Глибоко в пущі, за Стиром, було сховане між лісовими стінами озерце Рада. Назву цю дали йому птахи, бо тут вони часто зліталися в різних справах, коли їх кликав сюди білий лебідь Ґо-ґо. На озерці посередині, кучерявився трьома розложистими дубами острівець і це було місце під час нарад для тих птахів що не вміли плавати. Розумним і добродушним володарем цього озерця та лісу, що його оточував, був лебідь Ґо-ґо. Він панував тут від ранньої весни до осінніх днів. Крім звичайних злетів сюди птаства на прерізні наради, відбувалася ще тут кожної весни великодня містерія, якої, проте ще не змогло побачити звичайне око людини Либонь, ніхто нічого й не знав би про це загадкове диво коли б не дідусь Марко, великий мисливець, що вмів розмовляти з чайками, бо ніколи не стріляв до них і часто охороняв їхні гнізда перед шуліками. Із вдячности вони й відкрили йому цю таємницю. Він то перший відшукав те озерце взимку, але коли хотів туди добратись весною, в лісовій гущі заступили йому дорогу хмари комарів і почали так його кусати що мерщій вернувся назад за Стир.

Кожної Великої П'ятниці хтось тут виводить тужливу пісню тоненьким дрижачим голосом Пісня ця, що навіває розпачливий сум на чутливе серце, злинає з озерця в ранніх годинах Великої П'ятниці і не вмовкає аж до півночі перед Воскресінням Христа. Ліс тоді вторує їй шушуканням свого верховіття, ні пугачі ні сови не наважуються псувати цієї пісні своїми неприємними голосами. Тільки розтелепуваті ворони, коли женуться сюди бандою за яструбом, чинять інколи непотрібний вереск і тому то жителі пущі їх не люблять. Хоч цей чудовий спів був таємницею для людей, мешканці пущі знали, що це співає лебідь Ґо-ґо.

Сюди не долітає музика великодніх дзвонів з Місятицької церковці, що височить на горбку, за Стиром, обліплена вбогими поліськими хатками, музика ця тільки долинає на узлісся і радісним гомоном відбивається об густе плетиво буйної вільхи От тоді ловлять її лісові сторожі, пекачі, і швидко перекидають на озерце Рада. Вони стрілами мчать над верховіттям лісу і коли угледять лискуче плесо озерця, скісно знижуються, видмухують із своїх дзюбів цю музику і потім сміливими викрутасами зринають високо над поверхнею. Тоді й лісові стіни, і озерце оживляються від цієї музики. Дзінь-дзілінь-бам, дзінь-дзілінь-бам гуде над озерцем, над лісовими стінами.

Білий лебідь Ґо-ґо тоді появляється на водяній гладині, витягує довгу шию, підносить угору крила і голосно заявляє тричі: Любі мої, надходить час веселитись. На цей урочистий голос звідусіль злітаються до нього птахи, що вміють плавати: дикі гуси, дикі качки, водяні курочки, формуються за ним у ряди і пишним короводом рухаються за своїм володарем під острівець. А там, на острівці — сила силенна прерізного птаства, що звикла жити на суші. Коло води, в затінку корони дуба, стояли на одній нозі бузьки, журавлі, чаплі, за ними розмостилися кулики, перепілки, тетері, навіть деркачі; корони дерев обліпили сороки, синички, дрозди, дятелі, солов'ї, чижики, і навіть один канарок, що примандрував сюди з далекого півдня. Ось з вереском зашугали над острівцем і ворони, згущеною масою кинулися на гілки дерев, але їх швидко відігнали в'юнкі чайки, що ввесь час перекидалися в повітрі і не допускали сюди шулік.

— Проспали святу ніч на вербах, коли під боком, коло церкви, грали великодні дзвони, а люди з радости освітлювали небо ракетами, — залопотів довгим дзюбом бузько. — Коли б не їхнє осоружне крякання, для мене життя в гнізді, на даху, було б набагато веселіше.

Лебідь одобрююче кивнув головою, пружачи свою криву шию. Йому бо теж вони допекли своїм роздирливим вереском.

