* * *

Я за плугом ходжу, панське поле орю,

Нога в ногу коней поганяю.

Тут стоїть лановий, мов туман степовий,

Та на мене скоса поглядає.

В головi моїй думка другую жене,

Я хотiв би тi думки списати,

Записать на папiр та зложить iз них твiр —

Лановий, може, буде кричати.

Помаленьку стою, папiроску роблю,

Всi кишенi до дна вивертаю.

Нахожу олівець та малий папiрець

І на плузi писать починаю.

—Товаришу, ти що, — обiзвався сусiд,

—Уже, певно, знайшов якусь тему?

Не пиши — будеш мати обiд…

—Я пишу робiтничу поему.

Я в нiй буду писать про старий панський лад,

Про знущання над нами при працi,

Про важкi податки, що виснажують нас,

І про долю цю нашу собачу.

Як почув лановий — слуга панський старий

Та як крикне: «Чекай-но, собако,

Тебе завтра возьмуть i в тюрму завезуть,

Ти людей нам бунтуєш, лайдаку!»

Я не слухав його, що умiв — написав

Та сховав папiрець до кишенi.

Конi рушили враз, засвистiла земля,

Я схватив чепiги в свої жменi.

Коли сонце зайшло, повертав я домiв.

Було темно, собаки брехали.

Полiцаї прийшли, мої вiршi знайшли

І мене теж з собою забрали.                      

        Ж Н И В А

За серпи, за серпи, за серпи!

Вже поспiла давно царина

Та й жовтiє, як восок вона…

Пора жать та в’язать у снопи.

Вже пора, вже пора, вже пора

Коси нам та серпи наточить,

Вийти всiм, як один, в одну мить,

Працювать, щоб текло iз чола…

Подивись — ось зерно, ось зерно,

Як вода, iз колосся тече.

Сонце сушить його i пече…

Ой, женцi, соромно, соромно!

Чого ждете ви ще i чого?

Озовiться, женцi, косарi,

Що йдете на жнива, злидарi,

На ввесь свiт голосно, голосно!

Що йдете убирать царину

Тiсним строєм, в щеренгу, як мур!

Що до працi гудок вже загув

I зове всю сiм'ю, всю сім’ю.

Всю сiм΄ю… Ой, велика вона —

Разом всi хутко кiнчим жнива,

Скосим все i зiжнем до снопа —

Вже поспіла давно царина…

За серпи, за серпи, за серпи!

Перемога до кращого жде,

Ось гудок безупинно гуде,

Бо вже жнуть, убирають снопи!

                                              1929 р

  М I С Т О

Iз цегли, з залiза й бетонної крицi

високi, високi стоять кам΄яницi,

                       як велетнi в землю вросли.

Стоять вони гордо мiцними рядами,

Прорiзанi рiвно уряд вулицями,

                       а вулицi в площi зiйшлись.

Залiзниці збiглись iз цiлого свiта

i дивляться хмуро на мiсто велике,

                                    неначе на диво яке.

Тут, мабуть, не всiм так живеться весело,

i в мiстi теж злиднi такi, як по селах,

                        i горе давлюче, важке.

Тут люди кружляють, як тії комахи,

снуються голоднi, питаються працi,

                       зарiбку на хлiба шматок.

А другi, обмазанi й потом залитi,

Всi сили збавляють на черева ситих

                        і шлють їм прокляття i зойк…

Бо в розкошах пишних пани бенкетують,

робiтники в працi й без працi бідують,

                                     та в серцi їх гнiв не вгаса…

А мiсто хвилює, хвилює, як море,

хоч видно красу там, та видно i горе,

                       бо в мiстi фальшива  краса !         

                                 1930 р.

     З А В О Д

Он, далеко, на овидi,

видно в ясний тихий день, —

мов великий чорний пень, —

щось таке на краєвидi.

Краєвид той обгортає

димом чорним, наче нiч.

Там якась велика пiч,

мов пекельниця палає.

Часом в тихому повiтрi

роздається вiдтiля

гомiн велетня - чмеля

на усi чотири вiтри.

Гей, не раз мене манило

те гудiння в далечiнь,

де вздвигався в небо дим

на важких загуслих крилах, —

І до вечора вiд рана

думав, марив я не раз,

як двiрську скотину пас

на широких панських ланах:

I кому це там потреба

все угору, вгору гнати,

стовп полум’я розкладати —

вгору, вгору аж до неба?

I кому той чорний дим

на важких навислих крилах?

…Гей, не раз мене манило

в полум’яну далечiнь.

                                                            1929 р.