* * *

Коли Микольцьо приніс свій заробіток від Чепічка, Ганна посадила сина напроти себе і довго слухала його розповіді. З великою цікавістю довідувалася про ліс, про непроходимі гущавини; захопили її незмірно чорниці. Сам Бог, видно, завів її сина на місце Його щедрот.

— Обіруч, мамцю, обіруч і до кошика. Маса, велика маса чорниць, мамцю.

Ганна тільки знизувала плечима, очі її світилися від цікавосте; так, неодмінно вибереться туди з двома кошиками. Приманливі можливості доброго заробітку хвилювали її. Занадто ж вона побивалася з тим шитвом та пранням. І хоч би була з цього чималіша користь, а то працює, працює, без перепочинку, днями й ночами. До того між самітніми шахтарями було чимало батярів, що не платили за випрану білизну, а коли вона впоминалася, тоді збували її непристойними жартами. Шитво було ще гіршим інтересом. Приносили до неї італійки старі сукні, якісь зношені лахи, брудні і покриті цвіллю; вона мусіла це латати, зшивати, перероблювати, але коли доходило до розрахунку, клієнтки цілими годинами торгувалися за кожен цент. У сотий раз переконалася, яке безвиглядне й тяжке життя для вдовиці між чужими людьми. У хвилини розпачу молилася і думками кликала до своєї хати вбогого ченця, щоб рятував її з сином. Та по ченцеві і сліди згинули. Можливо, що десь там у лісових гущах роздерли його дикі звірі, чи може знемігся десь на пустків'ї і нікому було рятувати Божого мандрівника.

А Микольцьо далі і далі розповідав про свої пригоди в лісі. Припадок з Гуп снейк заморозив їй жили. Чутлива материнська уява так і бачила, як дивовижний плазун колесом котиться і наздоганяє її сина. Зате розповідь про Сірого Вовка скріплює її серце і вона вже не хоче думати про дивовижну гадюку, що хотіла вкусити її сина

Якраз, коли десь за шибом, на обрії сходило сонце, мати й син вирушили до лісу. Хлопець безпомилково вів свою маму в чорничні місця. Сам ішов попереду з рогаткою напоготові. Ганна трохи налякана, обережно рухалася за сином. Їй здавалося, що ось-ось викотиться із-за куща гадюче колесо і тоді станеться велике нещастя. Тремтіла за сина і дивувалася, і була горда, що він так відважно, так чуйно пікерував між деревами з рогаткою готовою до стрілу. Нарешті між деревами почали появлятися чорниці. Ганна на ходу зривала їх, але хлопець вів ЇЇ далі і далі в ліс. І ось їхні ноги вгрузли в прегустому чорничнику; стиглі чорні кульки рясніли скрізь, як тільки око могло обхопити. Ганна так захопилася збиранням, що й забула про Гуп снейк. Хвилина за хвилиною минали і по короткому часі два кошики були наповнені по береги. Швидко верталися тоді додому і потім знов вирушали до лісу. Впродовж двох тижнів кожного дня трьома наворотами бували в лісі і кожного дня заробляли від Чепічка по шіснадцять долярів. Зароблені гроші Ганна старанно ховала на скрутний час, якого сподівалася зимою. Та чорничний сезон швидко минув. Настав знов час осоружного прання та шитва.

Непосидющий Микольцьо і собі почав призадумуватись, як би підшукати щось нове, взятися за якийсь інтерес, щоб заробити гроші. Незмірно прагнув побачитися із Сірим Вовком; блукав по лісі, гукав старого, свистом крізь пальці давав сиґнали, але індіянина ніде не міг надибати. Після чорниць йому вже не хотілося шукати жаб'ячих осель; вірив, що коли зустріне Сірого Вовка, той напевно йому щось добре порадить. Раз якось заблукав аж на потойбічне узлісся. Перед ним розкинулося якесь пустків'я помережане бур'янами та хащами. Серед цієї диковини підіймалися вгору руїни якогось мурованого замку. Віяло від нього загадковістю та сумом. Мерщій скрутив до лісу і на велику свою радість зустрів Сірого Вовка.

— Ти був коло оселі Мекей Роберта, хлопче? — відразу ж поспитав індіянин.

— Я бачив якийсь зруйнований дім, але не знаю, чи це власність Мекей Роберта.

— Це колишня оселя Мекей Роберта, хлопче,

— задумливо сказав індіянин. — Там колись сталася велика подія. Там була розляна людська кров, там було й кохання, там були й самоцвіти.

— Може розкажете мені, дідусю?

— Сьогодні ні, не маю охоти. Можливо, що другим разом. Сьогодні хочу завести тебе до річки Яструба. Швидка вона і бурхлива; пливе століттями в лісовій гущі і коли на заході сонця, на закруті Рогатої Сови погляну в її плесо, завжди побачу славних моїх предків, що верхи, на конях вирушають битися з блідолицими. Не той тепер час, хлопче, народ червоношкірий вимирає, блідолиці отруїли його горілкою, тютюном і паскудними недугами. Тільки ліс ще гомонить про колишню славу Ірокві. Можливо, що Великий дух скоро й мене покличе до себе і тоді нікому буде ходити по цьому лісі, що пам'ятає криваві битви моїх предків за волю.

