Коли минула шоста я знов вибрався з вудками до човна. Мені хотілося цього разу спробувати щастя під горою. Коло самого берега видно там було шуварі, а де шуварі, там любить перебувати кетфіш та бес. Але, як тільки я наблизився до верби, до якої кореня завжди був прив'язаний човен, я там його не знайшов. Це напевно витівка Галочки. Де ж мені тепер шукати човна? І взагалі, що це дівчатисько собі думає, і як її мама та батько можуть позволити на такі капості. Якщо хочуть гостей і мати від них гроші за перебування, що ж за глузд робити такі ось збитки? Озлоблено стукаю у двері господарського катеджу. З нутра, десь з бічної кімнати виринув пан Гайдак і посміхаючись зупинився між одвірками. Трохи кирпатий, з роговими окулярами, мав вигляд добряче розброюючий. Я силкуючись на спокій домагався човна.

— Знаєте ж, ми договорилися. А ось ще й другий день не минув, а човна нема, мій пане. Взагалі я люблю дотримувати слово і тішуся, коли стороння особа теж дотримує.

Слова "стороння особа" трохи вразили пана Гайдака, але бачачи на моєму обличчі подразненість, він повернувся до мене плечима і крикнув до нутра катеджу:

— Клавцю, Клавцю, де подівся човен?

— Кудись напевно діти затаскали. Ну да, так і повинно буть.

— Ні, шановна пані, так не повинно бути, — перебиваю. — Коли я вибираюся на озеро, комусь раптом потрібний човен.

— Та це вона зі звички, пане, — злагіднююче перервав мені пан Гайдак. — Галочко, Галочко! . — крикнув він, виглянувши за двері.

— Діти пішли на скелю! — прозвучав трохи грубувато голос пані Клавдії з катеджу.

— Почекайте хвилину, пане, діти вернуться зі скелі і тоді матимете човен.

— Діти вернуться, — щіпливо перебиваю. — Якось воно дивно: човна нема, а діти чомусь пішли на скелю.

— Хвилиночку, я піду з вами. Напевно десь на річці.

— Ах, котику, — знов голос пані Клавдії з катеджу. — Коли ж ти мені направиш електрику від радія?

— До речі, що чувати з нашою електричною кухонкою?

— Я якраз щойно направив. Вечерю вже ваша пані зварить у кабіні. Все буде гаразд, побачите. Потрудіться пройтись уздовж річки і напевно знайдете човна. А мене он Клава кличе. Голова ходить ходором.

В суперечку мені не хотілося вдаватись, і правду кажучи, вона мені тільки пошкодила б. Попсувався б мені цілком час дозвілля і що найгірше, я не мав ніякої спромоги вернутися до Торонта, коли б пані Клавдії здумалось намовити чоловіка, щоб не прислужився своїм автом у нашій поворотній дорозі. Тож угамувавши свої нерви я попрямував прибережним лозовинням розглядаючись за човном. Пробивався хащами, чіплявся руками й ногами за лозові гілки, ноги плуталися в траві і нарешті я угледів човна. Був затягнений у галузистий кущ верболозу, старанно замаскований і я вже не сумнівався, що це Галочки помисл. Можливо, що їй помагав і Степанко. Тут було багато комарів, великі ґедзі кружляли довкола мене шукаючи нагоди, щоб мене покусати. Швидко спихаю човна на річку і берусь за весла. Річка покручена, місцями творить майже тунель під низько звішеним галуззям верболозу. Двічі чи тричі це здерло мені з голови шапку і я тоді лютився на капосне дівчатисько. Цілу годину мусів затратити, щоб вибратися з річки на озеро. Вітер зі сходу штовхає човен у напрямі острова, але мій напрям цього разу під гору, де шуварі. Борикаюся із хвилями, бо попихаю човна паралельно їх напрямкові; вдаряють вони в лівий борт і тоді човен гойдається. Тоді повертаю переднього носка проти вітру і скісно прямую на мілковиння, під стіну чагарнику. Під заслоною чагарнику мені вже краще пливти і я по деякому часі добираюся на бажане місце. Виявилося, що вода тут цілком плитка. Треба відпливти далі від берега, але там вихряться валуни. Жену човна вздовж лісу, що під скелею і час до часу міряю веслом глибину води. Скрізь плитко, виключене, щоб тут могла бути більша риба. Відштовхуюсь трохи далі на озеро і кидаю котву-каменюку у воду. Знов почалася забава з окуньчиками та кетфіш. А ось і чайки появилися. Гойдаються на хвилях і пильно стежать за рухами моїх рук. А вітер не вщухає. Човен хоч і на котві, але кидає його в усі боки. Якщо буду впертий і ловитиму рибу довше, напевно голова мені крутитиметься. До речі окуньчики та санфіш уже так мені набридли, що я причалюю до берега і сідаю на порослій мохом колоді. Тут же за моїми плечима пролунало швидке тукання дятеля. Обережно повертаюся обличчям до лісу і шукаю очима невтомного працівника із міцним дзюбом. Он він, учепився лапками за кору стовбура і ніби автомат вдаряє дзюбом по корі. Проте загледів мене і швидко пурхнув у гущавину. Мене кортить трохи заглибитися в ліс. Стовбурі клену, дуба та хвої тут пнуться вгору, знайшовши собі ґрунт для коріння між камінням та горбуватими куснями пісчаку. Чіпляюся за гілки дерев і прямую між каменюками вище і вище. Ось сіріє якесь пташине пір'я. Це дикий голуб знайшов собі тут смерть від кігтів яструба. За найближчими стовбурами почув я прискорене шамшіння трави. Якась невеличка тваринка шмигнула і сховалася в скельній щілині. Переді мною, трохи подалік знов прорвалось тукання дятеля. Ліворуч, де стежинка витоптана диким звіром, зірвалися дві дикі курки трохи більші від європейських куріпок. Верховіття кленів шумить тужливо і невпинно. Хтось наче б подалік почав ломотатися по сухих гілляках і мені спала думка про ведмедя. Мерщій вертаюся до човна і помічаю, що хвилі на озері вже зменшились, вітер почав ущухати. Сідаю ще на кормі і милуюся заходячим сонцем. Половина його вже вгрузла у стіну потойбічного лісу, південний схил острівця прибрав шату вогнисто-червоного кольору. Аж за виступом великого каменя, праворуч від човна щось шубовснуло у воду. Стримую в грудях віддих і пильно дивлюся на прибережну воду. Бачу тільки лукуваті брижі, що відбиваються далі й далі від берега. Якась тваринка напевно стрибнула у воду і вона напевно мусить ось-ось появитися на поверхні. І справді ярдів з двадцять від берега виринула голова бобра. Плив повільно, куций хвіст плазом лежав йому на воді, а він плив далі й далі від берега. Не інакше, як десь тут мають ці чудові тваринки своє селище. Вхід до їхнього житла напевно починається під водою і веде під землю, можливо десь там під стовбурами та камінням їхні комірки. А погляд мій лине за бобром, що вже був неподалік від острова. Минув він острів і поплив до південного берега. Там десь впадає до озера річка і в ній бобри виловлюють великих сакерів. За твердженням пані Клавдії, вони їдять тільки риб'ячі голови. "Мізком риб'ячим годуються, через що вони й такі розумні. Он греблі які потраплять будувати!" А бобер уже темніє тільки манюнькою цяткою, потім і цятка зникла в легкому забарвленні початкового сутінку.

