Ще далекого 1861-го року в десятому числі першого українського журналу «Основа» була надрукована стаття «Кілька слів про пінчуків (лист до редактора)», де подавалися зразки говірок мешканців Пінська та його околиць. Власне, ці зразки давали підстави говорити, що пінчуки є частиною українського народу. Стаття була підписана псевдонімом Ю.МОХРАНИЦЯ (себто житель села Мохро Пінського повіту). То був чи не перший відкритий і свідомий вияв українськості пінчуків.

Загалом, Пінськ та його околиці, як і загалом Берестейщина, були тісно пов’язані, у т.ч. культурно, з Києвом, іншими українськими землями. Велику роль у цьому відіграли річки, які відносяться до Дніпровського басейну, зокрема — Прип’ять. Нагадаймо, що Пінськ лежить на березі Прип’яті. А в давнину саме річки служили основними комунікаційними магістралями.

У період Київської Русі Пінське Полісся відігравало не останню роль у розвитку давньоруської (по суті – протоукраїнської) літератури. На цих землях існувала Турово-Пінська єпархія. Один з її єпископів, Кирило Турівський (ХІІ ст.) відомий як давньоруський письменник, автор слів-повчань, за які його називали «новим Златоустом». Цікаво, що деякі твори Кирила своєрідно відображають моменти політичної боротьби, що велася при княжому дворі в Києві. Тепер білоруські автори намагаються представити Кирила Турівського як одну з яскравих постатей давньобілоруського письменства. При цьому послуговуються суто «адміністративним» критерієм: мовляв, нині Турів і Пінськ – Білорусь, отже, це білоруський письменник. І, схоже, наші дослідники ладні делікатно віддати Кирила Турівського білорусам. А чого, у нас же свого і так вистачає, хай брати-сябри мають.

Проте брати-сябри чомусь зовсім не претендують на те, щоб зробити частиною своєї культурної спадщини Галицько-Волинський літопис. Хоча кінцева його редакція писалася на Поліссі – в останніх словах цього літописного зводу йдеться про смерть пінського князя Юрія та степанського Івана. Однак Галицько-Волинський літопис важко вписати в давньобілоруську культурну спадщину.

Про пов’язаність Пінщини з «великою Україною» можна говорити багато. Згадаємо основні моменти. Під час Хмельниччини Пінськ стає одним із осередків козацького руху. У 1648 році тут вибухнуло повстання і місто підтримало Б.Хмельницького. Після укладення Брестського миру 1918 року Берестейщина з Пінськом увійшли до складу Української Народної Республіки. У міжвоєнний період у Пінську діяла українська «Просвіта», а також осередки українських політичних партій. Після «золотого вересня» 1939 р. на Поліссі виник рух за приєднання до Української РСР. Були спроби послати поліську депутацію на національні збори Західної України до Львова. Навіть до Москви їздили поліські депутати на чолі з С.Городчуком. Лобістом українських поліщуків виступив М.Хрущов. Останній спромігся виставити в Кремлі офіційні претензії на Берестейщину як край етнічно український. Однак «батько» Й.Сталін, керуючись воєнною доцільністю, вирішив інакше. І Берестейщина, у т.ч. Пінськ, «стали білоруськими». Однак за часів німецької окупації тут проводилася більш адекватна етнічна політика. Були відкриті школи з українською мовою навчання. У Пінську з 1941 по 1944 рр. виходила газета українською мовою. Правда, місцеве населення було не в захваті від чергових окупантів. На Пінщині діяли боївки УПА. Галина Гордасевич, дитинство якої минуло на Поліссі, власне, недалеко від «правдивої Пінщини», так описує в автобіографічній повісті «Соло для дівочого голосу» атмосферу, що панувала в поліських селах: «А всі люди… – ну, може, за дуже невеликим винятком, але той виняток тоді мовчав, – були проти більшовиків і проти німців. Вони були за самостійну Україну і віддавали для того найдорожче, що мали – свою молодь. Бо всі молоді чоловіки і хлопці були в партизанах…» Звісно, не в радянських, а в упівських, українських. Однак коли німецька окупація змінилася радянським «визволенням», Пінськ і Пінщина знову «стали білоруськими». Залишки комплексу колишнього монастиря єзуїтів у Пінську (Із книги Т. Хвагіної «Пінськ та його околиці»)

