Пригода на озері

Примхи Еми були відомі багатьом. Усе складалося в її житті так, що стати її було і на примхи, і на різні пустотливі вигадливості. Минуло їй щойно двадцять весен; розквітла ніби троянда в місяці травні під опікунчою рукою своєї пестунки місс Лізабет Сельдом. Матір свою втратила, коли було їй десять років. За десять років сирітства, батько її, багатющий банкир, містер Мекрой, міняв жінок ніби циган коней на ярмарку. Поживе отак рік з новою вибранкою і потім суд розв'язує подружжя за його бажаннями. Арґументами завжди були йому: Шорстка, безглуздо заздрісна, вночі храпить, має прикрий голос, що дразнить нерви, і тоді докидував:

— У цілому світі нема такої, як була моя Міріям!

Його кімнати і кабінет були обвішані портретами першої дружини; ласки любови ніби спливали з них і на старого Мекроя, і на Ему. Старий банкир часто приглядався своїй дочці; тоді крізь юні прегарні очі наче б дивилася на нього незабутня Міріям.

— Доню — раз якось звернувся до дочки — ти вже доросла і знаєш, що я старий безвірник, але твоя мама вірила; на грудях носила золотого хрестика і перед спанням проказувала молитви. Люблю жінок, що вірують. Усі ті, що потім жили зі мною і яких я нагнав, були такі ж безбожні, як і я, і тому не мали в собі ніжности. Якщо є пекло потойбіч, я буду, либонь, у його центрі, але я не хотів би, щоб ти була така, як мільйони сучасних дівчат.

А Ема справді відрізнялася від своїх ровесниць. Було в ній щось половинчасте: по батькові успадкувала нахил до авантурництва; ланки несамовитих курйозів, шибеничних задумів, гонитва за пригодами тяглися за нею нерозлучно; а мати обдарувала її чутливою ніжністю, меланхолійною задумливістю і великими зеленими очима, від яких п'яніли залицяльники.

У світі модерного комфорту дух батька перемагав і тоді Ема кокетувала і баламутила синків мільйонерів. Кірк Стенлі, син продуцента комбайнів, божеволів за нею. Боб Куґлюс, син власника тридцятиповерхового готелю, закидував її подарунками. Вона приймала подарунки і сміялася йому в очі твердячи, що вся його мудрість замкнена в паперових скриньках. Моше Блюменкранц, сорокалітній рахітик, хотів запаморочити її своїми мільйонами. Якось запросив її до свого авта і дозволив їй сидіти за кермом. Ема тоді гнала авто сто двадцять миль на годину. Моше зімлів; Ема залишила його в шпиталі, в якомусь містечку, а сама пригналася таксі додому.

Зимою вибиралася на Фльориду. Приваблива ніби німфа, парадувала в купальнику по маямському пляжу і оголомшувала своєю красою відпочивальників. Тут, звичайно, зустрічала своїх поклонників. Моше Блюменкранц не зразився швидкою їздою обожнюваної і ще раз спробував ловити щастя. З покрученими в дугу сухими ногами, з огіркуватим носом, у зелених окулярах, подобав на почварну карикатуру.

— Зоре моя, ти ціль життя мого, не зражуйся моєю фізичною недолугістю. Ласкавість твоя верне мені здоров'я, і я тоді буду сильний, ніби пума бразилійська, швидкий, ніби серна з долин Пенсильванії.

— Хочете зі мною женитись?

— О, радосте моя! — скрикнув Моше. — Я тебе удекорую брилянтами.

— Гаразд, я буду вашою дружиною, якщо ви виконаєте одну дрібницю.

Моше витягнув жилясту шию. Сухі його плечі здригувалися. Ема подала йому руку.

— Згода?

— Згода, радосте моя.

— Гаразд. Відпливіть від берега чотири милі і потім поспішайте назад до своєї майбутньої "зорі радости", — видула глумливо губи.

— Ох, горличко моя, там мене акули зловлять, — жахнувся Моше.

На цьому і скінчилось залицяння рахітичного мільйонера.

Гонитва за враженнями з півночі на південь, чи зі сходу на захід, часто втомлювала Ему і тоді вона задумувалася; дух матері вселювався в неї витискаючи на короткий час спадкові звички батька. Тоді зелені її очі поймалися мелянхолійною ніжністю, личко ставало поважне.

— Тату, нуджуся. Чому це так, що я скрізь зустрічаю пересічність і нудоту. Порадь мені щось, тату.

— Може полетиш до Европи?

— Ні, не хочу. Дивно, ніщо мене не цікавить. Як знаєш, останньо була я в Голивуд, бачилася з великими артистами і артистками. Бачила їх не такими, як на екрані, бачила їх у приватному житті. Всі вони, тату, знуджені, нецікаві і крайнє бридкі. Поморщені обличчя, в очах мертвотне шкливо. Порадь мені, тату, що маю робити?