Закидаю вудку з бляшкою і веслую в напрямі острова щоб потім півколом скрутити до катеджів. Як і вранці, вудлище легенько згинається від помахів весел та від ритмічних порухів човна. А сутінок дедалі згущується, острів уже перетворюється в темний обрис, на лівому березі замиготіли в катеджах електричні вогники. Човен уже прямує до катеджів пана Гайдака. Аж раптом задзиньчала ролька. Хапаю за вудлище. чую в руках борсання. Нарешті щось поквапилося на бляшку. Скручую рольку, а риба водить жилку то в один бік, то в другий. А я скручую рольку, вудлище моє зігнулося в дугу і раптом коло корми щось виплеснулося і жилка моя сповільнилась. Утік! Це напевно великий судак. Ще кидаю у воду жилку і гребу веслами. Але в темноті бачу тільки біле вудлище, що легенько згинається від руху човна.

На причалі мене зустріла тільки Цабена, Погавкувала радісно і замашисто крутила хвостом. Кинулася плигом переді мною, коли побачила, що я направляюся стежинкою до господарського катеджа. Саме, щоб дійти до кабіни над озером, треба скрутити стежинкою на розі господарського катеджу. Вікна його були освітлені; якась підвищена розмова вибивалася з середини. На хвилину зупиняюся. Чую якийсь різкий мужеський голос. Аж дивно, що флегматиний пан Гайдак потрапить так різко кричати до своєї жінки.

— Ти все впоперек мені, все підставляєш ногу, — кричав він. — Як тільки мене нема, вже берешся до дітей. Хто тебе просив, щоб набути цю ось московську книжечку?

— Це від мами подарунок для внучат, — грубувато вибуркнула Клавдія.

— Добрий мені подарунок. Я не хочу, щоб мої діти московщилися, розумієш? Я вже в сотий раз це тобі повторюю і в сотий раз ти обіцяєш виконувати те, про що ми договорилися п'ятнадцять років тому. Виходячи за мене заміж ти впевняла, що українка, а потім у який бік ти гнешся? Ні, моя пані, того не буде, кажу тобі — того не буде!

— Я ж, котику, полтаванка...

— Тим гірше для тебе, для твоїх батьків і брата. По якого ж біса всі вони говорять тільки московською мовою? Побіса, питаю? Чи чуєш, як Цабена гавкає? Вона на те й собака, щоб гавкати. Хоч би луснула, не замукає як корова, чи не занявчить як кішка. Кожному сотворінню Бог дав голосові спроможності, для людини теж. Як ти українка, прошу дуже, говори по-українському, як ти ж московка, не роби фальшивої сцени. А дітей не дам збаламутити. Не дам і крапка.