А над лісом, високо, під білими хмаринками, безперебійно мемекали пекачі. Вони кривими лініями шмигали в повітрі і звучно й радісно кричали:

"А в п'ятницю, коли там, на Голготі, злі люди розп'яли Його на хресті, то плазуни і літаючі хижаки танцювали і веселилися на Чорній Галявині. "Будемо роздирати кігтями, — погрожували, — будемо вбивати дзюбами, будемо трійливою їддю вмертвляти; свіжа бо кров для нас краща аніж вино для людей, пошматоване пташине серце це ласощі великі для наших шлунків". Го-го, які вони, які вони! А тепер он поховалися по дуплах, у лісових дебрах, принишкли під корінням, позалазили в нори; музика дзвонів, яку ми розкидали по лісі, налякала їх. Бережіться, ворохобники! Он чорнокрилі і хвостаті демони вже потопилися в баговинні. Хвала тобі сонце, що золотиш порожній гріб, з якого полетів у синяву небесну Син Божий!"

— Як там, дітки, чи бачите його?. — задер голову лебідь Ґо-ґо.

— Ще не вииидно! — відгукнулися з висот пекачі.

— Я кращі від них маю очі, — заскреготіла хвалькувато сорока перекосивши на гілці дуба свою голову.

— Ну, ти сиди тихо, — попередив її Ґо-ґо. — Око твоє метке до чужих гнізд. Грішків маєш не менше від ворон.

Сорока пригорбилась і соромливо сховала під крило дзюб.

— У моєму царстві кожен має місце відповідне до його сил і спроможностей, — витягнув з повагою шию лебідь. — Неперевершений наш соліст найсильніший співати дванадцятьма мотивами, — зичливо поглянув на солов'я, що причепився лапками до крайньої гілки. — Без його співу сумно було б і нам, і лісові; непевність теж тривожила б нас, коли б не сизокрила зозуля; вона то своїм куканням віщує нам добру долю. А от пекач — майстер розповідати і давати сиґнали. Чи чуєте, як вони там торохтять під синім небом? І сторожі лісу вони незаступимі. Он як метушаться, зорячи небажаних гостей. Та вороги наші тепер поховалися, музика дзвонів громом ударила по них. Гей, дітки, не бачите ще його? — голосно крикнув, поглядаючи в небо.

— Ще не виидно! — знов відгукнулися пекачі.

— Далека це дорога, — зідхнув лебідь, випнувши пишні білі груди. — Добре, що вміє високо літати. Склалося цілком добре: вітер віє з півдня. Якщо втомиться, може сісти на білу хмаринку й відпочити.

— А як знеможеться в дорозі? — раптом забрала голос чапля, що все ще стояла на одній нозі. Видимо їй уже задубіла нога, бо шию свою втягнула в крила. — Чи не розумніше було б приступити до діла? Ми й так знаємо, що Христос воскрес. Усі ж ми щойно слухали музику дзвонів.

— Ні! — суворо нашорошив крила лебідь. — Ми знаємо про Воскресіння тільки від людей. Їм вільно так робити, вони не мають крил, не можуть літати і тому не мають спромоги вислати кур'єра. Інакше справа мається з нами. Нам дано крила і ми висилаємо такого кур'єра, що може летіти незримо аж за хмарами. Коли він вернеться, розповість нам усе, що бачив власними очима.

Аж раптом високо над лісом гучно закричали пекачі.

— Летить, кур'єр голуб летить!

Птахи на воді і ті, що на острівці, ніби на команду, задерли голови. Затаївши віддих сторожко зорили небо. Аж високо, високо, на тлі небесної синяви, появилася манюнька темна цятка. Спершу вона описала широке коло, натрапила раптом на сонце і перетворилася в лискучу кульку, потім знов стала темною і спіраллю почала знижуватися над озерцем. Чим далі, тим вужчі були її кружала і коли вже опинилася під пекачами, всі птахи впізнали голуба. Ляскав радісно крилами і почав повільно опадати на чубок дуба. В лапках тримав оливкову галузку. На мить зупинився на верхній гілці, потім пурхнув додолу, сів на голові бузька і шанобливо поклонився володареві Ґо-ґо.

— Ось ця оливкова галузка, це свідчення, що я чесно виконав завдане послання, — почав він милим, воркітливим голосом.

— Дякую тобі, відважний мій воркотуне, — потрусив головою лебідь. — Я ні на мить не сумнівався, що ти справишся так, як і минулого року. Ми ось заніміємо в мовчанці і слухатимемо твоєї розповіді.