— Ти останньо чомусь не береш із собою місс Сельдом. Я думав, що вона дасть тобі те, чого не встигла дати твоя мама.

— Місс Сельдом лагідна і добра, але має в собі щось, що мені не подобається. Вона, тату, вміє позувати і то поганенько позувати. Інколи мені шкода її.

— Може б на дику природу, доню, до Канади?

Ема задумалася. Хвилинку дивилася батькові у вічі і потім личком її промайнула мамина посмішка, яку любив над усе старий Мекрой. Мовчки подався до свого кабінету і вернувся з мапою Канади. Розклав на столі і водив пальцем по синіх цятках, що позначали озера. Зупинився на подовгастій смужці.

— Може тут, доню? Не далеко від гайвей, подалік від міста, ще далі від залізниці. Вода і ліс, і тиша. Мені здається, що тобі потрібна хоч на короткий час тиша.

Ема ще посміхнулася маминою посмішкою і притакнула головою. Мекрой того ж дня розвідав через аґентів про місцевість, куди мала вибратися на місяць його дочка. Виявилося, що над вибраним озером був катедж; Мекрой сконтактувався через аґента з власником цього катеджу і найняв його на місяць липень. Так то Ема, після галасливих місць дозвілля, де був джаз, де були всі вигоди, де шумувало дороге шампанське, де бачила джентельменів у смокінґах, що нагадували їй чомусь трупів, і дам у дорогих сукнях, від яких віяло цвіллю — нарешті вибиралася на північ, у лісове пустків'я.

Наприкінці червня старанно готувалася в дорогу. Оранжевого кольору її каділяк чекав у ґаражі. Батько хотів відпустити їй власного шофера, але дівчина заявила, що вестиме сама авто. Батько натякнув, що перед нею вісімсот миль дороги, але Ема сухо засміялася і сказала, що воліла б мати перед собою ще стільки миль. Вона ненароком помітила, що лагодилися в дорогу ще три особи: лакей Джімі, муринка Анн, і місс Сельдом. Прикликала тоді кивком пальця Джіма і заявила, що його не візьме з собою до Канади. Лакей покірливо вклонився і пішов до свого пана. Мекрой потім умовляв дочку, щоб їхав з нею Джімі, який був добрим шофером, ще кращим послугачем, щирим і відданим ніби старий пес. Але Ема тільки відмовно покрутила головою.

Коли все вже було готове, домашній шофер під'їхав каділяком під парадні двері величезного дому банкира. Негайно запаковано до баґажника потрібні речі, батько поцілував Ему в щоку і розгублено дивився на авто, яке за хвилину мало повезти його дочку вісімсот миль на північ.

Ема посадила своїх компаніонок на задньому сидженні і попередила щоб не хвилювались, коли на гайвей буде поспішати. Місс Сельдом знала свою "панюньцю": їздила з нею не раз у далекі дороги, та цього рейду на північ чомусь боялася. Може тому, що Ема керуватиме автом. Якщо батьківський темперамент оволодіє нею, може бути катастрофа. Стара дама принишкла в авті і, дивлячись на коротко підстрижені і помодерному розбурхані кучері дівчини, думала: "Що в цій голівці, Боже милий, яку витівку вона вигадає на лінії вісімсот миль!"

З пів години вибивалися з міста заваленого автами, трамваями та омнібусами. Коли нарешті авто лукуватою лінією в'їздило на гайвей, місс Сельдом побожно перехрестилася; муринка Анн поглядала у віконце, блискаючи великими чорними очима.

На краєчку гайвей чекав на Ему коровід авт з її поклонниками. Попереду був Кірк Стенлі, за ним Боб Куґлюс, за Куґлюсом Моше Блюменкранц; подовгасте кістляве його обличчя було поважне, в очах з жовтавими білками малювалася туга. Стенлі перший побачив Ему. Висунув голову з віконця авта і крикнув:

— Не відмовте, Емочко, що супроводитимемо вас до канадійської границі.

— Не хочу, вертайтеся, — крикнула Ема. — Гнівааатимуся!

Погрозила навіть п'ястучком; авто стрілою рвонулось уперед. Засвистіло зовні повітря; місс Сельдом зиркнула на швидковимірювач — стрілка підповзла до дев'ятдесят.

"Це авантурничий дух старого банкира! — з острахом думала вона. — Отак ціле життя кидався, робив карколомні стрибки, шахрував і доробився мільйонів. Ох, Матінко Божа, бережи нас від нещастя!"