Щоправда, сьогодні в Пінську ви не почуєте білоруську мову – хіба що на лекціях чи уроках білоруської літератури й історії. Повсюдно панує російська. Навіть українська частіше лунає на пінських вулицях, ніж білоруська. А по селах (особливо серед людей старшого віку) почуєте говірку, яка на диво нагадує мову українську. Причому пінський діалект ближчий до «канонічно» української, ніж деякі діалекти Галичини, Закарпаття чи Буковини. Не кажучи вже про центрально-український суржик. Чим це викликано? Все-таки варто враховувати, що, завдячуючи Прип’яті, Пінськ був пов’язаний з Київщиною. Також слід мати на увазі й те, що близькі до поліщуків волиняни в ХVI-XVII ст. були основними колонізаторами центрально-українських земель, де й сформувався канон української літературної мови.

Про українську Берестейщину, в т.ч. Пінськ і Пінське Полісся, можемо дізнатися з книги-довідника В.Леонюка «Словник Берестейщини». Це скромне, проте дуже інформативне видання побачило світ у Львові в 1996 році. На жаль, воно мало відоме в Україні. Сам же автор, уродженець Берестейщини, двічі був суджений радянською владою за участь в українському русі. Перший раз у Пінську в 1952 році, другий – уже в Києві в році 1960-у.

Зараз у Пінську (і загалом на Берестейщині), як у часи радянські, маємо політику «замовчування українства». Під час перебування в цьому місті мені подарували книгу Т.Хвагіної «Пінськ і його околиці», що побачила світ у мінському видавництві «Вища школа» в 2010 році. Книга прекрасно ілюстрована, текст поданий трьома мовами – білоруською, російською та англійською. Чого в книзі лише нема! І про польську (шляхетську) культуру. І про культуру російську, єврейську. І про місцеві (поліські) культурні традиції, котрі свідомо трактуються як білоруські. Ну, і як обійтися без розділу «Пам’ятаєм про війну»! Зрозуміло, про війну «Велику Вітчизняну». Радянський міф про «партизанську Білорусь» тут і далі активно експлуатується. Ось лише біда – червоних партизан на Пінщині було негусто. А писати про українських – крамола! Загалом, у книзі про українськість Пінщини практично нічого немає. Чи не єдиною згадкою такого плану є інформація про Хмельниччину. Але як вона подається! «…У 1648 р., – читаємо, – зневаживши «хороший стан, навіть права і вольності свої», міська верхівка (Пінська. – П.К.) – члени магістрату й цехові старшини – вступила в змову з козаками. Козацький гнів обрушився на католиків та іудеїв». Від коментарів утримаємося.

Та облишимо історію. Звернемося до літератури. У згаданій книзі чимало йдеться про польських письменників. У Пінську польськості вистачало. Навіть сьогодні її пам’ятки домінують у пейзажі міста. Це – і приміщення колишньої єзуїтської колегії, і ансамбль монастиря францисканців, і палац Бутримовича… Останній став значним осередком польської аристократичної культури на Пінщині. У ньому неодноразово бував видатний польський письменник Юзеф-Ігнацій Крашевський (1812-1887). Його перу належить чимало розвідок, присвячених опису традиційної культури пінчуків. Є в Ю.-І. Крашевського й низка «українських повістей», де він часто описує життя селян-поліщуків – «Історія Савки» (1843), «Ульяна» (1843), «Остап Бондарчук» (1847) та ін. Обкладинка книги Т. Хвагіної «Пінськ та його околиці»

