ДЯКУЮ ЗА «КРАЯВІДЫ»! - З Інтер-нетрів - Статті

У своїй статті «Ідентичність» («КС» від 8.05.2009) я згадував великого білоруського художника Івана Дмухайла. Згадував і друзів-берестейців, яких поважаю за те, що вони є своєрідним «містком» між українською і білоруською культурами.
Іван Семенович також є «містком». А втім, це ще скромно сказано. Навіть після смерті своєї він залишається міцним, добротним, надійним мостом між Україною і Білоруссю. Духовна спадщина – річ дуже делікатна, за певних обставин вона може й гинути… Популяризувати полотна художника, мабуть, все-таки важче, ніж видати книгу письменника, маючи завершений рукопис. Проте, Івану Семеновичу Дмухайлу пощастило з колегами, друзями, рідними. Нещодавно вони видали чудовий альбом, де представлені усі його роботи!
Це також справжній подвиг, але митець своїм життям заслужив, аби інші люди здійснювали подвиги, рятуючи його багатющу спадщину.
Івана Дмухайла я назвав великим білоруським художником. Адже понад 60 років він писав білоруські пейзажі! Але з повним на те правом він може вважатися і українським художником. По-перше, народився на Дніпропетровщині, по-друге, писав вірші українською, по-третє, ніколи не обривав зв’язків з українськими колегами…
Просто свого часу його «взяла в полон» білоруська природа. Вже на схилі літ Іван Семенович писав:
«Я счастлив, что по мере сил сумел показать в своих полотнах любимые уголки синеокой Беларуси, а подобной красоты, может быть, и во всей Вселенной не сыскать…».
Може, й не випадково з’я-вився на світ цей художник, адже і білорусам, і українцям така фігура, така яскрава особистість була потрібна.
До речі, останні 15 років свого життя він прожив із берестейською українкою Марією Петрівною Вейнер та з її сином Валентином. Це також цікавий період, і варто було б його вивчити, описати. Співжиття трьох духовно багатих людей – у реальному житті таке нечасто зустрічається…
У книзі «Іван Дмухайла. Жывапіс. Краявіды» Марія Вейнер пише:
«Іван Семенович Дмухайло… Радісна, світла людина. Ми прожили з ним п’ятнадцять років, і я сьогодні вдячна долі за те, що одного разу зустріла його.
«Машо, іди подивися!...» — бувало, будив мене вранці, щоб разом із ним порадіти сонцю, світлу, новим фарбам. Іван Семенович зробив моє життя красивим. Він був моїм наставником і порадником. У майстерню йшов як у храм, по дорозі зупинявся біля берізок, вітався з ними, перед входом завжди хрестився…
Дуже любив малювати з натури. «Зловити пташку в польоті», — казав. Більш за все його надихали осінні, зимові настрої в природі, сільські сюжети. Розмірковував так: «Я малюю природу не тільки тому, що мені це подобається, що це тішить око і насичує душу, — я молюся за її зцілення…». Він намагався у своїх роботах повернути світу втрачену Гармонію, віддзеркалити і зберегти красу Землі, Неба, Природи…».
У статті «Ідентичність» я писав і про Валентина Вейнера, про можливий вплив художника на його українську ідентичність, на внутрішній світ молодого мінчанина з берестейським корінням. Про це ніхто не скаже краще, ніж сам Валентин:
«Живопис Івана Семеновича Дмухайла, вся його особистість для мене як ковток чистої води, ковтнеш ледь-ледь — і вже гориш новими силами, дивишся здоровим поглядом на життя. Відчуваєш, що трава росте, ліс шумить, вода плещеться і кожна билинка славить життя…».
Статтю «Ідентичність» я відіслав Вейнерам у Мінськ. А через деякий час вони зателефонували і сказали, що незабаром передадуть до Львова книгу «Краявіды» — своєрідний підсумок творчості Івана Дмухайла. І, дійсно, скоро виконали свою обіцянку; допоміг колишній працівник українського посольства в Білорусі. Так частинка духовної спадщини вихідця із Січеславщини повернулася в Україну. А ще було два теплих листи українською мовою:
«Вельмишановний Сергію Івановичу! Я дуже вдячна Вам за статтю. Вже й не сподівалася на Вашого листа, думала, що забули про нас. А дуже приємно читати про себе на рідній мові! Хотілося б отримати і оригінал цієї газети… Плануємо поїздку в Україну. Коли – ще не знаємо. Чекаємо дзвінка з Луцька. М. Петрукович одвіз до Луцька вірші й прозу Валентина, це 290 сторінок, набраних на комп’ютері. Поїздка планується для ознайомлення з макетом, а ще треба вирішити питання з фінансуванням книги.