Муринка Анн прищулилася ніби кіт і непорушно сиділа в куті не маючи відваги поглядати у віконце. А каділяк гнався гураґаном. Блискавкою минав людські оселі, якісь придорожні кущі, якісь сади. Стрілка швидковимірювача вже давно спинилася на сто. По двох годинах Ема помітила за собою поліційне авто — гналося за нею. Тоді додала ґазу, стрілка підповзла до сто десять. Поліційне авто залишилося позаду. Зате незабаром помітила на шосі барикаду з двох поліційних авт. Злобно зупинилася і вискочила з дверцят. Поліцаї зміряли її холодними очима і списали протокол. Відоме прізвище їх трохи здивувало, але з притиском попередили, що виломлюватись із встановлених норм їзди на дорогах невільно; відсалютували недбало і дівчина знов сиділа за кермом.

— Татунцьо матиме "приємність", — кинула поза себе, до місс Сельдом. Деякий час їхала з приписовою швидкістю, але потім стрілка знов поповзла до дев'ятдесят п'ять і зупинилася на сто. По дорозі наздоганяла масу авт, зручно минала їх і гналася вітрам на злобу. Ще і ще поліційні авта переслідували її та списували протоколи, але вона за кожним разом кидала поза себе, до місс Сельдом: "Татунцьо матиме "приємність". Можливо, що й не була це іронія; старий Мекрой навіть тепер ще любив різні шибеничці курйози. Мав слабі очі і не міг керувати автом, зате свого шофера інколи підганяв і той, догоджуючи своєму працедавцеві, гнав машину з бісовою швидкістю. Лакея свого, Джіма, видресував ніби розумного пса; з усією чіткістю розумів жести свого пана; піднесений вказівний палець мав значити, що Джімі має піднести панові каву на одній нозі; кивок голови в лівий бік спонукував вірного слугу виструнчитися по-вояцькому. Був членом якогось таємного клюбу і ходив туди в чорному костюмі з чорним метеликом під підборіддям. Ці божевільні напади, проте, відступали від нього, коли зустрічався з дочкою. Місс Сельдом до тонкощів знала старого свавільника і тому кожна витівка його дочки ішла на рахунок батька. Вихрогонність Еми спонукувала її бажати старому банкирові всього найгіршого: "Бідна Ема не винна, що лихий батько передав їй диявольські звички".

Коли наблизились до Віндзору, до канадійського кордону, нещасну даму понесло рвотами. Зойкала і хапалася за живіт, нарікаючи на пекельний біль голови. По канадійському боці Ема вже більш-менш дотримувалася приписової швидкости, хоч зо два рази забувалася і тоді стрілка досягала вісімдесят миль. Так вони щасливо добралися до свого катеджу на другий день перед заходом сонця. Стояв він над озером білий і пишний, ніби пуделко від подарунку Боба Куґлюса. Якісь незнайомі руки приготовили їй чистеньке ліжко; все було на своєму місці; пахло тут лісом і водоростями з озера. Хоч уже й сутеніло, Ема ще встигла викупатися в озері, милуючись чистим повітрям і лісом, що темнів пару кроків за катеджом.

* * *

Ема простяглася на гамаку і крізь зелені окуляри поглядала на плесо озера, за яким розкидалося широке оболоння поцятковане деревами та кущами. Бовваніли теж там дахи якихось бараків. За катеджом, уздовж озера, мрів ліс. Звідти долинало до неї цвірінькання якоїсь пташинки. Побіч неї, теж на гамаку, півлежала місс Сельдом. На немолодому її обличчі малювався спокій. Нарешті після божевільної їзди нерви мала впорядковані. Дівчина хвилину ще щулилася на сріблисту гладінь води і потім повернулася обличчям до своєї пестунки.

— Навіщо ви почервонили собі губи, коли й так тут не побачите живої душі, — заатакувала цілком несподівано. — Невже вам усе ще хочеться бути молодою і гарною, місс Сельдом? Не скривайтеся переді мною, говоріть щиро як досвідчена жінка до менше досвідченої дівчини. Хочеться вам бути молодою?

— Хочеться, Емочко, хочеться,. — опустила вії місс Сельдом. — Доживете до моїх років, те ж саме робитимете.

— І що за глузд обманювати себе? Косметика і так не приверне втраченої молодости.

Спричинить ілюзію молодости, Емочко. Ілюзію, моя панночко; всі ми, від молодих, таких як ви, і старших, таких як я, милуємося в оманливій зовнішності; віримо безмежно, що штучно відмолоджена наша зовнішність сприйметься сторонніми людьми як щось непідроблене і правдиве. На це нема ради, це вже закорінене в нашій жіночій природі.

