На бюрку недавно видана, об'ємиста книга п'ятий том «Український рік у народніх звичаях» — професора Степана Килимника. Це вже посмертне видання, яке здійснила дружина покійного. Лариса Килимник. Книжка видана охайно, з двома передмовами, в англійській мові професора Боровського, і в українській, — пера президента Головної Ради Наукових Товариств ім. Шевченка, проф. Романа Смаль-Стоцького. На п'ятій сторінці поміщене фото покійного автора з молодих років.

Потішаюче явище, що саме визначний наш науковець,  професор Смаль-Стоцький, на чолових сторінках книжки віддав заслужену шану своєму колезі науковцеві, славної пам'яті професорові Килимникові. Це свідчить про його глибоку духову культуру та широке розуміння цінної спадщини покійного професора Килимника.

Головне ж признання, безперечно, належиться пані Ларисі Килимник, яка в короткому часі —довела машинописи свого чоловіка до порядку, гарно проредагувала матеріял, не забуваючи на індексі подати великий список друкованих наукових розвідок автора, що розкидані по різних часописах та журналах.

Треба тільки дивуватися силі волі пан: Лариси Килимник, що вона так мужньо, та послідовно, з незламною постановою довела діло до кінця. І в наслідку появилася ще одна книга, найцінніша квітка на могилу покійного автора.

І ця квітка на моєму б'юрку. Читаю її розділ по розділові і бачу наче всю Україну, мало того, бачу українську націю, починаючи від передісторичних часів і кінчаючи нинішнім днем. І не сумніваюся, що багатство зібраного і матеріялу в творчій спадщині покійного, що поки що замикається в п'яти томах, це теж наче світло на майбутні покоління. Бо якщо ми, сучасники зберігаємо все те, що передали нам попередники, то майбутні покоління теж не зречуться духових скарбів українського народу. І саме творчість професора Килимника, це наче золота стрічка, яка лучить нас із прапредками, і від сучасників буде в майбутньому лучити з наступними поколіннями.

Ось аж тридцять п'ять розділів п'ятого тому «Український рік у народніх звичаях». Заголовки кожному українцеві відомі, схоплені з по «Дохристиянський світогляд наших прапредків», потім другий: «Обжинки», третій — «Свято Іллі». І так далі, аж тридцять п'ять тем. Чи можна написати на цю книгу, на ці всі розділи рецензію розміром часописної статті? Ні! На таку книгу треба писати розвідку щонайменше півдесятка журнальних статей. Тому то, замість розглядати цю книгу в короткій рецензії, доцільніше буде сказати, що ця книга, як і попередні чотири — це ядерна розповідь про духовість нашої нації. Може це й не влучне твердження, але під «духовістю» я розумію широчінь і глибінь життя нашого народу в різних його проявах, у різних передісторнчних та історичних часах.

Мені особисто це посмертне видання чомусь нагадує живого професора Килимника таким, як я його знав ще не так давно. Його розповідний стиль у цій книзі, наче відтворює мені його голос, трохи притишений та лагідний, з нотками докірливості.

Познайомився я з ним на літературній вечірці в Торонті, в домі українського Легіону, десь восени 1953 року. Прізвище його було вже мені відоме, вже я мав нагоду читати його наукові статті в журналі «Пороги», що виходив в Аргентині. Від того часу наші взаємини складалися якнайкраще. Не раз і не два професор Килимник розповідав мені про зібрані матеріяли українських селах Галичини, Наддніпрянщини; знав він теж звичаї і на Поліссі, хоч там не був. Тоді впала мені думка, щоб підшукати йому етнографічний матеріял Пінщинн до четвертого тому «Українського року». Я особисто не мав чим похвалитися, а те, що знав, то помістив  у власній брошурі «Наше Полісся». Але наспіла щаслива думка: відвідати моїх поліських краянів; які перенеслися з Німеччини до Торонта. Ми в двійку договорилися, коли вирушимо на східне Торонто, до моїх земляків, що називалися Бочило. Пригадую, в п'ятницю ввечері, ми зійшлися на Бей вулиці, я захопив з собою і писальну машинку і ми потім Квін вулицею поїхали туди, де надіялися записати чимало пісень з Пінщини та різних приповідок і розповідей. Але старша жінка пані Бочило не відзначилася красномовністю, не знала і теж пісень багато і виправдувалася. що вона взагалі ніколи не співала, бо не мас доброго голосу. Все ж щось там нам прорецитувала і професор Килимник виразу ж переповіджене зарахував до фолькльористики Волині та Київщини. Так то простенька жінка й не знала, що її звичайна рецитація пару поліських пісень увіковічниться в книзі українського вченого, її пісня і її прізвище знайшли собі місце в книзі четвертого тому «Українського року».

