З хвилиною, коли пан Гайдак запросив нас на катедж, моя Кляра потім рівно два тижні робила приготування. Приступила до цієї чинности, що так скажу, етапами. Спершу почала прати білля, потім старанно прасувала і складала до великої валізки. Коли ж одного вечора пан Гайдак сповістив нас телефоном, що дасть до нашої розпорядимости і човна, тоді в моєї дружиноньки постали додаткові вигадливості пов'язані з плавбою по озері.

— Уяви собі, Федоре, — турботливо натякнула якось, — коли ми отак випливемо на озеро і раптом хмара сипоне дощем. Що тоді?

— Що ж, вернемося до берега і сховаємося в катеджі.

— Ні, старуху мій, від дощу не втічеш, коли будеш по середині озера. А дощ, це тобі не жарт. Он сусідка, мисис Толі якось змокла і простудилася, заложило горло і кашель спирає груди. Не доведи Боже, таке лихо може ще й причепитися до наших дітей.

Після цієї розмови, на другий день я й не здивувався, коли наше домашнє господарство збагатилося двома маленькими плястиковими дощовиками та одним більшим на міру моєї Кляри. Натомість заскочив мене особливий набуток рожевого кольору. Була це фротерова матерія. Бачивши здивоване моє обличчя, Кляра відразу ж пояснила:

— Це, старуху мій, на халати. Після купелі в озері приємно буде вдягнути такий халат на голе тіло: матерія ніби губка, всю вогкість витягне зі шкіри.

Півтора дня шила з цієї матерії і для себе, і для дітей халати. В ході праці старанно примірювала дітям, якусь недокладність під рукавами відпорювала і знову зшивала. Коли я на другий день у вечорі прийшов із праці додому, моя родина зустріла мене в халатному строї. Стояли всі троє рядом і весело блискали на мене очима. Кляра, Рута й Ерма, яка кольоритність імен! Рута виглядала на маленьку артистку з Голивуду, меншенька Ерма на дівчатко зі шлюбного походу, що сипле з кошика пелюстки рож перед новоженцями, зате Кляра ввидилася мені ніби поважна матрона, що терпить на безсоння і духом сновигає вночі по хаті в рожевому халаті.

Два дні перед виїздом у нашому домі було повно запахів, що вибивалися з кухні. Навіть людина з невиробленим смаком могла нюхом відчути запах печеного м'яса з домішкою цибулі, селери та петрушки, не кажучи вже про "аромати" печеного тіста на дріжджах. Дбайливість моєї Кляри була настільки вивершена, що не забула вона і про довгі штани для себе та для дітей, а це тому, щоб на Мускока не кусали ніг комарі, бо саме там мав свої катеджі пан Гайдак. Шануючи літню мисис Толі, вроженку Канади, що зналася на всьому, що канадійське, нав'язала з нею розмову і довідалася, що на Мускока дні теплі, зате ночі холодні. Ця вістка спричинила моїй Клярі нові турботи та заходи; ще того ж дня поїхала трамваєм до Сімпсона на Йонґ стріт і купила чотири легкі подорожні ковдри.

— З тяжкими ж перинами нам не тягатися сто тридцять миль, старуху, — не заікнувшись сипонула в мене логікою. — Помацай, які вони м'ягенькі, ніби пух. Коли згорнути це в рольку, багато місця не займуть у авті.

Тому, що реченець нашого виїзду був близький, цілу ніч не спала і встигла пошити чотири перкалеві поволоки. Взагалі була вона думки, щоб свіже повітря на Мускока "гармонізувалося" з новою свіжістю речей нашого особистого вжитку.

І ось, коли в понеділок, у половині червня під'їхало під наш дім авто пана Гайдака, я наперед знав, що розпиратиме його від наших "подоріжніх статків". Десь з пів години виносили ми з хати цей вантаж, а пан Гайдак дещо стурбовано пакував усе це до баґажника. Три картонні скриньки з їстивним, з білизною, і дві рольки з ковдрами вдалося йому якось спакувати, решту клунків та валіз прийнявся впихати через дверцята до середини авта. Так то наші боки й ноги були "обліплені" різними кошиками з городиною та овочами, невеличкими картонними скриньками з дитячим крамом, включно з двома бальончиками до гри в м'яча на воді. Пан Гайдак сидів за кермом ніби в дибах; з правого боку на сидженні тулилася до нього велика валіза, в ногах стояв триквартовий термос з гарячою кавою. Відітхнув облегчено, коли все наше подорожнє майно було приміщене в авті.

Старша наша донечка Рута зайняла місце коло вікна, праворуч мене, меншенька Ерма розмостилася коло протилежного вікна під опікунчим плечем мами. Так ми й вирушили в дорогу.