Сірий Вовк отяжіло рухався між деревами, підпираючись дубовою палицею. За ним нечутно крокував хлопець. Спершу вони йшли плоскогір'ям, потім поринули в долині порослій буйним кленом та дубом. Старий керував свою ходу на тендітні стежки витоптані диким звіром. Потім зупинилися коло старезного грубого дерева. Під ним була углибина наповнена якимсь ломаччям, торічним листям та сухим мохом. Сірий Вовк ткнув у неї палицею і поглянув на хлопця.

— Тут щороку зимує ведмідь. Лежить під цим листям, смокче лапу і чекає весни.

Хлопець здрігнувся. Індиянин це помітив.

— Не бійся, його тепер нема тут. Він на літо виноситься п'ятдесят миль на північ. Там багато по лісах ягід та дикого меду. Прибуде він сюди щойно в листопаді. Та й коли б він був тут, нічого поганого людям не зробив би. Скорше лиха сподівайся, хлопче, від недоброї людини.

І далі потрухтів тропою підпираючись палицею. Перед смугою молодняку туї зупинився і показав палицею на якесь зілля.

— От цього зілля вистерігайся, хлопче. Блідолиці назвали його пойзен айві. Кусливе воно, трійливе і небезпечне. Великий дух обдарував його вогнистим соком; горе тому, хто захоче зривати його голими руками. Пекуча їдь збурить кров, жбурне в гарячку і змусить серце замовкнути. Навіть нищити його вогнем небезпечно; дим теж може затруїти людину.

Старанно обминув кущики небезпечного зілля; прошилися крізь молодняк туї і опинилися під височенною сірою скелею. Була вона обривиста ніби стіна і скидалася своїм наверствленням на кам'яний мур старовинного замку. Сірий Вовк постукував палицею по каменю і неспішно рухався вздовж кам'яної стіни. Потім ще раз зупинився; задер голову і показав палицею на шпиль скелі.

— Он там, на чубку, має своє гнідо орел. Ранніми годинами чути його могутній клекіт. Ширяє він ген, високо під хмарами і сторожить своє лісове царство.

І знов потрухкотів постукуючи по камінню палицею. Саме вони наблизилися до опуклого виступу, що велетенською брилою вирізьблювався із кам'яної стіни. Індиянин задумливо поглядав на кам'яний виступ і потім тужливо сказав:

— Це твориво рук Великого духа. Тут славні вої Ірокві складали жертви і скальпували невільників. А он там, чи бачиш темну углибину? А дай но мені руку, хлопче. Темінь у печері непроглядна. Тут, під скелею колись молилися мої предки Великому Духові і переховували скарби. Було тут золото, дороге каміння, була зброя, але блідолиці все, все пограбували.

Хлопець подав Сірому Вовкові руку і вони поринули в темноті печери. Тиша тут панувала цілковита, хлопець відчував тільки під ногами жорству і чув легке постукування палиці індіянина.

— Тут, хлопче, загніздилися лилики, тут їхнє царство. Ночами вони вилітають з печери і полюють на лісову дрібноту.

Ішли деякий час просто, потім скрутили ліворуч, потім праворуч, потім знов рухалися просто; хлопцеві здавалося, що цій дорозі потемки не буде кінця. Сірий Вовк пояснював:

— Спершу треба іти просто і рахувати кроки. Як відміряєш тридцять вісім кроків, то треба скручувати ліворуч. Потім знов треба рахувати аж до сорока і тоді треба повертати праворуч. Коли відміряєш шістдесят кроків, то треба трохи ступити в бік і вже простою лінією прямувати до виходу. Ось ми вже й на простій лінії. Чи ти нічого не бачиш, хлопче?

— Бачу, бачу! — врадувано захопився хлопець.

Далеко, в згущеній темноті слабко зарисувалася округлість світла. Вони йшли назустріч цій світляній округлості, а вона ширшала і ставала з кожною хвилиною яснішою. Нарешті ця округлість уже кидала ясні смужки в нутро печери і потім хлопець побачив підніжжя стовбурів у обрамленні скелястого луку.

— Ми вже й за скелею, хлопче, — озвався Сірий Вовк.

І справді, були вони вже потойбіч скелі. Чутне було тут лагідне журчання потоку. Вибивався він із скелі і вужем гнався між камінням у північному напрямі. Ішли в низовиння цього потоку. І раптом перед ними залисніло плесо річки Яструба. Була вона швидка і бурхлива. Вода в ній рвучко перестрибувала через невисокі кам'яні пороги, клекотіла між кам'яними випуклинами. Трохи далі було коліно; тут вода дрібними Бирками крутилася і повільно сунулася далі, щоб за коліном злятися з бурхливою течією.

Коли зупинилися на плоскому березі, Сірий Вовк показав палицею у воду. Хлопець поглянув у чисту ніби кришталь глибінь. Десь майже на дні помітив гурт срібнолуских форель. Пливли ґраційно, ліниво рухаючи плавцями. Найбільші, найгарніші були попереду, менші трималися позаду, а дрібнота невеличкими купками метушилася осторонь, вганяючись одне за одним.