Ляснули внутрішні двері і потім вселилася в катеджі тиша. Я прямую до кабіни над озером. Тепер для мене все ясне, тепер у моїх очах пан Гайдак — велетень. Ніби скеля посеред моря стоїть і твердо і непорушно. Оточений старшобратніми дорадниками, які всіма щілинами протискаються до його дому, а він все це вимітає і береже своїх дітей ніби квочка курчат перед яструбом.

Перед дверима катеджу мигнула мені думка про кухонку. Направив, чи не направив? Якщо й не направив, все тепер можна простити Гайдакові. Своєю впертістю та рішучістю він цілковито здобув у мене довір'я. Кляра з середини зачула мої кроки і вимкнула світло. Це тому, щоб потемку не увірвалися до кабіни комарі, коли я відчиню двері. Швидко відчиняю і закриваю за собою двері; в темноті шукаю на стіні вмикач і по хвилині світло знов заливає кабіну. Трохи нашорошено зиркаю в кут. На скринці стоїть кухонка. Перекидаю запитливий погляд на дружину.

— Кухонка направлена, — поспішає моя Кляра. — У твоїй кабіні вже й ліжко поставлено. Пан Гайдак зо дві години гупав там молотком, щось прикручував; десь із трьох старих ліжок привезених із Торонта змонтував одне. Я там пізніше випробувала його, трохи хитається, але ти спиш спокійно, не завалиться під тобою. А ти, чи зловив що? Не зловив, і добре. Бо як тепер чистив би рибу, коли надворі не можна обігнатися від комарів.

— Вчепився мені великий судак на бляшку і втік.

— Ах, рибалки. Всім вам чіпляються й утікають. А от я непрактична. Про картоплю ще в Торонті не подумала. Уяви собі, була я з дітьми в крамниці містера Бровна. Хочу картоплі, а він вибачається і впевняє, що завтра прийде з Брейджбрідж. Я тоді вернулася тільки з пляшкою молока. Де ж мені взяти картоплі, думаю. Хіба піду до пані Клавдії, може позичить до завтра, або продасть. Але я її не застала в катеджі, зате наткнулася на Галочку. До речі її раніше кликали Ґалінкою, але пан Гайдак усіх змусив, щоб називали Галочкою, бо так по-українськи. Тож наткнулася я на цю примхливу і капосну дівчинку. "Галочко, де твоя мама?", питаю, А вона: "Кудись пішла. А вам навіщо моя мама?" "Може картоплі мені позичить, дитино". А вона: "Я не думаю, що моя мама позичить вам картоплю". Мені аж млосно стало. Коли б мали авто, завтра відразу ж від'їхали б до Торонта. Щось тут не впорядку, якось воно все не вкладається так, як хотілося б.

Ми ще довго сиділи в кабіні й обмірковували, як би ухилитись від сповидних непорозумінь з панею Клавдією, та головне з її дочкою. Постановили бути цілком незалежні. З нічим не звертатися до них, про ніщо не розпитувати, ранками ввічливо вітатися і не зупинятися на довшу розмову. Але щодо човна, то я постановив бути непохитно рішучим. Якщо й надалі Галочка мені капоститиме, треба буде придумати для неї якусь неприємну несподіванку. Ще не усвідомлював собі, що я їй придумаю, але стати мені буде на щось особливе і пікантне.

На другий день уранці, коли я йшов до кабіни над озером, побачив паню Клавдію коло катеджа самотню. Пан Гайдак від'їхав перед півгодиною. Вона смикала сухі жердинки вільхи до печі, щоб там порубати їх і розвести під бляхою вогонь.

— Доброго ранку вам, пані Клавдіє, — перший я привітався.

— А ви до своїх?

— Так, до своїх.

— Ах, яка он тяжка робота, а мені ніколи. Може б ви нарубали мені трохи дров? Он сокира коло криниці, вільха — м'яке дерево, не втомитесь.

Дамі відмовитись незручно. Трохи набундючено виконую волю господині. Рубаю дрова і потішаю себе, що й моя Кляра зварить тут обід так як учора. Жердинки були справді сухі і рубати їх було легко. Швидко впорався з ними і щоб показати свою доброзичливість, вишукую тоненькі сухі стовбурчики у побічному чагарнику, звалюю їх додолу і тягну до печі. Тут знов беруся за сокиру. Коли вже була переді мною чималенька купа дров, відкладаю сокиру і хочу йти до своїх. Але з катеджу саме вийшла пані Клавдія. Вона саме ставила на манюнький візок три великі скляні посудини. Я ще вчора знав, що цими посудинами вона возить із джерела містера Бровна питну воду.

— Як би ви захотіли пройтись до джерела, вам це не пошкодило б, — трохи кокетливо щулиться до мене своїми чорними маленькими очима. — Ось я посудини поперекладала папером, щоб не потовклися в дорозі. Підете за місток, потім дорогою просто до катеджів пана Бровна. Там, де дорога скручує ліворуч, підете стежинкою до ліска і там побачите джерело.