Спокійне і лагідне обличчя пана Гайдака викликувало в нас довір'я до нього як до людини, і головне, як до шофера. Мова його була розтяжна, флегматична; ми були теж упевнені, що й їхатиме він неспішно і розважно. І справді в місті його шевролет своєчасно зупинявся перед червоними світлами на перехрестях вулиць, тримався в приписовій дистансії від авт, що бігли попереду. Стартував він автом майже нечутно, так же нечутно і зупинявся. І от таким лагідним темпом ми добралися Дандес вулицею аж до Джейн і просто поїхали в напрямі чотириста один гайвей. Хоч ми вже й живемо в Торонті сім років, та все ще нас воно дивує своєю безглуздою розкиданістю. Поверхові миршаві дімки з дерев'яними терасами підпертими переважно білими стовпчиками; тягнуться ті дімки пренудними обабічними колонами вздовж вулиці і здається, не буде їм кінця. Та ось, нарешті чотириста один гайвей! Їдемо нею з пів милі і потім авто скручує праворуч на чотириста гайвей, що простими чотирма асфальтовими стрічками мчить на північ.

— А на мене там чекають, — трохи піднесено озвався пан Гайдак. Ми, звичайно, і так знали, що на нього чекає десь на Мускока його жінка і четверо дітей. Завіз він свою улюблену черідку місяць тому і вона там розкошується сонцем і чистим височинним повітрям.

Слова ці, проте, мали ще й таке значення, що йому спішно до своєї родини і тому він скорочуватиме час на рахунок швидкости свого шевролета. Ледве зродилися в мене такі здогади, як помічаю — стрілка над кермом помалу поповзла до шістдесят, потім минула цю приписову максимальну швидкість і переповзнувши через цифру сімдесят зупинилася на сімдесят п'ять.

— Сьогодні понеділок, поліція напевно не буде чатувати коло гайвей, — лагідно озвався пан Гайдак з устромленими очима перед себе. Моя Кляра напружено дивиться на втікаючі краєвиди за вікном, надмірна швидкість її трохи бентежить, але силою волі опановується, прибравши позу відважної дами.

— Як думаєте, пане Федоре, чи є глузд установлювати на дорогах максимальну швидкість шістдесят миль на годину? — спрямовує свої слова до мене пан Гайдак. — При теперішньому життєвому темпі замало було б навіть вісімдесят миль на годину. Як ви думаєте?

— Думаю, що встановлені закони мусять кожного зобов'язувати.

— От, я про швидкість, а ви про закони, — посміхнувся. — Інколи обставини змушують людину виломатися з приписів. Напевно Канаду не спалить вогонь, коли такий собі Гайдак їхатиме сімдесят п'ять миль на годину.

Саме перед нами їхало якесь авто. Пан Гайдак вихром його минув і тоді стрілка півколом посунулася аж до вісімдесят.

Аж Ерма:

— Мамо, що це так свище?

— Це вітер за вікном, дитино, — терпко відповіла моя Кляра.

— Тут-тук-тук, чи чуєш татку? — це Рута.

— Це дрібні камінчики, відбившись від опони, вдаряють в авто — пояснюю.

Але помічаю, що ця головокружна швидкість подобається дітям; до речі, подобається вона теж і мені. Людині призначено ноги, а вона розумом вигадала он які машини і женеться ними дідькам на злобу. Час до часу минаємо стада корів, табунці коней та череди овець, що пасуться поблизу гайвей; Рута й Ерма тоді викрикують радісно і жваво махають до тварин руками.

Ми й не згледілися, як Бері, а потім Орілля були вже за нами. З кілька миль за Орілля починається вже терен Мускоки. Вирізняється він мереживом невеличких скель, стрімкими похилостями на узберіжжях озер; гайвей пробігає тут часто жолобинами пробитими людськими руками та динамітом, між невисокими стінами ґраніту. В Ґравенгурст пан Гайдак потішає нас, що до його посілості ще тридцять п'ять миль. Прилягає вона до Трі Майл Лейк, вода коло берега плитка, дно піскове.

— А повітря, моє панство, — чистота небесна!

Мої діти загоріли ніби неґри, їдять за трьох і важать півтора раза більше від своїх ровесників. По його голосі можна було відчути, що був якраз найбільше захоплений вагою своїх дітей. А ми саме вже минули Брейсбрідж; до Трі Майл Лейк залишилося тільки дванадцять миль. Дорога тут вужем вилася по горбовинні. Близкість мети викликувала нетерплячку в пана Гайдака і він ніби приречений гнався вихром клесами звивистої асфальтової дороги. Натисне педал і авто скісною лінією мчить на горбок, потім з горбка приспішує швидкість і робить бісові стрибки на закрутах. В голові починає крутитися, моя Кляра останками сили волі стримується, щоб не крикнути. Нарешті Ерму вхопило на рвоти Передбачлива Кляра сподівалася такої пригоди, тому то тримала в руці порожну целюльоїдову торбинку.

— Зупиніться, пане Гайдак, зупиніться! — кричу до правого його вуха

— Що, га? Сталося щось? — сповільнив швидкість. — Ермочка не витримала? Гаразд, я зупиню авто. Нічого, нічого, доню. Це маленька пригода, колись згадуватимеш... Ще тільки три милі і ми вже будемо на місці.