Індиянин мовчки подався до найближчого галузистого куща і вернувся з вудкою. Поклав на землі палицю і прийнявся розмотувати вудку. Хлопцеві ж звелів наловити коників стрибунчиків. Микольцьо кинувся вздовж річки нишпорячи очима по траві. З-під його ніг вистрибували коники-стрибунчики, він їх вправно ловив і клав до порожньої коробки від сірників. Коли мав уже з двадцять, вернувся до Сірого Вовка. Індиянин нанизав принаду на гачок і закинув вудку у річкове коліно. Не минуло і пів хвилини, як поплавок стрілою пірнув у воду. Посміхаючись Сірий Вовк викинув на берег велику форелю; каменем умертвив її І звелів хлопцеві вправлятися з вудкою. Микольцьо із стриманим віддихом закинув вудку. Знов поплавок пірнув у глибінь.

— Не сіпай, не сіпай! — крикнув Сірий Вовк. — Треба лагідно тягти до берега.

Посапуючи, очарований, хлопець щасливо витягнув на берег форелю. Сірий Вовк знов ударив каменем по голові форелі, щоб не мучилася без води. В короткому часі на березі лежало дванадцять великих форель. Тоді Сірий Вовк перебрав від хлопця вудку, змотав її і сховав на старе місце.

— А тепер я тебе навчу плести з кори кошика. І заходився зрізувати грубші прутики лози; здирав з них кору, вирівнював лико ножем і потім прийнявся засновувати округле дно. На очах хлопця вправні руки Сірого Вовка вичаровували гарного кошика. Впорався він із цією чинністю дуже швидко, і потім поклав до кошика рибу.

— Ці всі форелі для тебе, хлопче. Це дуже добра риба і за неї платять гарні гроші багаті люди, А тепер я тебе проведу крізь тунель і трохи підведу лісом. А як захочеш ще колись сюди прийти, то он у цьому кущі моя вудка — бери її і лови. Але, коли йтимеш додому, покладеш її на своє місце. Хоч я і недолюблюю блідолицих, а тебе чомусь уподобав. Неверескливий ти, лагідний ти і уважно сприймаєш науку старого Сірого Вовка. Ти якийсь інший від тої блідолицої дитячої галапасні. А он якось я був у містечку щоб купити соли, то там з гавкотом та кпинами супроводили мене блідолиці хлопчаки. А ти не такий, може тому ти не такий, що сирота. А сирітство, це велике горе, бо без батька для дитини, це втрата половини дитячої радости і набуття прикрих турбот від ранніх років. Погані ті люди, що не мають ні серця, ні співчуття для сиріт. Ну, так підемо, хлопче.

І вони знов занурилися в печері. Цього разу вона видалася Микольцеві коротшою й менш небезпечною. Сірий Вовк провів його лісом назначуючи дерева ножем, щоб хлопець, коли ще раз сюдою буде йти, мав певну дорогу.

Було вже надвечір'я, коли Микольцьо подзвонив до вілли містера Ґейскела. Знову у дверях появилася тичкувата пані Ґейскел. Сірі її очі були цього разу якісь пронизливі і злобні.

— Я ж уже тобі казала, що в мене нема роботи для тебе, — терпко кинула в обличчя хлопця. — І негарно отак знечев'я добиватися до чужої хати.

— Я... я..., ласкава пані винен вам за кводра. Ось, дивіться, що я вам приніс!

Хвацько відкрив кошика. Худе обличчя пані Ґейскел проясніло, на устах появилася захоплююча усмішка.

— Травти! — прошепотіла. — Ти це наловив? Які пишні травти!

— Я буду дуже радий, коли ласкава пані не відмовлять... і... приймуть цю рибу. Я ніколи не забуду того кводра, що ви мені дали. І я постановив за добро відплатити цією ось мізернотою.

— Ну і язичок же маєш, дитино! Про кводра розбалакався, ніби про великий маєток. Гаразд, як ти вже такий добропам'ятний, візьму цю рибу; мій Гарі матиме несподіванку.

Вона взяла кошика і подалася до кухні. Хлопець з роззявленим ротом дивився на зачинені двері і не знав, що йому робити. Серце почало жвавіше битися в грудях, коли ніхто не квапився відчинити двері. У голові метушилося: заплатить, чи не заплатить. Може ще й кошика не верне. Чекав і чекав під дверима, але пані Ґейскел не появлялася. Сумнів, гіркий і тріпотний почав сильніше підкрадатися в його душу. Стільки форель віддав задармо і то такій багатій пані! Пекучий жаль змішався зі злобою; на свій дитячий лад почав лаяти всіх багатіїв, зокрема ж менаджерів шахт. Тінню вертався до дому і в думці лаяв свою безглузду делікатність. Мовляв, ласкава пані, бери, бо ти мене порятувала кводром. А та і взяла а йому — дуля під ніс! Прийшовши додому, зашився в кут і вперто мовчав. Мама його розпитувала, що трапилось, але він мовчав з набіглими сльозами в очах. І врешті не витримав.