— Це все нісенітниця! — свавільно зсупила брови Ема. — Це все дурниці. Все має свій час, місс Сельдом. Мій татунцьо постійно підкреслює, що коли шлунок, чи печінка зітруться, ніякий вигаданий людським розумом мотор не поможе: "Рух, це здоров'я", постійно наголошує і має рацію. А ви боїтеся руху, місс Сельдом! Ви хотіли б вічно лежати і ліниво дивитися перед себе. Коли свистить поза вухами вітер, тоді подвійно відчуваєш ритм життя.

Зіскочила з гамаку; випросталася; була струнка і гарна в купальнику.

"Це неспокійний дух старого Мекроя!" — заплющила очі стара дама.

— На човен, місс Сельдом! — скомандувала Ема різким голосом.

— Боже мій! — жахнулася дама. — Може панюньця сама... я тут трохи відпічну, втомилася... дорога ж така була...

— У човні відпічнете! — з притиском кинула і ґраційно пішла до червоного човна, що був прив'язаний до двох дощок висунених на паликах у озеро. Місс Сельдом неохотно попрямувала за своєю мучителькою. Ема звеліла їй сісти позад себе. Прудко сіпнула шнуром; мотор забурчав, із-заду порскнув дим. Човен швидко спрямувався на озеро. Ема натиснула педал, човен ніби птаха зринув на поверхню і мчав ковзаючись по водяній гладині злегка помережаній брижами. По-хлоп'ячому підстрижене її волосся метушилося на вітрі, солом'яний капелюх місс Сельдом пурхнув і елеґантно сів крисом на розбурхану воду, поза човном. Дівчина ще натиснула педал. Човен ще прискорив швидкість. Прибережні стовбури ялиці швидко втікали від них, десь з галасом зірвалися дикі качки.

"Це нечистий дух містера Мекроя! Хіба ж водилися колись такі о вітрогонки? Чому ця дівчина не така, як покійна Міріям?"

І раптом скрут, щось ніби "сальто мортале"; човен похилився, між борти стрибнула вода сріблястою смужкою, та човен знов випростався і скажено летів у напрямі катеджу. Тепер Ема рвучко пікувала кермом, човен почав стрибати зиґзаґами; перехилявся то на один борт, то на другий, ось-ось, здавалося, перевернеться, але чомусь крім відбризків вона не вливалася між борти. Місс Сельдом вибалушила очі і сапала досадливо від надмірного страху. Аж раптом човен сповільнив свою швидкість. Ема неспішно спрямовувала його на середину озера. Міс Сельдом з острахом слідкувала за її рухами. Не сумнівалася, що Ема затіяла якусь вивершено неприємну штучку. Були вже посередині озера. Човен кинувся по лінії кола. Спершу описав велике коло, потім серпентиною звужувався і звужувався. Мірою вужчих оборотів, небезпека збільшувалася. Був навскіс похилений, ноги місс Сельдом покрили пінливі бризки води. Морозець підступив їй під серце; заплющила очі і півпритомна поручала свою душу Богові. Та коли грозила справжня небезпека, Ема ще встигла випростати човна і погнала його простою лінією до катеджу.

На другий день уранці місс Сельдом не встала з ліжка. Боліла їй голова, обличчя мала червоне від гарячки. Ема власноручно приготовила їй коктейл. Хвилину посиділа коло неї і приобіцяла цілий тиждень не тривожити її.

— Ах, дорога місс Сельдом, яка ж я недобра, яка я недобра, — притулила свою щоку до гарячого обличчя пестунки. — Щось отак підбурить мене і от роблю дурниці.

— Знаю, знаю, дорогенька, ви цьому невинні, — чутливо лебеділа дама, думаючи про старого банкира.

Заспокоєна, з винуватою мінкою на личку, вдягла на себе рожевого купальника і зайняла місце на гамаку, перед катеджом, виставляючи своє молоде тіло на сонце. Їй хотілося тепер мріяти, навівалися імена знайомих, згадався батько і покійна мама. В уяву втиснувся чомусь вид Моші Блюменкранца. Дивився на неї вирячкуватими чорними очима і розводив безпорадно руки. Засміялася в дусі. Коли б не мав мільйонів, чи й тоді наважився б до неї залицятись? Цю дрімотну мрійливість дівчини нарушило недалеке пихтіння якоїсь моторки. Пихтіння з кожною хвилиною дужчало, видимо, якийсь човен наближався до катеджу. Ще мить і він виринув із-за галузистого надбережного куща верболозу. На кормі сидів якийсь молодий рибалка. Човен ледь-ледь рухався, за ним тягся довгий шнур. Рибалка був у синій сорочці з короткими рукавами. Був ставний, із атлетичними плечима. Чорне волосся буйно вихрилося над високим чолом. Рибалка ненароком зиркнув на катедж: побачив Ему. Її поза в гамаку, видимо, не захопила його; відвернувся і вгруз очима за кормом, де тягся його чорний шнур над водою.