Не питаючись моєї згоди, вона ткнула дишель візка до моїх рук і трохи коливаючись подалася до печі розводити вогонь. Я саме пригадав, що і моїм потрібна буде питна вода. Ще вчора звечора я бачив порожній двоґальоновий слоїк. Швидко подався до кабіни над озером. Діти вже встали і лагодились іти митись до озера. Моя Кляра трохи супиться, коли довідується про мої послуги для господині.

— Береться вже командувати, — не втерпіла. Я вертаюся зі слоїком до візка, ставлю його побіч п'ятиґальонового глека пані Клавдії і черепашими кроками прямую дорогою в напрямі містка. Дорога кам'яниста, коліщата часто підстрибують і тоді скло бряжчить. Обережно обходжу горбки та вибоїни і крок за кроком наближаюся до катеджів містера Бровна. Пояснення пані Клавдії були доволі точні, бо справді джерело вибивалося в ліску, до якого треба було йти стежинкою. Візка залишив я на дорозі і кількома наворотами вертався з посудинами наповненими водою. Вертаючись я ще повільніше тягнув візка. Тяжкий він був тепер. Ось міст, з великою чуйністю я втягнув на нього візка і ще обережніше спустився з нього. Ось і моя кабіна. Коліщатко якось боком пішло до вибоїни, але я швидко витягнув візка на рівне місце. Уже під катеджом переднє коліщатко натрапило на камінь і мені здавалося, що наче б щось дзеленькнуло. Кидаю тоді поглядом на посудини — стоять у повному порядку.

— Гей, пані Клавдіє, беріть свою воду! — кричу до катеджу. З'явилася відразу ж. Бере за дужку п'ятиґальонового слоя, підносить угору і: — Побили! Вода втікає крізь дірку! Ах, ви, ви...

Вона мерщій кинулася до катеджа, щоб переляти воду до відра, бо дірка була у верхній частині глека. Вернулася потім з порожнім і замашисто кинула його за колодязь, де був смітник з різними порожніми консервами, пляшками та кошиками від овочів.

— Нічого не вдіємо, побилося, то й побилося, так і повинно буть. Мабуть на камінь напоролися, — вона була вже спокійна і посміхалася зичливо, показуючи доволі гарні зуби із щілинкою у верхній щелепі.

— Для мене це загадка, пані Клавдіє. Їхав я обережно, придивлявся до дрібних навіть камінчиків, старанно обминав вибоїни, і бачите, таки продіравився глек.

— Був глек, і нема глека, так і повинно буть. А ви беріть свою посудину і несіть воду для своєї жінки.

Я так і зробив прирікаючи собі, що вже ніколи не піду по воду із скляними посудинами.

* * *

Другого чи третього ранку після від'їзду пана Гайдака, вибираючись на озеро, я знов не знайшов човна під вербою. Галочка знов приготовила мені капость. Подався я росяною травою та чагарником уздовж річки — ніде не було човна. Пробивався я лозовинням, заглядав між кущі на закрутах, втомився до крайности і тоді лють мене поривала на цю свавільну капосницю. Куди ж могла вона запроторити цього човна? Вже геть розвидніло, вже сонце виповзло із-за гори, а я все нишпорю по лозовинні над річкою.

У катеджах ще всі спали і я тоді, втративши надію знайти човен, подався зрезиґновано до своєї кабіни. Знав я одне: Галочка геть знівечила мені ранок, що цього разу заповідався надійно, бо вчора звечора я купив у мисис Тейлор тузен малих рибок на принаду для судаків. Що ж мені робити? Поскаржитися пані Клавдії? Якщо поскаржуся, тільки зроблю їй приємність. Можливо вона для ока трохи обуриться, але в дусі тішитиметься. Як шкода, що не було пана Гайдака! Він її напевно привів би до порядку. Сиджу отак собі на ліжку, а думки все коло човна та коло капосної дівчинки. Куди ж вона запроторила його, куди? В землю ж не могла закопати.

Надворі вже чутні дитячі голоси. Це вже Гайдакове потомство верещить коло господарського катеджа. Вчора Одарка побилася з Рутою. Фізично сильніша від Рути, але опецькувато отяжіла, обірвала кілька стусанів. Рута джмелем кружляла довкола неї і "дзьобала" де тільки далося. Потім розлізлий лемент прикликав на місце "бою" і паню Клавдію і мою Кляру.

— Он сюди, он сюди мене биила, — скиглила до мами Одарка.

— Вона перша, вона перша хотіла мене бити, — виправдувалася Рута.

— Вона он мене кулакоом, — жалібно кричала Одарка.

— Ах ти паця неповоротливе! — визвірилася пані Клавдія. Перехилила через коліно свою потіху і відмірюючи рукою кляпси по м'якоті, примовляла. — А жерти то за двох, а боронитися то й не потрапиш. Ах ти смаркуле розлізла!

Але годину пізніше діти вже дружньо купалися на мілині; Рута завзято возила на ґумовому колесі Одарку, та потім віддячувалася таким самим.

Десь коло десятої, після сніданку раптом підійшла до мене Галочка. Дивилася нахабно мені в обличчя своїми синіми очима.

