Данило Юліанович Кривченя народився 16 березня 1938 року у селі Верхи, що у Брестській області. Доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії вищої школи України, завідувач кафедри дитячої хірургії Національного медичного університету імени О. О. Богомольця, керівник хірургічної клініки «Охматдит».

Данило Юліанович розгортає на столі географічну карту і знаходить там своє рідне село Верхи.

Ось тут, у Західній Білорусії, я й народився, — вказує на малесеньку позначку. — На той час там переважало етнічно-українське населення. У нас навіть українські школи були. Та за відомою Брестською угодою 1918 року місцевість була віддана Польщі до 1939 року. Це чудові пейзажі, безболотяна окраїна відомої Біловезької Пущі. Люди жили заможно й щасливо. Ми не знали ні голодоморів, ні колгоспів. Батько був службовцем, працював на залізниці. Мама — неперевершена кравчиня. Вона мала чудову швейну машину «Зінгер» і обшивала всю родину. Навіть костюм на випускний вечір пошила мені власноруч.

У 1939 році сім’я переїхала до Бреста. Жили неподалік центрального залізничного вокзалу, а це — у самісінькому центрі міста. До Брестської фортеці, кордону та Біловезької Пущі — рукою подати. А Біловезькою вона називається тому, що в районному місті Кам’янці, яке, власне і є столицею Пущі, — стоїть біла вежа. По-білоруському — «бєлая вєжа». Під час війни знову повернулися в рідне село, де ще збереглися житло і господарство.

...Він і до сьогодні пам’ятає, як саньми, серед снігів, добиралися до села. Все ж безпечніше було жити в селі. Влітку виганяли худобу в ліс із возами, щоб німці не забрали вози та не різали корів. Німці боялися заходити далеко в ліс.

Та одного дня село оточили, всіх людей зігнали до центру і хотіли спалити — як сусідське. Мама похапцем зібрала старшого брата і сестру, а в Данила була висока температура. На свій страх і ризик його лишили вдома, розчинивши двері навстіж. Це означало, що з цієї хати вже всіх вивели. Та хлопчик, відчуваючи холод, встав і зачинив двері. І чи справді жителям пощастило на сільського старосту, чи воля Божа відвела їх від смерти: люди цілісінький день стояли на межі смерти, а надвечір їх відпустили додому.

— Будемо жити! — тихо промовила мама.

Після війни сім’я знову повернулася у Брест. Данило Юліанович закінчив чоловічу середню школу із медаллю.

До Києва привів його щасливий випадок. Старший брат уже навчався тут у фармацевтичному військовому училищі. Вирішили, що й менший поїде до столиці України. Хоча вперше він мав нагоду побачити Київ, коли разом із батьком їздив навідувати брата Івана: той служив у десантних військах на Кавказі.

— Можливо, й не варто про це сьогодні згадувати, — промовляє Данило Юліанович, — та все ж цей випадок мав місце у моєму житті. Я хотів вступити до політехнічного інституту на новий і сучасний на той час електротехнічний факультет, спеціальність — автоматика й телемеханіка. Та, на жаль — чи на щастя — на той час мені ще не виповнилося 17 років, і документи не прийняли. Тоді брат привів мене до Медичного інституту.

Варто було показати атестат із медаллю — і Данило Кривченя став студентом навіть без співбесіди. Новий корпус, що навпроти Політехнічного, щойно добудували. Студентів зустрічали шикарні аудиторії з дубовими лавами.

Особливо важко спочатку давалася йому анатомія. Він ніяк не міг зрозуміти професора, який мало не обціловував на лекції кістку і так захоплено розповідав про кожну дірочку, борозенку. Простіше давалася фізика, хімія. Та пізніше зрозумів, що для того, аби лікувати людину, потрібно зробити ще багато кроків, і навчався на підвищену стипендію. А на п’ятому курсі почав працювати фельдшером на Київській станції швидкої допомоги у виїзній бригаді №3 на повну ставку з цілодобовим чергуванням. Тоді трапився такий випадок. За викликом виїхали забирати породіллю. По дорозі, на мосту Патона, в неї почалися пологи. Чергова лікар, у минулому — лікар-лаборант, повідомила, що сама не народжувала, і роди ще не доводилося приймати. Отож Данило Юліанович всю відповідальність взяв на себе і прямо в машині прийняв роди. «Житимемо», — подумав про себе.