"Гм, цікавий тип", — подумала Ема. Їй хотілося погнатися за ним своїм човном; хотілося кружляти довкола нього і робити йому капості. Та чомусь стрималася. Тільки прислухалася пихтінню мотора, що віддалялося. Потім заглушило його гудіння гідропляну, що ніби срібна птаха плив високо над озером, у східньому напрямі.

Наступного ранку знов лежала на гамаку; ще силкувалася мріяти, але не могла. Їй здавалося, що наче б на когось чекала. І коли докладніше усвідомила собі, то впевнилася, що якраз чекала на рибалку. Пильно наслуховувала і нарешті долинуло до неї відоме пихтіння моторки. Човен незнайомця як вчора повільно рухався, тягнучи за собою довгого шнура. Ема вдавала байдужість. Була майже впевнена, що ось він погляне на неї уважніше, не мислимо, щоб не поглянув на неї. Якщо погано вихований, обов'язково крикне трафаретне: "Гелло, світгарт!" Але рибалка цього разу навіть не глянув на неї; сидів на кормі ніби кам'яна статуя і поплив уздовж берега.

"Що за дивак!", прикусила губки. Полежала ще з годину і потім помчала своєю моторкою на озеро. Але рибалки вже не було на ньому. Так минали дні в прихованому очікувальному напруженні. Рибалка був пунктуальний; завжди появлявся в одинадцятій годині і ніби тінь повільно зникав за прибережними деревами.

Коли місс Сельдом уже мала силу виходити з катеджу і опалюватися на сонці, помітила якусь зміну на личку Еми. Це її незмірно втішило. Божа краса природи і тиша нарешті помогли духові покійної Міріям витіснити погані звички старого банкира з душі цього чарівного дівчатка. Вже ось шість днів минуло, як Ема не тривожила її своїми пустотливими витівками.

Аж одного ранку дівчина вдягла чорного вовняного купальника і подалася до човна. Знала, що чорна трикота пасувала їй. Тепер рибалка мусить побачити її в усій повноті. На маямському пляжу пожирали її такою очима молоді відпочивальники. Увійшла по коліна у воду, сперлася об борт човна і чекала на юнака з буйною чорною чуприною. Як і попередньо виринув він із-за куща точно в одинадцятій; моторка монотонно пихтіла, за нею тягся довгий чорний шнур. Сидів на кормі непорушно, Ема бачила тільки профіль його обличчя; не повернувся до неї; минав ЇЇ ніби мертвий предмет, звичайний, якого можна побачити скрізь.

— Чи маєте щастя сьогодні? — озвалася непевно, трохи соромлячись свого голосу.

— Ні, ще нічого не вловив, — відповів низьким баритоном ледь посміхнувшись. Ема помітила, що мав темні очі і чорні густі брови. Ще довго стояла коло човна і линула за ним своїм поглядом; потім, коли човен зник за деревами, ще прислухалася пихтінню моторки.

Коли одного ранку опалювалася на сонці перед катеджом, почула хлоп'ячі вигуки потойбіч озера. Додумувалася, що либонь якісь діти прибули на літнє таборування. Поглянула на годинник — доходила одинадцята. За кілька хвилин напевно почує пихтіння моторки. Стрибнула з гамаку і побігла до озера. Коли її босі ноги занурилися вище колін, ще зупинилася і наслуховувала. Пихтіння моторки не було чути. Зиркнула на годинник — було п'ять по одинадцятій. Рибалка чомусь спізнився сьогодні. Побрила глибше у воду; кущ ще заслонював їй водяну смугу, звідки завжди прибував рибалка. Сплеснула руками по поверхні і боком, ніби сирена, попливла далі від берега. Кущ верболозу вже залишився далеко за нею; ліворуч тяглася водяна смуга поросла обабіч рогозом. Гралося на ній сонце і легкий вітрець гойдав чубки рогозин поцейбіч водяної смуги. Але рибалки не було видно. Вернулася на берег утомлена і сердита. Не почула вже цього дня відомого пихтіння моторки, не побачила човна з рибалкою і наступними днями. Якась туга з нудьгою підступила до неї; знічев'я ганялася човном по озері, але це їй швидко набридло, тоді вирушала автом у напрямі гайвей. заглушуючи їздою неспокійне серце

Місс Сельдом тоді вигрівалася днями на сонці і шкірилася протезами в його позолоть. Досвідчена її голова накопичила безліч здогадів; не сумнівалася, що її Емочка зацікавилася цим невідомим рибалкою. Бувають же примхи багатих і гарних панночок; наситившись комфортом і поводивши за носи своїх елеґантних поклонників, схотілося їй попустувати трохи з випадковим рибалкою. Це тільки збагатить скарбницю її вражень. Напевно очарує цього випадкового хлопця, запоморочить йому голову свєю миленькою посмішкою, своїм кокетливим голоском, розтопить своїми сліпачками парубоцьке серце і тоді переможно засміється і — бувай здоров, невдахо!

