Охрiм   ВАРНАК

(1861 – 1921)

Український письменник Охрім Варнак (справжнє прізвище Василенко Онопрій Омелянович ) народився 3 (15) червня 1861 року в селі Коврай Полтавської губернії, тепер Золотоніського району Черкаської області. З 1882 року перебував на військовій службі в російській армії — був писарем інженерного управління в Полтаві, Петербурзі, Севастополі, Варшаві, Бересті, Бобруйську. В 1902 — 1914 роках служив у Бересті. За Українською Радянською Енциклопедією, брав участь у революційних подіях у Берестейській фортеці 1906 року. Знаходився під наглядом поліції. Тоді ж, у 1907 році, створив у Бересті самодіяльні колективи — хор і театральну трупу, яка ставила п’єси Тараса Шевченка, Михайла Кропивницького, Івана Карпенка-Карого та інших авторів. Організовував читання лекцій, Шевченківські вечори, святкування у Бересті сторічного ювілею українського Кобзаря. Разом зі своїми друзями, шанувальниками української культури, доглядав за могилою Олекси Стороженка.

О.Варнак почав друкуватися 1890 року. Свої  вірші й оповідання поміщав в українських  журналах «Дзвінок», «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Маяк», в газеті «Буковина», а в радянський час — у газеті «Вісті» (місто Золоноша), в редакції якої працював у 1920–1921 роках. Онопрій Василенко — автор подорожніх нотаток «Від Севастополя до Золотоноші» (1892). Наступного, 1893 року в Севастополі видано його книгу під назвою «Мусій Кріпиця, або Правда кривду переважить».

Помер письменник 20 грудня 1921 року в м.Золотоноша.

Пропоновані нашим читачам вірші й оповідання Охріма Варнака взяті з часописів «Зоря» і  «Літературно-науковий вісник».

     НА  ТОЙ  СЬВIТ

(на вiчну память Т.Шевченковi)

I.

Скілько років, рідний батьку,

Лежиш ти в могилі,

А голос твій в кожну хатку

Літа по Вкраїні!

І літатиме ще довго,

До страшного суду, —

Та проситиме у Бога,

Щоб на землі люде

Браталися, обнімались,

Не ворогували;

Щоб багаті не пишались,

Правди не топтали

Під ногами, та з кривдою

Поруч не сиділи,

А всі щиро, громадою,

Взяли ся за діло:

За осьвіту братів менших,

Що ходять в темноті,

Й показали їм дорогу

До сьвітла й роботи;

Щоб незрячі гречкосії,

Прозрівши на очі

Засьвітили в хатах сьвітло

Темненької ночі,

Та з каганцем дожидали

Поки сонце зійде,

А розвиднеться — рушали

Куда хто поїде.

Звiстно в день гаразд виднiйше

Куда прямувати,

А поночі куда підеш

Від своєї хати?

              II.

Ти благав усіх обняти

Найменшого брата,

«Щоб всьміхнулась заплакана

Україна-Мати».

Шкода праці, сизий орле!

Оглухли, — не чують

Твоїх слів, сьвятої правди…

З голоти кепкують,

Як і перше кепкували,

Недолюдки кляті!

І гасить ізнову стали

Каганці по хатах

У голоти. «Нехай, кажуть,

Спить у темній хаті:

Не варт того, щоб «чумазим»

Дармо сьвітло тратить!?!»

А для себе «елєктрику»

По улицях сьвітять…

Оттаке-то, голубчику,

Діється на сьвіті!

Багатому сьвітло сяє,

Як на небі сонце,

А вбогому закривають

Й маленьке віконце…

              III.

Тяжко жить на білім сьвіті,

Сизокрилий орле!

Розтеклись без тебе діти,

Покинули поле,

Де ти орав добрим плугом

І посіяв жито:

Воно й виросло-б, поспіло,

Та його побито…

Наїхали чужі люде

З північного краю,

Та по нашій ниві всюди

Коней попасають.

І твоє житечко повне

Зовсім попсували…

О, бодай вас, воріженьки,

Татари забрали!

                 IV.

Якби  то ти, Тарасе, встав,

Та на Вкраїну подивився,

То дуже, дуже-б смутний став.

А мо’ й сльозами-б гірко вмився.

Тепер на полі, по Вкраїні,

Поріс кукіль, будяк, горошок…

Давно не крапав дощ погожий,

Засохло жито по всій ниві.

А ти, як сіяв, молив Бога,

Хороших жнив бажав унукам

І стеріг його, як мога;

Поки зложив там і руки.

                  V.

Але маємо надію,

Твоя праця не загине,

І жито, що ти посіяв,

Будем жати на Вкраїні.

Дасть Бог дощик… Ясне сонце

Мокру земельку пригріє,

І побите кіньми жито

Знову скрізь зазеленіє.

Та й поросте жито густе,

Похилиться повний колос,

Вийдуть брати жито жати

І залуна пісьні голос.

Засьпівають та й згадають

Тебе, батьку, добрі люде,

І щороку, поки й віку

Молитись за тебе будуть!

              * * *

Спочивай же, любий тату,

В німій домовині!

А ми будем дожидати

Жнив на Україні!