Коли будемо їхати, сповістимо Вам!
З повагою, Марія Петрівна».
Ще емоційнішим був лист від Валентина Вейнера:
«Шановний п. Сергію! Дуже цікава стаття! З усіма згаданими у ній берестейськими українцями знайомий особисто (окрім В. Горбачука), але і його деякі статті читав: «Шевченко в моєму житті», «Моє відкриття України», «Релігія і мова». Читав і книгу В. Горбачука «Барви української мови». Листувався і зустрічався з М. С. Козловським.
Дякую, що приділили стільки уваги творчості І. С. Дмухайла. Дійсно, Іван Семенович відкрив мені світ, допоміг оволодіти пензлем. Ця велика людина мала прекрасну українську душу, а це відбилося і на моїх творах.
А взагалі серйозно цікавитися Україною та усім українським я почав ще в школі. На Берестейщині в с. Вавуличі Дорогичинського району жила моя бабуся і дід по матері. Дідусь часто брав мене на сінокіс і пасовище і дуже багато розповідав про козаків. А ще про свою малу батьківщину біля Перемишля, про Волинь, де служив у польському війську, про Карпати…
А бабуся розповідала мені казки та співала пісні Поліського краю. Мова – це велика сила, вона єднає між собою людей, різних за фахом, віком, місцем народження… А ще спонукає досліджувати світ, народжує бажання краще знати свій народ.
І часом так мало треба, аби сталися якісь зміни! Скажімо, день, проведений у пущі, в горах, у степу… Або добре слово рідних, знайомих.
І стається диво – народжується нова ідентичність.
Вже готова до друку збірка моїх творів. Можливо, буде потрібна рецензія Василя Горбачука. Ще раз спасибі за статтю, дуже радий, що про моїх знайомих Наталю Бабину і Віктора Місіюка та про І. Дмухайла і М. Козловського знають у Криму та у Львові!
З повагою, Валентин Вейнер».
Ну, як не порадіти таким листам? Господи, а яке ж натхнення дарують видані жменькою ентузіастів «Краявіды»! З радістю знаходжу рядки, написані українською мовою:
«Іван Дмухайло привніс до білоруського мистецтва яскраву палітру безмежного українського степу, традиції козацької вольності та неспішну плинність часу чумацьких валок і цим наче відновив цілісність спільної для українців-козаків і білорусів-литвинів лицарської історії тієї давньої середньовічної держави, що була «від моря до моря»…
Рядки ці належать Надзвичайному і Повноважному Послу України в Республіці Білорусь Ігорю Ліховому.
А ось з-поміж іншої інформації мій погляд вихоплює знайоме прізвище… Та це ж Валерій Дранчук, відомий білоруський еколог! З ним я зустрічався і описав цю зустріч в одному з номерів «Кримської світлиці». У даному випадку він ще й редактор, укладач. Уважно вчитуюся в його передмову:
«Актуалізувати пейзажну спадщину Івана Дмухайла – значить екологізувати його творчість, його мистецтво. Пригадуючи Достоєвського: «краса врятує світ», або здатна врятувати, якщо світ, людство і кожен з нас будемо дбати про це, рухатись до ідеалу, а не віддалятися від нього, зберігати, охороняти природу, а не руйнувати її красу…
Яке майбутнє чекає на спадщину художника, мимоволі запитуємо ми… Яку аудиторію збиратиме його палітра? Які міста, зали, галереї розкриються перед ним у новому столітті? Хочеться сподіватися, що частково на ці запитання відповість і наш альбом…».
* * *
Повністю погоджуюся з паном Валерієм. І дуже хочу, щоб до нас, на Вкраїну потрапило якомога більше примірників цієї чудової книги!
А на завершення хочу зацитувати оці рядки:
«Ми бачимо, як світло і чисто дихає благословення Боже на відкритій небу душі. І нічим іншим неможливо пояснити такий довгий і такий плідний вік художника на землі. Відображений рукою майстра, світ білоруської природи несе нам зичливу добру вість – і ми радісно свідчимо: ось же, край наш такий дорогий Богу і такий любимий Господом!».
Філарет, Митрополит Мінський і Слуцький, Патріарший Екзарх усієї Білорусі.
Так гарно сказати могла тільки духовна особа. Що ж, пишаймося, українці, що саме наша земля дала світові такого художника, як Іван Дмухайло.
Користуючись нагодою, хочу подякувати за «Краявіды» родині Вейнерів, бажаю і надалі нашим дорогим побратимам з Берестейщини виконувати роль «містка» між Білоруссю і Україною!
Сергій ЛАЩЕНКО.