— Скривдили мене, мамо, дуже скривдили.

— Хто скривдив, сину?

— Пані Ґейскел! О, я вже більше не понесу їй рибу! Не дочекає того, щоб ще раз мене обдурити.

Хотів ще виливати свої жалі, але не міг і голосно розплакався.

— Риба, а звідкіль ти взяв рибу?

— Наловив! — загув хлопець. — Фореель наловив, а вона взяла рибу і не зааплатила!

— Де наловив?

— У річці Яструуба, за скеелею. Далеко в лісі нааловив, — далі гірко плакав.

А надворі вже цілком посутеніло. Від лісу сунули на Лякомбо подовгасті вечірні тіні. Ганна засвітила електричний ліхтарик. Тепер виразніше побачила зіщуленого сина в куті ніби песика, якого недобрий пан вибатожив за дрібницю.

— Ах, синочку, ще не одну гірку чашу прийдеться нам випити. Не плач, не плач, завтра я тобі куплю морозива у Чепічка, він сьогодні привіз із містечка і тримає на льоді.

Аж хтось постукав у двері. На порозі стояла дівчина, Аліція, наймичка пані Ґейскел. Тримала в руці порожнього Микольциного кошика і трохи звучно звернулася до вдови:

— Пані звеліла передати вам шість долярів за рибу.

Микольцьо відрау ж витер заплакані очі і висунувся на середину кімнати; Ганна зніяковіло дивилася на гостю.

— Аж стільки грошей за рибу? Чи не буде кривда для пані Ґейскел?

— Яка ж там кривда! — наче б зневажливо посміхнулася Аліція, — Коли б вона хотіла таку рибу і стільки купити десь у крамниці, мусіла б заплатити з вісім долярів. Чотирнадцять фунтів після випатрошення, це не жарт, а фореля дорожче платиться від м'яса. Це не вперше будуть у нас на столі форелі. Коли он містер Ґейскел, прийшовши з б'юра, побачив свою улюблену рибу, то заспівав своїй дружині з радости "О, май дарлінґ... " Вельми ж він любить форелі.

Так то після передчасного розчарування, хлопець нарешті мав велику радість. Він тепер щодня вирушав до річки Яструба і завжди приносив до оселі рибу. Часто вона появлялася й на столі в Ганни. Продавав її й далі пані Ґейскел, трохи по нижчій ціні купував невелику кількість і Чепічек, навіть Артуро, який запопадливо торгувався, але хлопець рідко коли поступався з ціною. По деякому часі Ганна ще змогла трохи відложити гроша на скрутний зимовий час. Микольцьо повних три тижні вирушав щодня на річку Яструба. Дивувався теж, що ні разу не зустрів Сірого Вовка. Думав, що може старий захворів, чи може подався в інші околиці. Якось одного дня неподалік скелі ще раз надибав Гуп снейка. Знаючи вже тепер його слабості, зручно сховався за стовбури, не цікавлячись, що потім з гадюкою сталося. Щойно в понеділок четвертого тижня, на узліссі, близько Лякомбо хлопець зустрівся з індіянином.

— А я вже стужився за тобою, хлопче, — перший озвався Сірий Вовк. Кивнув головою і рушив у ліс жваво постукуючи палицею. Ішли довго, з кілька годин. Сірий Вовк вів хлопця цього разу новими місцями і аж у полуднє, пробившись крізь гущавини, минувши безліч лісових хащів та плетив, опинилися над річкою Яструба, як зміркував хлопець, далеко від місця, де він ловив форелі. Було тут низовиння поросле молодою берізкою. Ще трохи подалися за течією річки і Микольцьо побачив багато звалених осик та молодих кленів.

— Це так попрацювали бобри, хлопче, — озвався Сірий Вовк жмурячи очі та поглядаючи в напрямі найближчого річкового закруту. — Он там, за коліном — гребля. Ходи, покажу, які то будівники ці бобри.

Ледве вони підійшли до закруту, як хлопець захоплено показав рукою на річкове плесо. Саме плив за водою бобер тягнучи в зубах дебелу гілляку. Лискуча його спина виставала над водою, лопатястий темний хвіст стернував йому напрямок.

— А на світанку, кожного дня старші бобри мандрують у низовиння і там ловлять сакерів. Найкраща для них пожива, це мізок риби. І дивно якось: люди гордують сакерами, уважають за непотріб, а бобри спеціяльно гострять на них зуби. А он, дивись!

Хлопець поглянув по лінії палиці індіянина. Між крутими берегами річка була перетята греблею. Гребля була побудована з ломак, з грубілих і тонших стовбурчиків; була якось вигадано сплетена і міцно стояла на місці не піддаючись натискові води. Вода з грюкотом перевалювалася в кількох місцях через неї, творячи довгі зиґзаґи вирків.

— От, це їхня й твердиня, а під берегами мають житла. Мудрий Великий Дух дав їм розум та хист і вони ось як дивують своїм умінням людину. Колись вільно було на них полювати; хутра бобрів високо цінилися, але тепер блідолиці стережуть їх законом. Тому то ні я, ні ти не можемо їх ловити,

Пошевелив побляклими губами, чогось озирнувся і сів на пні дерева.

