник Кафедри україністики, яка висунула поета на здобуття Шевченківської премії, ще у 1965 році написав: «...думається мені, що Остап Лапський є найоригінальнішим поетом. Поезія Остапа Лапського рішуче виламується з загального плину літературного конгломерату. Її автентичність і сила — у філософічно-емоційному навантаженні, в семантичному багатстві. Це однаковою мірою стосується його оригінальних творів і перекладацької роботи».

Вчитуючись у всю творчість О. Лапського, бачимо, що джерелом творчого натхнення, як і предметом ліричного опису, є передусім країна його дитинства і ранньої молодості — Полісся 1920—1940 років. «Живе дитя поліської природи» — так поет називає себе в притаманному його творчості останніх років автокоментарі до одного з віршів зі збірки «Себе: розшукую».

Остап Лапський, хоч і виріс із народної української стихії, в межах сучасної України ніколи не жив. Адже народився і виростав у селах, розташованих поміж двома історичними містами — Кобринем та Берестям (відомим широкому загалу під назвою Брест). Остапова мала батьківщина — Берестейщина, у княжу добу будучи у складі Київського, а згодом Володимир- Волинського князівств, протягом кількох наступних столiть була відрізана політичними кордонами від Волині та Київщини. Так було і на початку ХХ столiття. Тому розбудження тут української національної активності відбулося у 1917—1919 роках, коли спочатку Спiлка визволення України зорганізувала свій культурно-освітній осередок у Білій-Підляській, а згодом Берестейщину, Холмщину і Підляшшя було приєднано до УНР й Берестя стало центром створення української губерніальної адміністрації.

Засіяне тоді зерно національного українства не завмерло й після приєднання Берестейщини у 1919 році до Польщі. Отже, хоч народженому у 1926 році Остапові прийшлося ходити до польської школи, в якій всі предмети викладалися польською мовою, а українська була заборонена навіть для розмов між учнями, та саме тоді до рук Остапа Лапського потрапив Шевченків «Кобзар» та сформувалася його національна свідомість. Як писав він згодом у збірці «Мій почитачу» — «любов до України у нас поза офіційною школою визрівала, неначе з повітря таке бралося!». Восени 1939 року Берестейщину «совєтські визволителі», всупереч етнічному характеру регіону, приєднали до Білоруської РСР. Як згодом виявилося, у липні 1941 року родина поета мала бути вивезена до Сибіру, й лише початок Другої світової війни врятував їх від поневірянь, а може й смерті. А коли в червні 1944 року знов наближався фронт, Лапські разом із багатьма іншими своїми земляками рушили на Захід. Та далекого Заходу так і не побачили — прийшлося осісти під містом Лодзь у центральній Польщі.

Коли прийшлося вибирати свою майбутню професію, молодий Остап вирішив стати філологом. Спочатку він студіював у Вроцлаві русистику. А у 1953 році почав україністичні студії у Варшаві (з 1957 року став викладачем мови і літератури). Чергова криза комуністичної влади й «суспільний фермент» 80 х років відбилися й на доліпоета, який приєднався до масового громадянського руху «Солідарність». Після введення воєнного стану Остап Лапський за свою політичну позицію був звільнений військовою комісією із Польського радіо, де працював iз середини 60-х. Однак, оскільки «неблагонадійний» мав слабке здоров’я, «справу Лапського» у свої руки взяли лікарі, які відправили Остапа у безтермінову відпустку. І так прийшлося йому «просидіти» майже десять років, змагаючись iз тілесними і душевними недугами...

Все ж таки це, не лише професійне, але й творче безділля (лише у 1983 році виникла лірична поема «Вітряк»), стало антрактом перед найбільш плідним періодом літературної біографії Остапа Лапського. Сам автор своє повернення до творчої праці пов’язує із здобуттям Україною незалежності. Відновив він тоді свої творчі зв’язки з «Нашим словом» та іншими українськими виданнями у Польщі, почав знов працювати на Польському радіо, в структурі якого виникла програма для слухачів України.

Однак прийшлося чекати аж до 2000 року, поки з’явилася друком перша книжка — поетична збірка «Мій почитачу», повна автобіографічних коментарів та вкраплень спогадів та навіть передруків із преси, що мали відношення до національної ситуації на рідній Берестейщині. Через три роки з’явилися дві чергові книжки, які отримали найвищу оцінку — Шевченківську премію 2007 року.

Це, зрозуміло, лише частина із великого надбання поета, адже у його шухляді лежать ще кілька готових рукописних збірок. Перш за все прагненням Лапського є видати збірку-альбом «Собі: назустріч», підготовлену спільно із варшавським фотографом Володимиром Паньківим.

Творча особистість Остапа Лапського, зачата на поліській землі зі звуків рідної мови і пісень та Кобзаревого слова, згодом вивчена у високих літературних школах, але водночас кована і гартована у змаганнях з матеріальними і моральними злиднями, протягом останніх років видала твори особливої майстерності та сили, абсолютно оригінальні. Це думка львівського поета-літературознавця Івана Лучука, котрий після прочитання збірки «Обабач: істини» заявив, що Лапський «не схожий на жодного іншого українського поета», що «його поетичні стиль і світ, манера і слововислів не мають аналогів». Та Остап Лапський надалі долає «стежку до висот», краплина по краплині переливаючи із душі на папір «у ходьбі настояну духовність». Юрій Гаврилюк
Категорія: З Інтер-нетрів | Додав: Лісовчук (26.07.2009)
Переглядів: 489 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017