Федір Одрач

 

На наших землях, як відомо, є кілька місцевостей, що мають назву Полісся. Згадати хоча б Волинське Полісся, чи північну Київщину, що теж називається Поліссям. Проте, здається, найбільше підходить ця назва до лісисто-болотистого простору, що розкидається обабіч сточища Стиру та верхів’я ріки Прип’яті. І як кожна місцевість чи країна, має свої центральні пункти, так само і тут центром цих низовинних земель являється трикутник між Піною, Прип’яттю (чи як місцеве населення називає Прип’ять аж до злиття її з Піною – Стиром) та річкою Струмінем, що впадає до Піни в самому Пінську. Про цей трикутник можна сміло сказати, що це забута і відірвана від світу земля. Рівнина боліт, в якій повно трасовин, багновиськ, гнилих озерець; де літом шумить на вітрі ліс очерету, де ранньою весною виводять свої рехкотання мільйони жаб, і здавалося б , що на цій землі не може бути місця для людини. А все ж, вистарчить проїхатися Піною чи Стиром, щоб помітити в далині синіючі верби та осокори і з тим зрозуміти, що і тут живуть люди. Вистарчить плоского узгір’я, якого не може залити весною розливиста поліська повінь, щоб там закласти село і жити своїм життям на лоні природи.

І ось, на таких плоских підвищеннях, у невеликих селах, цілими століттями живуть наші люди, живуть в деревляних хатинах покритих очеретом чи соломою, живуть в непосильній праці, в убожестві і злиднях. Сюди дуже повільно просочувалася цивілізація, як теж і впливи окупантів, що так часто мінялися на наших землях впродовж нашої історії. Те, що в інших місцевостях нашої країни призабулося, чи просто вмерло, на Поліссі ще живе і квітне. Відомо, наприклад, що по містах і містечках України, вже здебільшого на Свят-Вечір замість дідуха, всевладно панувала чужа ялинка. Іскри бенгальських вогників, причеплені до галузок цукорки, яблука, різні ласощі, це немов-би і мало бути виявом радощів, з чим зустрічалося прихід на світ Божого Дитятка. Такий "цивілізований” Свят Вечір є цілком невідомий в поліському селі. Тут всевладно панує дух нашої старовини, тут ще діє закон, якому на ім’я: без фанфар, без матеріяльних Просто не сила пригадати багатющих своїм змістом та кількістю колядок, які ще недавно були співані поліщуком в день Різдва Христового. Справді вдячне поле до наукових дослідів для нашої етноґрафії.

В парі з вивчанням "кантичок”, поліські діти з неменшою наполегливістю майструють і вертеп – оцю чарівну "Вифлеємську звізду”. Довколишні лозові чагарники постачають їм матеріял і вони з нього роблять своєрідну конструкцію зірки, яка не може не захоплювати навіть доро- слу людину. З лозових прутиків (по поліському – моложів чи дубців) творять вони шість, а то й вісім рамен вертепу . Серцем цього вертепу буває звичайно своєрідне "туловище”, в якому скупчується все те, що нагадує обставини, в яких народився Спаситель. Тож це туловище має форму бубна, від боків якого скісно розхиляються рамена вертепу. В самому туловищі буде старанно вмайстроване коло з лозового прутика, з доземним патичком, що вистає з під споду вертепу, і яким можна покручувати коло. На це коло приклеюються картонні фіґурки Діви Марії, Йосипа, ослятка з Дитятком на ньому, тут же слідують три волхви, за волхвами спотворена фіґура Ірода. В центрі кола – місце на свічку. В задній частині вертепу вмайстровані дверцята, крізь які можна запалювати свічку. Цілий вертеп обліплювано різнокольоровим папером. І ось, коли на дворі ніч, і коли колядники появляться з вертепом, то він справді виглядає казково. Свічка всередині вертепу відбиває тіні фіґур на "екрані” вертепу, коло звичайно повільно крутиться і фіґури, немов живі, двигаються вперед. Такі приготування бувають, звичайно, викінченими на передодні Різдва, і діти з нетерпінням чекають на вечір першого дня свят, щоб рушити "по людях” з радісною вісткою, що вже Христос народився. Свят-Вечір на Поліссі, це хвилини роздумувань та молитви. Будучи бідним (бо неродюча земля тримає поліщука в постійних матеріяльних злиднях), не стати йому на пшеничну кутю, на мак, на мед, на дванадцять традиційних страв. Тож, як тільки появиться перша зірка на небі, приносить він до хати дідуха (сніп жита), ставить на покуті, потім іде до хлівів, щоб накормити худобу, і щойно потім приступає сім’я до вечері. Стіл покритий сіном, на якому розстелений обрус. На столі ставиться борщ, потім кутю з льняною олією. Вечеря, хоч і святкова, зате дуже убога. Ті, що за столом, витягають з-під обруса стебельця сіна. Це ворожба на наступний рік. Як коротке стебельце, буде неврожай, як довге – буде добрий врожай жита та проса. Село поринає в якусь святкову тишину: не чути ні коляд, ні навіть ніяких релігійних пісень. Все чекає ранку, бо щойно тоді всім буде відомо, що на світ вже прийшов Син Божий.