* * *

— Так я тобі, хлопче, обіцяв розповісти про велику подію, що сталася колись в родині Мекей Роберта. — Сірий Вовк похилив трохи голову, ніби пригадував щось і потім з повагою поглянув на хлопця, — Он там, за лісом, як око могло обхопити, все належало до Мекей Роберта. Був це суворий і мстивий пан. Здумалось йому було управляти землю; мав коні, міг би ними орати, та ні — наловив нашого брата і запрягав у плуги і орав. Його гайдуки стьобали тих, що виснажувалися, а він сидячи на коні, реготав до розпуку. Мав він тих гайдуків зо два десятки; щодня батожили вони немилосердно нащадків Ірокві. Неслухняних катували в пивницях і морили голодом, тих, що наважувалися втікати, стріляли ніби зайців. Мав Мекей Роберт і сина одинака, Клеферда. Стрункий як олень, швидший від лані, з ясним чубом та синіми очима, скидався він на якогось князя. Старий Мекей пильнував його, ніби ока в голові. На зиму висилав кудись далеко на науку, а літом казав йому вправлятися на коні та стріляти диких звірів. Мав він також приятеля, теж великого багатія, що панував на своїх посілостях у верхів'ї річки Яструба. Приятель той мав дочку Беті, чорнооку, з волоссям стиглого каштана. Якось старий Мекей вибрався з сином до нього в гості. Побавилися там зо три дні і багато вже хто знав, що молодий Мекей закохався в Беті. Кохання було обопільне, панночка теж не була байдужа до Клеферда. Батьки раділи, що діти покохалися, бо прагнули їх одружити. Так і сталося. Весілля відбулося величне і пишне. З'їхалось багато блідолицих, для нашого брата Мекей викотив з пивниці чотири бочки вина, зарізав чотири телиці; здалеку спроваджені музиканти вигравали гостям у палаці і грали так голосно, що й челядь могла танцювати на подвір'ї. А молода Беті сиділа за столом, коло свого любого, в білих шатах, обвішана дорогими самоцвітами. Руки її прикрашували бранзолетки, пальці мінялися іскристими діямантами.

Щасливе подружжя сина змінило наче б вдачу старого Роберта. Частіше він тепер посміхався і робив менший вжиток з рушниці, чи з батога. Червоношкірі відітхнули з полегшенням. Вірили в щасливу зміну і надіялися від молодого пана отримати навіть волю. Та такі мрії були передчасні. У великому щасті, раптом сталася кровопролитня заколоть.

Прекрасна Беті надусе любила свої лискучі скарби. Половина з них, це були дарунки від молодого Клеферда. Соняшними ранками клала вона ті свої цінності на вікно і годинами вдивлялася в них, як вони поблискували кольорами на сонці. А кімнати молодого подружжя були на першому поверсі. Не боялися, що хтось знадвору може простягти руку по її скарби. Одного ранку, намилувавшись лискучою красою дорогих каменів, вона залишила їх на вікні і пішла за чимось до вітальні. Була там не довго. Та коли вернулася, з жахом помітила, що між розложеними цінностями не було найдорожчого золотого перстеня з великим самоцвітом, що мав назву "Кінґ Біллям перший". Забувши зопалу прибрати решту скарбів, вона побігла шукати Клеферда. Та коли відшукала його і коли разом вернулися, то завважила, що бракувало ще двох перстенів і шнура перлів.

У палаці зчинилася метушня. Прибіг нагору старий Мекей, засапаний і лютий. Особисто переглянув решту скарбу і впевнившись, що втрата найціннішої біжутерії була очевидна, вихром злетів на партер і казав скликати на подвір'я всю челядь. Поставив чоловіка з двісті в три ряди і суворим тоном зажадав, щоб злодій признався. Але вся челядь мовчала. Тоді казав усіх загнати до обори і власноручно замкнув двері на ключ. Потім кожного по черзі брав до пивниці і катував. Але ніхто не признавався до вини. Нещасні люди виходили з пивниці закривалені, з підпухлими очима, нерідко з поломаними руками та ногами. Гайдуки ревно виконували накази свого пана.

Аж один з гайдуків нагадав йому покоївку, трохи літню Мері Кюбік. Мекей відразу ж казав її прикликати. Мері тремтіла перед свїом паном і клялася на свого Бога, що вона невинна. Тоді Мекей казав прив'язати її до ослона і особисто батожив шкіряним нагаєм дві години. Коли втомився, побачив, що бідна Мері вже не жила. Те ж саме почав робити і з наймичками; з чотирьох дві померло, а дві залишилися каліками. Лють його посилювалася, коли побої не дали ніяких наслідків. Бігав по подвір'ї ніби навіжений, тримаючи напоготові рушницю. Як тільки загледів індіянина, відразу ж стріляв у нього. Трупи скрізь валялися, а він злим духом метушився по оселі. Аж раптом підійшов до нього якийсь старенький індіянин, низько вклонився і схрестивши на грудях руки, сказав:

— Даремно лютуєш, вельможний пане, надармо розливаєш неповинну кров. Крадіжка скарбів твоєї невістки, це не діло людських рук. Є така птаха, строката і вересклика, що має в собі злого духа, вона вкрала дорогі самоцвіти твоєї невістки.