А Ема з кожним днем сумнішала. Спокій її був знівечений. Можливо не так з туги, як із факту, що вперше їй не повезло. Набридла їй і мандрівка автом. Знов вилежувалася на гамаку і вкладала плян свого повороту додому. І ось у хвилину, коли рішала про свій поворот додому, почула пихтіння моторки. Мерщій кинулася до озера. Лагідною похилістю занурювалася глибше і глибше, і коли вода досягла їй грудей, човен з рибалкою висунувся із-за куща і повільно минув її. За ним, звичайно, тягся довжелезний чорний шнур. Ема ступила ще кілька кроків і пильно почала приглядатися сріблястій бляшці, що метушилася на поверхні, на кінці шнура.

— Гей, лейді, не підходьте! — трохи твердо попередив здалеку рибалка. Ема йому на злість ще наблизилась до шнура. Вода підступила їй уже під пахви.

— Лейді, відступіть від шнура! — звучніше крикнув рибалка. І в цю мить метушлива бляшка зникла з поверхні, шнур раптово натягнувся. Рибалка вхопив вудлище і почав скручувати рольку. Ема почула на лівій нозі гостре врізання. Збагнула, що щупак метнувся до берега і шнур тоді зачепив її вище коліна. Ще мить і відчула, що риба від берега з розгону попрямувала до човна, потім відчувши позаду затримку, по лінії кола почала шалено обмотувати її шнуром. Бачила, як під поверхненю сіпався шнур, хотілося їй навіть ухопити його і притягнути до себе рибу. Не була з тих, що панікують; тішилася в духу, що настав нарешті час, щоб блискуче відіграти ролю маленької озерняної драми.

— Ааай! — розпачливо крикнула і почула нагальне гарчання моторки. Рибалка з наляканим обличчям гнався до неї. Під час руху човна скинув черевики і потім у штанях і сорочці кинувся у воду, до дівчини. Лівою рукою прудко вхопив її за рам'я, щоб не похитнулася, правою виловив під поверхнею шнура; повільно тягнув до себе рибу. Щупак борсався, шнур сіпався в руці рибалки і тоді Ема зойкнула, вдаючи омління. Вирахувала, що рибалка обхопить її стан і понесе на берег, але так не сталося. Тверда мужеська рука раптом вчепилася за трикот, між лопатками Еми, піднесла її вгору. В правій його руці був уже щупак. Рибалка тримав його під зябрами; тріпався безсило хвостом, роззявляючи зубастий писок. Між розкритими щелепами поблискував кінець бляшки. Рибалка тоді обережно, над головою дівчини, розмотував шнур. Ема мляво посміхнулася, рибалка уважно поглянув їй у очі.

— Але ж ви вмієте вдавати, лейді! Чи завезти вас до катеджу?

Притакнула втомлено головою. Притримував ліве плече і вів дівчину до берега. В правій руці все ще тріпався щупак. Місс Сельдом з муринкою Анн бігли їм назустріч. Рибалка вправно вийняв з писка риби бляшку з тризубчаками і поглянув дівчині просто в очі.

— Налякав вас, лейді. За кару ви його звеліть покласти на тарілку.

Ема кивнула головою до муринки. Ця чорною лапою вхопила слизьке риб'яче телесо, показуючи вдоволено білі зуби. Дівчина на мить зупинилася поглядом на сірих великих очах незнайомця. Були якісь зичливі і байдужі; щось наче б відірвано далеке малювалося в них. Не пригадувала, щоб колись бачила в очах знайомих таку невловимо байдужу, якусь наче б неземську глибінь стійкости, співчутливої доброти без найменших відтінків пристрасти.

— Хто ви, пане? — соромливо поспитала шепотом. Рибалка відповів зичливо, але байдужою посмішкою. Всі вони помітили, що вітрець відігнав човна майже на середину водяної смуги. Рибалка швидко попрощався і попрямував до озера. Ема в недоумінні дивилася за ним. Ось він уже побрів далі і далі від берега; мав розставлені руки, в правій тримав шнура. Потім, коли вода вже досягла його грудей, відбився ногами і простягнувся в сріблястій рухомій масі. Атлетичні його плечі мужньо краяли воду, чорна його чуприна здригалася над поверхнею. Нарешті досяг човна, вдряпався на нього бортом і помахав руками до берега. Ема жваво відповіла йому помахом своїх рук. Тоді моторка загула і погналася озером у північному напрямі.