І справді були ми вже цілком близько від Трі Майл Лейк. Минули височинний закрут і перед нами залисніло плесо озера. Їхали тепер похилістю дуже повільно; пан Гайдак весело поглядав на придорожнє фармерське подвір'я тримаючи в руці торбинку з цукерками. У воротах фарми стояв через міру опасистий хлопець і вимахував руками, радісно підстрибував і видмухував з опухлих уст якісь дивачні звуки. Пан Гайдак шпурнув крізь вікно цукерки, хлопець на льоту вхопив їх обома руками і почав кумедно танцювати.

— Це бідний Джімі, син містера Тейлора. В голові щось не впорядку; цілими днями ловить жаби, а його мати продає їх рибалкам. Коли мене побачить, тішиться по дитячому.

Авто повільно сповзає з узгір'я, потім скручує на вузьку лісову дорогу. За ліском бовваніють катеджі, але ми їх минаємо і в'їзджаємо на дрантивий місток без бар'єр. Під містком зиґзаґувата річка омаяна верболозом. Звідси видно дві кабіни і два катеджі; між крайнім катеджем і крайньою кабіною видно широке плесо озера. Це посілість пана Гайдака. Нам назустріч біжить громадка дітей, позаду крокує молодиця в коротких штанятах, чорноволоса, кругловида з невеличкими чорними очима.

— Ось і мої діти, і моя жінка Клавдія, — зворушливо обзивається пан Гайдак.

* * *

Не так сталося, як моя Кляра плянувала і яким то пляном я теж був захоплений. Ще в Торонті нам увижався трикімнатний катедж з усіма вигодами. Та дійсність над Трі Майл Лейк швидко розвіяла наші уявлення. Обіцяний нам катедж був уже зайнятий якимсь подружжям. Пан Гайдак забув, що два місяці тому запросив це подружжя якраз на час нашого дозвілля.

— Вилетіло геть з голови, моє панство, — ніяково вибачався. — Правду кажучи я й не припускав, що вони приїдуть. І от така тепер справа. Та є дві кабіни. Он ця, над озером і он та, коло мосту. Ви, шановна пані, — це до моєї Кляри, — закватируєтесь у кабіні що над озером. Там є два ліжка; вистарчить місця і для вас і для дітей, а ви, пане Федоре, приміститесь он у тій кабіні, що коло мосту. Там лежить на підлозі матрац, а завтра й ліжко буде.

Ця несподіванка, правду кажучи, не надто нас і збентежила. Краса озера зо стіжкуватим острівцем порослим якимись деревами нас настільки захопила, що ми й забули про особисті вигоди.

Швидко вивантажили з авта свої речі і перенесли до кабіни над озером. У кабіні дзижчали мухи та комарі, але практична моя дружинонька не забула привезти з собою аж чотири плястикові пляшки проти літаючих докучливостей. Старанно спорскала кабіну, позатикала на краях сітки щілини часописним папером, щоб мухи та комарі не змогли знадвору продістатися до середини, взагалі почала господарити ніби в себе вдома. Я за той час подався з ковдрою, подушкою та рибальським приладдям до своєї кабіни. Стояла вона на бетонових пустаках, з манюньким ґанком та двома приступцями. Потягнув за клямку, але двері були замкнені.

"Чому це пані Гайдак не дала ключа до кабіни", трохи дивуюся. Коли я саме йшов сюди, її трохи різкий, командирський голос звучав десь за господарським великим катеджом. Огрядна, чорноока, чорноволоса, з випнутими на монгольський вигляд щоками, ввидилася мені незвичайно второпною та господарною молодицею. Говорила вривчасто, наголошуючи окремі слова, які вона вважала за особливо ваговиті і після них чомусь уставляла притаманне їй "ну да, так і повинно буть". Раз якось забулася і сказала: "Ну да, так і должно бить".

Залишивши на ґанку свої причандали, я відразу ж подався до господарського катеджу. Тут на порозі недоброзичливо зустріла мене Цабена вовчої породи; гаркнула, показуючи зуби, але я її ласкавими словами удобрухав і увійшов до катеджу. За великим столом, у світлиці сидів пан Гайдак і поїдав смажені окунці пригризаючи їх квашеними огірками. Напроти нього, на канапі сиділа його жінка, пані Клавдія.

— Косила я ті бур'яни і за крайнім катеджом, і коло мосту, мало що руки не попухли. Дивись, он які мозолі натерла, — вивернула догори долоні. Правду кажучи руки пані Клавдії мені чомусь показалися не надто спрацьовані і пан Гайдак, либонь, не дуже перейнявся "працьовитістю" своєї жінки, бо щось для доброго тону мимрикнув і виразніше тільки докінчив: — Ну, звичайно, це тяжка праця, душко. А як там працює мотор косілки?

— На кущ в'їхала, котику, — зідхнула, — якась шруба під сподом поломилася і мотор не працює. Може ви розумієтеся на машинах? — поглянула на мене чорними малими очима.

— Ні, я на машинах не визнаюся, шановна пані. Та як хочете, може завтра побавлюся в механіка.

— Ах, душко, як ти отак до гостя. Не журіться, пане Федоре, я ще сьогодні косілку направлю.