— Чи може бути в цьому правда? — перебив хлопець.

— А може, хлопче. Сорока вельми ласа на лискучі приманливості.

— Ну і що ж тоді Мекей Роберт?

— Що ж, верескнув: Іди геть старий псе! А індіянин ще раз низько вклонившись, покірно пішов повз стайні до воріт. Мекей вицілився в нього рушницею. Пролунав стріл. Здавалося, що червоношкірому настав кінець. Та індіянин навіть не похитнувся і пішов собі далі рівною ходою. Аж хтось крикнув:

— Клеферда застрілив, панича застрілив!

І справді куля якось пішла боком і влучила в Клеферда, що стояв на розі стайні, приглядаючись самоволі батька.

— Мого Клеферда застрілив! — скрикнула Беті, прожогом кинувшись до чоловіка від парадних дверей палацу. А Клеферд лежав боком у калюжі крови. Куля батька влучила йому в ліве вухо.

Старий Мекей з блудними очима насторожено почав підходити до сина. Зупинився над мертвим тілом, взявся за боки і кивнув головою:

— Нема такої кулі, сину, щоб застрілила Мекей Клеферда. Вставай, бо он Беті на смерть перелякалася!

Але слова ті були порожнім звуком для мертвого сина. Тоді старий Мекей нахилився і взяв синову руку в свою правицю. Рука була штивна і холодна.

— Ти справді помер, сину, — прорік батько з вибалушеними очима. — Через того червоношкірого чорта помер мій Клеферд!

Настовбичив рушницю і кинувся за ворота наздоганяти індіянина, що був уже під лісом. Ті, що були в оселі, почули стріли. Спершу були вони виразні, потім слабшали і слабшали, і тільки немічними відгуками котилися на край лісу. Це значило, що старий Мекей був уже десь над річкою Яструба. На оселі все завмерло, Беті забрала свого любого покійника і втікла до батьківського дому, а старий Мекей не вертався з лісу. Тиждень пізніше знайдено його мертвого під кручею. Втопився в річці Яструба і вода його викинула на береговий пісок.

— А Беті? — поцікавився хлопець.

— Беті поховала чоловіка і два роки ходила під чорним серпанком. Потім вступила до манастиря. Померла в ньому старенькою, коли мені було лише два роки. Ну от і бачиш, яка це була подія.

— А індіянин, той, у якого стріляв Мекей. — що з ним сталося?

— Нічого не сталося. Це був мій прадід. Він точнісінько блукав колись по лісі, як я тепер і оплакував долю славного Ірокві. Прожив сто десять років і помер під хвоєю, поблизу скелі. Був він великий мисливець і вмів лікувати людей зелами.

Сірий Вовк підвівся з пня і повів хлопця лісом у напрямі Лякомбо.

* * *

Зима підкрадалася до Лякомбо повільно, але самовпевнено. Ранками оболоння під лісом було вже покрите інеєм, але вдень, коли пригріло сонце, було ще тепло в лісі. Микольцьо сновигав по стежинках між кленами та дубами, що вже були без листя і дивувався, чому то форелі перестали ловитись. Цілий останній тиждень даремно ходив над річку Яструба і хочби одна риба. Закидав вудку і з хробаками, і з равликом, навіть нанизував на гачок сир, але поплавок мертво двигтів на воді. Не інакше як риба подалася в низовиння річки, на глибші місця, щоб там закватируватись на зиму. Коли усвідомив собі, що за останній тиждень не заробив ні одного цента, йому було соромно перед мамою. Досі йшло йому легко і гладко, а тепер опинився просто на роздоріжжі. Знов кликав Сірого Вовка, знов складав пальці і свистав крізь них надіячись, що десь в гущавині він його почує. Та на його свист і поклики ліс відповідав тільки якимсь жалібним шумом. Хлопцеві здавалося, що дерева плачуть за втраченим своїм листям; здавалося ще йому, що ліс боїться холоду, і тому так притишено, так таємниче висилає кудись у простори свої скарги.

Пригадав, як то раз натякнув Сірий Вовк про оленів. Він напевно вміє їх ловити. З одного оленя вистарчило б йому і мамі м'яса на пів зими. Пригадував ще, як індіянин говорив про тропу на снігу, про молоді деревця, які треба нагнути і на них розіп'яти петлю із сталевого міцного дроту. Але як нагнути і як розіп'яти цей дріт?