* * *

Рибалка вже більше не появлявся на озері. Ема по-давньому опалювалася на сонці перед катеджом. Дивні враження вселилися в ній після пригоди на озері. Прагнула ще раз побачитись з ним, хоч і боялася тої зустрічі. Нерозгаданість його очей, що дивилися радше в простір, ніж на неї, змушували її в сотий раз задумуватися: Хто він? Був ніби реальною істотою і одночасно віяло від нього загадковою далеччю. Вже минуло два тижні, а рибалка не виринав із-за куща верболозу. Зник ніби камфора. Зате останньо помітила особливий рух потойбіч озера. Хлопчики шкільного віку бігали по плоскогір'ї між кущиками та деревами і радісно верещали. Часто пропихалися сухішими місцями до води і закидали вудки. Одного ранку, перед обідом, почула бамкання дзвону. Місс Сельдом підвелася на гамаку.

— На Богослужбу дзвонять, — здивовано миркнула.

Голос пестунки чомусь не сподобався Емі. Безвиглядність чергової зустрічі з рибалкою часто розбурхувала їй нерви. Жертвою з таких випадках завжди була бідна дама. Релігійність місс Сельдом здавалася їй штучною. "Поза побожности і нічого більше", супила брови.

— Кортить вас до церкви? . — Ох так, — зідхнула.

— Ах, ви! — глумливо покосилась на сусідній гамак. — Одного не можу зрозуміти, місс Сельдом, чому ви на кожну Богослужбу любите вдягати новий капелюх? Пригадую, ви вдома, перед церквою, завжди причепурювались півтори години. Поясніть, чому це так?

— Як же можна інакше? — здивувалася дама. — До Божого храму треба ж приходити чистому душею і тілом.

— Ну, ну, про чистоту душі не говоріть, не прикривайтесь трафаретами. Я знаю більше, як вам здається.

— Що з вами, панюньцю?

— Залишіть цей вирежисерований тон! — крикнула. — Я теж причепурююся, коли йду на баль. А роблю це тому, щоб бути найгарнішою, найориґінальнішою; щоб моя сукня не була подібна до суконь інших дам. Я горда з того, коли бачу блиски заздрости в очах моїх конкуренток. Чи ж не робите ви те саме в церкві, що я на балю? Бліднете? Нема чого бліднути! Невже Бог хоче вас бачити нашмінкованою, напудрованою, напушеною і претенсіональною? Після церкви напевно статечні дами, такі як ви, роблять удома авантюри для своїх чоловіків, бо одна мала краще хутро, чи сукню, чи капелюх від другої. Замість знайти в Божому домі розгрішення для душі, ви витворюєте там заздрість, злобу і гріх.

— Невже ж жебрачками маємо ходити до церкви?

— Сірими вівцями! — крикнула злобно. — Щоб одна до одної була подібна. Ніяких вирізнень, ніякої пишноти і блиску! Тоді тільки зможете розгрішуватись і молитись. Що з того, коли ваші уста проказуватимуть молитву, а серце наливатиметься їддю заздрости, що з того, питаю вас? Ах, який химерний рід жіночий! — задумливо покрутила головою. — Цяцьки, перелця, камінці, кольоритні скельця. Муринки навіть носи проколюють, щоб бути гарними і ориґінальними. Але, коли Бог поскупить вроди, чи все це поможе?

Чекала на істеричний вибух своєї пестунки, бо була вона невродлива, плоска з трохи рахітичними ногами.

— Що ж я винна, що такою народилася, — захлипала місс Сельдом жалісно і щиро. На вибух їй не збиралося, посаду в домі Мекроя цінила більше, від нерозважних напастей Еми.

— Ну, заспокойтесь, — несподівано чутливо сказала дівчина. — Знаєте ж мене, недобра я, куслива я. Боюся інколи за себе: настрій міняється в мене химерними стрибками.

Чулі слова ще більше розслезили даму. Вона віткнула дзюбастий ніс у хустинку, і судорожно хлипаючи, одобруюче притакувала дівчині головою.

— Ідіть і одягайтеся, місс Сельдом. — Навіщо?

— Поїдемо церкву шукати. Сьогодні ж неділя. Тільки не баріться, можемо Богослуження проґавити.

Міс Сельдом швиденько кинулася до катеджу; за нею поспішила і дівчина. Не потребувала вишуканого чупурення. Вдягла першу ліпшу сукню і вже була ніби квітка в сяйві сонця; якийсь капелюшок уже спричиняв принадність і так привабливого личка.