— Пані Клавдіє, в моїй кабіні двері замкнені. Дайте, будь ласка, ключа.

— Двері замкнені? Стьопа! Степан! — раптом крикнула. — Де ти подів ключі?

Але хлопця взагалі не було в катеджі. Другим наворотом вона вже й не намагалася кричати; далі вела своє, розповідаючи чоловікові що вона зробила і що ще треба зробити в їхньому літниськовому господарстві. Не помічаючи тепер мене, вона розводилася над різними домашніми дрібницями, довше нарікала на криницю з брудною, не здатною до пиття водою. Пан Гайдак торік викопав її, обрамував бетоновими цембровинами, але підшкурна вода продісталася крізь щілину до криниці і запаскудила чисту воду.

— Аж до містера Бравна ходимо по воду, — докірливо натякнула. — Та хіба ж ти не знаєш англійців? Отак ніби зичливо посміхається до тебе, але з очей так і блискає заздрість та фальш.

Моя приявність і домагання ключа наче б її тепер узагалі не зобов'язували; розводилася далі над своїми справами частенько вставляючи оте: "Ну да, так і повинно буть". Не маючи відваги перервати ще раз "родинного діялогу", я подався над озеро, де неподалік від берега, на плитковідді купалися діти. Плескалися в воді вже й мої донечки. Рута чомусь завзято сперечалася з Одаркою, дочкою пана Гайдака. Чорноволосе дівчатко з синіми татовими очима тримало в руці черепашку і пояснювало Руті:

— Це ракуска. Бобри в ноци плиходять і лусцать ракуски.

— Ні, це черепашка, мій тато казав, що це черепашка, — стояла на своєму Рута.

— А моя бабуска казала, сцо це ракуска, — перекрикувала Одарка.

"Бабця тих дітей напевно московка", — майнуло мені. "А пані Клавдія ж її дочка". — Гей, Степанку, ходи но сюди. Тебе мама кличе, — кричу до хлопця, що хлюпався у воді, ніби гуска.

— А хай собі кличе, я хочу купатися, — задиркувато відкрикнувся він.

— Ну от який ти, Степанку. Як будеш слухняний, поїдемо разом он на той острів. Я маю аж три вудки, одною будеш ти ловити рибу.

Обіцянка моя зм'ягшила хлопця. Випростався у воді і неспішно, ніби нашорошено, почав брести до мене. Виглядав на десятилітнього, хоч йому було тільки сім років. Старша донька, Галочка, нещодавно закінчила десять років, хоч з виду подобала на шістнадцятилітню панну, Одарка важила шістдесят вісім фунтів, хоч не було їй ще шість років; найменша, Любка, дворічна дівчинка і вагою і зростом дорівнювала чотирилітній дитині. Як потім я довідався, це заслуга пані Клавдії. Ввела вона в своєму домі такий харчувальний порядок, що зводився до прислівного афоризму: "Їж не поки годі, а поки все". При чому страви варила висококальорійні з великою домішкою свинячого товщу, свинячого м'яса, свинячої шинки та ковбаси. За її рецептою кожен член родини мусів з'їсти на обід тарілку юшки і другу тарілку картоплі на вепровому товщі з додатком півфунтової порції свинячого м'яса. Якщо когось "ухопило на рвоти", наказуючим тоном веліла прополоскати горло і потім опорожнити тарілку.

Тож я йду до катеджу пісковою доріжкою, за мною тягнеться Степанко. Його босі ноги притишено члапають по піску. Аж потім це члапання чомусь примовкло. Я зиркнув поза себе. Степанко був уже подалік від мене. Нахилений у траві скрадався до куща з розчепіреними пальцями обох рук.

— Що ти там шукаєш, Степанку?

— Он жаба сховалася під кущем, така велика, що вечорами і ранками кричить: Кува, кува!

— А цур цій жабі! Ходи до мами, вона на тебе чекає.

Аж раптом виплигнула із-за рогу катеджа Цабена. Гавкнула двічі на мене і метнулася до хлопця. Лизнула йому руку і почала радісно нишпорити писком по траві, крутячи замашисто хвостом.

— Цабена, Цабена, іди геть! Жабу мені сполохала. А я тебе!

Мені знов довелося повторити обіцянку про риболовлю коло острова, щоб знадити хлопця до хати. Але ледве він переступив поріг катеджу, його зустріла пані Клавдія здивованим поглядом.

— А ти що тут шукаєш? Вода холодна, чи що?

— Та ж ви мене кликали, мамо.

— Я тебе кликала? — Але побачивши не менше здивування на моєму обличчі, видимо, пригадала як то було. — Ах так, я й забула. Де ж ти подів в'язанку ключів?

— Я не мав ніяких ключів, мамо.

— Ти кажеш, що не мав? Хто ж тоді міг мати, як не ти. Галочка, чи Одарка? Іди і поклич їх. От і бачите яка морока з дітьми. Коли б сховала ключі, знала б де вони находяться. Ну да, так і повинно буть.

