Нічні відвідини

Доктор Міщук був упертим матеріялістом.

— Ну от, ми ходимо і працюємо і це — життя, — філософував він до Віри Федорівни, своєї асистентки, дами під п'ятдесят років. — Якщо ж наші тіла не матимуть спромоги рухатись, коли кров заціпеніє в жилах, тоді й кінець життю, тоді, моя пані, наше життя позначиться звичайним нулем. Були дві живі істоти і розпливлися в небутті, бо клітини організму не були спроможні перетворювати речовини.

— Ох, пане докторе, як же ви повторюєтесь! — зідхнула Віра Федорівна.

— Істину, моя пані, приходиться тільки повторювати, бо істина не сприймає ніяких доповнень.

— Коли ваш людський розум установлює якусь істину, то це не конче має бути абсолютна істина. Життя без мрій, без надій, без душевної радости, це ніяке життя, пане докторе. Ви ось про клітини, а я, дозвольте, тішуся весною, ніби дитина; ви про рух тіла, а я душею лину в синю блакить. Ось піду до церкви, помолюся і мені легше стає на душі.

— В цьому й суть, що чимало людей воліють фікцію, аніж голу правду. Дитину, наприклад, можна заспокоїти забавкою, доросла людина шукає заспокоєння в абсурдних вигадках, вмовляючи собі, що це правдиве і вічне. Звичайна кволість і боягузтво! Самолюбна вдаченька хоче жити вічно, а закон природи нахиляє її до землі, от і постає маячіння. Мовляв, помру я, зате душечка моя полетить он у ту блакить, де вічне раювання.

Віра Федорівна докірливо поглядала на свого шефа, і замість відганятися від нього репліками, думала про іншого доктора Міщука. Той другий доктор Міщук, це майстер свого діла, це мистець вишукувати недуги в людських організмах, це, нарешті, суцільна чинність доброти. З'являвся він у своєму медичному кабінеті часто непоголений, із невигладженими штанами. До пацієнтів був незвичайно уважний, обслуговував їх по-батьківському; від бідних не брав грошей і взагалі, здавалося, не цікавився матеріяльними благами, хоч словесно був вивершеним матеріялістом. Яка ж протиставність слів з чином!

Одного вечора, десь перед одинадцятою ночі, коли Віра Федорівна відправила останнього пацієнта і замкнула за ним на ключ двері, вернувшись до кабінету, побачила доктора ніби зів'ялого у фотелі. Безвиразно поглядав на заслону вікна і про щось думав.

— Втомився я сьогодні, — озвався він.

— Пора вже вам поставити когось на своє місце і відпочити з місяць десь у затишку. Он інші лікарі подорожують навіть за океан, а ви за працею світа не бачите.

— Не маю грошей, Віро Федорівно, — щиро признався він.

— Це тому, що кривдите себе! — піднесено сказала асистентка. — Пацієнти занадто використовують вас. Деякі можуть платити, але не платять; вдають із себе нуждарів, знаючи наперед, що ви їм повірите. А ось інші лікарі...

Суворість погляду доктора обірвала недокінчену думку Віри Федорівни.

— Ви мені не говоріть про інших лікарів, моя пані. Хай вони живуть і доробляються; лікарська професія стала для них знаряддям опорожнювати гаманці пацієнтів. Деякі з них теж вірять у ідеали і мріють про вічне раюванню в синяві небесній; та лівиця не знає що робить правиця. Долоня свербить під дотиком срібних монет, а душа радується, коли очі узрять привабливий банкнотчик. Лікарську етику опоганили самі ж лікарі, моя пані. Етика повчає, що лікар — це рятівник людини, коли вона в нещасті, а насправді, цей лікар тішиться, коли недуга стає затяжною, щоб здерти якнайбільше грошей із пацієнта. Он взяти б доктора К. За один рік заробив двадцять тисяч долярів, жінці купив хутро за п'ять тисяч, купив каділяка і він он який ідеаліст! А не знає того, що все це ніщо, все це дрібниці. Багатство і мрії про вічність така ж нісенітниця, як і само життя. От я живу. Чому я живу, яка ціль мого життя? Скажете — нігілізм? Може й так. От і молодість минула, ще молодим потрапив тішитися і мріяти, але тепер навіщо мрія, коли свідомість скорого небуття нівечить увесь сенс екзистенції? От ви дівуєте і я парубкую; інші підсміхаються, мовляв, самотність, це анормальність. А хто ж із людей не осамітнений, хто? Коли молодий, хтось потрібує молодих м'язів, чи молодих поривів, чи молодечої дії, а старість, це комплетне осамітнення, хоч би мав і двадцять дітей чи сто онуків. Отак м'ячиком пливеш по океані і не знаєш, куди тебе абсурдна примхлива хвиля понесе.