Окрім Ю.-І.Крашевського, в книзі «Пінськ і його околиці» згадується ціла низка польських письменників, так чи інакше пов’язаних з Пінщиною. Серед них є маловідомі постаті. Виділимо лише найзначніші. Є згадка про Елізу Ожежко (1841-1910). У 1858-1863 рр. вона жила в маєтку свого чоловіка в селі Людвиново поблизу Пінська. Зрозуміло, в книзі не говориться, що Е.Ожежко признавалася: мовляв, «більшу частину життя провела на селі серед української людності», а мову Полісся характеризувала таким чином: «Діалект пінського люду відрізняється від наріччя підніманських селян: він зближується до волинської, навіть до української розмови». Порівняно багато в книзі уваги приділено постаті Ришарда Капусцінського (1932-2007), видатного польського публіциста, письменника. То й не дивно. Саме в Пінську пройшли його дитячі роки. До сьогодні на вулиці Суворова зберігається довоєнний особняк з мансардою, де він жив. Правда, літературного музею Р.Капусцінського немає, як і музею Е.Ожежко.

Все-таки польським авторам із літературними музеями на Пінщині не щастить. Ще до них тримають дистанцію. Зате є літературні музеї білоруських та російських авторів – хоч ці автори часто мали досить опосередковане відношення до Пінщини.

Почнемо з російських. «Старший брат» як-не-як. Під час Першої світової війни на Пінщині побував Олександр Блок (1880-1921). Правда, не зі своєї волі. Його мобілізували до війська й призначили табельником 13-ї інженерно-будівельної дружини, дислокованої поблизу Пінська. О.Блок бував у селах Ловчій, Лопатині, Камені, Ковбах, Парохонську, Погості. У 1980 р. в Лопатині відкрили музей О.Блока.

Неподалік Пінська, в Іванівському районі, знаходиться село Достоєве. Звідси походить рід видатного російського письменника Федора Достоєвського (1821-1881). Відомий цей рід ще з XVI ст. Дід письменника, Андрій, був уніатським священиком і є автором акростиха, опублікованого в почаївському «Богогласнику» – книзі, де широко була представлена україномовна поезія. Тепер у Достоєві знаходиться бронзовий пам’ятник Ф.Достоєвському, а в місцевій школі створений музей села, де частина експозиції присв’ячена письменнику. Хоча в Достоєві він ніколи не був.

Білоруська ж література на Пінському Поліссі була представлена слабенько. Два роки у Пінську вчителював класик цієї літератури Якуб Колас (1882-1956). У деяких його творах знайшла відображення поліська тематика. У приміщенні колишнього двокласного приходського училища відкрито його музей.
Сучасною білоруською поетесою, яка походила з Пінщини, вважається Євгенія Яніщиць (1948-1988). У Поріцькій школі є її музей. Сумнівно, що рідною мовою «ясельдчанки», «поліської ластівки» (як її метафорично іменували) була білоруська мова. Власне, цю мову вона могла чути лише в школі. Починала «ясельдчанка» писати російською. Літературну майстерність відточувала у студії при газеті «Палєская правда», що виходила в Пінську. Тут молодій поетесі порекомендували писати білоруською. Далі вона вже робила кар’єру як білоруська поетеса. Згадуваний В.Леонюк писав про неї: «Янішиць декларувала свій білоруський патріотизм з безоглядністю неофітки». Такий патріотизм у певних контекстах і в певних межах культивувався у радянській Білорусії.
Можливо, автор дещо втомив читачів, згадуючи книгу «Пінськ і його околиці». Але це варто було зробити, щоб представити офіційний «літературний дискурс» Пінського Полісся. Тепер поговоримо про неофіційний. Троїцька церква та пам’ятник Ф.Достоєвському у с. Достоєво

Можливо, декому видасться дивним, але в цьому регіоні література народною, власне, українською мовою заявила про себе одночасно з І.Котляревським. О.Ільїн, редактор надзвичайно цікавого краєзнавчого журналу «Гістарична брама», що видається в Пінську, зазначає: «…однією з перших спроб писати літературні твори мовою близької до народної був вірш, написаний уніатським священиком села Дубой Пінського повіту в 1784 році на честь приїзду туди польського короля Станіслава Понятовського». Цей же автор вказує, що ще в 1798 році (якраз у рік першого видання «Енеїди» І.Котляревського!) у Луцьку Францішек-Владислав Чарнецький опублікував на поліському діалекті «Казання…» для уніатських священиків. Загалом, уніатське духовенство в цей період (принаймні — на Волині й Поліссі) намагалося культивувати народну українську мову, про що свідчать хоча б видання Почаївської лаври.
О.Ільїн називає кількох авторів ХІХ ст., які писали на поліському діалекті. Першим «повноцінним» поетом серед них слід вважати Франца Савича, а прозаїком – Плакіда Янковського.