Степанко шмигнув із катеджа і побіг до озера, але ні Галочка, ні Одарка не приходили. Пані Клавдія знов прийнялася розповідати прерізні історії для свого чоловіка; з особливим захопленням переповідала своє враження із вчорашньої прогулянки на високу гору порослу лісом із ґранітним голим чубком.

— Засапалася, котику, ой засапалася, коли вдряпалася на неї. А яка там красота! Прелєсть, кажу тобі. Що за чарівний краєвид видно з неї!

Я нетерпляче зиркнув на годинник.

— То як буде з ключем, пані Клавдіє?

— А де ж я його знайду? Десь дітиська поділи, а може Цабена бавилася. Вона любить інколи брати до писка речі, що нам потрібні.

— То як же буде?

— Хіба влізете крізь вікно. Вікно і так відчинене, тільки треба відірвати сітку. Десь під нашим катеджом молоток і обценьки. Потрудіться трохи і все буде гаразд.

Я мовчки вийшов з катеджу. "Ориґінальна поведінка з гостем, нічого собі", трохи озлоблено подумав собі. І де ж, до біса, шукати того молотка та обценьків. Як що сама господиня не знає, де вони, яким же чудом я можу знати. Стаючи часто на чотирьох, я пильно заглядав під катедж, Було під ним багато різних речей домашнього вжитку: якісь старі електричні каблі, дві попсовані електричні кухонки, якісь залізні обручі від дерев'яних бочок, розсипані і поржавлені цвяхи, поржавлена сокира з поломаним держаком, ґумова лялька без голови і правої руки, але не було того, що мені потрібне. Пішов я тоді до другого катеджу, теж заглядав під нього і шукав без ніякого результату. Тут крізь вікно, з середини катеджу, заскочено приглядалася мені якась літня дама, вбачаючи в моїй особі, либонь, якого інспектора, чи службовця з міністерства лісів та ґрунтів.

Із похиленою головою подався я потім до кабіни над озером, щоб своє невдоволення переповісти моїй Клярі. Але на моє щастя, на стежці надибав я якусь залізну штабу з плоским гострим кінцем. Якщо цим кінцем підважити раму сітки, цвяхи висунуться з дерева; тупим кінцем зможу потім прибити сітку на старе місце, коли двері відчиню з середини кабіни.

Ця чинність не зайняла мені багато часу. Сітка була ледь-ледь прикріплена до луток вікна, мігби я її відірвати і голіруч. Трохи прикро було дряпатись крізь невеличке вікно до середини. Але і з цим я якось упорався. Вкоротці накрив я матрац що лежав на землі, простиралом та ковдрою, вудки поставив у куті, за чавунною пічкою. Якщо будуть холодні ночі, прийдеться розводити вогонь. Дерева сухого тут багато. В куті від доріжки стояв мініятурний столик, а коло нього дерев'яна скринька, що мала мені правити за крісло. Сів я на ній і подумав: — Так ось така то Мускока!

Аж за дверима, на доріжці, прорвалися дзвінкі дитячі голоси. Це було все потомство пана Гайдака. З ним були і мої донечки. Степанко мав простягнену праву руку з ключем.

— Я знайшов у сінцях! — лементував він.. — Під старим кріслом лежав. Це напевно закинула туди Любка.

З галасом усі вони влізли до кабіни, тупаючи босими ногами по тонких дошках підлоги. Рута перша стрибнула козлика на матрац, за нею кинулася й Ерма, за Ермою Одарка, за Одаркою Любка. Коли намірявся таке зробити і Степанко, я чемно, але рішуче випросив розбрикане товариство за двері кабіни. До речі, мені спішно було на озеро. Степанко повністю заслужив, щоб його взяти з собою. Та не довелося нам довго рибальчити. Саме з заходу, десь з-під обрію, виринула чорна хмара; почала грізно підійматися вгору закриваючи сонце та шпурляючи в усі боки довгі стрічки блискавок. Вернулися ми до берега з кількома малими санфіш.

* * *

Небо гуркотіло від громовиці, дощ рясними смугами шумів за кабіною в листві вільхи та кленів. Це був перший наш вечір на Мускока. Сиділи ми всі в кабіні і думали про завтрішній день. Я, очевидно, думав про рибальство, діти і Кляра про купання в озері. Ніч уже давно сповила і катеджі, і озеро, тільки громовиця ще не вгавала. Дощ свавільно бубонів по даху та по тонкій стіні кабіни від заходу; плюскотівся на стежинці, що вже була залята водою. Та гуркотіння грому дедалі віддалялося, слабшало, блискавки тепер гралися десь на східньому небосхилі і нарешті, над нашою кабіною появилися зорі на тлі синьої безодні неба.

Діти вже давно поснули, а нам чомусь не збирається на сон. Я і Кляра поглядаємо крізь скляну верхню половину дверей на темінь ночі. Зовні скло обліпили комарі; отак тільки відчинити їх і вони роями увірвалися б до середини. Днями звідси видно річку і гущавину верболозу на її берегах. Світло з кабіни творить тепер на ній смужку мерехтливої позолоті і вона двигтить в темноті тендітно і таємничо. Над річкою одинцем літають світляні комашки. Ніби манюнькі самоцвіти миготять у непроглядному нічному мороці і таємничо зникають, щоб потім знов іскорками заблиснути над кущами та прибережною толокою порослою високою травою.

