РОЗМОВА  НА  ЦМЄНТАРІ  СТАРОСТИ

          ЯНКА  З  БРАТЧІКОМ  ХВЕДОСЄМ

Хвєдось. Що доброго у вас чутно, Янко?

Янко. Тоє, що і всюди: школи закладають. Щє літюсь хлопцьов с чьотирнадцять всю зиму до ксьондза ходило учитися. Уміють троха і по церковному і по Русському;  і раховати троха уміють. Муй серєдній син вже уміє наветь дьяковати троха, Апостола в церкви просив у дьяка чітати.

Хведось. Дай-то  Боже, коб було гожє ! З великого розуму люде найбульш шаліють; а наш мужік аби-но виучівся чітати і писати — вун, бач, розумнійший од їх; вжє йому мужік не брат, мужіцкій хліб вжє йому не смачний, просто хоть в рекрути отдавай хлопця? Бачили вже ми тую науку?

   Янко. Ех, дівний ти, небоже! Нивже  ж то наука псує чьоловіка? Наука на роспусту не учіть; завжди злий приклад учіть на роспусту, а не наука. Ми сами завшє псуємо своїх дітей: посварітця мати на дитину, або набий його за що-небудь, а воно йде на скаргу до батька. Батько ж  хочє дитину приласкати та й каже, гладячі його по головці «дурная, синку, мама, дурная: набила дитинку мого, набила; дулю єй, дулю!» Дитина щє і пацєра не уміє, а вже хвигу матери показує, — от тобі і жди од його пошанованья. Або ще як стануть мати з батьком битися, попившися, стануть лаятися так, жє сором слухати; як же тут дитина роспусти з малєнькосці не научітця.

Хведось . Але, воно то правда, часом тоє буває межи людьми.

            Янко. Отож-то бач! А в школах, напротив, учать всєго доброго; я б і сам, коб нє літа мої, пошов би в науку, і тепер завжди завидую учєному. Глядиш часом чьоловєк на світ Божій — на місяць ясний і на зорі, на звіря і на  пташєк всєлякіх, на траву, квиткі ружниї, глядиш, кажу, дивишся і ничого не тямиш. Єсть там у баб нашіх ружни забобони, — то чі ж бабам вірити? Чуєш не раз, чьоловік, як розумниї люде говорять о яких ся там заморскіх землях і людях, — а хто ж його знає, як воно там направді. Можє і тоє, що люде розказують, такиї бабські забобони. Ну, а як чітати умієш, — в книжку якую заглянув — і відаєш: де, що і як на світи дієтця. Велик-Боже! Помог би учітися, коб не літа мої недужії.

 Хведось. Ось тобі маєш, схотілося кобилі оцту і давай оцту! Ні, мій голубе, кажі ти з своїми ксьондзами хоть не знати що, я одно кажу: мужикови знати соху, борону, косу і друге що в господарстві, і годи з його. Ото його хліб, ото його доля! А наука і книжкі на що йому здалися? Дадуть вони йому хліб? А то не його доля бути ассєсором, дьяком або ксьондзом.

 Янко. Ну, то й що, жє ассєсором не буде, то вжє трєба йому остатися дурньом? А чім жє гуршій тепер мужік од ассєсора, як не тим, жє против його дурєнь? А, наприклад, тепер Государ дав нам «Положєня», де пишєтця, як маємо з давнійшім паном раховатися; або дасць щє серєдник чі ассєсор распоряжєньє якоє. Се умієш чітати, сам згадаєш тоє всьо, дойдєш чістей правди; не будеш на цілий світ нарікати, жє нема на ньом справедлівості. Будеш знати своє право і свою повинность, нихто тебе скривдити не посміє. Ось тобі і бєз ассєсорства мужікови трєба учітися! А се мужік до наукі буде охвотний, се добрє і грунтовне виучітця, його зробять і ассесором, часом наветь бульш, як ассесором: єсть немало прикладов, жє простий мужік чрєз науку виходить в люде. У нас з простих мужікув бувають часом учітеліми чі інспєкторами в гімназії. Діти простих мужіков кончають часом школи першімі, найлєпшімі учєнями і достають в награду золотиї медалі. Так само і куждєн з нашіх хлопцьов, аби но був способний і мів охвоту, можє пойти в гімназію, посля до висшого наукового закладу, що називаетця «університет», а оттоля нарешті можно вийті чі учітелєм або інспектором гімназії, чі якім чіновніком, в кожном разі чьоловіком учьоним, нєлядащім, на користь собі й людям. Дьякі, наприклад, мало чім од нас рузнятця, а поглєди, їх діти через науку виходять ксьондзамі, дзеканамі і наветь біскупами бувають!

Хведось. Ну, нехай собі, нехай! Кідай работу, кідай господарство, кідайте всі; бєрітесь за книжки, кладіте гроші на  школу — мало щє, мусіть, виложіли? Учітесь і жівіте щасліво! То-то певне зажівете королями бєз господарства, з одними книжками? Ні, братко, зжіли свуй вік наші батькі щастліво, ліпш як ми; господарі з їх були не лядащії і без теї наукі; обойдемося і ми без єй!