Є твердження, що науковець не творить, лише відтворює. Годі цьому заперечити, але ледве чи це правило може відноситися до професора Килимника. Бо крім холодного аналітичного розуму, мав він теж відчуття краси природи. Безмежний український степ полонив його, ліси й річки, гори та долини заворожували його. І мимо того, природа була для нього не тільки Божа краса, але й помічниця в його студіях української людини взагалі. Пошум степового вітру перевтілився в нашу тужливу пісню, кукан ня зозулі теж знайшло собі місце не тільки в нашій пісні, але й у фолкльорі теж саме з ластівкою, теж саме і з рістнею: калиною, дубом, явором. Любив він до безтями природу навіть тут, у Канаді. Наймилішими днями для нього були три тижні дозвілля над Голл озером, стоп'ятдесять кілометрів на північ від Торонта. А коли його донька із зятем лагодилися з ним туди їхати, він тішився і приказував: «Поїду на лужки-бережки». Звичайно, там на лоні природи не був він сам: була з ним і невідступна дружина, всіх були й онуки та донька з зятем Олексою. І взагалі, коли отак приглянутись цій родині, то просто нема слів описати якоїсь, сказав би. традиційної родинної грайливості, чогось питомо українського, де домінує вирозуміння та міцна спаяність в домашньому вогнищі. І тут порівняльним порядком підсувається т. звана «модерна» сучасна родина, де батько для дітей — непотрібний тягар, де відношення дітей до батьків — полярна студінь. І власне мені тоді спадала думка, що мимо пройденого тяжкого шляху покійного професора, був він усе ж таки щасливою людиною. А щастя полягало в тому, що всі його любили і він усіх любив. Його донька пані Тетяна просто тремтіла над ним. Сама лікарка, ока з батька не спускала, коли недуга серця хижо підповзла до професора, коли він опинився в шпиталі, цілі ночі висиджувала над його ліжком. Коли б не її лікарське піклування, після першої атки серця, професор Килимник напевно не прожив би ще вісім років. Така ж уважливість до тестя була і чоловіка пані Тетяни, пана Олекси Реви. Онуки Юрчик та Наталочка пропадали за своїм дідусем, не відступницею, дорадницею та помічником у його кропіткій праці була його дружина, пані Лариса. І тому, що я знаю все це, тому то насмілюсь сказати, що покійний професор Килимник, між своїми рідними, був щасливою людиною. Коли візьмемо до уваги конечність смерти кожної людини на землі, то хоч зі сльозами в очах мусимо визнати права «костухи» Але чи ж міряється людину смертю? Ні, міряється її ділами, досягненнями і становищем у родині.

Слушно теж пише профе сор Смаль-Стоцький у перед мові до п'ятого тому: "Професор Степан Килимник стоїть у пам'яті перед очима як людина, що була рідкісною в цю сучасну добу матеріялізму і здичавіння, навіть поміж науковцями зарозумілих ідеологів денаціоналізації та ренегатства, або «моя хата з краю» — героїв».

І справді, мені теж уявляється він рідкісною людиною.  Вийнятковість його як людини відображалася скрізь і був доступний, радо вдавався в розмову з простими навіть людьми, «зарозумільства деяких науковців» наче б не добачав, але в своїй лагідності був непохитний, стояв міцно на грунті українства.

Крилаті фрази, як «великий патріот», «палкий боротьбіст за волю України», все це гарне, але штампове, чим то залюбки тепер наша преса обдаровує визначніших покійників, але ці штамповості не цілком пасують до покійного професора Килимника. Його істота не потребує крилатих дифирамбів, йому під ходить усе просте, природньо  щире і безпосереднє. Українськість його утотожнювалася з ним самим, була органічна, була вона в ньому і він у ній. Похвальні слова тут безсильні, тут промовляє він до широкого читача своїми книгами устами нації різних історичних діб. Тут кожна розумна українська людина може збагнути, коли не полінується прочитати п'ять томів, що саме в цих книгах міститься душа народня, бо зібраний у них матеріал, — велетенський — продукт українського народу. Ці книги, безперечно, мусять бути необхідні для всіх тих, що почуваються українцями. В теперішній час, коли денаціоналізаційний натиск діє на нас та наших дітей, коли чимало наших людей ладні забувати своє рідне і засвоювати чуже, саме твори професора Килимника будуть великим гальмом, що стримуватиме чужі впливи, чужі звички, чужу духовість, і берегтимуть нашу людину від чужих вітрів, від чужих впливів.

Десятого травня 1963 р. відійшов від нас професор Килимник. Колона авт з рідними та знайомими повільно сунула за чорним автом на Даверковт вулицю. В тому чорному авті були тлінні останкн професора. Перед домом, де він жив та працював, чорне авто зупинилося, а за ним і довга колона авт. Це було останнє прощання з рідним домом, з найближчими істотами, яких він безмежно любив і які його теж такою мірою любили. Але чорне авто знов рушило вулицями Торонта і потім в'їхало на величезний цвинтар поцяткований пам'ятниками та пишними деревами. На невеличкому горбку чекала на нього вже могила закидана квітами. Ще, ще церковні співи і «Надгробне ридання» і чужа земля прийняла тіло людини-скитальця, що прийшов сюди з далекого краю, із землі української, яку любив безмежно і для якої —подарував скарби свого розуму і серця — п'ять томів «Український рік у народніх звичаях».

От так, ніби дзеленькне метал, чи шкло і звук його спершу дзвінко злине, потім тихшає і нарешті мовкне, такі почуття хвилювали мою душу, коли я прощався з покійним приятелем, професором Килимником, там , на горбку, на величезному пишному цвинтарі. Але чи цей звук справді замовкне? Ні, до металу, до творчої спадщини покійного постійно доторкатиметься щось таємне і лагідне і це буде дух творця цих книг і тоді звук не вмовкатиме і лунко відбиватиметься в серці української людини. Бо дух професора Килимника живе між нами.

Дух професора Степана Килимника між нами // Свобода. — 1964. — Число 193. — 15 жовтня. — С. 4.