Після Торонта вражає нас тут якась наче б абсолютна тиша. Аж дивно, що не чути знадвору гудіння авт, докучливого бурчання мотору під час старту та ляскання дверцят. Ще сюди людина не встигла накинути свого модерного ладу з гарчанням моторів та смородом перепаленої бензини. Моя Кляра мовчки зосереджено дивиться крізь скло дверей і захоплюється світляними комашками.

— Боже, як вони чудово іскряться в повітрі!

Кабінна невигода, здається, для неї дрібниця в наяві цієї врочистої тиші, чистого височинного повітря та благодаті сонця і озера. Перед нами аж два тижні дозвілля і ми тішимося, що якраз проведемо їх тут, над Трі Майл Лейк.

Було вже по дванадцятій, коли я вийшов на двір. До моєї кабіни треба було йти стежинкою повз річки. Саме з півночі легкий вітрець приніс розкішну прохолоду. Комарі відразу ж кудись поділися.

Величну тишу на дворі відчуваю усім своїм єством, тільки світляні комашки німотно іскорками прорізують темінь, ніби бавлячись з нею. За крайнім катеджом мовчазно дрімає ліс. Пані Клавдія обіцяла нам, що поведе на скелю, що височить у тому лісі над обривистою прірвою. На її схилі, коли міцніше тупнеш ногою, земля гуде, наче б під нею була порожнеча. Пан Гайдак надіється, що там знаходиться велетенська печера а в ній заховані індіянські скарби. Отак би вирвати динамітом бік підніжжя скелі і тоді напевно отвором можна було б продістатися в підземелля. Але мене цікавить небо. Пів світу я проїхав, але ніде ще не бачив такого могутньоглибокого, такого захоплююче-синього неба! Зірки ніби діяманти, здавалося, світяться просто над головою; тільки трохи піднятися вгору і брати їх руками. Від зеніту небесної копули падають якісь бліді смуги аж на північний обрій. Аж дивно, що такі віхті позначують синяву неба. А молочна дорога — це ніби широка річка з різними відногами, прибережними озерцями; чи ж не пливуть цією річкою праведні душі в нескінченість, аж до самого сяйного селища Творця? Уява наче б відтворює легітні валки душ, людське око тільки безсильне, щоб їх побачити на цій безмірно високій молочній річці; вони напевно на відногах та прибережних озерцях відпочивають і сповнені надією, після перепочинку знов пливуть далі й далі, де єдина і невідклична їхня мета — селище Творця. Як же мікроскопійно маленьким почуваєшся під цією безмежною синьою копулою! Отак під нею колись черпали мудрість єгипетські жерці, великі грішники, каючись, шукали собі прощення в німотній тиші під безмежжям небесної синяви, бо тільки там Той, хто може прощати.

Повільною ходою минаю свою кабіну і надовше зупиняюся над річкою, на мості. Торік побудував його пан Гайдак. З Торонта привіз дві рейки, перекинув їх через річку, поклав поперечки і до них поприбивав грубі дошки. Міст це був міцний, хоч і невигідний, треба великого вміння, щоб переїхати через нього автом; тільки пан Гайдак потрапить через нього дуже спритно проскочити. До речі, пан Гайдак! Звідкіль у цій голові стільки ініціятивности і витривалости до праці! Не будучи будівельником потрапив власноручно за два роки побудувати аж два великі катеджі і дві кабіни, а тепер мріє поставити щось ніби замок на чубку скелі, щоб можна було з нього по-орлиному оглядати всю околицю. Коли б таке доконав, свою Клавдію, либонь, посадив би на імпровізованому троні і вона тоді почувалася б напевно на вершку щастя. Яка ж побудлива снага керує людиною, щоб будувати, поширювати свої статки, багатіти і тоді міцно сісти на своєму добрі; та ось це небо — чим же цей гін до багатства, до вигод перед цим безмежжям синяви небесної!

Десь подалік щось виплеснулося з річки. Це напевно бобер, а може й черепаха, бо й тут вони водяться. Присвічую ліхтариком і дивлюся на годинник. Друга година. А завтра ж на зорі хочу вирушити з вудкою на озеро. Неспішно вертаюся до кабіни. Під моїми підошвами шарудить жорства; хоч і тихе це шарудіння, та воно посилене німотністю ночі і здається чує його і озеро і ліс, і звірина, що в лісі. Просуваюся до кабіни. На пару хвилин вмикаю електричне світло, роздягаюся і простягаюся потім на матраці, що під стіною. Лежу горілиць із руками під потилицею і все ще думаю про красу неба на Мускока. З-зовні, на сітці тріпочаться крильцями нетлі; гостре світло, до речі разить мені очі і я його вимикаю. Нетлі перестали вже тріпотатися на сітці, зате по деякому часі щось наче б задудоніло коло ґанку. Стримую в грудях віддих і наслуховую. Чую тепер виразно наче б члапання лапок на приступцях, потім на дошках ґанку. Нечутно зводжуся на ноги і навшпиньки підходжу до дверей. Хтось зовні легенько постукав у двері. Що ж це за гість, думаю собі. І раптом спала мені до голови думка про Цабену. Так, це вона. Десь годину тому я чув навіть її гавкання коло господарського катеджу. Прудко відчиняю двері. З ґанку стрілою плигнула в напрямі річки якась тваринка; полетіло за нею і ніамшіння лапок по траві потім злинув плюскіт води. Тваринка, либонь з тих, що вміє і плавати. На другий день мені пояснила цю загадку пані Клавдія. Це був візель, чи пак канадійська ласичка. Вона любить інколи лякати відпочивальників у кабінах пізніми ночами.