Він підплив цілком близько до берега, за ним і обабіч нього розмостилися гуси, качки і водяні курочки. Ті птахи, що були на коронах дерев, позлітали на нижчі галузки, наставляючи свої вушка до голуба, що сидів на голові бузька.

"Коли я прилетів на Голготу, то Христос був уже в гробі, — почав воркотіти голуб. — Я у великому смутку сів на оливкове дерево і з тугою дивився на тяжку кам'яну плиту, що прикривала гріб. Не рухаючись я сидів на гілці цілу ніч із п'ятниці проти суботи. Вранці прийшли якісь жінки і молилися, і розповідали, що Христа поклав до власного гробу якийсь Йосип з Ариматеї. Були вони в чорних шатах, заломлювали руки і плакали. Мене тоді обхопив якийсь жаль, якесь хвилювання. Тоді я пригадав свого предка, що служив Ноєві, і який приніс до ковчегу галузку миру. Я відразу ж відламав дзюбом галузку оливки і заспокоївся.

Коли сонце вже піднялося над Єрусалимом, я полетів до Йордану, напився води і з нетерпінням чекав вечора. Знов примостився на оливці і чекав дванадцятої. Аж пару хвилин перед північчю дерево піді мною почало тремтіти. Я міцніше вчепився лапками за гілку і з биттям серця чекав чогось величнього. І ось, небо прорізала якась вогняна куля. Я поглянув угору і завмер. Небесна копула розступилася, а з синьої безодні почала сповзати смуга світла просто на гріб. Я подивився на кам'яну плиту, але світло осліпило мене. І тоді відчув, що земля під оливкою труситься, дерево хитається в усі боки. Коли з моїх очей зійшла сліпота, я ще поглянув на гріб. Кам'яна плита була вже відвалена. Дивлюся на світляну смугу, а нею швидко підіймається до відчиненого неба Він, Христос. Я тоді злинув угору і полетів за Ним, побіч світляної смуги. А Він швидко, ніби метеор, мчав цією смугою далі і далі в небесну далеч. Тоді крила мої наче б хтось підрізав і я клубком почав падати додолу. Без пам'яті лежав я до ранку. Щойно коли почало світати, я прочуняв і побачив коло гробу Його плащаницю. Він воскрес, предобрий володарю, Він воскрес, чесна крилата громадо!" — піднесено засвідчив голуб.

— Дякую тобі, відважний мій посланче, — вдарився крилом об груди лебідь Ґо-ґо. — Це безсумнівне свідчення нашого очевидця зміцнило безмежною радістю наші серця, любі мої, — звернувся він до всіх птахів. — Веселімося ж, дітки!

Це сказавши, підніс крила і тріпаючи по воді ритмічно хвостом, поплив на середину озерця. За ним строкатим короводом рушили всі птахи, що вміли плавати. Вони відразу ж утворили широке коло і пустилися в колобіжний тан. На дубі перший заспівав їм до такту гість з далекого півдня — канарок. З його дзьобика неслися тони пошуму пальмового листя, дзюрчання гірських потоків, хлюпіт морських хвиль; коли ж хотів передати розбавленим птахам тріюмфальну пісню янголів, яку він підслухав над єгипетською пустелею, кудою то втікала від Ірода Марія з Дитятком, голос його заломався. Зрозумів, що смертним ніколи не вдасться наслідувати янголів. З цього скористали солов'ї і хором заспівали поліську веснянку. Тьох-тьох, тінь-тірінь могутньою мелодією побриніло над озерцем, над лісом. До них приєдналися зозулі, свистелички, дрозди, синички і навіть журавлі своїм круканням, що разом із бузьками та чаплями танцювали в повітрі, роблячи прерізні викрутаси. А посередині плаваючих танцюристів пишно гойдався на воді лебідь Ґо-ґо, поглядаючи час до часу вгору, де під пекачами кружляв голуб з оливковою галузкою в дзюбі, — знаменом миру і радости.

Коли б не дружба діда Марка з чайками, ніхто з людей не знав би про це неймовірне пташине святкування в день Воскресіння. Тільки в дні страстей Христових деяким рибалкам суджено було почути потойбіч Стиру, на узліссі, якийсь жалісний спів, що єднався з шумом зеленого листя. Думали вони, що це грішна душа виводить свої жалі; і нікому не навіялось на думку, що це білий лебідь Ґо-ґо оплакує співом муки Того, що помер за гріхи роду людського, щоб потім воскреснути в славі великій.