 Янко. Ото ж бо неправда! Насамперш, в науку дітей посилами — в господарстві не шкодить ниц: в школах учать тулько в осені і в зиму, коли в господарстві нема ниякеї роботи на полю. Не вельми много коштоватимуть нам і самиї школи. А до того ж трєба памятати, жє дармо, без праці, або без грошєй на світи ничога не достанєш. Ну, і давній, як і тепер, по місцях і межі  мужікамі били люде грамотниї; уміли вони і соху-борону наріхтовати і книжку розумну-яку прочітати, уміли і господарством управляти і в цєркви дьяковати. Стариї баби або люде завистниї називали їх чаровниками, однак Буг їх благословляв, громада, добри люде шановали. А, наприклад, Німці тиї і в полє ходять с книжками, хлопець воли поводить, батько оре і разом чітає, положівші книжку на плузі. От як! І знають вони з книжок много чого доброго: як скотину од  помору, збож од кротув ратовати; як ниву ліпш зорати, в яку пору що ліпш посіяти — господари вони хоть куди!

Хведось. Ну, Німець! Німець щє з колискі охвотний до наукі: такій вже вун удався заморскій. А наш мужік що?

Янко. Говоріш ти, як старая баба. Німці такиї ж самиї люде, як і ми; бач-жє і наші хлопці немало такі мають охвоти до наукі, аби-но школи були, а батькі пускали в школу. /…/

Хведось. Ну, то що ж буде, як полізуть всі в пани? Хто ж в мужіках останетця?

Янко. От і знов за своє. Хто мужіком, каже, буде, як всі стануть учітися; ниби то мужікови коньчє трєба бути дурньом? Трєба тепер не однім панам учітися; здастця  наука і мужікови всякому. Або ж ти сам не рад будеш, коли твуй син вийде в люде, зробитця учоним, розумним і тебе не покіне, шановати не перестане; / дурєнь оно або чоловік зопсутий батька не шанує / нарешті, хоть і в мужіках вун останетця, і то одно много значіть, єжелі вун виучітця в школі пацєра, як налєжіть, і книжку яку розумну прочітати, і тобі щє самому сказати якую історію святу, розумну, що в книжках пишутця. Трєба щє, наприклад, рахунок тобі якій зробити, — грамотний хлопець зробить тобі жіво, хутко і рєгулярно, як і сам писар іншій часом не потрапить. Чі ж не радость тогди тобі буде. скажі сам, подумай? Неправда?

Хведось. Можє й правда! Ну, а як жє нашім дітям ліпш учітись: по-польску чі по-русську: Пани всьо говорять, жє по-польску трєба коньчє учітися?

 Янко . Не слухай — мало що говорять! Сам ти бачіш, жє Русськая грамота потрібнійша, як польська. В цєркви у нас насамперш мша і друге набожєнство отпраляєтця по-русську. Євангєлію чітають по-русську, так що каждий грамотний можє розуміти, не то що в костьолі. Затим, в судах, в нашєй власной канцєлярії, у серєдніка і всюди всі бумагі пишутця у нас по-русську. А й ми самі запевне зовсім нє ляхі: ми самі по собі народ особний — Бєлорусси! Русська мова і русська грамота нам завшє потрібнійша, як польска.

Хведось. Так, так! Правда?

Янко . Ну, а тепер сам подумай знов, неправду люде кажуть, жє трєба учітися?

Хведось. Нема що казати, — правду говорать !

Янко. Отож-то бач! Наука завжди і для всіх користь має: і для ксьондза, і для дьяка,  і для мужіка. Казав вжє і єщє раз кажу,  жє наука тепер мужікови, як і каждому другому, коньчє і вельми наветь потрібна. Благослови ж, Божє, того, хто за разум взявся!

_____________

Примітка редактора. Пропоновані оповідки анонімних авторів із книги під назвою «Разсказы на белорусском наречии», виданої 1863 року у Вільні,  передруковуємо з науково-літературного альманаха «ХІХ стагоддзе», Число 2, Мінськ, 2000. У коментарях до цього перевидання підкреслюється політична заангажованість авторів оповідок, їх релігійна нетолерантність, що вони поділяють принципи самодержав’я і вперто скеровують читача на сприйняття його шовіністичних ідей як єдино правильних. Між тим не звертається уваги на мову окремих оповідок,  яка мало чим різниться від сучасної літературної  української мови, а ще більш подібна до наших поліських говірок української мови. Виходить, автори цих оповідок були вихідцями з Полісся або Підляшшя. Викликає подив і те, що вони, мовлячи зовсім не білоруським діалектом, вважають себе білорусами. Правда, мову свою називають усе ж  не білоруською, а руською. І це якось можна зрозуміти: першою назвою України була назва Русь, то й мова руська не що інше, як мова українська. От тільки не знали того шановні автори з ХІХ століття…

Щось подібне неважко спостерігати й тепер: людина з Полісся на чистій українській мові заявляє, що вона білорус і знати  нічого не хоче про інше його трактування.

Від часу публікації «Разсказов…» минуло майже півтора століття. Скільки ж пройде ще часу, поки усвідомимо, що ми з діда-прадіда українці?