I

Сонечко давно вже сховалось за далекий червонастий обрій, денна спека трохи-потрохи спадала, зменшалась; в повітрі подихнуло лагідним вечірним холодком. Густаво-темний вечір південного краю тихо насовувався на землю, окутуючи її легеньким, кучерявим як дим, туманом. Через мить показався зза гори і повновидий місяць. Пронизуючи ріденький туман, порозсипав він своє сріблясте проміннє по всіх усюдах і осяяв свою землю чарівним білуватим сьвітом. В повітрі було тихо та любо.

На ротному дворі, біля казарми, стояли купками і вешталися сюди й туди салдати. З однії купки розлягалась улюблена салдатська пісня з приспівом:

                 Чорнявая моя,

   Кучерявая моя,

                                Розкудря-кудря-кудрява,

                                Розкудрява голова…

Приспів виголошувався одривчасто, кожде слово неначе сокирою відрубувалось. Густі, незграбні голоси дико лунали в тихому повітрю і,  відбиваючись від високої, в два поверхи казарми, зливались в один загальний непривабний згук. Здавалось, що співає не один гурт, а всі заразом, тілько одні починають раньше, а другі пізнійше.

У другій купці два штукарі удавали з себе Циган, показуючи, як вони кують, та приговорюючи кумедні нецензурові приказки. А в третій — теж жарти та сьмішки, і так по всьому двору. Се була година звичайного після вечері спочивку і кожен вояк старався скористуватись нею по свойому.

В дижурній хатині старий здоровенний годинник продеренчав сім раз. Дижурний по роті вийшов у двір і гукнув на все горло:

— А-ну, однолітки, гайда на «словесність»!

Голос його скілька раз розтинався по ротному двору і видно було, як від кожної купки виділялось душ зо три чи з чотири салдат і тяглося повагом до ротної столової.

— І коли вже вона скінчиться, отся «словесність»?! — бурчав дехто. — Ач, старі гуляють, а нам «словесність»!

У ротній столовій стояли здоровенні незграбні столи, а біля них – такі-ж незграбні довгі ослони. От на сих то ослонах і сиділи салдати-однолітки, дожидаючи чергового унтера, учителя «словесности».

Як раз о осьмій з чвертю годині увійшов повагом у столову здоровий, пикатий унтер Довбня.

— Встать! — гукнув днювальний, що стояв біля дверей.

Довбня зупинивсь біля дверей, обвів навкруг гордим поглядом зиркнувши по всіх закутках, а далі якось лепсько кашлянув і нехотя кивнув головою, буркнувши собі під ніс: «Сідай». Потім заложивши в кишені руки, став він прохожуватись сюди й туди, придумуючи, з чого-б то йому почати свою «словесність».

— Армяков! — гукнув він нарешті.

— Я! — одповів тоненьким голоском худий, нидявий салдатик, важко підводючись із ослона.

— Ну-ж, ну, піднімайсь! А то я тебе підніму! — гримнув унтер. — Ач, повертається, мов пяна баба… Хто твій найближчий начальник?

— Ви, — прошептоів Армяков.

—Хто ж то «ви»? — запитав Довбня пискливим голоском, перекривляючи Армякова. — А як слід одказувати по воєнному?

 — Найближчим начальником зволите буть ви, господин зводній унтер-цер, Кирило Петрович Довбня.

— То-то!… Ти, здається, так «мужиком» і додому вернешся, — сказав докірливо Довбня. — Сідай…

Саме в сю хвилину відчинилися двері і в столову не вбіг, а трохи не влетів задихавшись середього зросту красивий салдат Корній Моторний і хотів сісти на ослоні.

— Стій, стій! — крикнув Довбня.

Моторний круто повернувся і став перед ним на витяжку.

— Де се ви зволили прогулюватись, Корнію Івановичу? — обізвавсь унтер зрадливим солодким голоском, приплющивши трохи одно око. — А я й не примітив, що ви одсутствуєте… Чи не на досьвітки часом бігали? Ви, бач, до сього діла митець!

— Я в чоботарні був, Кириле Петровичу, чобіт лагодив.

— Знаю я тебе, іроде! Ач, який роботящий! Чоботи лагодив!.. — гримнув по начальницьки Довбня. — Ну, а дисципліну знаєш? — раптом запитав він Моторного.

— Знаю, – одповів Корній.

— А в чім вона состоїть?