— Ну, я вже готова! — крикнула перед дверима кімнати місс Сельдом.

Але дама за звичкою припасовувала свою ґардеробу старанно, з усією прицизійністю. Стояла перед люстром і робила масажі мейкап, що затягає зморшки і дає обличчю молодість. Забувши про недавню розмову з Емою, вона вибрала сукню в крикливі квіти, на жилясту шию почепила шнур штучних перел. Не забула і про брошку, про годинник, про торбинку і на всякий випадок запаслася парасолею, хоч їй тепер цілком не була потрібна. Коли була вже у дверях, пригадала ще про якусь дрібницю; верталася, нишпорила у валізі і знов трухтіла до дверей, але в останню хвилину ще бігла до шафки і галасливо ляскала шухлядою шукаючи якоїсь дрібниці.

— Доки ж буду чекати на вас! — різко пробився до кімнати голос Еми.

— Вже йду, вже йду, панюньцю!

І виринула зі своєї кімнати напушена ніби павич і поважна ніби придворна дама. Ема посадила її побіч себе і запевнила, що їхатиме повільно. І дотримала слова. Каділяк лагідно погойдувався пружинами на польовій дорозі. Їхали вздовж водяної смуги; Ема знала, що на краю цієї смуги прямує дорога в напрямі плоскогір'я, звідкіль то долинали до катеджу хлоп'ячі галасування. Їхали з пару миль лісом, потім скрутили на бажану поперечну дорогу. Кінець водяної смуги був уже за нами. Потім авто ще повернуло на бічну дорогу і вони в'їхали на широке оболоння. Між скупченням дерев помітили чотири подовгасті бараки з великими вікнами. Помітили, що коло крайнього бараку було чимало авт. Це, либонь, батьки приїхали відвідати своїх хлопців. На стіні цього бараку був прибитий великий дерев'яний хрест; здогадувалися, що це була літниськова церковця. Запаркували авто під росохатим дубом і повільно наближалися до дверей сповидної церковці. Вибивалися з неї якісь дивні співи. Саме поспішала до дверей якась літня жінка. Ема ввічливо її поспитала:

— Що це за співи?

— Богослужбу отець Михайло відправляють. По мові літньої жінки вони зрозуміли, що тут таборують люди, що не говорять так як вони. Саме наблизився до них якийсь мужчина, видимо фармер. Від нього довідалися, що це каплиця для таборуючих дітей. Відходячи фармер ще й докинув, що це: "юкреїнієн кетолик чирч".

Непевно переступили поріг і затрималися під стіною. В церковці було багато хлопців шкільного віку та чимало старших людей, видимо їхніх батьків. Побіч, під іконостасом, на підвищенні, група хлопчиків майже жіночими голосами співала якусь пісню. Плечима до вірних стояв священик у лискучих ризах. Під іконостасом довгим рядом стояли хлопчики із схрещеними на грудях руками, чекаючи на св. Причастя. Обличчя їхні були натхнено поважні, очі спрямовані до священика що вже повернувся до вірних обличчям тримаючи в руках золоту чашу. Цятки сонця, що вливалося через вікно гралися самоцвітами на його шатах, а він стояв поважний і врочистий в атмосфері побожного скупчення вірних. Потім підніс трохи вгору чашу і милим баритоном проспівав:

— Со страхом Божим і вірою приступіте.

Він підійшов до ряду хлопців і кожному вкладав щось в уста золотою ложечкою. Коли скінчив свою містерійну чинність, тоді ще підніс чашу і зробив нею в повітрі хреста. Ема тихо зойкнула і посунулася на коліна, приєднуючись до молитовної ревности незнайомих вірних, що всі стояли на колінах. "Це він", — кольнуло щось у серце. Якийсь жаль і сором обхопили її; тиха молитовна ревність тих, що клячали побіч неї, уділилася і для неї. З опущеними віями шепотіла молитву, якої навчилася ще від своєї мами, і яку не проказувала цілими роками. Місс Сельдом крадьком збоку приглядалася їй і зворушливо думала: "Яка ж вона гарна, Боже мій, яка ж вона прекрасна в молитовній щирості!"

Уже всі повставали на ноги, а вона все ще німотно молилася, не маючи сили піднести очі туди, звідкіль чутний був милий баритон священика. Аж щойно тоді, коли люди почали виходити з церкви, піднеслася на ноги. Вона тримала за руку свою пестунку і задумано йшла з нею під дуб до авта.

На другий день уранці катедж над озером уже був порожній, а тиждень згодом отець Михайло отримав листа:

"Простіть, отче, невідомій дівчині, що хотіла вас збаламутити. Зустріч з вами помогла мені знайти стежку до моєї незабутньої мами. Ема. "