— Я хочу, щоб ви поїхали зі мною до лісу, — силкуючись на повагу дорослої дівчини, почала вона не моргнувши навіть віями. Її голос тепер до омани був подібний маминому горловому звучанню. — Поїдете, чи не поїдете?

— Ну, ну, хочеш мені вже якусь штучку приправити в лісі. Там же комарі і взагалі чим ми поїдемо? Куди ж ти поділа човна?

— Я хочу щоб ви поїхали, бо я сама боюся, — вперто добивалася свого Галочка. — Покажу вам греблю побудовану бобрами, наловимо малих рибок, яких ви непотрібно купуєте в мисис Тейлор.

— Он що! Ну і ще що ти мені приобіцяєш?

— Я бачу, що ви не хочете згоди. Я вас прошу, а ви он отягаєтесь.

— Якщо ти мені дасиш слово, Галочко, що доки я буду тут, не викрадатимеш човна, тоді поїдемо до лісу. Згода?

— Згода, — перша простягнула руку.

— Ну, побачимо. Я дотримую слова і їду з тобою, але горе тобі буде, коли ти й далі будеш мені капостити. Ну, так веди ж мене до човна.

Я незмірно був цікавий, де схований човен. Вона, либонь, ще вчора заплянувала цю виправу і тому то завезла човна кудись, мабуть за місток. Ішла перша, струнка і як на свої роки занадто гордовита; минула мою кабіну, місток потім залишився від нас праворуч, а вона йшла спершу стежинкою, потім травою, потім поринула в чагарниках. Я ретельно тримався її кроків не відставаючи ні ярда. Аж ген під лісом вона зупинилася і показала під кущ рукою. Так, там стояв човен. Коли б я силкувався його шукати довше, до вечора не знайшов би. Владно показала мені передній носок, а сама взялася за весла.

— Ні, того не буде. Веслами я буду гребти. Сідай, Галочко, на передній носок, а то у воду вкину.

— А я вмію плавати!

— Сідай і не мудруй! — наказую. Кориться моїй команді і сідає.

— Річка тут крута і прикра, — починає пояснювати. — Якщо я скажу — ліворуч, натискайте на праве весло, а як скажу праворуч, тоді орудуйте лівим веслом.

Човен повільно рухається гадючою стрічкою річки; Галочка сторожко поглядає вперед і командує. Коли гілляки низько звисають над водою, тоді різко кричить: голову додолу. Тоді нахилююся між бортами і прудкіше гребу веслами щойно тоді, коли вже човен на чистовідді. Обабіч річки дрімучий ліс. Береги невисокі, але обривисті. За густотою стовбурів кленів на лівобічному березі, раптом зарисувалась невеличка галявина поросла високою травою. Галявина і строкатіє якимись блакитними квітами. Галочка захоплено скрикнула:

— Які ж вони гарні! Станьте но і нарвіть мені цих квітів.

— Де ж мені дряпатися на такий крутий берег.

— Крутий берег, — закопилила губи. — Вони напевно й пахнуть. Ах нарвіть же, чого ще чекаєте.

— Ось я тебе підсаджу і сама нарви. — Як не нарвете, буду плакати.

— Ну і плач.

— Ви недобрий, мій тато напевно нарвав би. В її очах справді заіскрилися сльози і я тоді, воля-не-воля дався удобрухатись. Удряпався на прикрий берег і обіруч почав зривати квіти. Мали лагідний запах і пишалися блакитними пелюстками, трохи темно синіми ближче до коронок.

— Ось бачиш яка китиця! — підіймаю вгору руку з квітами.

— Дякую, дякую, хоодіть!

Підходжу до води і помічаю, що Галочка з човном потойбіч річки, під короною росохатого дуба, Лобузерсько дивиться на мене і регоче.

— А ти чого туди забралася?

— Бо хочу, щоб ви трохи скупалися у воді.

— Скупалися у воді? Так ти дотримуєш слова? Ледве продісталися до лісу, а вже чергова капость. Ні, моя голубонько, як ти така, тоді побачимо чим то скінчиться.

— Думаєте, що не потраплю додому? Річка мене заведе до катеджів, а от ви напевно заблудите. А тут не глибоко, води тільки по пояс. Ось дивіться, цілком плитко.

Пірнула веслом і досягла ним дна, але глибини було тут зо два ярди.

— Чи бачите, кажу ж, що не глибоко.

— Гаразд, голубонько, як хочеш, щоб я скупався, скупаюся, але потім ухоплю тебе за вуха і сторчма триматиму у воді за бортом доти, поки не посинієш. Гаразд, як хочеш біди, матимеш її.

Спішно скидаю ґумаки з ніг, сорочку і наміряюся стрибнути у воду. І тоді то Галочка побачила, що не жартую. Втікти від мене ніякою мірою не зможе, бо під потойбічним берегом захаращеним галуззям вона не зможе веслувати; мусить обов'язково наблизитись до мене і тоді я її досягну.

— А я ж тільки пожартувала; ви он насправді розсердилися.

— Добрі мені жарти. Ну, так давай човна, ах ти пустотливе дівчисько!

— А не покараєте мене? — У тоні голосу м'якість і настороженість.