— Воїнська дисципліна состоїть в строгому і точному соблюденію правил, предписаних воєнними законами, а через те вона обовязує: точно і безпрекословно виповняти приказання начальства, строго соблюдати чинопочитаннє…

 — А ти як виповняєш приказання начальства? — перебив його Довбня. — Чув, що приказано збіратись на «словесність» в сім часів, а сам шляєшся там чорти-батька зна де!…

Довбня вийняв з кишені здоровенний срібний годиник, подивився і клацнувши на всю кімнату, сховав його знову в кишеню.

— Добре знаєш ти дисципліну, — почав знову насьмішкувато Довбня. — Ти певно знаєш і те, що там далі в дисципліні сказано: сохранять у команді порядок і не оставлять проступків і упущеній подчиненних без взискання?..

— Знаю, — сьміливо одповів Моторний.

— Так отже коли знаєш, так постій вечерок «смирно», щоб не тілько знав, а й виповняв те, що знаєш!

Моторний стояв не одмовивши ні слова; його жваве червоне лице горіло, аж пашіло, очи блищали якимсь несамовитим вогнем, а чорні густі вуси ходили ходором. Здається, якби воля, то він би живцем з’їв оту проклятущу «Довбешку». Корній знав добре, що Довбня присікується до нього даремно: віддячує йому ще за домашнє. Вони-ж земляки з одного села і як були ще дома, так залицялися до однії дівчини, котра Корнія покохала, а з Довбні насьміялась…

Страшенно довгим здався Моторному сей вечір. Здається, невелика вага простояти вечір «смирно», а постоїш годину-другу, то й сьвіт тобі почне крутитись і метелики в очах замигтять.

Нарешті годинник продеренчав десять. «Словесність» скінчена, i Довбня виходячи з столової, згорда скомандував: «Розійдись, оправсь та становись на повірку!»

— Ну, не вікувати-ж нам у москалях: буде колись і на моїй вулиці празник! — думав Моторний, ідучи на повірку.

Скінчивши «перекличку», фельдфебель  вийшов посеред «фронту», скомандував «смирно» і сказав: «Завтра, о десятій годині з ранку, всім одноліткам зібратись до ротньої канцелярії».

— На що ж се вони кличуть? — шептались між собою «однолітки».

— Завтра будете виймать жеребків, — розповідав далі фельдфебель. –—В нашу роту прислано з полку пять таких жеребків, що хто витягне його, то того відпустять до дому.

«Однолітки» слухали і дивовижно поглядали на фельдфебля. «Ні, неправда сьому, — думалось їм, — хиба-ж є такі жеребки, по котрих відпускали-б додому? Адже-ж жеребки тілько на те, щоб у москалі брать…»

— На скілько-ж відпустять: на місяць, чи на два? — запитав хтось із гурту.

— Кажу вам: зовсім ослобонять, відпустять додому на всігди… Ну, а тепер розійдись, та не кричать! Лягай спать, бо завтра рано підніму! — відрубно вигукнув фельдфебель, обертаючись до всього гурту, неначе до однієї людини.

II

Моторний стояв неначе окамянілий: він як почув про жеребки, увесь задріжав, немов його пропасниця затрясла. Що було далі, він не знає; навіть не міг розібрати як слід, що фельдфебель і розказував, йому вчувались тілько нарізні слова: «Ослобонять…відпустять додому…»

— Ну, що, якби мені попався такий жеребок!? — думав Моторний, лежачи на ліжку і трохи заспокоївшись. — Та я, здається, нічого більше-б і на сьвіті не хотів… От би мати рада була! А Олена!?… Е-х!… ні, мабуть не нам, безталанним, дожидати такого щастя! І Моторний тяжко-тяжко зітхнув. Постать любої, коханої Оленки промайнула перед ним, як та блискуча сьвітова зірка, обхопила всю його істоту, прикувала до себе всі думки, всі мрії.

Корнієви вмить пригадались усі щасливі хвилини його життя. А з них найщасливійша, найрадіснійша та хвилина, коли він вперше спізнався з Оленою.

Було се влітку, три роки тому назад. Корній вів у степ коней на нічліг, Олена теж; от вони їдуть трохи не поруч. Олена якась незвичайно весела: співає, вигукує та жартуючи з пастухами, весело-превесело регоче. А Корній дивиться на неї і очей не зводить. По його трохи засмученому виду можна було вгадати, що Корнія є щось непевне не серці.

— А давайте наввипередки! — гукнула весело Олена та підобравши жваво поводи, скрикнула раптом на коней, ударила ногами під боки і полетіла як вихор.

Корній погнався за нею, а за ними пустились навздогін і иньші нічліжники.