— Чому ж ви, все ж таки, любите людей? — натякнула асистентка.

— Серце! — кивнув головою лікар. — Загадкове серце, моя пані. Нерозлучна слабість мого "я". Розум мій заперечує, але серце диктує і от породжується нісенітниця. Бо ось ті пацієнти, яких я лікую задармо, либонь, цілком незацікавлені чутливістю мого серця. Коли їх вилікую і відмовлюся брати заплату, ладні мені руки цілувати, але за моїми плечима напевно називають мене дурнем. Ось колеґа К. що зі звичайного чиряка робить рака, щоб украй оголити з грошей пацієнта, в очах так званого суспільства — майже геній. Заробляючи двадцять тисяч річно, інколи дасть сто долярів на церкву і його за життя роблять Божим угодником. Добродійні організації публікують подяки, підкреслюючи грубим шрифтом його прізвище, бо він інколи дасть десятку на сиріт чи хворих старців. А суть? Те ж саме роблять і ославлені адвокати, асекураційні компанії, торговельні аґенти і цьому ність кінця. Епідемія вивершеного самолюбства!

— Цинізм і заперечення і — серце, — покрутила головою асистентка.

— І безвольний м'ячик на абсурдних хвилях життя, — докинув лікар.

І саме різко заджижчав дзвінок за зовнішніми дверима. Асистентка допитливо поглянула на лікаря.

— Впустіть! — твердо сказав він.

До почекальні увійшла якась дівчинка; не більше їй було семи років. На ній була біла шовкова суконка, що сягала підлоги, ясне волосся ніби з русалки розповзлось на плечах. В руках тримала білу хустинку. Подобала на дівчатко, що щойно вперше запричащалося. В синіх великих оченятах малювалася якась зворушлива чистота поєднана з унутрішнім терпінням. Доктор уже стояв у відчинених дверях між кабінетом і почекальнею, і здивовано приглядався несамовитій гості. В його довголітній лікарській практиці оце вперше трапилась така неймовірна, запізнена візита.

— Ну і з чим же ти, донцю, приходиш? — підступив до малої гості лікар.

— Моя мама тяжко хвора, поможіть... — благально дивилася лікареві в очі.

— І не побоялася ти прийти? — поглянув на годинник, де вже стрілки показували дванадцяту годину.

— Не побоялася, бо мама тяжко хвора, — далі благально дивилися лікареві в очі.

І серце словесного старого циніка не витримало. Він лагідно притулив до своїх грудей дитячу голівку і ніжно провів лівою долонею по пухнастому ясному волоссі.

— Я зараз, дитинко, я тільки необхідне запакую до валізочки.

— Ґрін евеню, під двадцятим числом, — тоненьким голосочком сказала дівчинка, коли лікар відійшов від неї, щоб запакувати до валізочки необхідне лікарське знаряддя та ліки. Але за той час Віра Федорівна вже виконала сама цю чинність; залишилося йому тільки вдягнути пальто. Та коли він вернувся знов до почекальні, щоб вийти на вулицю, помітив, що дівчинки вже не було. За ним стояла асистентка і теж водила очима по почекальні, шукаючи маленької гості в довгій білій сукні.

— Пішла? — здивувався лікар.

— Мабуть пішла, — неменш здивовано відповіла асистентка.

Доктор Міщук покрутив головою, думаючи про Ґрін евеню, до якої дороги було зо дві милі і про дівчинку, яка напевно поспішала до своєї мами пішки, бо було вже запізно і трамвайний рух припинився в місті. Він подався на вулицю і потім Віра Федорівна почула гудіння мотору авта.

"Добродушний, коханий дивак", подумала лагодячись до виходу.