— Коли б я був твоїм татом, тоді навчив би моресу. Ну, швидше причалюй. Он комарі дошкулюють мені.

Нашорошено спрямувала човна до мого берега. Ще зупинилася і:

— Дайте слово, що мене не скривдите. Я боюся, ви он як грізно насуплені.

— Ну, причалюй уже, причалюй. Бити тебе не буду, причалюй.

Кидаю їй між борти китицю квітів і потім сповзаю з берега на носок човна.

Знов рушили ми у верхів'я річки. Тепер уже Галочка веслувала, тепер уже я їй командував. Як на десятилітню дівчинку, попихала човна вправно; видимо, від весни вже набила собі руки на веслах. Між бортами стояла порожня консервова пушка завбільшки ґальона, тут же й був мішок від картоплі. Запаслися ми цим знаряддям, щоб наловити малих рибок десь там за бобровою греблею.

Човен крутою лінією посувається далі й далі В ліс. І раптом долинуло до нас звучне лопотіння крил. Над лівим берегом річки побачили ми шуліку, що гнався між стовбурами за якоюсь пташинкою. Пташинка жалісно цвірінькала і метушилася в плетиві галузок, шуліка робив крильми галас, силкуючись виполошити її на галявину, щоб там ухопити в свої кігті. Дурне малятко шмигнуло з галуззя стовбура клена, щоб пірнути в корону сусіднього дерева, але тут, між стовбурами, шуліка її наздігнав. Криві кігті блискавкою зачепили за крило пташинки. Ще цвірінькнула зо два рази і замовкла. Крилата шельма тоді злинула вгору і повільно поширяла над чубками дерев у північному напрямі, тримаючи у кігтях здобич.

— Бідна пташечка, нещасна пташечка, — почала голосити Галочка. — Паскудник замордував її!

Вона перестала веслувати і виводила свої жалі, заливаючись щирими сльозами.

— Чому це так, пане, що така велика паскуда мордує таку маленьку пташечку, чому це так. Ах, коли б ми мали стрільбу, коли б ми мали! — розпачливо кричала.

"Ні, не така вже й погана вона, не така вже й лиха, коли он як потрапить розпачати над пташинкою", поглядаю на Галочку з явним співчуттям. — Не плач, Галочко, так уже в житті буває, що сильніший мордує слабшого. Шуліка мордує малих пташок, малі мордують метеликів та комах. Ну, втихомирся, не плач. Сядь собі на кормі, а я веслуватиму. Он, чи бачиш, річка роздвоюється.

Річка справді перед нами роздвоїлась. Одна віднога була цілком вузька і плитка, друга ширша і глибша. Кроків з двадцять від річкового розгалуження ми побачили боброву греблю. Я хочу спрямувати туди човна, та Галочка стримус і каже, що там багато ломаччя у воді, і що ми, коли поїдемо туди, напевно застрянемо. Тож прибиваємось до берега на розгалуженні і лагодимось туди йти пішки. На березі тонюнька стежинка витоптана малими дикими тваринками. Либонь приходять сюди пити воду, коли докучає їм спрага. Я йду перший, за мною в сандалях члапає Галочка. Вона часто зупиняться і ляскає долонями по голих ногах, відганяючи комарів. Праворуч нас буйні стовбурі клена та дуба. Ближче до берега помічаємо звалених осик. По тонших стовбурчиках залишилися тільки пеньки, грубші були звалені і спиралися своїми тулубами на краєчках пнів розкинувши своє вже посохле галуззя по траві. Зупиняємося коло найгрубшої осики — на пні жолобини від зубів бобра. Збоку ж виглядає, наче б хтось зрубав її сокирою і залишив напризволяще. Упосліджена, нікому не потрібна, з гірким соком осика, має все ж таки своїх звеличників, що проявляють свою прихильність гострими зубами. Тонші стовбурчики чотироногі будівники зужили на греблю. А ось і вона, та гребля; міцна, цупко тримається дна річки, завширшки одного ярда. Це тут знайшли собі корисне місце жердинки з он тих пнів; бобри якось вигадливо повкладали їх косяком, грубшими кінцями додолу. Вода повільно рухається і просочується поміж них, даючи можливість виставати греблі з пів ярда над поверхню. Галочка перша подряпалася на неї. Розставила руки для рівноваги і попрямувала нею впоперек річки. Часто зупинялася і тупала ногами, випробовуючи тривкість будівельного вміння бобрів. Подався і я за нею. Гребля підо мною навіть не здригалася, сильно трималася на своєму фундаменті.

— От бачиш, Галочко, як Бог мудро влаштував усе, що в природі. Людині дав розум, щоб вона будувала доми і літаки, а тваринам теж, мірою їхнього життя, дав теж непересічний хист.

Дивись яка тут будівельна вигадливість. І аж дивом проймає, коли подумаєш, що ці он тяженькі жердини смикали вони сюди зубами і, борикаючись із течією, вкладали так, що можуть протиставитись воді і стояти непорушно роками.

— А чи капосні штучки теж від Бога? — свавільно вискалила білі зуби.

— Ні, моя ти горличко, це від хвостатого джентельмена. Знаєш від якого? Від такого, що спокушує до грішків нечемних дівчаток.