От-от Корній наганяє Олену, от-от порівняється, та вона як сіпне поводами, як прихилиться, так і вилетить наперед усіх. Коні летять, ледво копитами до землі доторкаються, а вона ще й присвистує та регоче-регоче. Корній теж не відставав, гнався слідком за Оленою. Пробігли так мабуть гін зо двоє, потім стали по  троху притихать, а нарешті й зовсім ходою пішли.

— Ну, та й прудкі у тебе, Олено, коні! — обізвавсь Корній, їдучи поруч з Оленою. Вже мій буланий прудкий, та й то не наздогнав.

— Балакай… прудкі!… То ви козаки такі; вам би не на конях їздити, а понадівати плахти та очіпки, та за гребінем сидіти! — сказала Олена, жартливо сьміючись.

— Та ти не дуже то розпускай язика! Гляди, щоб не прикусила! — озвавсь і собі з жартом Корній. — Чого ти визвірилась? Козаки!… Козаки!… Чим  же тут винен хоч би й я, що в мене коні не прудкі? Якби  ти сказала, що я сам тебе не наздогнав, тоді, правда, стидно було-б.

— Куди тобі, грішнику, кісіль їсти, ти від кваші замурзався! — подражнювала Олена. — Ти не те що дівчини, а й баби не піймаєш!…

— Казав сліпий: побачимо, чи будуть на небі зорі! — відповів Моторний.

Місяць піднявся геть-геть високо на небі і заливав усю землю своїм сріблястим сьвітом.

Корній їхав поруч із Оленою, жартливо змагаючись та якось несьміливо поглядаючи на цікаву дівчину. А Олена теж крадькома позирала на Корнія. Їй здавалось, що якась невідома, таємна сила несамохіть повертає і мимоволі примушує її поглянути на молодого, чорнявого парубка.

Ось їх очи якось ненароком зустрілись і вони обоє спалахнули, засоромившись від такої несподіванки і не знали, що й сказати одно одному.

— А де ж се другі нічліжники? — відразу якось запитала Олена, озираючись назад.

— Та вони, здається, отирнувались там, на «татарській» долині, — відповів Корнiй.

— Гей-гей! А поганяйте сюди! — гукнула Олена.

— Та навіщо вони тобі, ті нічліжники? — сперечався Корнiй. — Хиба неоднаково коням пастись? В маленькому гурті ще краще.

Олена мовчки схопилась до долу і стала путать коней.

— А ти геть, від’їдь трохи далі: бо в мене сивий такий сердитий, що не дасть і спутать, зараз почне з твоїми битись, — озвалась вона до Корнія.

Корній попутав коней, сів на обніжку і ладнався покурити. Одірвав він бумажки, насипав тютюну і тілько що хотів скрутити цигарку, а Олена підкралась потихеньку та штовх його під руку і вибила бумажку й тютюн, та як зарегоче! Корній схопивсь за нею; вона на втікача.

— Ні, не втічеш! — гукнув він. — Се тобі не кіньми! — І в одну мить схопив Олену в оберемок. — А що, утікла батька лисого? — сказав шуткуючи Корній.

— Куди-ж пак розбадьорився! Зрадів… то я так уже не хотіла тікать, щоб не завдавати тобі удруге стиду: а то якби чкуркнула, то хиба позавчора нагнав би!

Памятає Корній добре й те, як він того-ж вечора вперше признався Олені про своє коханнє.

— Знаєш що, — казав він несьміливо ідучи поруч з нею, — я давно вже хотів тобі щось сказати, та не міг ніде зуспіти тебе на самоті.

— Знаю, знаю! Краще й не кажи! — похопливо відповіла Олена. — Всі ви, хлопці, одним миром мазані і всі одно й теж плещете. Вам тілько пойми віри, то ви набалакаєте три мішки гречаної вовни та всі й неповні…  Не буть козі та на торзі!

— А свині на підторзі! — добавив Корній. — Так… 

Потім прослав він кобиняк і сів, почавши знову крутити цигарку, а Олена знов стала гукати до нічліжникiв, щоб їхали до них.

— Так ти, Олено, не хочеш і слухати, про віщо я хотів казати тобі? — почав знову Корній, закуривши цигарку.

Олена мовчала. А на душі в неї було і радісно і сумно: їй і цікаво було послухати, що скаже Корній, і боязно відразу признатись, що й вона вже давно кохає нишком Корнія.

— Годі тобі гукати, — іди краще та сядь отут біля мене; як схотять, то й самі попідганяють коней, — озвавсь він, коли Олена гукнула ще раз.

Олену неначе хто за рукав сіпнув: вона  якось несамохіть підійшла та й сіла біля Корнія.

