Как живется украинцам на этнических землях Берестейщины?
У радянських підручниках не писали про те, що південна частина нинішньої Брестської області в Білорусі деякий час входила до складу УНР. Тим паче що до мовного відродження в краї причетні офіцери петлюрівської армії. Однак збереглися свідчення тогочасного громадського діяча Берестейщини Тимоша Олесіюка: «Нашим найбільшим успіхом, перемогою ми вважаємо той факт, що з пари сотень курсантів, кожен із яких був дитиною російського панування, вдалося створити культурне середовище з українською мовою як інструментом міжлюдських зносин... Учительки заговорили в Бересті по–українськи, заспівали, радісно засміялися...У Бересті це зробили не ми, пани лектори, а півтора десятка «синьожупанізованих» учителів». Однак до вересня 1939 року Берестейщина перебувала у складі Польщі, а потім Сталін «прирізав» її до Білорусі.
Уберегтися від «двомовності»
А як тепер живе Берестейський край? Якщо порівнювати з іншими регіонами Білорусі та з Північною Волинню, то непогано. Інакше б сюди не прагнули переселитися волиняни із сіл. А про ситуацію в культурній сфері розповідає молодий учитель історії Вадим Усельонок:
— Тепер на Берестейщині панує російська мова. У сільській білоруській школі моє прагнення розмовляти білоруською в позаурочний час педагоги чомусь сприймали негативно. Для цього, мовляв, є друга державна мова — російська. Не стерпів я такої фальші і поїхав до Бреста працювати на будову. Там робітники всі наші, місцеві, розмовляють по–берестейськи. А це діалект української. Таке відкриття я вперше зробив в Україні, у Любешові. Там прислухався до розмов на вокзалі, на ринку і зрозумів, що любешівці розмовляють тією ж мовою, що й мої односельці! Тоді й відчув свою причетність до українського етносу, хоча перед поїздкою вважав себе білорусом.
Добре, що в Бресті є такі молоді науковці, як Віктор Мусіюк — він наголошує, що є українцем, і я не відчуваю себе «білою вороною». Але українська в Білорусі не має ніякого статусу. За підрахунками науковців, на Берестейщині проживає понад 800 тисяч українців, iз них офіційно визнано лише 60 тисяч. Тому що більшість мешканців записуються білорусами, хоча білоруську найчастіше ігнорують. Ось що означає офіційна двомовність. Тому я й закликаю українців: цінуйте те, що маєте. Я тепер щороку намагатимусь приїздити в Україну. Навіть почав працювати над словником, де хочу зафіксувати говірку мого села.
Вісімдесятилітні — п’ятдесятилітнім
Українське громадсько–культурне об’єднання «Бересть» засноване в 1990 році завдяки ініціативі колишнього інженера–будівельника Миколи Козловського. Згодом він започаткував видання популярного часопису «Голос Берестейщини». Саме завдяки цьому «пасіонарному спалаху» і долучилися до українського гурту такі молоді люди як Віктор Мусіюк. А у пана Козловського тільки й освіти української було, що україномовна технічна школа, яка діяла при німцях... До того навчався лише польською мовою, а після 1939 року — російською. Однак до війни великий вплив на берестейців мала «Просвіта». Микола Козловський у спогадах писав: «Я не вірив у казки наших завойовників–поляків, що національно ми належимо чи до поляків, чи до тутейших, чи до поліщуків, але тільки не до українців. Пізніше в казку східних «визволителів» про нашу приналежність до білорусів я також не повірив». Не давала берестейцям забути про своє походження й Українська повстанська армія. Ще є живі свідки, які можуть підтвердити, що до УПА йшли ідейні, високоморальні люди. Ось що розповідає корінний берестеєць, а нині професор філології Слов’янського педагогічного університету Василь Горбачук:
— Якось були в нас на постої партизани, якими командував місцевий хлопець із Дивина на прізвище Конопленко. Було йому років тридцять, а його побратимам і того менше. Запам’яталося, що один з юнаків чомусь неспокійно ходив туди–сюди по хаті. І до цих пір не можу забути його стривожене, посіріле обличчя. Ніби відчував цей повстанець свою близьку смерть... Спати хлопцям тоді не довелося. Видно, вартовий повідомив про небезпеку, і вони, швидко зібравшись, вирушили в ніч, у невідомість. Потім я дізнався, що загін потрапив у засідку, довелося прийняти бій. Той хлопець, що ходив по хаті, прикривав групу і був поранений у груди. Прийшов до тями вже у районній лікарні Берези Картузької. Рана була несмертельною, і він міг би вижити ціною зради, співробітництва з МГБ. Але, вибравши слушну мить, хлопець рішуче пообривав усі медичні шланги, від’єднався від крапельниці, яка дарувала йому шанс на життя... Боячись видати когось, він, дійсно, врятував усю нашу родину від депортації в Сибір. Хіба можна таких людей називати бандитами? Я досі відчуваю свій борг перед ними...
