Олекса  СТОРОЖЕНКО

(1806 — 1874)

            Видатний український письменник Олекса (Олексій) Стороженко народився 12(24) листопада 1806 року в селі Лисогори на Чернігівщині. Служив у російській армії, після відставки — чиновником при губернаторах Києва і Вільна. Жив у повітовому Брест-Литовську, а докладніше, на приміському хуторі Тришин від 1868 року. Служив тут предводителем місцевого дворянства, а ще — головував на з’їздах мирових посередників (суддів). Мав Олексій Петрович титул дійсного статського радника. Про те, що займався літературною творчістю, мало хто в Бересті знав. Хоч був не місцевий (походив з українського роду, що поселився на Чернігівщині), добре розумів — і по мові, і по думках — тутешніх жителів, був у гущі державних і громадських клопотів. Брав участь у зустрічі коронованих осіб, які проїздили через Брест-Литовськ, займався організацією набору юнаків  у російську армію, влаштуванням побуту сільського духовенства. У вільний час малював, ліпив (за проект пам’ятника літописцеві Нестору був удостоєний медалі Академії мистецтв Росії), листувався з друзями. А ще зустрічався з тришинцями. Залюбки слухав  їх українську говірку, народні пісні, читав їм свої гумористичні оповідання, перекази з народних уст. Про це у свій час розповідали молодшим людям колишні жителі села Тришин Гаврило й Олексій Кушнеруки, Кирило Ярощук  та інші.

               У Бересті Олекса завершив працю над романом, «последним сказанием», за визначенням автора, під назвою «Былое, не минувшее» про повстання 1863 року (твір загубився у редакції московського журналу «Русский вестник», куди був надісланий для публікації), працював над поемою у прозі «Марко Проклятий» (публікувався у львівському часописі «Правда»).

               Ось уже більше століття спить О.Стороженко на старих тришинських могилках. Спиться йому тут неспокійно, бо турбують час од часу люди без відчуття святого. Позаминулого року піднімали могильну плиту, зазирали у склеп, чи нема золота. Але дарма. Письменник жив бідно, хоч і був титулованою особою. Після нього з цінностей залишилася тільки бібліотека — весь його скарб.

               Скарбом для великої України та українців Берестейщини є його літературна спадщина. В оповіданнях, повістях, оповідках і досі палахкотить живий пломінь української відчайдушної душі, замилування героїчною історією своєї батьківщини — України. Творчість письменника — непересихаюче джерело народної мудрості і мовного багатства.

               Однак скарб той, колись, у часи першої нашої «Просвіти», добре знаний і поцінований тут (ім’я О.Стороженка у 20-30-і роки носила українська приватна школа у Бересті, просвітянська бібліотека, де були в достатку його твори), у радянські часи був поснований павутинням забуття. Як і все українське. Дійшло навіть до того, що берестейці не знали місця його проживання. У початку 80-х років, коли до нас у Бересть приїздили українські літератори, не могли господарі показати гостям місце садиби сановитого тришинця…

               Та попри все  світ знає і цінує Олексу Стороженка — одного з найвидатніших романтиків української літератури (за визначенням поета Олега Ольжича). Твори його ще за життя письменника виходили у перекладі на російську, німецьку, сербсько-хорватську мови. Правда, для білорусів Стороженко й надалі продовжує залишатись tabula rassa (чиста дошка), хоча, як стверджують літературознавці Т.Кобржицька та В.Рагойша, раніше була спроба донести слово українського письменника до білоруського читача. 1887 року студент Полінковський подав у Петербурзі до цензурного комітету рукопис свого перекладу оповідки Олекси Стороженка «Вчи лінивого не молотом…». Відповідь була категорична — друкувати заборонялося.

               Але ж то було за царя. Тепер же нічого, здається, не забороняється у Білорусі. А білоруський читач чекає на Стороженка.