П`ятниця, 20.10.2017, 19:56
ГОЛОС
Меню сайту
Категорії розділу
З Інтер-нетрів [41]
Наше опитування
З берестейських матеріалів мені хочеться більше знати про:
Всього відповідей: 133
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » З Інтер-нетрів

Тут була Україна

.. .Туман клубиться над хатою. Звивається перевеслами, тчеться на дубових та осикових кроснах, пливе над піщаними пагорбками, розтікається стежками, стирає межі - нічого не бачать в тумані прикордонники, що витріщаються в секретах, - збирає докупи розбите... І ось вже об'єднані туманом, разом в тумані і моя Заказань, і Буг, а за Бугом Костомолоти, і Окчин, і Ко-день, і - далі - Бересть, Кобринь, Луцьк, і Білі озера, і долини, і в лугах калини... Серед білої імли, серед зака-занського лісу стоїть моя холодна хата, парує чорна кава, кричить на сосні сова. Мені нетреба намагатися зрозуміти дух цієї землі. Я його знаю, її дух- мій дух. Але щорік все далі і далі вона од мене. Не хочу її губляти - а губляю. Щодня, щохвилини губляю, одгшиває моя земля од мене разом з днями, хвилинами, і нічого тут не зробиш.

Шлях до себе
 
Разом з білоруською, англійською і російською на клавіатурі мого комп'ютера є українська розкладка. Мені легко набрати вірші наших поетів, зверстати українську книжку. Що я і роблю. Але, ставши професійною перекладачкою та працюючи з різними мовами, рідною я пишу лише зі словником і то з помилками. Я ніколи не вчила її в школі. Та хіба я одна? На всім обширі Білорусі, де корінне населення говорить українською, нема жодної української школи, жодного українського класу. Офіційно в Білорусі вважається, що українців на Берестейщині нема. Звичайно, ми тут є. Звичайно, прилучив нас до Білорусі Сталін не з-за чого другого, а лише задля „політичної доцільності": щоб дорога Москва -Варшава не проходила Україною, щоб ослабити міць України як національного конкурента інтернаціонального СРСР, щоб „збити" тут, на Берестейщині, рівень українського націоналізму. Все Сталіну вдалося. І коли до війни на Берестейщині в школах вчили українською, в часи війни Берестейщина належала до рейхскомісаріату „Україна", а по війні аж до початку п'ятдесятих на Берестейщині, на теренах сучасної Білорусі, діяло, за архівними даними, близько 300 груп УПА, кожна числом від 10 до 500 чоловік, - то після ситуація різко змінилася.
Хоча поміж Білоруссю і Україною «Не було такого „повноцінного" кордону, як між Білоруссю і Польщею - з дротом під електричним струмом, слідовою смугою, заставами і прикордонниками, - ніяких зв'язків Берестейщини з Україною практично не було. Жодних українських книжок в книгарнях і бібліотеках, жодних українських газет. Ніколи ніхто не сказав нам, якою насправді мовою ми говоримо. Діячі з білоруської Академії Наук товдичили, що це діалект білоруської. То треба бути повним бараном або свідомим ошуканцем, щоб таке верзти! Але це я розумію тепер. Тоді, дитиною, я лише бачила, що ми, в селах, якиїсь не такі, як, скажемо, люди в Бресті або вчителі в школі.
До українськості я дійшла не через батьків. Не відаю, може де і були свідомі та обізнані люди, котрі розуміли, хто ми такі є. Нам, дітям, про те ніколи ніхто не казав. Вже дорослою дівчиною побачила „Кобзаря" - брат привіз приз з шахових змагань зі Львова. Стала читати, і раптом мене наче хтось вдарив: то ж ці досконалі рядки написані НАШОЮ мовою! Ми, виходить, говоримо УКРАЇНСЬКОЮ! Як бачите, щобзнай-ти відповідь на питання ХТО МИ Є досить стало ОДНОЇ книжки!
Найти відповідь на питання ЯК ТУТ ЖИЛИ РАНІШЕ,було більш важко. Мені завжди здавалося, що ми вивчаємо в школі якуюсь не тую історію. Коли, скажемо, мова йшла про війну, то все впиралося в оборону Брестської фортеці, котру тримали совєцькі солдати, що понаїхали сюди в 39-му. А наші люди? А мої земляки? Як і чим жили вони? Довідатисялро те було тяжко. Тільки коли ми з братом стали вже дорослими, батько, баба стали потроху розповідати нам про те, що на самій справі тут в насодбувалося. Розповіді були відрівкові, неповні - бо батько тоді був маленьким хлопчиком, а моя мила бабуся мусила все життя тяжко працювати і оповісти могла тільки про те, що бачила на свої очі. І все ж картина вимальовувалася жива. Але страшна.
 
