Український поет Володимир Китаєвський народився 3 червня (по старому стилю) 1896 року на хуторi поблизу села Стовпи Кобринського повiту, тепер Жабинкiвський район Брестської областi. Здобувши початкову освiту, продовжив навчання в росiйськiй гiмназiї Брест - Литовська (за свiдченням дочки поета Галини Орловської). 1915 року Володимира призвали в росiйську армiю i вiдправили на вiйну. Воював вiн i в громадянську. Був поранений. Пiсля лiкування повернувся до батькiв, якi перебували у Херсонськiй губернiї. Через деякий час Китаєвськi вирушили на Полiсся, але вже без батька, який помер на чужинi.
По приїздi в Тевлi селяни обрали Володимира вiйтом гмiни. Допомагав землякам, захищав їх iнтереси в польських iнстанцiях, домагався вiдкриття української школи. До того ж писав вiршi на українськiй мовi, читав їх землякам. Звичайно, це не сподобалось окупацiйним властям, i вони при першiй нагодi розжалували вiйта українця. Став працювати на залiзницi дроговим (колiйовим майстром). 1939 року селяни обрали його головою сiльради. Правда, пробув вiн на тiй посадi недовго: Китаєвського не могла влаштувати полiтика нових господарiв, які запровадили терор проти мiсцевого населення. Скiнчивши мiсячнi курси, Володимир працював учителем школи в селi Свищi. Через рiк його звiльняють: хтось донiс, що за Польщi обирався вiйтом.
В.Китаєвський пiдтримував жвавi контакти з дiячами «Просвiти» в Кобринi, з iншими українськими громадськими органiзацiями. В кiнцi сорокового року захворiв — застудився пiд час велосипедних поїздок у Кобринь. Через два тижнi, в новорiчну нiч, поета не стало.
Вiршi Володимира Китаєвського друкувались у львiвському часописi «Вiкна» (1929 – 1930 рр.) У поезiях цього перiоду («Мiсто», «Безробiтнi», «Тартак» та iншi) простежується щире спiвчуття автора до пригнобленого люду, холод у ставленнi до мiста, де селянин, особливо той, що залишився без землi та оселi, вимушений був продавати свої робочi руки, заливати свою недолю в шинку оковитою. У вiршах «Наростання», «Жнива» вiдчутнi революцiйнi мотиви, очiкування бурi, яка оновить свiт. Писав Володимир Китаєвський i лiричнi вiршi, поезії релiгiйної тематики (“Сегодня страстная суббота”) на росiйськiй мовi. У час вiйни рукописи вiршiв Китаєвського його дружина Уляна (Юля) закопала в землю, сховавши у вiдро, i таким чином частина їх уцiлiла. Нинi врятована творча спадщина поета зберiгається в Києвi, в Центральному державному архiвi - музеї лiтератури й мистецтва України (фонд 117).
Iсторичну роль Володимира Китаєвського для Полiсся високо оцiнив дослiдник нашого краю Володимир Леонюк:
«В.Китаєвський, син убогого полiського села, людина нелегкої долi, участник Першої свiтової вiйни, ця людина, взявшись на дозвiллi за перо, звернулася без вагань до рiдної української мови, усвiдомила себе українцем, повернулася лицем до свого поневоленого народу та його лихої, трактованої по-своєму долi. I хоча нацiональне самовизначення є нормою кожної свiдомої людини, проте для темного, збайдужiлого до власних проблем Полiсся нацiональний i мовний вибiр В.Китаєвського є своєрiдним подвигом. Саме в цьому планi поет, на мою думку, заслуговує вiд свiдомих нащадкiв на об΄єктивну згадку».
I Полiсся пам΄ятає Китаєвського за щире спiвчуття й розумiння людей працi – вiд коси й серпа, за потребу волi, душевну розкутiсть, за вiрнiсть українськiй мовi i православнiй вiрi своїх предкiв.
СОНЯЧНI ДЗВОНИ
Пiд дахом блакитним, прозорим
звукiв мiльйони —
Гуляють в безмежнiм просторi
сонячнi дзвони.
Пiд гiмни веснянi лагiднi
легко на серцi —
I слухав би, слухав чарiвнi
милi концерти.
Мариться: вже справдi на свiтi
слiз, кривди нема,
Усi задоволенi, ситi,
нiхто не зiтха.
Мариться: порожнi в΄язницi,
стихли прокльони,
Лише дзвонить весна – чарiвниця
в сонячнi дзвони.
В цих згуках зшматоване серце
вiд ран ожива.
БАТЬКIВЩИНА
Згадайте, згадайте минуле, селяне,
Було то давненько — тринадцять, май΄, лiт,
Як рiднi оселi свої оставляли,
Свiй власний пожиток та й рушили в свiт.
Ішли ми зi смутком в далеку Росiю,
Здавалось, навiки cвiй край залишив…
А нашi оселi свiчками горiли…
Гармати ревiли — бiй страшний кипiв.
Думки в нас роїлись: то кара Господня,
Нам тяжкої долi, мабуть, не знести,
Спiткає нас болiсть, спiткає голодна,
На ланах далеких прийдеться вмерти…
Та ось незабаром назад повернули
На тi пожарища нам рiдних хаток,
Де лишень кропива свiй лист розвинула
І смутно вiтала той наш поворот.
Та праця, охота, любов i старання,
Як той переможець, всмiхнулися нам,
Ми знов збудувались i маєм убрання,
Худобинку маєм уже по дворах.
Хоч скрутно нам жити, ми все переможем,
Бо любим Полiсся та й мову свою,
Ми душу i тiло за край свiй положим
Чи в працi… науцi… Чи, може, в бою?
Здалека, здалека ми всi повернули,
Хоч там десь далеко ми всi обжились,
Та серце нудьгою чогось огорнуло,
Шептало нам тихо: вертайсь, не барись…
Бач — ждуть тебе з смутком рiднесенькi лани,
Лiса вiковiчнi, зеленi гаї…
Бач — тут твої лiта дитячi зостали
І все твоє щастя, любов взагалi!..
Кохайте ж, любiте ви, добрi селяне,
Це миле Полiсся та й мову свою.
Працюйте, учiтесь… Ума набирайтесь,
Хай промiнь освiти засяє в краю!..
| 