...На останньому курсі, після ознайомлення з клінікою М. Амосова, прослухавши кілька його лекцій, обрав свою майбутню спеціальність — торакальну хірургію. Пройшов шестимісячну субординатуру, вперше відкриту з фтізіохірургії. Та хоч і був відмінником і мав право вибору при розподілі, поїхав працювати хірургом до Черкаської обласної туберкульозної лікарні. За три роки, враховуючи чотиримісячні курси удосконалення у клініці професора М. Амосова, оволодів повним обсягом операцій на грудній клітці та легенях, включаючи торакоскопію та резекції легень під місцевим новокаїновим знеболенням, і все це доводилося використовувати у зв’язку із відсутністю у клініках анестезіологів. Згодом Данило Юліанович узяв участь у конкурсі на вступ до аспірантури на кафедру торакальної хірургії та анестезіології, яку очолював професор М. Амосов. Щоправда, в Амосова це бажання займатися серцевою тематикою викликало подив. Адже нереально й малоймовірно було за три роки навчання оволодіти діагностикою та хірургією вад розвитку та захворювань серця, вчасно написати й захистити дисертацію. І все ж — сказано: геній — Микола Михайлович знайшов вихід, надавши випробувальний термін (три місяці) з екзаменаційним контролем успіхів учня. І учень не підвів — успішно захистив кандидатську дисертацію з правом самостійного виконання операцій не тільки при легеневих, а й серцевих вадах розвитку та захворювання. Та у 1970 році М. Амосов вимушено передав кафедру професору О. Шалімову. А з 1971 року Данило Юліанович за дорученням О. Шалімова очолив організацію роботи серцево-судинного відділення на новій клінічній базі — лікарні «Медмістечко» з повним обсягом операцій на серці. Значно пізніше з академіком О. Шалімовим Кривченя впровадив у практику операції при ускладнених вадах серця та аортокоронарне шунтування, резекцію постінфарктної аневризми серця (вперше в Україні!), сприяв проведенню операцій на серці у вагітних.

У 1995 році професор Кривченя прооперував чотирилітню дівчинку. Настю привезли із Хмельницького. До речі, правильний діагноз доктор поставив їй ще у три місяці. А вада — відсутня права легеня. Із такою проблемою середній вік життя — п’ять років. Лікар запропонував операцію, яку ніхто у світі при такій патології ще не робив.

— Такі вади є рідкісними в медицині, — розповідає Данило Юліанович. — Але ж справа стосується хворого — то його єдине життя й здоров’я, а для науки нові методики — вагомий здобуток. Як йому вдаються такі складні операції? Певно, це мій власний шлях, уготований Господом, але у променях моїх учителів.

Я відсік діафрагму на боці відсутньої легені. Підняв максимально догори і пришив на новому місці. А за рахунок цього випрямив трахею, поставив на місце серце, судини, і дитина почала нормально дихати. Вже й другу дитину прооперував. Через п’ять років я побачив, що дитина росте, пішла до школи.

...Тоді для перевірки себе самого він направив статтю до американського журналу. Одна річ, коли ти сам вважаєш, що зробив унікальну операцію, а інша — коли у світі це визнали. Статтю опублікували в Америці. А коли прооперував другу дитину — матеріали відправив у європейський журнал. Роботи опубліковані у провідних журналах за кордоном під рубрикою «Оригінальні».

Два роки тому Європейська асоціація дитячих хірургів нагородила київського хірурга-віртуоза найвищою відзнакою — «Золотим відбитком». Нагорода, справді, вагома. Та важливіше те, що за цю премію в декілька тисяч євро для клініки придбано дитячий цистоскоп відомої фірми «Карл Шторц». Ось така особистість....

Професор Данило Кривченя — учень двох геніїв хірургії — академіків М. Амосова та О. Шалімова — і далі здійснює активну трудову діяльність у дитячій хірургії і є достойним продовжувачем справ своїх учителів. Сьогодні він очолює хірургічну клініку Української дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит» та кафедру дитячої хірургії Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця.

Нелегкий татів шлях обрала донька Тетяна, підтвердила диплом лікаря у США і має статус лікаря міжнародної практики.

Талановита й турботлива дружина Тамара Петрівна створює й підтримує домашній затишок. Разом подружжя відвідують театри, перевагу віддають відпочинку на природі та піклуються про 93-річну матір і тещу.

...Данило Юліанович переводить погляд на дерева, які знову розквітли. Природа ожила. Житимемо!