— Го-го, Сірий Вовче!! — кричав з усіх сил. Але відповідь — лагідний пошум лісу. Заглиблювався далі й далі в лісові дебри. Ішов тепер навмання, втративши вже надію зустріти старого приятеля. Дорогу йому перебігла ласичка з кумедними очима, обведеними чорними кружальцями. Знав теж, що в лісі інколи подибувалися дикі коти. Небезпечні вони зокрема восени і зимою. Пильно приглядався галузкам дерев, чи часом там десь не зачаєний пазуристий хижак. В рогатці мав камінчик і сторожко тримав його в обгортці ґуми правої руки. Ішов чомусь у південному напрямку. Ліс тут був для нього невідомий; не пригадував, щоб колись тут був з Сірим Вовком. Розложисті клени, стрункі осики, росохаті дуби могутньо спинались угору творячи своїми коронами густе плетиво.

Аж десь недалеко загавкав наче б пес. Микольцьо зупинився. Наслуховував. Коротенький час панувала мовчанка, потім цілком близько пронеслось знов гавкання либонь двох, чи трьох псів. Якийсь холод косматою осугою поповз йому по спині. Пригадав індіянина. Він то казав, що вовки гавкають подібно як і собаки. І справді, звідкіль могли б узятись собаки в такому дикому лісі? Як і перед Гуп снейком знов інстинкт самозбереження підповів йому рятунок. В'юнко кинувся до грубезного дуба і по-котячому почав на нього вдряпуватись. З сука на сук, з гіляки на гіляку; сховався в розгалуженні і тривожно зорив землю. Аж ось щось шмигнуло від куща і притьма почало спинатися на той же дуб, де він сидів в укритті. А тут же, за сусідніми стовбурами почув злюще клацання зубів. Вражено помітив чотирьох вовків. А тваринка завбільшки невеличкого пса справно дряпалася просто до розгалуження. Був це поркюпайн Микольцьо натягнув ґуму на рогатці і шпурнув камінчика просто між сліпаки тваринки. Камінь ляснув об твердий череп і відбившись полетів на землю. Поркюпайн задер колючого хвоста і хижо далі дряпався вгору. Хлопець теж почав спинатися вище, розглядаючись за місцем, з якого добре було б боронитися. Поркюпайн неспішно дряпався вище вгору, таким же темпом хлопець і собі піднімався по стовбурі. Нарешті міцно вперся ногою у гілляку і знов виділився у тваринку. Камінчик зі свистом шмигнув і на велику радість хлопця вгруз у оці поркюпайна. Тваринка захиталася і клубком почала між гілляками падати на землю. Проте з метр від землі ще вгризлася лапами в кору дуба, щоб знов подряпатись вгору. Але вовк, що був найближче, стрибнув на стовбур і вхопив її за лапу. Стягнув на землю але відразу ж гаркнувши відскочив з устромленими на писку голками. Другий вовк шкірячи зуби заходив боком до голови поркюпайна, але той миттю повертався і почав стьобати його кільчастим хвостом. Микольцьо приглядався нерівному змаганню і йому стало шкода меткої тваринки. Ось ще один вовк використав момент, коли тваринка орудувала хвостом до вовка, що скрадався боком, від стовбура, вхопив її за карк. Гострі зуби вгризлися глибоко в товсту твердоту карку, поркюпайн хотів вирватися, але захитався і звалився боком. Кров бризнула вище голови, голодні вовки гаркаючи кинулися квапно на здобич.

Аж з північного боку, в негустій ліщині хтось заломотався, Микольцьо бачив, як хиталося пруття горішника, як тріскали сухі галузки і ось виринув з гущі, ніби бура копиця сіна, величезний ведмідь. Ліниво перебирав могутніми лапами і мурликаючи наближався до дуба. Гаркіт вовків відразу ж його насторожив, бо звів голову і піднісшись на задні лапи грізно почав наступати на сірих жерунів. Микольцьо і не вгледівся, як у його лапі було вже поліно. Якось кумедно штовхнув його і воно з гуркотом влучило крайнього вовка у спину. Вовк відразу ж скрутився, решта немов лискавка зникла в хащах. Ведмідь неспішно підійшов до роздертого поркюпайна, мурликаючи понюхав кров, штовхнув лапою вже нерухомого вовка, і преспокійно поломотався далі лісом.

За весь час цього несамовитого видовища, хлопець чомусь уперто думав про свою маму. Коли підкрадався до нього поркюпайн, у очах його стояла мама. Шпурляв у тварину камінчика і вірив, що йому обов'язково поможе мама. Потім приглядаючись кривавій сцені під дубом теж не міг не думати про свою маму. Навівала вона на його дитячу душу якийсь спокій, якесь тепло і наче б упевняла, що йому нічого поганого не станеться.

"Коли б вона бачила, коли б вона бачила", — відтворював до дрібниць усе те, що сталося. Гострі вовчі зуби, які ж вони прикрі і як вони пекельно грізні. А тепер один з них лежить на спині з розхиленими ногами, з висолопленим запіненим язиком. Поркюпайн, пошарпаний і теж окривавлений, прилип до землі ніби до рідної мами. А уява все ще бачить ведмедя з грубими лапами, неповоротливого, вайлуватого мурлику. Як він геройсько розігнав вовків і як майстерно шпурнув поліно у вовка. Це, либонь, той, про якого розповідав індіянин. Як сніг випаде, напевно закопається в барліг, в який тикав палицею Сірий Вовк.