На додаток я ще погрозив їй пальцем і ми лагодилися залишити греблю. Та раптом, заглушуючи в собі ніяковість, вона піднесено крикнула:

— Дивіться он туди, дивіться, чи бачите? — показувала правою рукою на стрункого клена, що пнявся вгору на лівобічному узбережжі. Я поглянув по лінії її руки і побачив того, кого вона показувала. На грубій гілляці клена сидів поркюпайн. Згорбився, прищулився і сторожко поглядав на нас маленькими очицями.

— Це він колючками покалічив писок Цабені, весною покалічив. Тато витягав їх обценьками, Цабена мало що не сказилася. Агій тобі! — Вирвала з греблі тоншу ломаку і кинула в напрямі клена, але ломака не долетіла і впала на кущ вербняку.

— Даремне злобишся, Галочко, і так не в силі над ним помститись. Зрештою, може це інший поркюпайн покалічив Цабену. Ну, а тепер підемо шукати міносів.

Я взяв її за руку і звів із греблі. Вкоротці ми вернулися до човна, взяли мішок від картоплі і порожню пушку і подалися уздовж плиткої відноги. По дорозі вирізую прут лози, роблю обруча і натягаю на нього мішок.

— От і маємо ятера, — жартую. — Треба нам тільки розглянутись за живцями.

Поглядаємо у воду, а вона чиста і піскове дно видно ніби на долоні. Великими табунами грається в ній малька, але більшої риби не видно. Аж ось і вона, якраз така, що мені потрібна на принаду для судаків. Ставлю Галочку посередині відноги з "ятером", а сам заходжу попереду і наганяю в низовиння рибу. Та де там, не дурна, шмигає вростіч; темний мішок, видимо, відстрашує її. Тоді знов ідемо далі у верхів'я відноги. Галочка смиче за собою мокрого мішка, я з пушкою в руці далі нишпорю очима у воді. Сила силенна скрізь мальки; більші рибки тримаються невеличкими табунцями, ґраційно граючись посередині річки. Ще раз пробуємо щастя в рибальстві, але даремно. Тоді ще і ще рухаємося берегом у верхів'я. І ось, потойбіч помічаємо вузенького струмка, що впадає до відноги. Бредемо через річку з надією, що там нам пощастить. Галочка відразу ж загатила мішком коритце струмка, а я від верхів'я бовтаю і полохаю рибу до ятера. Правду кажучи, тої риби я й не бачу, але мені чомусь здається, що вона обов'язково мусить тут бути, Тож старанно хлюпаю у воді ногами і крок за кроком наближуюсь до Галочки. Нарешті, коли я був від неї цілком близько, вона підносить угору мішка.

— Є рибка, є рибка! — радісно кричить.

Квапливо заглядаю у мішок. На його дні метушиться з п'ятнадцять манюньких санфіш. Улів не надто потрібний для мене. Санфіш ніяка принада для судака, до того ж занадто це малі рибки, щоб щось путнє на них уловити. Ранньою весною, під час повновіддя, напевно приходить сюди риба з озера і кладе ікру. Звідси й така маса тут мальки та трохи більшої дрібноти.

Галочка висипує цю малечу до пушки, що була вже з водою, і ми прямуємо до човна.

— А я її дам до акварію і тричі денно змінюватиму свіжу воду. Маю я вже три п'явки, одну жабку і черепашку. Чи вони битимуться між собою? — наївно питає.

— Якщо мають такі вдаченьки як ти, можуть і побитися, — знов грожу пальцем, чим либонь, нагадую їй усі пустотливі її витівки.

Посадив я її в передньому носку; пушку з рибками тримала вона перед собою. Я взявся за весла і човен прудко почав ковзатися водяними зиґзаґами річки.

Так то наша спільна виправа до лісу утвердила між нами перемир'я, після чого Галочка вже не викрадала і не ховала човна, а я міг ранками і перед вечорами вирушати ним з вудками на озеро.

* * *

Пані Клавдія на четвертий день нашого перебування ціле передвечір'я поглядала на дорогу в напрямі катеджів містера Бровна. До неї мали приїхати гості, а в неділю вранці сподівалася і свого чоловіка. Вибралася навіть з дітьми за місток і вперто зорила дорогу. І нарешті побачила відомої їй барви авто. Гості приїхали і були це: її брат Сєня, братова Маша і двох задиркуватих хлопчуків. Як тільки авто зупинилося під катеджом, прорвався ніби з мішка посилений гамір. Хлопчуки з місця почали дразнити Цабену; та гарчала люто і шкірилася зубами. Московська мова покотилася по всій Гайдаковій посілості буйно і нестримно.

— От і ми прієхалі, Клавочка, — жестикулював руками брат Сєня, мужчина по сороківці, кругловидий, трохи навіть кирпатий з веселими чорними очима. Його дружина, невеличка русявка, теж кругловида, піднесено лебеділа московською говіркою з особливим аканням та натиском на літеру "ґ". Ця то вже чистої крови русская дама, думаю стоячи в кабіні, коло відкритого вікна. Пані Клавдія в товаристві близьких і милих її серцю людей наче б віднайшла свої колишні звички та уподобання. Не зважаючи на дітей, з її уст ллялася московська мова, хоч і не була вона така, як у її братової.