— Отак би й давно…  а то гедзькається і сама не знає чого! — сказав він якось несьміливо.

— А то що ж ! Вашому брату тілько потитурься, то ви зараз ка-зна-що подумаєте.

— Еге, подумаєте…  Та хиба-ж на сьвіті всі люде однакові? Хиба-ж коли Петро, чи там Дмитро, ні Бога не бояться, ні людей не соромляться, то й Левко і Панько такі повинні буть? Зовсім ні: у кожного своя совість! А якби ти, Олено, знала, що в мене на серці, то не казала-б такого. Чи ти повіриш, як побачу я тебе, зо мною щось таке діється, що й сказати не можна: мені якось і радісно і соромно і боязно. Хочу що небудь сказати, признатись, що я тебе люблю, та й речі не підберу, думаю: скажу, а вона на сьміх підніме, порозказує всім і почне глузувати…

Корній балакав зовсім тихо, неначе сам до себе; він навіть і не примітив, що в розмові з Оленою мимохіть признався їй про своє коханнє. А Олена пильно прислухалась до його речі: ловила кожне слово, кожен згук і слова ті дуже вражали її за серце.

— От тобі й раз! Хиба вже я така насьмішкувата, що буду глузувати?…  З якої речі!? Таке й видума! — відповіла вона тихо та привітно.

Після тії ночи Корній з Оленою були нерозлучні: щовечора вели вони удвох коней на ніч, щоночи воркували тихо та любо, мов ті голубята…

Далі пригадалось Моторному, як він ходив зимою на досьвітки і як Довбня ставав йому на перешкоді. Корній був не з того кутка, що Олена, а через те Довбня нераз похвалявся провчити «блазня», як ходити до чужих дівчат. Раз він привів цілий табун хлопців і заставши Корнія на досьвітках, хотів попобити його, та вже хлопці вговорили згодитись на те, щоб Моторний купив їм пів відра горілки. З того часу Корнієви став вільний шлях до Олени.

Нарешті пригадав Корній, як вони було зійдуться з Оленою літом у садку, посідають на травиці під вишенькою і цілу ніченьку просидять удвох обнявшися. Чого-чого вони не перебалакають! Де та й мова бралась!… Здається, якби і чотири ночи злилися в одну, і тоді-б вони не переговорили всього, і тоді-б не намилувались…

Моторний ворочався на ліжку з боку на бік, силоміць заплющив очи, хотів заснути, та тяжкі невпинні мрії метушилися йому в голові неначе комашня, точили його мозок, розстроювали серце. То промайнуть сьвітлим, рожевим плесом, то знову насунуть темні та невеселі, як ніч. Ось пригадалось йому, як виряжали його в москалі, як прощався він із матірю, з ріднею, з Оленою…  Як плакав-побивався, дивлячись на щоденні гіркі Оленині та материні сльози. Мати ходила мов нежива, а Олена від плачу навіть зовсім занедужала: змарніла, схудла —  сама тінь осталась… Корнієви і тепер вчувається її тихий благаючий голос: «Прощай, мій коханий! Прощай, мій любий Корнію, мій голубе сизий!…  Прощай та не забувай мене!…  Я буду дожидати тебе, благати милосерного Бога, щоб ти вернувся додому живим та здоровим; бо коли не бути мені за тобою, то або — в черницях, або — в домовині!…»

Та хиба-ж він може забути Олену? Ту Олену, котру він любить більш усього на сьвіті! Ні! Ніколи, ніколи!…

Довго ще ворочався Моторний збоку на бік і нарешті, знесилений уже тяжкими думками та спогадами про минувшину, заснув неспокійним, нервовим сном. Часто він прокидався, сідав у нестямі на ліжку та розглядав навкруг себе, і догадавшись, де він, лягав знову, укутуючись із головою.

І сниться Корнієви, що буцім то він дома, в рідному селі, серед знайомих товаришів та дівчат, гуляє на досьвітках. Олена співає якусь веселу пісню, а він сидить біля неї схилившись на плече і тихо шепоче їй на ухо: «Знаєш, Олено, я сьогодні заслав уже старостів…» Ось мов би то кличуть їх обох до Олени в хату. Батько й мати, поблагословивши їх на чесний шлюб, велять Олені давати старостам рушники. Внесла Олена такі гарні, повишивані та довгі-довгі рушники, аж по землі тягнуться, а Корнієви червоною шовковою хусткою перевязала ліву руку… Дякують старости  сватів за ласку, а Олена з Корнієм розчервонілись як маківки, кланяються в ноги батькови та матери, та цілують їх в старі порепані руки.