* * *

Авто доктора Міщука зупинилося перед запущеним старим домом на Ґрін евеню, на вулиці яка належала до дільниці міської бідоти. Фронтові вікна були неосвітлені. Доктор натиснув електричний ґудзик на дверях, але ніхто не квапився йому відчинити. Почекавши ще зо дві хвилині, він знов натиснув ґудзик, але й цього разу ніхто не появлявся. Тоді злегка штовхнув двері і вони відчинилися. Освітлюючи вузький коридорчик електричним ліхтариком, доктор посувався ним навмання. Помітив, що обабіч стіни були пооблуплювані з тинку. Не інакше, як цей дім був призначений на розбір, що часто траплялося в цій дільниці і через те ніхто тут, либонь, уже не мешкав. Уже й мигнула думка, що дівчинка могла зажартувати з нього і спрямувала під число мертвого дому. В цю хвилину ліхтар у його руках згас і він побачив у кінці коридору смужку світла, що пробивалася на коридорчик крізь щілину в дверях. Його ліхтар знов засвітився і він по хвилині стояв уже перед поплямленими дверима. Легенько прочинив їх і тихцем просунувся до кімнати. В куті маловольтажна лямпка освітлювала кімнату і залізне ліжко, на якому під лахміттям лежала хвора жінка.

— Добрий вечір, — заклопотано привітався. — Я лікар, дозвольте провірити ваш живчик.

Хвора мовчала, байдуже поглядаючи на прибульця. Той сів на стільчику і взяв у свої пальці худу руку хворої. Пульс працював уривчасто, ненормально. Потім заглянув під повіки і ствердив гостру анемію. Попросив, щоб хвора відкрила широко уста. Та хотіла вволити бажання лікаря, але відразу ж розкашлялася.

— Маєте болі? — лагідно поспитав.

— Болить під лопатками, — прохрипіла хвора. Доктор відхилив лахміття і лікарським слухальцем виловлював підозрілі харчання в легенях. Ґрунтовно прослідивши хвору, він потім дав упорскнення в праву руку. Хвора по десяти хвилинах з вдячністю посміхнулася до лікаря.

— Дякую вам, пане.

— Завтра буде вам ще краще, — відповів посмішкою доктор. Він тепер почав розглядатися по кімнаті. Стіни були давно небілені, потріскані і непривітні. Над головою хворої помітив дерев'яного хреста з розп'яттям; під хрестом у дешевих рямцях тулилася до стіни побільшена знимка дівчинки, яку доктор відразу ж упізнав.

— Це ваша дочка?

Замість відповісти, хвора притишено заскімлила, здавлюючи в хворих грудях якийсь непосильний жаль.

— Чому ж ще її нема? — нахилився над лахміттям лікар.

— Місяць тому нарядила я її в білу шовкову сукню, розчесала на голівці ясне волоссячко, тремтячими руками увіткнула в дитячі пальчики воскову свічку. Лежала в домовині як княгиня. Христос Бог, що он на стіні, призначив мені свій хрест, а донечку мою звелів своїм янголам омаяти святими крилами. Забрало її чорне авто і повезло на приміський горбок на вічний спочинок.

Доктор вражено слухав. Він поглянув на трагічне розп'яття і йому здалося, що воно болісно заворушилося. Під ним, під розп'яттям, дивилися на нього неземною чистотою сині очі згаслого дівчатка. Як це сталося, що цю ось дівчинку, що відійшла у вічність, він годину тому тулив до своїх грудей?

"Ось ще один м'ячик на хвилях життєйського безглуздя", розпачливо подумав він, дивлячись на постіль з хворою, але в цю ж мить відчув на собі наче б якийсь містичний дотик. Очі тривожно втупилися в трагічне розп'яття, у великі сині очі дівчинки немов у неторкану красу вічности і він, непоправний старий цинік, затрусився. Відчув якийсь внутрішній струс; серце, протиставне розумові, вічно неспокійне і чутливе, нарешті відкрило перед ним рубець незглибимої тайни.

— Завтра вранці прийде до вас моя асистентка Віра Федорівна, а під вечір і я прибуду, — потішав хвору немов дитину. Він ще дбайливо прикрив її лахміттям і ще раз поглянувши на розп'яття і на сині очі дівчинки, нечутно висунувся з кімнати.

На вулиці ще поглянув на фронтову потріскану стіну покинутого дому, що наче розпливалася в нічному мороці і шепнув до себе: — Ми тебе не покинемо, випадкова страднице!

А потім, їдучи вже автом, душу його прояснювала незбагненна загадковість.

"Яка ж глибінь тайни в єстві людини і в світі, що її оточує!"