— Ах, как харашо, ах мілєнькіє, — розніжувалася. Але раптом торкнув її рукою в плечі Степанко і лобузерсько забурчав:

— А я не хочу, щоб ти так говорила, а я татові скажу.

Мав вид задиркуватий, наче б відчував у собі єдиного спадкоємця імени роду Гайдаків.

— Підеш ти мені геть! — верескнула пані Клавдія. Хлопець поступився і здалеку недоброзичливо блискав очима і на маму і на гостей. Пані Клавдія все ж таки далі вже не наважилась говорити по-московському.

В ідилічному, здавалося б, житті родини Гайдаків, раптом пробиваються шумуючі заколочення. В гурті двох родин, що примхою долі кровно наблизились, два протиставні духи ведуть між собою вперту боротьбу. З одного боку пані Клавдія із своїм родовим гуртом, з другого боку самісінький пан Гайдак. Непохитно стернує своїм родинним човном і відмахується від чужих вітрів. Боротьба ця напевно вже триває з п'ятнадцять років, від часу його злуки з Клавдією і не послабла ні на мить і досі. Силою волі і впертости потрапив навіть приєднати дітей до свого рідного; тепер йому легше, тепер за ним і Степанко, і Одарка, і навіть Галочка. Як підросте Любка, напевно теж піде за батьком.

Гості спершу подалися до катеджу, потім висипалися на двір і попрямували на пляж. Хлопчуки вихром улетіли на мілководдя і з вереском почали обливатися водою. Не минуло й кілька хвилин, а вже викинули з ґумового кружка Одарку, за Галочкою почали гнатися шпурляючи в неї пригорщами води. Моя Ерма прибігла до кабіни голосно плачучи, а Рута тільки сиділа під вербою і здивовано поглядала на розбишацтво нових пустунів. Московська мова лунко покотилася широко й далеко, ген аж під острів, що посередині озера.

Ми того надвечір'я не виходили з кабіни. Побивалися тільки думками, чи бува це старшобратне товариство не прибуло сюди надовше, бо тоді не було б для нас життя, тоді і нерви і спокій були б знівечені. Нащастя, ще того ж вечора ми довідалися, що вирушать вони звідси завтра з сутінком, отже ще перед прибуттям пана Гайдака. Це теж був для мене свого роду доказ, яка то гармонія панує між паном Гайдаком і родинним гуртом його жінки.

Коли вже цілком ізсутеніло, завітав до нас Степанко. Це були перші його відвідини такою пізною годиною. Трохи соромливо дивився мені у вічі, несміливо почав:

— Он мама і Галочка просять вас, щоб ви прийшли на концерт.

Посадили ми хлопця на стільчику, Кляра дала йому навіть цукерка і всі ми здивовано поглядали на нього.

— Який концерт, що тобі здумалося, Степанку?

— Галочка гратиме на піяно, я гратиму на скрипці.

— То ти граєш на скрипці, — підніс я його личко вгору, щоб можна було загледіти очі. — Ти учишся грати на скрипці?

— Угу, вчуся. Тато й мама хочуть, щоб я вчився, але я не люблю скрипки, я взагалі не люблю грати. Тато каже, що я лінивий, але я не люблю, — відмахувався ніби від докучливих мух.

Не надто нам хотілось іти на цей концерт, та відмовитись теж було ніяково. Рута й Ерма просто вперлися і не бажали рушитись з кабіни. Побекували стиха і боялися хлопців Сені, бо надто ж вони вже бешкетували на пляжі. Скінчилось на тому, що Кляра залишилася з дітьми вдома, а я тільки сам завітав до господарського катеджу, виправдуючи дружину тим, що наче б у неї голова розболілася.

У катеджі було гамірно. Гості-хлопчуки з вереском збиткували, захопили з кута старі українські часописи і шпурляли ними один у одного. Степанко з Одаркою заслонили собою свою бібліотечку з дитячими українськими книжками. Було їх там із п'ятдесят. Пан Гайдак не шкодував гроша на книжки, на дитячі журнали; купував це скрізь, де тільки далося, і часто змушував свою Клавдію, щоб учила читати й писати дітей по-українському. Як тільки котрийсь із хлопчуків наближався до кута, тоді Степанко верескливо відганяв його, пильнуючи свого добра. Нарешті ця вереміяда набридла і Сєні. Він ухопив старшого сина за вухо і викинув у сінці, а меншому приказав сісти на стільчику, за шафою. Це був теж знак, що мав розпочатися концерт. Галочка потім зайняла місце коло піяно, Степанко вийняв із футляра скрипку. Спершу почав бренькати по струнах. Була розстроєна. Уважно наставляв вухо і крутив за вушка на ґрифі, але струни чомусь йому не корились. Галочка подавала з піяна тони, але й це не багато помагало.

— Першу струну підкрути, роззяво! — знетерпеливилася пані Клавдія. — Ще під