«...Спасибо, родная страна!»
 
Коли слухаєш про те, що тут відбувалося, більш за все дивує якаясь бездумна жорсткість, навмисна аморальність, яку демонстрували влади - які б вони не були. Поляки, німці, совєти - всі мащулили людські долі. Совєти, щоб запанувати, здається, перевершили в жорстокості всіх. Сім'я одного мого діда, Антона Григоровича Корнелюка, жила на правому березі Буга, в селі Заказань. „Раз були з Гантоном в полі, -розказувала баба.
- Аж дивимося, а по дорозі їдуть підводи, мніго так. Що таке? Приїхали солдати з гвинтівками, виметайтесь,кажуть, тут буде кордон. Повиганяли людей, хати розтягай, загатили болото. Живи, як знаєш". Так в 44-му розлеті лися заказанці по світі, не стало старої Заказані, що стояла на Бузі століття, за росли старі могилки, і знаку нема. На місце старої Заказані навіть не можна трапити - там зараз нейтральна смуга. В сухому піщаному лісі біля кордону дехто з заказанців поставив хати, тут з'явилася нова Заказанка. Є на Берестейщини такі села, як хоч би Токарі, що кордон поділив їх надвоє - половина тут, половина в Польщі. Поділилися долі, поділилися душі.
Сім'я другого мого діда, Григорія Романовича Динька, жила напроти Заказані на лівому березі Буга, в Косто-молотах. Костомолотців в 45-му „репатріювали": вивезли геть далеко-під Одесу, в безводний степ, який треба було освоювати. Там панував цар-голод. Щоб якось його підманути, батько, якому тоді було вісім, разом з друзями біг до лісосмуги та їв грона білої акації... Коли тривати стало геть тяжко, односельці відправили діда в Київ до Хрущова - проситися назад. Той дав дозвіл. „Проїзд по території У країни я вам гарантую, - сказав, за родинною легендою, Хрущов діду. - Ніхто вас не буде зачіпати. А далі-добирайтеся, як самі знаєте..."
Коли заплющу очі, бачу, як зарослим шляхом, запрягши до возів корів і посадивши на підводи дітей, повертаються додому костомолотці, ховаючись від міліції та червоноармійців, аби не завернули назад, ховаючись від оуновців, щоб не одібрали того, що ще залишилося з майна. Йшли вже місяць. На другий день Трійці подорожні були в глухому сільці Бошня поблизу Янова (Поліського), де пустувало декілька хат-їхніх господарів, поляків, „репатріювали" до Польщі. Вирішили залишитися тут, сподіваючись пережити зиму, а тоді добиратися далі. Але не так сталося.
У той час, коли костомолотці садили картоплю позиченими у бошнян лушпинами (бо своїх картогшів, природно, не було), совєти зводили по Бузі свій залізний кордон, а поляки проводили свою операцію „Вісла": тих костомолотців, що ще зоставалися в Костомолотах, вивезли до Ольштинського воєводства, звідки „репатріювали" німців... Моя двоюрідна бабуся пекла на той час хліб, то польські жолнери навіть не дозволили дочекатися, доки спечеться, погнали, у чому була, на підводу...
Пришилося косгомолотцям-репатрі-антам залишитися в Бошні. Тут люто-вали „стребки" - „истребительнне батальоны", сновдали лісами та болотами. Людське життя не коштувало для них нічого.
„Був такий Кудінов, командував „стребками" в Бошні, - розказує мій батько, Василь Григорович Динько. -То його боялися всі. Геть був божевільний. Ні з того ні з сього міг застрілити чоловіка, і нічого йому за те не було. Скаже, що то бандит-оуновець, і все гаразд. Був в його ще заступник, прізвища не пам'ятаю, пригадую тільки, що раз в лісі його з'їли вовки. Однино чоботи зосталися.
Тим не менш „стребкам" вдалося зловити „банду Червоного" - загін оу-нівців (чи УПА?), що діяв в лісах коло Бошні. До нас в хату прийшов хтось з сусідів і розказав, що самого Червоного оточили в хаті на хуторі, він ще спробував втечи через гору, але куля догнала, так і впав на сніг, обхопивши голову... Добре пам'ятаю розповідь. Мусить, той сусід був свідком...
Після „ліквідації банди" взялися за селян. Багато кого забрали енкаведис-ти. Приїздили ночами, ранком тільки дивимось - а хату замкнено, вікна забито. Нема сім'ї. Ніхто з цих людей вже не вернувся. Пам'ятаю, зі мною за одною партою сидів хлопчик, Ананій звався, був з багатої сім'ї, деколи частував мене яким шматочком сала. Його сім'ю от так вночі забрали і пропали вони десь..."
Репресії були не тільки фізичні, але і, так би мовити, моральні. Так, людям, що отримали вищу освіту за Польщею, не можна було працювати вчителями. Звільнили зі школи моїх дядьків, Івана Григоровича та Володимира Григоровича Диньків. Дядько Володя, який до того пережив Освенцім та утечу з його, переніс звільнення вельми тяжко...
Після цього становиться зрозумілим, чом мовчали старіші. Не хотіли нам, дітям, своєї долі... Мені хотілося б привести такий показовий приклад: в Заказані жив чоловік, який займав не рядове становище в українському рухові. Цей молодий хлопець був забитий в катівнях енкаведе. В його не було сім'ї, але в його сестри діти були. Залякана сім я виховала їх так, що двоюрідний онук загиблого молодого націоналіста став таким русофілом, що ще пошукати серед самих росіян...
 