Найбурхливіше і найщасливіше почуває себе поліське село на перший день свят, у вечорі. Це бо вечір – прославлення Народженого Христа колядами. Повно гамору, повно співу під вікнами, пищать скрипки, гупають бубни, всі веселяться, все що живе, в той чи інший спосіб, виявляє свою радість.

Пригадую, як ґрупа дітей, між якими був і я, чомусь кожного Різдва все прагнула, крім свого рідного села, колядувати і в інших селах, що були розташовані на південь, поблизу Стира. Чомусь в наших дитячих уявах зрод- жувалось щось, що нагадувало нам, що Христос якраз народився на півдні. Сусідні села, а ними були Повхово та Ковби, розташовані були між вільховими кущами, в яких іноді завивали зимою вовки. Але нас це не лякало: ми мали "вифлеємську звізду” і це була наша оборона перед хижаками. Ми вірили, що народжене Боже Дитятко не дозволить вовкам нападати на нас.

Ось, на небі срібний місяць, а ми громадкою ідемо засніженою дорогою через поле. Мороз скував повітря, сніг мільйонами іскор мерехтить від сяйва місяца, і нам, дітям, просто здавалося, що ці іскри на снігу – це сльози Діви Марії. Тут трохи темніше, зате виразніше світиться наш вертеп. Десь з куща до куща перестрибне білоспиний горностайчик і нам здається, що то за кущами хтось шукає ясел та Божого Дитятка.

Нарешті, вийшовши з кущів, зір наш мчить далі на південь, туди за Стир, за яким синіє темний ліс і нам здається, що за тим лісом, в невідомій країні, обов’язково десь укритий вертеп з новонародженим Христом. Якесь підсвідоме хвилювання, щось просто містичне виповнює дитячу душу, якась загадковість, пов’язана з тугою, побу- джує якісь надії на майбутнє, в якому неодмінно віднай- деться Новонародженого Ісусика. О, цих почувань просто неможливо висловити! Їх можна тільки відчути чистою дитячою душею. Нарешті і село. ”Екран” нашого вертепа спря- мовуємо до вікна першої хати і: ”Дядьку, позвольте колядку заспівати, ваш дім звеселити!” ВсерединІ хати чути якийсь рух, а потім прилипає до скла якесь заспане обличчя. "Співайте!” І тут всі ми дзвінко почи- наємо добре заучену колядку, а нам супроводить скрипка і гупання бубна. Скінчивши співати, найздіб- ніший з нас віншує домові багато щастя, здоров’я господарям та доброго врожаю в наступному році. Потім відчиняються двері, і рука з сінець простягає нам "колядника”, - це подовгаста булочка хліба, посипана білою мукою. І так від хати до хати, від вікна до вікна. Часом якийсь господар запросить до хати погрітися, тоді частує нас ковбасою і кожного зокрема розпитує чий син, хто того чи того мати. Потім знов від хати до хати. І так аж до світанку. Коли б так вийти цієї ночі між селами на якесь узгір’я, то линули б до тебе звідусіль співи коляд. Десь в далині побачив би ти якесь світло і впізнав би в ньому "вифлеємську звізду” , - це колядники з якогось сусіднього села ідуть колядувати. А далі за іскристим снігом, ти помітиш болотисту, але сковану морозом рівнину за якою ліс, чи кущі вільхи, і вони тобі навіють якісь роздуми про нерозгадану вічність, до якої тужить душа людини. Здається, що в цю ніч душа людини поєдналася з природою, над якою вітає вічний Дух доброго Бога, що прислав на світ до людей Свого улюбленого Сина.

І будучи тепер уже старшим, як би хотілося ще раз відчути ці всі глибинні почування свого дитинства в Ніч Народження Богочоловіка!