Та найбільшою інтригою поліської літератури ХІХ ст. є комедія «Пінська шляхта», приписувана Вінценту Дуніну-Марцинкевичу (1808-1884). Цей хрестоматійний твір донедавна вважався класикою білоруської літератури ХІХ ст. Однак виявляється: він писаний не білоруською, а фактично… українською мовою. Оригінал твору знаходиться у Центральному державному історичному архіві у Вільнюсі. Він дійсно має помітки В.Дуніна-Марцинкевича, що й дає декому підстави вважати цього класика білоруської літератури автором твору. Вперше «Пінську шляхту» опублікували в газеті «Вольная Беларусь» у 1918 р., але… в перекладі білоруською мовою Янки Купали та Йосипа Льосика. Цей білоруськомовний текст і став класикою. Вперше оригінал «Пінської шляхти» надрукували лише 1984 року. У 2000 р. відомий філолог Ніна Мечковська започаткувала дискусію щодо авторства «Пінської шляхти». Існують великі сумніви, що даний твір належить В.Дуніну-Марцинкевичу, який не бував на Поліссі й не знав мови місцевого люду. Питання про авторство твору до сьогодні лишається відкритим. Однак можна не сумніватися: твір написав мешканець Пінського Полісся.

До речі, «цікаво» інтерпретує історію «Пінської шляхти» Українська літературна енциклопедія. В статті «Дунін-Марцинкевич Вінцент» (Т.2. – К., 1990. – С.127) читаємо: «Українською мовою комедію «Пінська шляхта» перекладено в кінці 19 – на початку 20 ст., ймовірно, для постановки українськими аматорськими гуртками в Білорусії або сусідніми з нею українських губерніях (рукопис зберігається в Центральному історичному архіві Литви)». Отож, оригінал твору, виявляється, є перекладом на українську. Та нічого, спишемо цю «дезу» на важке тоталітарне минуле.

Певно, на важке тоталітарне минуле треба списати й Федора Одрача (1912-1964). Справжнє прізвище – Шоломницький. Це найкращий і, на жаль, не поцінований український «поліський» прозаїк. Народився він неподалік від Пінська в селі Мисятичі. Студіював у Віленському університеті, вчителював. На початку німецької окупації, в 1941-1942 рр., працював у газеті «Ковельські вісті». З 1942 по 1944 рр. – в УПА. Після Другої світової війни емігрував до Америки. На еміграції надрукував низку творів: «В дорозі» (1954), «Щебетун» (1957), «Півстанок за селом» (1959), «Покинута оселя» (1960), «На непевному ґрунті» (1962), «Вощадь» (1969).

Ф.Одрач дуже тонко і точно передав світосприйняття поліщука, його психологію. У цьому з ним може змагатися хіба що Олександр Купрін зі своєю «Олесею». Однак «романтична» «Олеся» – це все-таки погляд колонізатора, представника «вищої культури». Ф.Одрач же дивиться на них зсередини, зі співчуттям «сина землі», при цьому аж ніяк не ідеалізуючи земляків.

Загалом, на Пінському Поліссі, де знають білорусів, росіян, поляків, євреїв, українців не знають. І знати не хочуть. Але чи винні в цьому лише білоруси? Чи немає тут нашої вини? Зокрема, українських інтелектуалів. Чому в наших підручниках з історії України, української літератури фактично ігнорується Пінщина, Берестейщина? Це що – вияв політкоректності чи теж важкий тоталітарний спадок? А, може, ні те, ні друге – а просто наша українська лінь? Легше бо займатися пережовуванням пережованого.

До речі, в сучасній білоруській літературі зустрічаються твердження про те, що Київ заснували білоруси, точніше — вихідці з району Пінщини чи Берестейщини, та й, відповідно, Київ — це один із культурних центрів Білорусі. Хто знає, може, так і є?

 

взято з http://litakcent.com