 
Чи минеться горе?
 
„Минеться лихо, минеться горе, як вісімнадцятка поборе" - це гасло, під яким до війни ішов на вибори до польського сейму український рух в наших місцях, часто повторює моя бабуся. „Вісімнадцятка" тоді поборола. Горе от не минулося - гримнула війна.
Чи може „вісімнадцятка" знов побороти? Я думаю, що це можливо лише тоді, коли про нас згадає Україна.
Український рух на Берестейщині відроджується. Нова „Просвіта", нові українські громадські товариства, українська газета, книжки, деколи передачі на місцевій телевізії, то знов Лукашенко нє-нє, а скаже, що „украинцьі хотят создать на территории Брестской областе автономию'' - все це сприяє тому, що люди згадують про себе, повертаються до своїх коренів. Але підстав для оптимізму я не бачу ніяких.
Генерація, котра виросла в українськомовному середовищі, потихеньку відходить. Молодь знаходиться під міцним пресом русифікації. При владі в Білорусі тепер саме „стребки" Кудінови та ті з їх заступників, кого, на великий жаль, не доїли вовки. А скільки в тих Кудінових дітей та онуків! Україна ж ніколи не бачила нас, не звертала уваги на цю проблему. Ніколи жоден представник української влади ні півслова не сказав про те, що тут, на Берестейщині, живуть також українці, про те, що права їх порушуються. Та що влада, навіть українські інтелектуали ніколи не сказали про проблему Берестейщини на повний голос. Боялися покривдити білоруських інтелектуалів, котрі до останнього часу також вперто твердили, що по-українському в Білорусі ніхто не говорить. Правда, останнім часом становище потроху змінюється, завдяки, передовсім, активності талановитої української молоді Берестейщини, яка багато чого робить і для білоруської культури...
Берестейщина може повернутися лицем до України тільки коли відбудеться чудо: в Україні і в Білорусі підуть реформи, запанує демократія, люди перестануть одчувати себе полоненими і тут заведуться нормальні гроші. А такого, мусить, не буде ніколи.
Тому щохвилини, щодня гублю я свою землю. Вона відпливає од мене з хмарками по небі, що пливуть на Вкраїну . Бо туди віє вітер...
Наталка Бабина
Передрук з "Над Бугом і Нарвою" з сайту http://www.haidamaka.org.ua/0050.html
Категорія: З Інтер-нетрів | Додав: Лісовчук (26.07.2009)
Переглядів: 484 | Рейтинг: 4.5/4 |
Всього коментарів: 0
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2017