Трохи схвильований знов простягаюся на матраці, та сон чомусь не приступає до мене. Силкуюся про ніщо не думати, міцно заплющую очі і намагаюся вмовляти собі, що я вже поринаю в дрімоту. Та де там — сон геть відцурався від мене. Натомість образно малюється в моїй уяві дійство завтрішнього мого рибальства. Я ще вчора встиг приглянутися човнові, трохи мене турбують весла. Насправді не можна було їх назвати веслами, це просто два чотирокутні соснові цурпалки з квадратиками тендітної дикти на їх кінцях. Якщо пан Гайдак потрапив непогано побудувати катеджі й кабіни, з веслами йому не повезло. Прийдеться мені завтра пильно вважати щоб не поломалися, бо тоді вітер попхає мене з човном туди, куди йому забагнеться. Потім думка перекидається в інший бік, під кабіну моєї Кляри. Саме там я сховав у бляшаній пушці хробаки. Якщо водяться тут хробакоїдні тваринки, вранці не матиму чим ловити рибу. На лівій моїй руці тикає годинник, тендітно, ледьчутно, трохи сильніше від биття мого серця. Прислухаюся ритмічному прискореному цьому тиканню і відчуваю приступ дрімотної лагідносте; так, я вже на межі сну. І раптом щось у куті кабіни, наче б за пічкою, нагально затріпотало крилами. Після цілковитої тиші це лопотіння вчулось мені ніби сатанинський сплеск, чи просто навіжений регіт. Спершу пірнаю головою під ковдру, але швидко стямлююся: це напевно не злий дух, бо вже недалеко до світанку, це, либонь, або лилик, або сова. Пускаю світло з батерійки до дверей; коло них стоїть мітла з держаком. Потемки беру її до рук і тоді впевненіше засвічую електрику. З кілька хвилин обстежую очима голі стіни, самітню чавунну пічку в куті, тут же коло матраца. Все виглядає так, як і перед тим. Тиша, цілковита тиша, знов чую на руці тикання годинника. Дивлюся на сітку у вікні і заспокоюю себе тим, що заколотник мого сну напевно сплескував крилами десь зовні, може під стріхою, де скісно висунена труба-димар, що сполучена з чавунною пічкою. Пан Гайдак не додумався провести цей димар на дах, а чомусь пробив у стіні дірку і крізь неї просунув бляшану руру з кривим відхиленням від стіни, щоб дим з іскрами не запалив сухого стінного дерева. Коротша стрілка на цифербляті мого годинника вже пересунулася через трійку, за годину східній обрій буде рожевіти. Шкода й мріяти тепер про сон. Все ж ще на хвилину простягаюся на матраці. Та й цього разу проявив себе мій заколотник різким ляскотом крил. Що ж це таке, думаю собі. І цього разу ляскіт вибивався наче б з кута, за пічкою. Ще раз засвічую електрику і пильно заглядаю в кут. Але, крім моїх вудок, нічого більше не помічаю. Тоді підіймаю з пічки округлу покришку і свічу батерійкою до нутра. І якраз у цю ж мить щось стрілою випурхнуло з пічки і почало скажено шпурлятись по кабіні. Так от хто є порушником мого сну і спокою! Це був чорнуль завбільшки європейської кавки, трохи наближений до шпака своїм дзюбом, тільки метушливість своїх крил посилював якимсь дивним скреготанням, ніби сорока. Щоб розстатися з непрошеним гостем, відчиняю двері і крилате чорне сотворіння по хвилині зі свистом крил гине над прирічковим лозовинним. Напевно вчора звечора втікало то перед бурею, сховалося в димарі і потім не маючи змоги вчепитися лапками, ковзкою бляхою сповзло до пічки.

А східній небосхил уже пойнявся блідістю. Взуваю на ноги ґумові чоботи, беру з кута вудки і сітку, і прямую до кабіни над озером по хробаки.