Тиша, що вже запанувала в лісі його трохи заспокоїла. Мерщій утікати звідси! Інші звірі можуть знюшити кров, можуть сюди прийти і тоді він буде знов у смертельній небезпеці. Вже лагодився спуститись на нижчу гілляку та щось начеб за ним, над головою, зашаруділо. Миттю повернув голову. Помітив вушка вивірки. Сиділа в дуплі, побіч якогось старого гнізда і пильно приглядалася хлопцеві. Навіть без розповідей індіянина знав, що вивірки роблять запаси на зиму ліскових горіхів. Напевно в дуплі, де вона сидить — сила силенна горіхів.

Вчепився руками за гілляку, що була над його головою, підняв свій тулуб, обхопив її ногами, потім перехилився на неї животом і дуже швидко підсунувся до дупла. Вивірка стрілою шмигнула на бічну гілку, зробила ще пару стрибків і вмостилася на чубку дерева.

Дупло круглою свердловиною входило побіч гнізда глибоко в стовбур. Само ж гніздо лежало на углибині сука; було воно цілком перегниле. Колись, десь перед роками побудувала його, либонь, або ворона, або сорока. Щоб добратися до дупла, хлопець почав скидати додолу гніздо. Брав пальцями давно перегниле листя, якийсь перетертий мох із запахом лісової цвілі і кидав собі під ноги, а все це дрібними частинками падало якраз на пошматовану голову поркюпайна. І ось щось між його пальцями залисніло. Вхопив блискучу привабливість і ахнув. Був це перстень з каменем, що іскрився ніби дрібочки скла на сонці. Відразу ж спала йому на думку колишня подія в оселі Мекей Роберта. Невже йому, дев'ятилітньому хлопчикові, судилося відкрити цю велику тайну припорошену порохом довгих, довгих років? Пригадав, що Сірий Вовк говорив аж про три перстені і про один шнур перел. Що ж то за перли? Ще в короткому своєму житті не бачив ні перел, ні самоцвітів. Коли б не Сірий Вовк, то й цей перстень уважав би за маловартісну цяцьку. Та поскільки аж так багато людей згинуло через ці цяцьки, мусять вони мати велику вартість. Руки далі й далі жваво порпалися в старому гнізді; знов манюнькою зіркою щось блиснуло. Був це другий перстень. Сховав до кишені і далі руйнував гніздо; ще знайшов третього перстеня і на самому дні, на порохнявині дуба, побачив змиршавілі пір'їнки сороки а між ними стяжечку лискучих кульок.

"Так ось вони ці перли!" — в захопленні шепнув. Були нанизані на тоненький золотий ланцюжок. — Ось де скарби прегарної Беті!

Коли б вона жила, напевно відшукав би її в манастирі і віддав би. Та Сірий Вовк не спроста казав йому, що вона померла, коли йому було лише два роки. Скільки ж років може мати Сірий Вовк? Поморщене обличчя, біла ніби сніг голова, свідчили явно, що не далеко йому, мабуть, до ста років.

— Ах мамо, які ж ми тепер багаті!

Сховав старанно за пазуху знайдене і плигнув на нижчу гілку; з гілки на гілку і зайчиком стрибнув на посохлу вже траву, тут же коло вишкіреної пащеки вовка. І з усіх сил кинувся бігти в східньому напрямі, де за лісовими дебрами, за густими хащами, за узліссям, було Лякомбо, і де чекала на нього його мама.

* * *

З червоним личком, ніби в гарячці, з блискучими очима вбіг до рідної хати. Хотів одним стрибком кинутися від порога мамі на шию, покласти голову на її груди і плакати з радости. Та надмірну його гарячковість охолодив якийсь літній гість, що трохи пригорблено сидів за столом. На тонкому носі мав рогові окуляри і приємним голосом розповідав щось його мамі. Лагідні його сірі очі на мить зупинилися на хлопцеві.

— Це ваш син, доню?

— Микольцю, поцілуй руку отцеві Боніфатієві! Пригадуєш, як отець ласкаво зволили поховати твого тата?

Хотіла ще щось сказати, та досадливий жаль зчавив горло.

Хлопець трохи онесмілений підійшов до ченця, але той не простягнув до його уст руки. Тільки делікатно погладив долонею по щоці й спитав:

— Де ж ти був, хлопчику? Вродливий він у вас, нівроку, — повернувся обличчям до вдови.

— У лісі.

— У лісі. Ну, ну і вовків не боїшся? Так от я раджу вам, доню, — знов звернувся до вдови, — раджу вам, дитино, перебратися до своїх. Те, що я почув, засмутило мене незмірно. Справді недобрі тут люди, коли за працю не хочуть вам платити. А ось, настануть прикрі зимові місяці і що ж ви будете робити зі своїм сином? Гірка буде ваша доля; ні рідних, ні навіть приятелів, чужа мова, чужий світ, а там і свої люди, і своя церква; хлопець піде до школи, бо тут він геть здичавіє.

— Чуєш, Микольцю? Отець Боніфатій радять нам, щоб ми перебралися до міста Пітсбурґу. Далеко те місто, сину, за