Василь Горбачук намагався жити так, щоб полеглим повстанцям не було соромно за нього. З Берестейщини поїхав на навчання до Львова й отримав фах українського філолога. Багато років прожив на Донбасі, у Слов’янську, де створив і очолив народознавчу науково–дослідну групу «Південна Слобожанщина». Ніколи не поривав з рідним краєм, популяризував доробок тутешніх інтелектуалів, був автором багатьох статей, намагався залучити до справи молодь. Поки що з тяглістю поколінь усе складається нормально: вісімдесятилітні передали естафету п’ятдесятилітнім. Очікують і двадцятилітніх.
Навіщо потрібна мужність
Розмовляємо з молодим науковцем, культурологом Віктором Мусіюком:
— Берестейщину можна порівняти з Кубанню. Різниця лише в тому, що Кубань з Україною розділяє Азовське море, а між Берестейщиною і Волинню кордон по суходолу. В радянські роки кордон був умовним, перетинати його було дуже просто. Можна було їздити за українськими книжками, передплачувати українські газети. Тепер складніше. До того ж у нас починають приживатися імперські міфи: мовляв, українська культура є сільською, а не такою, як польська чи російська. Українці це, буцімто, зовсім інший народ, вони ледачі, хитрі і вперті, до того ж були зрадниками і поліцаями... На декого це впливає, і мені так гірко, коли чую: «О–о, понаїхало тут із Хохляндії!». Це так про сусідів–волинян. А ті, в свою чергу, не витримують тиску і замість того, щоб проявити твердість, починають пристосовуватись до російськомовної більшості. Щоб розмовляти рідною мовою в Бресті та в інших великих містах, потрібна мужність. Я вже не кажу про те, що потрібен і поштовх... На моє національне самоусвідомлення суттєво вплинув дідусь — він розмовляв винятково українською. Але в нашій родині я був винятком, інші онуки до балачок діда так не прислухалися. Тож нерідко мені доводилося пливти проти течії... Зате тепер цікаво читати про українських героїв радянської доби: Олексу Тихого, Василя Стуса та інших вихідців iз вашого Південного Сходу. У нас схожі умови, і ми вдячні Донецькому обласному товариству імені Олекси Тихого за випуск кількох цікавих брошур і книг про свого земляка. Українські націоналісти зовсім не такі, як тут нас переконують, а скоріше нагадують християнських великомучеників...
«Якби Україна про нас пам’ятала...»
Тепер координатором українського життя на Берестейщині є Михайло Петрукович — людина дуже енергійна. Нерідко він приїздить в Україну, контактує з вихідцями з Берестейщини, намагається зробити все, щоб зберегти їхню духовну спадщину. Деякий час був редактором газети «Берестейський край» (аж поки Лукашенко її не заборонив), і це була дорогоцінна ниточка, яка пов’язувала край з Україною. Про нинішню ситуацію пан Михайло говорить так:
— Було б добре, якби Україна про нас не забувала і допомагала так, як Польща допомагає білоруським громадянам польського походження. А у нас, як і раніше, все тримається на подвижниках. Скажімо, Зоя Ястремська багато років керує хоровим колективом «Поліські передзвони» — це майже те саме, що й Кубанський козачий хор для кубанців. А ще ми чекаємо виходу у світ другого тому «Словника Берестейщини», над яким багато років працює наш земляк Володимир Леонюк. На жаль, нерідко чуємо від українських чиновників: «Ви там не дуже галасуйте про свої проблеми, бо це шкодить нашим братнім стосункам iз Білоруссю...» До речі, коли наша газета спиналася на ноги, ми поширювали її навіть на автостанціях. Тоді в одному лише Пінському районі у нас було дві тисячі передплатників! Якби не заборона її владою, то досі була б дуже популярною.
А про те, що асимілювати берестейців непросто, говорить такий факт: у 1903 році уряд царської Росії переселив iз Берестейщини до Литви мешканців сіл Прилуки і Страдечі «у зв’язку з будівництвом військового полігону». Тепер нащадки переселенців живуть у селах Айренай та Гейсішкес. Ще в радянські роки їх чомусь записали росіянами, хоча прізвища у людей типово українські. А ось слова з пісні, яку люблять співати ці дивні литовські «росіяни»:
Шумєть верби вкунець става, що я насадила.
Нема того козаченька, що вірно любила.
Нема його і не будить, поїхав в Одесу.
Сказав: «Рости, красна дєвка на другую весну!».
Сергій ЛАЩЕНКО
|