* * *

Учора озеро було поморщене хвилями, неспокійний вітер із заходу проявляє себе тут майже кожного дня. Зате ночі і ранки над Трі Майл Лейк спокійні. Ось іду зі своїми рибальськими причандалами до човна; гладеньке плесо озера лисніє в мряці та світанковій півтемноті якось таємничо і привабливо. Натужую зір, щоб побачити стіжкуватий обрис острівця, але мряка заслонює овид, тільки уявою відтворюю його форму та визначую напрям до нього. Спихаю човна з берега, сідаю на лавці і беру до рук весла. Тяжкі вони і незугарні. Все ж човен якось посувається вперед. З заднього носка закинув я вудку з бляшкою; жилка тягнеться по воді простою лінією ярдів із п'ятдесят. Якщо побачить судак бляшку, напевно кинеться на неї, а я мрію якраз про великого судака і пильно поглядаю на вудлище, що висунулося над носком човна. Ось-ось воно засіпається і я тоді вхоплю його до рук і відчую в долонях, що вчепився велетень. Всеціло якраз скупчуюсь думками на тому, що вчепиться на гачок і наперед тішуся, як то хвилююче приємно буде борикатися з рибою. Але вудлище тільки легенько вгинається вміру помахів весел; риба не квапиться на бляшку. Над моєю головою, цілком низько, прошугала чапля з простягненою довгою шиєю. Десь коло острівця проскимлила чайка, що вже чатує на поживу, від протилежного берега під горою закувакала жаба. Дивне і загадкове це кувакання: тихо, тихо і раптом прозвучить воно двічі чи тричі і потім знов уселюється тиша, щоб згодом знов сколотити її цим дивним куваканням. А мій човен поволі пливе в бажаному мені напрямі, час до часу перекидаю свій погляд з вудлища далі, в мряку, надіючись побачити обриси острівця, але мряка густо і непроглядно закриває мені простір. Нарешті щось ледь-ледь забовваніло і я тішуся, що вже близько острівця. Вкоротці виринув він у згущеній сіризні ніби велетенська гора, кілька-кратно побільшуючись у мряці. Світанкова блідість уже надобре забарвила озеро, мряка поступово почала рідшати. З пару ярдів від берега острова закидую у воду котву — тяженький камінь обмотаний линвою. Це теж помисл пана Гайдака. Привозячи рейки з Торонта на міст, чомусь не подумав підшукати якоїсь залізяки зубчастої форми, щоб потім причепити її до линви в човні. Каменюка фанфарно бебевхнула у воду і сторчма поринула в глибінь тягнучи за собою линву. Доволі довга линва повзе і повзе за каменюкою і нарешті сповільнилась. Було тут дуже глибоко. Аж дивно, що майже під самим берегом така обривиста глибінь. Човен нарешті знерухомився. Тоді скручую на рольку жилку і замінюю бляшку гачком, нанизуючи на нього хробака. Ну, якщо судак не поквапився на оту бляшку, може поласує хробака. Кінець вудки з тягарцем вкоротці досягає дна, вудлище кладу на бортах з натягненою жилкою і закурюю цигарку. Тепер настав час хвилюючого вичікування та споглядання на кінець вудлища. Невідома бо тут для мене вода і незнайомі мені її жителі. Що ж воно перше вчепиться, яка ж риба сіпне принаду і, взагалі фантазія починає попереджувати події, А вони, як виявилися, не були такими, як я мріяв. Ось сіпнулося вудлище; беру до рук вудку і сторожко чекаю. Ще раз сіпнула і тоді я підсікаю вудлищем. Чую в долонях, що щось невеличке борсається. Така обіцююча глибінь і таке малятко живе на цій глибині. По хвилині витягаю на поверхню води маленького окуньчика. До половини ковтнув хробака з гачком, друга половина звивається йому коло писка. Сердито відчеплюю манюнького жеруна і півмертвого кидаю у воду. Спершу поринув, але згодом боком почав ковзатися по поверхні. Гачок геть йому скалічив зябру і йому не довго вже залишилося жити. Аж над моєю головою зашугала чайка; вона вже побачила поживу і почала радісно кричати. Ще чомусь описала в повітрі коло і потім скісно знизившись ухопила окуньчика і на льоту проковтнула його. Якщо й далі малеча буде чеплятися на гачок, чайки матимуть добрий сніданок, думаю собі. І ось знов сіпнулось вудлище, знов витягую окуньчика. І так кожним разом: як тільки закину вудку, відразу ж атакує принаду окунець. Коли сонце зійшло над скелею, я їх наловив з кілька тузенів. Мого човна оточили чайки; хижацько поглядають на мене і терпеливо чекають на рибу. Меткіші перші хапають окунці з води, але за ними галасливо женуться інші силкуючись відібрати здобичу; риба, однак, дуже швидко зникає в ненажерливій горлянці і тоді всі вони знов сідають на воду єхидно поглядаючи на мене.

— Нетовариські, самолюбні прожори! — думаю і дивуюся, чому це моряки спеціяльно люблять цю літаючу гидоту. А окунці безперебійно нищать мені хробаків, непрошено чіпляючись на гачок. Аж нарешті щось більше вчепилося. Може судак, може бес. Вудлище трохи зігнулося, над поверхнею затріпотілася санфіш. Звичайно куди більший спротив у воді чинила, аніж дозваляє їй її величина. Плеската ніби сковорідка, з колючим хребтом, геть гачка проковтнула. Ножем розрізую зябру і кидаю цю непр