Ось наче-б то ідуть вони вже додому: вийшли з хати, прощаються. Коли де не взявся Довбня: як вискочить зза угла  — зірвав з Корнія хустку, пошматував її на шматочки і потоптав у грязі. Корній як розлютований звір кинувся до розбишаки: хотів помститись за таку образу…

—    Я тобі, лобуряко, сього не забуду! — крикнув він

на все горло.

Саме в ту пору унтер Довбня будив свій «звод» іти на «гімнастику», і як раз в ту хвилину підійшов будити Моторного. Не розплющуючи очей Корній ухопив його за рукав і якось несамовито, крізь зуби, скрикнув:

— Памятай же, гадино, я тобі сього не забуду! Сам пропаду, а над тобою помщусь!

Довбня сердито вирвав від Моторного руку, штовхнув його кулаком під бік і грiзно скрикнув:

—    Що ти сказився, чи що? На кого ти кричиш, на

кого похваляєшся?!

Корній відразу прочумався.

— Хиба я похваляюся? — дивувався він. — То мені приснилось, що бюся з кимсь, от я й скрикнув.

— Знаю я тебе, штукаря, з твоїми штуками! — промовив гнівно Довбня, поглядаючи скоса на Моторного.  — Гляди, щоб я тобі сих штук не повигонив! Ач, який штукарь!..

III

О девятій годині з ранку всі однолітки стояли вже двома рядами на ротньому дворі, нетерпляче дожидаючи, коли позвуть їх  виймати жеребки. Ось винесли стіл, потім стільці для офіцерів. Фельдфебель зробив перезву і хто не мав права виймати жеребка, тих осадив назад. Коли трохи згодом прийшов і ротний з офіцерами: поскручували вони білєтики, повкидали в міцний глечик і старанно поперемішували.

—    Ну, пiдходь по одному, «марш»! — скомандував

ротний.

Однолітки враз повернулись і затупотіли ногами, поспішаючи до «щасливого» глечика.

Салдатів-глядачів набилося страх скілько. Дехто шуткував, насьміхаючись над «молодіжю», а дехто притаївши духа слідкував, кому попадеться щасливий жеребок. Чимало вже салдатів підходило до глечика виймати тремтячими руками білєтика, але на лихо все «пусті».

— Мимо! — гукав офіцер, розвернувши білєтик.

І не обібрані сліпою долею до гурту «щастя та волі» відходили на бік, похиливши понуро голови. Аж ось вийняв один, розкручують — щасливий. «В запас армії» — читає офіцер. А  салдатик стоїть сам не свій: на виду розчервонівся, аж пашить, очи сьвітились щасливою надією, а ноги тремтіли, так і підгиналися.

— Ну, ступай, брат, з Богом, домой…  «Кругом»! — скомандував офiцер.

Салдат якось особливо метко обернувся «кругом», ще краще приставив праву ногу до лівої і підтюпцем побіг до казарми.

Нарешті підходить огрядний, чорнявий салдат із чорними густими вусами. По його загорілому, тепер поблідлому виду котиться піт горохом. Груди ходором ходять, серце бється, як не вискочить, а очи так і впились в глечик з білєтиками.

Моторний вийняв білєтик, обережно подав його офіцерови, а сам стоїть і дух притаїв і очей не зводить. Йому здавалось, що страшенно довго розрізують та розкручують його білєтика, а серце ще дужче бється, мов хоче вирватись iз грудей. Нарешті білєтик розвернули.

— «В запас армії» — прочитав голосно офіцер.

Корній спершу неначе остовпів: дивиться на ротного, на салдатів-глядачів, а сам жмакає в руці жеребок і переступає з ноги на ногу.

— Ну, що ж ти задумався: недоволен, чи що? А може ще послужить хочеш? — питає ротний.

Почувши таку річ, Моторний здрігнув, як холодною водою облитий; він ні слова не промовив; кинув об землю картуз, вигукнув якось несамовито, підскочив і не побіг, а полетів до казарми. Глядачі голосно зареготали; офіцери теж усьміхнулись, а Корнія уже й не видко.

— Ну, щастє твоє, гадино! — прошепотів Довбня. – Та я ще над тобою поковерзую…

І знову підходять поволи однолітки до глечика, виймають білєтики, подають ротному і дожидають, як винуватці присуду: чи – сюди, чи – туди.

Багато ще не виймало, а білєтик остався уже тілько один.

— «В запас армії» — викрикнув нарешті офіцер.

От вийшов і останній жеребок –—пятий.

— А-ну, підходь ще хто! — шуткує офіцер.

Категорія: До тебе світе ... | Додав: Лісовчук