А. С. Шокун (р. 1910), українець, на початку 30-х рр.. був мобілізований до польської армії з Жуховці (в 14 км на північний схід від Кобриня, нині Берестської обл.) І служив в Модліні, біля Варшави. В кінці 1939 року він закінчив в Кобрині місячні учительські курси, організовані радянською владою, і був направлений в школу в Хуторах Болоцкіх, на південь від Кобрина.

Його старший брат, Григорій Степанович Шокун (р.1903), жив у селі ЖУХОВЦІ і працював дорожнім майстром. 20.04.40 р. його заарештували, відправили в БЕРЕСТЬ і там дали табірний термін. Йому вдалося вирватися з ув'язнення за "польської" амністії і потрапити в армію ген. Андерса. Андерса. Він брав участь в боях у Північній Африці і в Сицилії, а після звільнення Італії оселився в Римі. Пізніше він перебрався в Париж. Він помер молодим в 50-х роках, і дітей у нього не залишилося.

У літні канікули 1940 і 1941 років Олександр Степанович жив у сестри в своєму селі. У ніч з 20 на 21 червня 1941 р. в ЖУХОВЦАХ забрали сім'ю польських селян:

Павло ОСТРОМЕЦКІ (OSTROMECKI) з дружиною, обидва немолоді, і два їх дорослих сина - Станіслав ОСТРОМЕЦКІ (р. близько 1900) і Болеслав ОСТРОМЕЦКІ (р. близько 1918). Станіслав був розлучений, Болеслав ще неодружений.

Батька, матір і молодшого з синів відправили на заслання. Батько й мати там загинули. Болеслав ОСТРОМЕЦКІ за амністією вибрався із заслання і вступив в армію ген. Андерса. Після війни він жив у США. Станіслава ОСТРОМЕЦКОГО не відправили на заслання, а посадили в Берестську в'язницю. На наступний день його звільнило німецький наступ, і він повернувся додому.

З осені 1941 р. в Кобрині, з дозволу німецької влади, стало діяти відділення громадської організації "Українська допомога" ("Допомога"). Зокрема, ця організація відала шкільною освітою і відкрила в Кобрині українську, російську, польську школи. Олександр Степанович став викладати в українській школі в Кобрині природознавство і водночас був заступником директора цієї школи, так що йому довелося займатися господарськими й іншими справами.

Коли з 1942 року з місцевого арбайтсамта почали надходити виклики то на одного, то на іншого з учнів старших класів (на відправку до Німеччини), Олександр Степанович щоразу акуратно складав заяву в арбайтсамт - про те, що зазначений школяр добре вчиться, або що у нього хворі батьки, які потребують догляду. Всі заяви у нього брали без заперечень і давали по ним звільнення "від Німеччини". Жодного учня зі школи так і не відправили.

Українські партизани в ці роки у районі Кобрина не з'являлися. Уже з кінця 1941 року з'явилися радянські партизани, але вони не стільки воювали з гітлерівцями, скільки оббирали місцевих жителів і залякували їх карами за "співпрацю з окупантами". Так одного разу влітку, вночі, троє прийшли до Олександра Степановичу, коли він жив під час канікул в Жуховцах. Забрали постільна білизна і щось з продуктів, але якби головний з трьох не був знайомий раніше з Олександром Степановичем, могли і застрелити: працює в школі - значить, "співпрацює".

Радянські партизани часто заходили до Станіслава Остромецкому (його будинок стояв близько від шосе). Вони його використовували як зв'язкового. Іноді заходили до нього і польські партизани. Він потрапив під підозру у гітлерівських жандармів, але вони не брали його з дому, а заарештували чомусь в Кобрині, коли він приїхав туди на весілля до родичів (у 1943 році).

Після його арешту, проходячи одного разу по мосту в Кобрині, Олександр Степанович раптом побачив його сидячим на возі, одного, без всякого конвою. Станіслав сказав, що його возять з в'язниці на підсобні роботи в пекарню. Мабуть, він думав, що його потримають і випустять (якби він захотів, легко міг би втекти і надійно сховатися). Буквально через кілька днів після їх зустрічі Станіслава ОСТРОМЕЦКОГО розстріляли.

У липні 1944 р. Кобрин зайняли радянські війська. Чоловіків відразу стали забирати в радянську армію. І Олександру Степановичу прийшла повістка з військкомату. 2 серпня він пішов у військкомат і після розмови з офіцером отримав бронь для роботи в школі.

Таку ж бронь отримав інший вчитель (але він працював в районі, а не в самому Кобрині), теж українець, Микола (Микола) ДАВИДЮК (р. близько 1912). Він разом з Олександром Степановичем вийшов з військкомату, і по дорозі їх зупинили якісь люди зі зброєю, з вигляду - радянські партизани, яких багато тоді ходило по Кобрин і навколо нього. Вони повели вчителів до міліції - там не прийняли, ще кудись.